Кохання крізь світи

ПРОЛОГ

Божий суд на небесах. Сьогодні будуть судити того, кого хтось називає святим, а хтось вбивцею. До зали заходять 2 Вищі ангели, за ними зайшов чоловік і після нього ще два ангели. Ангел Світозар сказав:

• УСІМ встати! До зали заходить Бог!

Всі ангели та душі, які живуть на небесах та в пеклі, встали. Всі дивилися на чоловіка, який тільки посміхався:

• Звинувачений, Даниїл Андрійович Ватар, хрещений іменем Святого Даниїла. Це ви?
• Так, Боженько.
• Ви померли у дуже похилому віці, за день до свого дня народження?
• Так, Боже.
• Хто вас захищатиме на слуханні?
• Ніхто, я сам себе захищу.
• Гаразд. Почнімо з добрих діянь твоїх. За життя ти допоміг багатьом нужденним. Ти зупинив усі війни в світі. Дякуючи твоїй щедрості, люди живуть довше та краще. Допомагав не тільки своїм землякам, а і іншим народам, незважаючи на колір шкіри чи віри. Список великий, тепер перейдемо до гріхів – Бог встав та сильно вдарив рукою об стіл – ІЗ-ЗА ТЕБЕ В МЕНЕ ПЕРЕСТАЛО ВІРИТИ ЛЮДСТВО!
• Це но мої проблеми. Ти сам в цьому винен. Люди вірили тобі, а ти їм не допомагав, коли вони цього просили. Коли я накормив багато сімей, всі дякували богу, а не мені. Це не справедливо, тобі так не здається?
• ДОСИТЬ! Це не весь список. Ти розробляв не тільки ліки та речі для облегшення праці, а і зброю. Багато зброї.
• На ній я заробляв, а ті кошти передавав у дослідницькі лабораторії, щоб вони знайшли нові ліки швидше. Я жодного разу не патентував ліки, щоб їх могли виробляти де завгодно.
• Не перебивай мене. Ти подивись скільки тут людей зібралось. ВСІ ВОНИ вмерли від твоєї руки, або від твоєї зброї. – раптом, хтось встряє у розмову.
• Боже, клянуся Вам, Даниїл був гарним чоловіком та батьком.
• Кохана, не треба було!
• Закрийте рота цій дівці – приказав Бог, його одразу послухалися. Дівчину схопили та змусили мовчати.
• КОХАНА! Ти що твориш, виродок?!
• ДА ЯК ТИ СМІЄШЬ ТАК РОЗМОВЛЯТИ З БОГОМ?!
• Відпусти її, благаю!
• А тепер ти мене благаєш. Невже ти так її кохаєш? Хоча дійсно, кохаєш. Це перша і остання дружина, ніколи не зраджував їй, кохаєш до безтями.
• Так, кохаю, лише її одну.
• Доведи мені.
• Але як?
• Є в мене одна ідея. Проживи без неї життя. Якщо хоч на день ти не забудиш про неї, то ти знову побачиш її. Але якщо хоча б один день ти не будеш думати про неї, то горіти у пеклі тобі.
• Я згоден! Кохана дочекайся мене, прошу. Це всього одне життя.
• Одне? Не жартуй так з мене. Ти помер у 2100 році від народження мого сина, отже стільки і ти маєш прожити.
• Стривай, ЩО?!?
• Бувай, грішник – відкрилася червоточина, вона почала затягувати Даниїла в неї.
• Лисенятко моє, обіцяю тобі, ми зустрінемося с тобою. Я КОХАЮ ТЕБЕ!
• Я БУДУ ЧЕКАТИ ТЕБЕ. Я ТЕЖ ТЕБЕ КОХАЮ… – усе. Прірва закрилася.

Я кудись лечу. Я взагалі щось, що існує? Чи може це був обман і насправді я буду відбувати своє покарання  тут на одинці? ВІЧНО.

ГЛАВА 1

ЗНАЙОМСТВО З НОВИМ СВІТОМ

З’явилося нове почуття. Ніби я лечу. ТОЧНО! Я справді лечу. Стривайте, я не лечу, я падаю!

• Ааааааааааааааа… Ай!

Як боляче. Сподіваюся, що я собі нічого не зламав. Не зрозумів, я що, ГОЛИЙ?!? Здається я у лісі. От скотина, навіть одягу не дав. Де я, і що мені робити?

Я почав іти по лісу та через деякий час знайшов стару хату. Мабуть це місце для відпочинку мандрівників або для лісника. Я зайшов у середу. Нажаль, одягу я не знайшов, але старі тканини та голку з великим запасом ниток, так. Також тут є сокира, молоток, мотузка та шкура звіра, нажаль невідомого мені виду.

