Обшукую весь перший поверх в пошуках Кирила, але його ніде немає. Щось мені підказує, що він може бути на другому поверсі. Туди я підніматися боюсь. Вистачило того випадку з Анною.
Виходжу на вулицю. Те місце, де лежить мертвий директор, обходжу. Всі мої надії знайти друга та Костю зникають. Я просто йду, не розбираючи дороги.
– Таню, що ти тут робиш? Я ж казав тобі забиратись звідси! – Кирило тягне непритомного Костю.
– Нема сенсу тікати. Директор мертвий. – відповідаю.
– Як? Ти бачила його тіло? – дивується він.
– Ага. Я покажу, – залишаємо Костю в більш-менш безпечному місці та йдемо дивитися на труп директора.
Коли ми виходимо туди, там нікого немає. Кирило зі співчуттям дивиться на мене:
– Ну і де “твій” труп? Знову.
– Був тут. Блін, я ж сама його бачила! Ти вважаєш мене божевільною? – однією рукою хапаю пасмо свого волосся.
– Я так не вважаю. Тобі могло просто здатися. Ніхто від цього не застрахований, – в голосі друга вловлюю нотки роздратування, які й вибішують мене.
– Мені не здалось! Я дійсно бачила директора з обличчям, як у нашого мертвого прибиральника! У мене із фантазією все нормально, але я не збираюсь вигадувати ще один труп зі схожими ранами.
– Чому ти кричиш на мене? Я розумію, що зараз всім нелегко, але після розповіді Кості ти змінилася. Що ми шукаємо? Вигаданий труп? Мені здається, для когось потрібно викликати людей в білих халатах! Тобі що не смерть, то одразу хтось із викладачів до неї причетний! – тепер Кирило не приховує свого незадоволення.
– Я намагаюсь оцінювати ситуації тверезо! Ти не бачиш, в якому стані зараз Костя? Чи тобі байдуже?
– Бляха, заспокойся! Годі кричати на мене через те, що ніколи не відбувалося! Вважаєш, що тобі все можна? У мене сестра померла, допоможіть мені. – останню фразу Кирило каже фальцетом.
– Ти сам перегинаєш палку! Думаєш, що від горя я втратила розум? Дуже смішно! Звісно, Валерію я дуже любила і досі ненавиджу свою матір, але на коледж це не розповсюджується. Мені вистачає того, що сама бачу. І ти це бачив теж!
– Але тепер починаю сумніватися у реальності того, що було. Навіть очі можуть обманювати. Давай ми перестанемо сваритися і потягнемо Костю до медсестри. Сьогодні вона в коледжі, – Кирило хапається за голову.
Я хочу сказати йому, що вдвох ми зможемо дотягнути Костю до обласної лікарні, але через його стан вирішую нічого не казати.
Біля входу стоїть директор і розмовляє з Аллою Степанівною. Зупиняюсь. Разом зі мною й Кирило. Мій мозок відмовляється “переварювати” цю інформацію. Директор нас не помічає і це прекрасно.
– Чому зупинилася? “Свій” труп побачила? Давай, відкрий в собі екстрасенсові здібності. – Кирило явно вирішує трохи познущатися з мене.
Мовчання… Стан, який я ненавиджу всім своїм серцем, але вимушена ігнорувати свого кращого друга, щоб не провокувати його на нові дії. У цей час до тями приходить Костя:
– Я в Раю?
– Ні. Ми зараз з незрозумілих причин ховаємось від директора. Гаразд, ви сидіть тут, а я піду до нього. Нам потрібна його допомога, – Кирило йде до директора. О Боже, він дійсно збирається привести його сюди.
– Таню, я не хочу, щоб директор йшов сюди, – жалібним голосом промовляє Костя.
– Я також, але ми не встигнемо втекти, – відповідаю.
Проте дійти до директора Кирило не встигає. Він падає, схопившись за голову. Біжу до нього. Він дивиться на мене щенячими очима.
– Я зараз покличу медсестру, – але Кирило хапає мене за руку.
– Ти… Збожеволіла? До… Обласної лікарні… Довго йти? – кожне слово дається йому з величезними зусиллями.
– Що ти пам’ятаєш? – ні з того ні з сього питаю.
– Я… Дав тобі… Ніж.
Значить, він весь цей час був під впливом якоїсь сильної речовини. Так виходить? Чудово, тепер на моїх плечах два хлопці, які не можуть самостійно пересуватися. Одна надія на Колю з Анею, але я не знаю, яка зараз пара.
