«Тобі зовсім нема що вдягти», – не відходячи від шафи, Рейн кинула задумливий погляд на Інгвара. Самому мисливцеві ідея дозволити названій сестрі допомогти йому зібратися здавалася сумнівною ще тоді, коли Альда її запропонувала. Він байдуже спостерігав за тим, як дівчина розглядає його речі, але помітивши, що це заняття триває вже майже півгодини, не втримався від коментаря:
– Сестричко, що саме ти хочеш там підібрати?
– Хоч щось цікаве, – потисла плечима Рейн. – А що?
– Нічого, – так само байдуже кинув Інгвар. – Просто думаю, як ти збереш щось креативне із темно-сірого й сірого. Спойлер – ніяк. Давай я просто вдягнуся хоча б у щось і відведу тебе до мессіра?
– Ні, не давай, – відмахнулася вона. – Як-як… Чому ж ніяк? А чому в тебе все сіре?
– Так прийнято.
– Ага, а носити такі цяцьки теж прийнято? – вона помітила на столику біля дзеркала його наручний годинник. – Можна глянути?
– Чому ні? – лицар ледь нахилився, перехопив край ремінця й передав Альді. – Будь ласка.
– Вау… Бляха, та ця цяцька коштує… Не знаю… Тисячі чотири євро?.. – допустила дівчина, уважно вивчаючи поверхню годинника.
– Майже так. Сімнадцять, – невимушено уточнив Інгвар.
– Що сімнадцять?
– Тисяч євро, – невинно всміхнувся він. – Що ти так дивишся?
– Намагаюся слова підібрати, братику, – вона поспішно віддала йому прикрасу. – Вибач, мені страшно це тримати. Так, тобто годинник за сімнадцять штук тобі можна, а будь-що крім сірого – все, розстріл на місці?
– Ну… Насправді все не так суворо… Просто…
– Просто в декого відсутня фантазія й творче мислення, – Рейн схрестила руки на грудях. – Ні, ну ти серйозно? Тобі шістнадцять чи шістдесят? У тебе тут срані п’ятдесят відтінків сірого! Та бляха!
Альда лягла на ліжко, не розмикаючи рук. Інгвар мовчки ліг поруч із нею й м’яко торкнувся її передпліччя.
– Ти образилася?
– Ні, – негайно відповіла вона й повернулася до нього. – Просто… Ти казав про спектр Ордену, сам цього всього дотримуєшся, Хем теж… Мені чомусь стало так сумно – мені ж наче теж треба буде відмовитися від того, що ваш Орден вважає непристойним. А він, судячи із твоїх слів, забороняє все. Крім цяцьок за дохріна бабла. Це він дозволяє. Розумієш, я ж із монастиря чому втекла – те не можна, це не роби, погано, все погано… І що, виходить, повертатися туди ж знову, лише під іншою назвою? Тобі самому не набридає носити виключно сірий?
– То давай купимо мені щось яскраве, – Інгвар сам не знав, звідки в нього ця думка. – Я не знаю, чи не набридає. Я ж ніколи нічого іншого не пробував. Хоча не впевнений, що варто…
– Не знаю. Зараз вийде так, наче я тебе змусила, – всміхнулася Рейн. – Давай тоді, коли сам захочеш. Бо я не хочу тебе змушувати до чогось. Бо я добре знаю, як неприємно, коли змушують.
– Я теж, сестричко, – він легенько обійняв її. – Теж знаю. А те, що ти кажеш про Орден… Мабуть, ти надто молода для Ордену. Тому тобі й складно змиритися з деякими штуками.
– Я на рік старша за тебе. Ти тоді теж надто молодий для Ордену?
– Я? Ні, тут інша справа. Хоча… – лицар на мить задумався і продовжив: – Може, я й був надто малим, коли сюди потрапив. Тому й міркую у шістнадцять на шістдесят. Або я одразу народився дідом, хто мене знає.
***
«Вітаємо, пані Конде. Зізнаємося, спершу ваше рішення пройти ініціацію видалося нам сумнівним і нахабним. Проте якщо автор формули не бажає її продавати – це справді єдиний резонний варіант, тож ми даємо свою згоду. Нехай вас не бентежать терміни – десять місяців, про які каже мессір, прогноз вельми оптимістичний, якщо не фантастичний. Радимо орієнтуватися на те, що процес займе щонайменше два-три роки. Ми наполягаємо на тому, щоб ви звітували нам про свій стан після першої дози щотижня до повного засвоєння. Як тільки ми зрозуміємо, що ваша кров не відторгає жоден із компонентів, ви отримаєте подальші інструкції. На все добре».
