Ранок почався з болю внизу живота, що принесло Рейн полегшення – так було щоразу вже три місяці. Про дітей вона навіть думати не хотіла. Тихо, щоб не розбудити Хеммінга, дівчина встала з ліжка й пішла в душ. Перед тим, як повернутися назад, подумала, що варто б зустрітися з Інгваром. «Він тут часто буває, але ми ніяк не перетнемося – або мене немає, або він надто зайнятий. Запитаю в нього, чому Хем постійно говорить про дітей. Та й загалом хочу поспілкуватися з кимось окрім пана магістра», – вона вийшла й зрозуміла, що встати непомітно їй не вдалося. Хеммінг помітив її настрій:
– Привіт. Ти така радісна… Щось сталося?
– Ну, я не вагітна, – задоволено відповіла Альда й підійшла до дзеркала.
– Не бачу причин для радості, – холодно відповів чоловік, але негайно взяв себе в руки. – Нічого, все ще попереду. Повір, в нас все обов’язково вийде.
Магістр підійшов і різким жестом розвернув дівчину до себе. Нахилившись ближче, обійняв її за плечі й заговорив, наче був не при собі:
– Ти боїшся, що будеш пов’язана зі мною через дитину? Не бійся. Перед Орденом я вже твій чоловік. Завагітнієш – обвінчаємося й перед всіма іншими. Можемо поїхати на мою батьківщину – там у мене є родовий маєток, відреставрую його для тебе. Хочеш побачити світ? Будь ласка, я покажу тобі все, що захочеш. Все, чого я прошу – подаруй мені дитя. Подаруй мені воїна, – він із ніжністю поцілував її в лоб.
– Ще я казала, що хочу свободи, – вона глянула йому в очі. – Пам’ятаєш?
– Так… Так. Ти боїшся, що я тебе обмежуватиму? – ледь всміхнувся він. – Ні, що ти. Я не стану. Я не хочу бути тираном. Просто хочу, щоб мене любили.
– Я тебе люблю, – Рейн торкнулася його рук.
– Знаю. І я тебе. Але Орден не толерує нашу любов, доки не зрозуміє, що в дитини моя кров. Мої гени. В Ордені рідко бувають розлучення, для нас це дуже, дуже серйозно, – він залишив легкий поцілунок на кінчиках її пальців. – Нікому з тих, із ким я був до тебе, не судилося стати моєю дружиною. А в тобі достатньо сил, щоб виносити воїна.
– Чому одразу воїна? – Альда вирішила хоч якось перевести тему.
– Бо дитя моєї крові стане лицарем Ордену. Бачиш, тобі не доведеться витрачати багато часу – ми виховуватимемо дитину всього сім років. А може навіть не ми – наймемо нянечку, це геть не проблема… Далі – справа вже не наша. Орден подбає про дитину. Всі ми росли так. І я, й Інгвар… І покоління мисливців до нас.
– Я не хочу народжувати воєнний ресурс для Ордену, – дівчині не стало краще від його слів. – Що як в дитини не буде цього вашого гену?
– Ти допускаєш, що можеш мене зрадити? – суворо запитав чоловік. – Ти розумієш, про що взагалі говориш? Дитя від моєї крові стане мисливцем – це єдиний розвиток подій. Я готовий робити для тебе що завгодно, але не потерплю зради, – його хватка на мить посилилася, після чого він відсторонився й видихнув: – Не треба так, добре? Краще ходімо, поснідаємо десь.
– Я думала зустрітися з Інгваром, – Альда не мала жодного бажання снідати з магістром.
– Як хочеш, – кивнув чоловік. – Я не підозрюю тебе ні в чому, проте не можу бути певен у моєму племінникові. Обережно з ним.
***
«Есті, глянь на мене. Ти розумієш, про що просиш?», – Сандро обперся ліктями на стіл, який розділяв його з подругою. Він неабияк здивувався, коли почув про раптове бажання Естер пройти підпільну ініціацію. Не те, щоб мав щось проти – мессір і сам не раз пропонував їй зробити це. Кастільйоне насторожило інше – щоразу на його пропозиції жінка тільки байдуже відмахувалася й стверджувала, що її приступи ніяк не пов’язані з «оцими вашими генами». Він пам’ятав, як різко вона ставиться до всього, пов’язаного з Орденом, відколи втратила можливість писати для більшості авторитетних видань через той скандальний репортаж. Естер підняла погляд і повторила:
– Рішенням властиво змінюватися. Так я хоч знатиму, що від голоду не здохну. Чи від ще якоїсь медичної хріні, на лікування якої в мене не вистачить бабла. Сандро, ти ініціював всіх, кого не ліньки було. В чому проблема?
– Якщо бажання справді твоє – нехай, – мессір стиснув її долоню. – Просто… Не хотілося б, щоб ти була шпигункою Ордену. Мені одного… магістра тут вистачає, – він ледь стримав лайку.