Іншого виходу немає. Допомагаю Кирилові дійти до Кості. Між хлопцями зав’язується доволі цікава розмова, яку я нехотячи підслуховую.
– А як… Ти… Вибрався?
– Ти ж сам мене витягнув. Вибив двері ногою, – Костя злегка дивується.
– Та ну… Я ж пам’ятаю… Що не… Робив цього… Я відпустив… Таню… А потім… Все було ніби в… Тумані. – відповідає Кирило, тримаючись за голову. Він уже може сказати три слова без зупинок, але до лікаря йому все одно треба.
– Що було після того як я пішла? – не втримуюсь і втручаюсь в їхню розмову.
– Хтось прийшов… Це був… Чоловік… – Кирило кашляє і продовжує уже цілком нормально. – Ввійшов у двері. Я подумав, що це ти повернулася і почав кричати, щоб ти пішла. Той, хто йшов, зупинився. А потім продовжив. Мені стало страшно…
– Що було потім? – питає Костя. – Я нічого не чув, бо втратив свідомість, потім отямився, коли Кирило двері вибивав, і знову знепритомнів.
– Біль в районі шиї. Отямився я вже тут, коли йшов прямо до директора.
– Зможеш самостійно йти? – дивлюсь на директора та Аллу Степанівну, які продовжують розмовляти, ніби вона не має пари. – Якщо ні, доведеться чекати Колю з Анею.
– Голова трохи болить. Не впевнений, що не впаду дорогою, – Кирило сідає поруч зі мною. – Багато неприємностей тобі наговорив, коли був під дією цієї невідомої фігні?
– Так. Хотіла б тебе заспокоїти, але краще нам одне одному говорити правду. Ти сьогодні спробував “розплющити” мені очі на реальність. Такого я у своєму житті ще не чула, – стараюсь не дивитися йому в очі. Всередині залишається образа, яка хоче, щоб я теж виговорила йому все, що думаю.
– Пробач. Я був не в собі, – Кирило теж дивиться на директора з математичкою. – Про що вони там розмовляють?
– Поняття не маю.
– Коли ми бачили його востаннє, він йшов в бік гуртожитку. Хіба не дійшов?
– Дійшов. Мабуть це він ввів тобі якийсь наркотик і видав чиєсь тіло за своє для мене. Йому вдалось добряче мене налякати.
– Шкода, що я цього не бачив. Було б цікаво подивитися на реакцію студентів, котрі поховали директора, а він потім заходить в коледж. – уявляю собі цю картину.
– А отримувати будемо ми, бо найголовніші хулігани серед культурної спільноти студентів. – директор заходить всередину, а математичка так і залишається на вулиці.
Мовчки спостерігаємо за тим, як Алла Степанівна дістає з кишені мобільний телефон і буквально кричить у слухавку після короткого чекання.
– Я ж вам казала… Ні… Я не… Будь ласка… Ви не зможете… У мене все… У мене все під контролем… Так… До побачення! – сенс розмови незрозумілий, але вираз обличчя викладачки багато чого прояснює. Вона ж належить до мафії, на нашу думку.
– Посварилась зі своїм начальством. Це можна зрозуміти. Видно, вона поставила під загрозу якусь дуже важливу місію. Не подобається мені все це. – каже Кирило.
– Нам від цього не легше.
Буквально через декілька хвилин з будівлі починають виходити студенти. Телефоную Колі й кажу йому, де ми сидимо. Він без зайвих запитань допомагає мені з хлопцями. Без Анни.
В лікарні нам кажуть, що Костя житиме і через декілька днів його випишуть. Серйозних ран не виявлено. Тільки подряпини. А ось із Кирилом виникають проблеми після того, як я описую симптоми, які бачила на власні очі. Звісно, багато про що замовчую.
– Після дії цієї невідомої речовини ви можете спостерігати напади злості та люті. Також насмілюся припустити, що час від часу він може втрачати зв’язок із реальністю. На деякий час Ваш хлопець залишиться у нас, а потім повернеться додому. Наберіться терпіння, вас може очікувати досить довгий шлях до повного видужання, якщо аналізи нічого не виявлять. – з кабінету лікаря виходжу зовсім розбитою. Адже все стається через мене. Коля кладе мені руку на плече і виводить з лікарні.
Проходячи повз палату, де лежить Кирило, я мимохіть дивлюся на нього. Він очима благає, щоб ми забрали його звідси. На жаль, я поки нічим не можу йому допомогти, тому зі сльозами на очах намагаюсь якнайшвидше покинути лікарню.
Додати до улюблених