Той самий піднесено-нарцисичний тон, яким був написаний і перший лист. Знову «ми», знову шрифт старої друкарської машинки. Підпис від руки – недостатній для того, щоб знайти людину за почерком, але підходящий для ще одного свідчення манії величі відправника. Автограф займав чи не половину нижнього краю аркуша, й був настільки вишукано-старомодним, наскільки геть неінформативним. Серед вензелів Естер спромоглася прочитати лише щось схоже на абревіатуру HSH,Pr… F… – останні два слова, на її думку, не були частиною абревіатури. Автор написав їх повністю, але зовсім не турбувався про їхню розбірливість, тож орієнтирами залишалися лише перші літери.
«І що ми маємо?», – Естер налила собі ще води й спробувала зібрати воєдино ті факти, які знала. – «Є замовник, якому конче потрібна формула речовин. Він, найімовірніше, не з Ордену – із цим погоджується й малий. Замовник до сраки багатий – я досі живу на перший аванс і він готовий фінансувати мене до кінця місії. Власне, моя місія – піддослідний кролик. Подальші інструкції будуть щонайменше за десять місяців, а на думку замовника, за два-три роки – потрібне повне засвоєння речовин і відсутність побічних ефектів. Що далі – не знаю, але можу допустити, що йому чи їм знадобиться моя кров для розшифровки геному? Це було б логічним кроком, якщо їм потрібна формула. Проте чи не знадобилася б для цього моя кров до ініціації? Чи як це взагалі працює? Чооорт, сподіваюся, я виживу взагалі. І після ініціації, і після цієї місії… Так, досить, це буде потім. Що ще відомо? Лист із першим звітом я передала тому самому барменові в тому самому закладі, де й отримала перше повідомлення. Ймовірно, він працює на замовника. Але чи бачив він цього замовника хоч раз? Все моторошніше й моторошніше… А надворі не краще».
За вікном розігрувалася гроза. Не в силах дивитися на тремтячі тіні дерев з-за вікон Естер засунула штори. «Так теж не легше. Це так по-дурному, але мені страшно. Навіть не в раціональному, а якомусь містичному сенсі – невідомий замовник, невідома формула, всі мовчать і хтозна чи для розшифровки складу хімічного ланцюга мене не треба буде вбити. Все, я так більше не можу. Ще й восьмої нема, але я спробую принаймні заснути, а завтра поговорю з Інгваром – він же все одно прийде сюди, щоб написати скориговану формулу. Сандро поки не казатиму – чомусь мені здається, що він у цей план не входить».
***
«Ставлю сотню, він зараз причепиться за якусь дурню. Або за те, що я йшла до Інгвара на сніданок, а повертаюся о восьмій вечора», – Рейн зайшла до кімнати і з полегшенням видихнула, коли побачила, що вона там сама.
Дівчина зняла сукню й глянула на себе в дзеркало. Строгий чорний бюстгальтер, обраний магістром, на її думку зовсім не підходив до ніжно-рожевих трусів із котиками. «Цікаво, їхній Кодекс таке дозволяє? Так, якісь зовсім дурнуваті думки в голову лізуть. Ще б якийсь Орден вказував, які труси мені можна носити, а які ні! За ті два місяці я зовсім не займалася рисунком із натури. Все, зараз спіймаю якусь натурницю в саду і позаймаюся – якщо в мене хоч щось вийде… Та нахрін цю штуку!», – Альда кинула бюстгальтер у шафу й витягла звідти темно-коричневу майку із логотипом котроїсь із улюблених груп Сандро. Жіноча половина общини любила брати речі мессіра, а він не був проти й взамін брав щось поносити в них – так вони й жили.
«Привіт. Як прогулянка? Мій племінник із тобою, мабуть, більш балакучий, ніж зі мною», – голос Хеммінга звучав незвично м’яко. Чоловік глянув їй в очі й відвів погляд, не наважуючись заговорити, після чого все ж сказав:
– Може, звучатиме дебільно… А так і звучатиме, я що, себе не знаю? – він сумно всміхнувся і продовжив: – Я не хотів тебе лякати. Вибач. Якщо зможеш. Я… Що я? Я ідіот. Я мудак. Просив мессіра застрелити мене, але він не погодився. Чомусь.
– Сандро – найбільший пацифіст, якого я знаю. Він нікого не вбиватиме, навіть мудаків, – Альда зробила несміливий крок у бік магістра. – А ти… Ну… Не мудак, напевно.
– Ти мене погано знаєш.
– Тоді ти дуже красивий мудак, – вона глянула на нього знизу вгору. – Так, зараз йдеш зі мною в майстерню, хочу трохи попрактикувати натуру.
– Ага… Он як… Спіймати тобі натурницю? – Хеммінг не зовсім розумів, чого вона від нього хоче.
– Так. Себе, – зустрівшись із його здивованим поглядом, Альда коротко пояснила: – Ти красивий. І прес у тебе красивий. І все інше теж. Сподіваюся, я намалюю це хоч на десять відсотків так гарно, як бачу.