– А що такого він творить? – усміхнулася Естер. – Мабуть, щось дуже нехороше, якщо вже ти готовий його крити матюками.
– Обсценною лексикою, – менторським тоном поправив її Кастільйоне й продовжив: – Хем… він непоганий, але робить деякі речі… Речі, які знаходяться поза межами… – він спробував підібрати коректне визначення. – Поза межами мого уявлення про все добре, світле й чисте.
– Це він що, дрочить чи що? – розсміялася жінка, споглядаючи вкрай засоромлене обличчя друга.
– Гірше, – Сандро видихнув і тихо, але твердо промовив: – Він займається сексом із живою неповнолітньою дівчиною. Уявляєш, пхає в неї свій пеніс. Це жах.
– Згодна. Навіщо живій жінці пеніс, якщо є язик іншої живої жінки… За що? – Естер жартівливо прикрилася від папки з паперами, якою Сандро замахнувся після слів про язик.
– За отакі негарні думки, Есті! Невже вам зовсім нічим займатися, крім запихання одних частин тіла в інші? І це тоді, коли існує стільки занять… Музика, книги, театр, живопис, – його погляд впав на аркуш із формулами. – Та ж хімія, математика, задачі якісь, врешті-решт…
– От ми й повернулися до хімії, – жінка відкашлялася, щоб зупинити сміх. – То як, можна мені приєднатися до вашої безсмертної тусовки чи спершу треба довести свою вірність?
– Можна, все можна. Тільки врахуй, що формулу тобі розроблятиме шістнадцятилітній синьйор без вищої хімічної освіти.
– А хто вводитиме речовину?
– Хтось із моїх медиків, – задумався Сандро. – Так, хтось із них. Інгвар каже, що в нього недостатньо точні руки для такої тонкої роботи.
– Скільки потрібно часу? – Естер не знала, який термін допускає замовник, але підозрювала, що тут, як і в багатьох подібних ситуаціях, працює принцип «чим швидше, тим краще».
– День на корекцію пропорції, близько тижня на доставку сюди компонентів, ще два дні на сам синтез. Після цього ми введемо першу дозу. Далі, коли вона засвоїться – другу, – спокійно пояснив мессір.
– Скільки часу між двома дозами?
– Буває по-різному, Есті. До півроку на повне засвоєння. Потім місяці три-чотири на стабілізацію організму… Місяців дев’ять-десять виходить.
– Чорт… Чому так довго?
– Люба моя, я ж не хімік, – винувато всміхнувся Кастільйоне. – Не питай у мене таких речей, добре? До недавнього часу я давав всім зміщений цикл – було швидше, але мені пояснили, що можна робити ефективніше.
– Чорт… – безсило видихнула жінка. – Я не можу чекати.
– Чому? – схвильовано запитав Сандро. – Ти смертельно хвора? Есті, тобі щось загрожує?
– Ні, ні, заспокойся. Я… Я просто не дочекаюся, коли зможу обходитися без їжі й сну, – вона не поспішала пояснювати, що погодилася на фактичну роль піддослідного кролика для невідомо кого, хто замовив інформацію.
– Не розумію, навіщо… Та й наче як зовсім без їжі теж не можна, – він знову замислився. – Наче як організм навпаки потребуватиме багато енергії… Як мінімум, між дозами.
– Хріново, та нічого. Зате можна мало спати й влаштуватися на три роботи, – віджартувалася Естер. – Не хочу далі жити як твоя утриманка, от і все.
***
«Вітаю. Я б хотіла побачитися з синьйором Харальдсоном», – Альда підійшла до рецепції готелю. «Звісно, я зараз уточню, чи він не зайнятий», – працівник мило усміхнувся їй і, повідомивши про гостю, попросив її представитися. Переказати ім’я до кінця він не встиг – швидко поклавши телефон, повернувся до Рейн:
–Синьйор зараз вийде, щоб провести вас.
«Я б могла й сама дійти… Мабуть», – дівчина розгорнула перший журнал, який потрапив під руку. Ним виявився Vogue. Альда байдуже погортала сторінки, вдаючи, ніби щось розуміє. «Це все мило, але на цей шмот мені доведеться лордові не те що воїна – ціле військо народити», – вона не стримала усмішки. – «Але, чорт, хіба я не заслуговую чогось гарного? Хочу продатися за пару дорогого взуття», – подумки констатувала вона, коли до неї підйшов Інгвар.