– Ти ж ображаєшся. І боїшся мене.
– От даси себе намалювати – не ображатимуся і не боятимуся. Все? Все. Ходімо.
***
Магістр ніколи не вважав себе вродливим і не мав ні найменшого поняття про те, що такого незвичайного бачить у ньому ця пташечка мессіра. На його думку, він нічим не вирізнявся серед інших людей його батьківщини. Можливо, був краще розвинутий фізично, та це теж ніяк не робилого його унікальним у своєму роді.
Де Хеммінг точно привертав більше уваги, ніж зазвичай – Внутрішнє Коло Ордену. П’ятнадцять міністрів і Грандмайстер, такий собі прототип уряду організації. Чотирнадцятьох із них, включаючи самого Грандмайстра, можна було назвати класично красивими. Магістр Аркеллсон зі своєю, як він сам казав, варварською кров’ю зовсім не вписувався у цю компанію. «Та й байдуже. Це Орден, а не модельна агенція», – тим не менш, щоразу перед виходом до зали засідань Хеммінг мимоволі згадував слова тих консультантів із протоколу, яких наймав собі ще у двадцять п’ять, коли успадкував титул лорда.
– У вас такий погляд, наче ви пройшли кілька воєн, – ледь чутно промовив магістр, лягаючи на імпровізований постамент у студії.
– Ти чогось хочеш? – Альда відволіклася від підготовки матеріалів.
– Ні, все добре, – після короткої паузи Хеммінг продовжив: – Згадав собі одну річ, яку мені казали дуже давно.
– І що це за річ? – Рейн поклала аркуш паперу на мольберт і підійшла до магістра.
– Що в мене погляд, ніби я кілька воєн пройшов, – чоловік відсторонено слідкував за тим, як дівчина торкається його пальців, поправляє темні простирадла, на яких він лежить. – Ще казали, що цей мій погляд відлякує людей. Що варто бути простішим. «Своїм», як це в них називалося. А в мене ніяк не виходило. Що там, і досі не виходить, – він відчув долоню Альди на своєму обличчі.
Вона обережно погладила його скроню й ковзнула пальцями нижче, наче бачила його вперше. Відкинула назад кілька рудих пасем, які подекуди спускалися до його вилиць. Зрештою Рейн глянула йому в очі:
– Знаєш, правду тобі казали. Ти й справді пройшов не один бій. Але саме тому ти й прекрасний. Ті, хто казали, що це відлякує, просто не були в силі витримати його. Цей глибокий, пронизливий погляд. Суворий, благородний і неймовірно, неймовірно гарний, – Альда залишила легкий поцілунок на його скроні й повернулася до мольберта, залишаючи магістра із ще більшою кількістю запитань.
***
«Доброго вечора, синьйоре. Я можу чимось допомогти?», – консультант шоуруму Версаче привітно звернувся до Інгвара. Лицар ледь розбірливо сказав щось схоже на «Дякую, я скажу, коли щось буде потрібно» й дав зрозуміти, що розбереться сам.
Чи це на нього так вплинула названа сестра, Кастільйоне чи Рим загалом, але йому раптом захотілося хоч спробувати відійти від канонів Ордену. «Он Хеммінгові ніхто нічого не сказав про зв’язок із сімнадцятилітньою, то невже хтось буде проти того, щоб я трішки побув спонсором цього модного дому?»
Стилістика того, що він бачив, суттєво відрізнялася від того, що визнавав Орден. Яскраві кольори, метал, шкіра й незмінна Медуза Ронданіні, оригінал якої лицар бачив у Мюнхені. «Сказати наставникові, що хочу костюм від Версаче, щоб піти в оперу – це одне. А ось це… Це інше. Це неправильно. Нас вчать, що зміст завжди над формою. Не привертати увагу. Робити свою справу», – Інгвар навмисне розглядав речі, які б не викликали жодних питань.
«Чорт забирай, я це серйозно? Сестричка має рацію. Я можу носити цяцьку за сімнадцять штук і ніхто слова не скаже. У мене на персні – сапфір у десять карат, причому мені його подарував наставник. Ми зупиняємося в президентських номерах і ходимо на події закритих кіл. Але ж ні, я ж святий і божий, я ж тут живу за кодексом… Та я над участю у сітці Кастільйоне так довго не вагався, як над тим, щоб купити собі щось не за методичкою!» – Інгвар байдуже відмахнувся від чергової нав’язливої думки про кодекс і майже навгад взяв кілька речей. Він чудово знав, що Орден би це не схвалив – хоча б тому, що в його спектрі нема фіолетового й червоного. Та чи хвилювало його це? Ймовірно, аж ніяк.
Додати до улюблених