– Привіт. Перепрошую, я п’ять хвилин як з рейду повернувся, – на його одязі й обличчі була чиясь кров, дорожній пил вкривав штани ледь не до колін, але Рейн не стрималася й обійняла його:
– Яка я рада тебе бачити, ти не уявляєш! Я знаю, ти зайнятий і все таке, мені вистачить хвилин із десять, просто… – вона говорила швидко, не даючи хлопцеві вставити ні слова, та зрештою він спромігся м’яко перебити її:
– Не повіриш, люба моя молодша сестричко, але на сьогодні в мене жодних планів. Давай піднімемося в номер, ти спробуєш заспокоїтися і ми поговоримо про все, що захочеш? Згодна? – дівчина несміливо кивнула й відсторонилася. – Заодно закину в прання твою сукню, бо в тебе тепер вигляд, ніби ти ходила на побачення із Ганнібалом Лектором.
– Із ким?
– «Мовчання ягнят», чудова книга, – всміхнувся Інгвар. – Але не для дітей.
– Ти молодший за мене, – вже в ліфті Рейн показала йому язика.
– О, так, щойно було дуже по-дорослому. Просто сама серйозність, – максимально спокійно відреагував лицар, але все ж не зміг стримати сміх. – Приїхали, заходь, роздягайся…
– При тобі? – вона опустила погляд, пам’ятаючи слова Хеммінга.
Зрадою магістр міг назвати що завгодно. Залежно від свого настрою чи розташування зірок на небосхилі він міг приревнувати її до офіціанта, до подруг із общини, до мессіра… Останнє звучало особливо абсурдно, та дівчині від цього було не легше. Інгвар мав рацію – сукню варто б випрати, бо ж Хеммінг неодмінно допитає, звідки кров і, чого доброго, чому вона обіймалася з його племінником. Разом із тим Альда боялася, що він якимось чином дізнається, що вона роздягалася ще в чиїйсь присутності. Хлопець підійшов ближче й поклав руку їй на плече, привертаючи увагу:
– Щось не так?
– Не хочу зраджувати твого дядька, – тихо відповіла Рейн.
– Зраджувати? – серйозно перепитав Інгвар. – Он воно що… – він видихнув, пригадуючи темперамент наставника. – Безумовно, я вийду в іншу кімнату, доки ти не перевдягнешся. Тільки принесу тобі халат, добре?
– Добре. Дякую. Вибач, я просто по-дебільному реагую… Параноя якась, – Альда обійняла себе за плечі, щоб заспокоїтись.
– Параноя, кажеш… – повторив Інгвар і додав: – Доки перевдягатимешся, я все ж піду в душ. Замов собі щось поїсти, якщо хочеш. Я ненадовго.
***
«Схоже, Хем її геть довів. А чого ще було чекати? Я ж попереджав, що це дитина… Та це не має значення в Ордені, правда? В Ордені немає дітей – навіть семилітні вважаються солдатами, хай і новобранцями. Що вже казати про сімнадцятилітніх дівчат, чий організм вже здатний народжувати, творити нових людей – чи новий ресурс для Ордену…», – Інгвар неспішно змив зі шкіри кров – свою й тих істот, яким сьогодні не пощастило впасти від його клинка.
Поява Рейн його неабияк збентежила. Між справами Сандро згадував, що хвилюється через її стосунки з магістром, але не хоче заважати коханню. Судити про те, істинне там кохання чи просто вигідна розстановка для самого Кастільйоне, Інгвар не поспішав. «Але, як би не було, і я, і мессір розуміємо, що доки Хем зайнятий Альдою, він не стане всерйоз займатися розслідуванням справи, заради якої ми приїхали – он вже двічі продовжив термін нашого перебування в Римі. Та ні мессір, ні я не хочемо жертв», – хлопець вийшов із душу й вдягнув тільки штани – італійський клімат все ще здавався йому надто жарким.
– Я тут. Ти не голодна? – лицар зауважив, що Рейн так і не замовила собі нічого.
– Ні.
– Може, хоч чаю вип’єш? – Інгвар сів навпроти дівчини. – Послухай, я далекий від коректних висловлювань, але запитаю прямо: тебе треба захищати від мого дядька?
– Ні, він нічого такого не… Він кохає мене і хоче від мене дитину, – кінець фрази вона сказала неоднозначно.
– Хоче в сенсі «допускає, що ви одружитесь і матимете дітей» чи в сенсі «маніакально вимагає завагітніти й видати йому трійню просто на стіл»?
– Ну… Ми постійно займаємося сексом… Тобто… Не знаю, – Рейн схрестила руки на грудях і зустрілася з пронизливим поглядом лицаря. Він сумно всміхнувся і запитав:
– Другий варіант, правильно? – вона кивнула й глянула вгору, щоб не заплакати. – Йди сюди. Сісти мені на коліна – не зрада.
– Хем каже, що чоловікам треба тільки одне, – невпевнено сказала дівчина.
– Ти – моя молодша сестричка. Те, про що здатний думати Хем, між нами буде ментальним інцестом. Але ж такі матерії для нього надто складні.
Додати до улюблених