Я намагався відчини двері щоб вийти, а коли мені це вдалося, то я почув дивний звук. Раптом хата захиталася і я вибіг на двір. Вона повністю завалилася. А все що я дістав, це мотузка:

• Да щоб тебе, СКОТИНА! – я дуже довго лаявся, але треба було дістати все, що вціліло.

Я почав розбирати завали дістав все, крім шкури звіра. Коли я її знайшов, то почав доставати. Нажаль, я її порвав. Це мало бути моїм плащем або курткою, а тепер тут вистачає на чоботи. Я знайшов зручне місце та почав шити.

Я витратив цілих 2 години, щоб все зробити. Тепер в мене є футболка, штанці та чоботи, хоча тяжко це назвати одягом, проте не голий. Я зголоднів та хотілося пити.

Ідучи по лісу, я почув журкіт води. Прийшовши на звук я побачив річку а біля неї паслися тварини. Вони були схожі на оленів, але з 4 рогами, а не з двома. Я що, десь під Чорнобилем? Побачивши мене, вони втікли. Мабуть вони рослиноїдні тварини. Вони їли якісь ягоди. Схожі на малину, але більші за розміром та білі. Ну сподіваюсь, що я не отруюсь. Я не все з’їв, залишив тваринам, може потім когось піймаю та пущу їх на м’ясо.

Коли я пішов попити, у річці я побачив дивного хлопака. ДІДЬКО, да це ж я! З виду мені років 14-15. А я думаю чому я такий низький та пісклявий. Да й тим, чим мене нагородила природа, чомусь маленький.

Вже сутеніло, требо було думати про те, де я буду спати. Побоявшись змій, я заліз на дерево. Не сказав би що було зручно та тепло, але безпечно це точно.

На наступний день, я одразу вирішив що без якоїсь халупи, я довго не протримаюсь. Згадав ще про завал тієї хати, яку я бачив вчора. Я пішов, забрав звідти дошки. Потім, взявши сокиру та зрубавши декілька молодих не товстих дерев, дуже мало цілих дошок залишилося після завалу, почав робити щось. Вирішив робити все над землею, над рівнем коліна. Головне тепла підлога та криша над головою. Не дуже гарна домівка, проте вона практична. Повсюди розкидав загострені палки, якщо на мене намагатиметься напасти звір, він про це пошкодує.

Поламані дошки, що не пішли на будівництво, я використав для багаття. Потім пішов ставити пастки на звірів. Не побачив як швидко пройшов день.

Під вечір, голодним, я йшов додому. Звідки не очікував вибігла мала пташка. Вона була розміром трішки більше за голуба, а схоже на  метиса горобця та ластівки. Вона була поранена від кігтів звіра. Вона дивилася на мене з довірою, але голод зробив своє. Одним ударом сокири, я вбив її. Випотрошивши її біля річки та промивши м’ясо пішов до свого пристанища.

Приготувавши їжу, я почав їсти. Доволі смачне м’ясо, жаль що не має солі. Раптом хтось жіночім голосом сказав:

• Може тобі дати солі?

Піднявшись за секунду та схопивши спис, я направив його в бік незнайомки:

• Ти хто, бляха така?!
• Відсунь спис, Даниїле.
• Звідки ти мене знаєш?
• Я від бога. А точніше його знайома.
• І що ти від мене хочеш?
• Просто поговорити. Можна присісти?
• Так, будь ласка.
• Дякую.
• Будеш м’ясо?
• Хм, смаженого мітородта? Так, чом би і ні.
• Пригощайся.
• Дякую.
• Тож де я? Хто ти? Та що ти тут робиш?
• Дозволь представитися – вона витерши руки об ганчірку, яку вона витягла з рукава – я богиня любові та кохання. Люди цього світу кличуть мене Лідорою.
• Приємно познайомитися, Лідора.
• Навзаєм.
• Тож, для чого ти тут?
• Я тут щоб ввести тебе в суть справи.
• Гаразд, я слухаю.

І вона почала. Вияснилося, що це не мій світ, де я раніше жив. А зовсім новий, зі своїми народами, культурами, флорою та фауною. Для простоти. Майже усі народи світу говорять на одній мові і лише декілька рас цього не притримується.

• Зараз 1301 рік. Світ називається – Айдерлендс.
• Айдерлендс. Не можна щось простіше було придумати?
• Також тут існує магія.
• Дай вгадаю, магією володіє лише знать?
• Ні, не вгадав. Розумієш, магією може володіти кожен, але навчитися цьому коштує грошей. Лише існує одна імперія, що на захід від нас, там навчають усіх хто захоче – безкоштовно, а якщо хочеш знати більше, існують різні академії, в яких навчання платне, але коштує копійки.

Магія, цікаво. Вона сказала що магією володію і я. Але мені потрібна практика:

• У тебе ж фантазія розвинута, спробуй створити, хоча ні, спочатку сп…- не встигла вона договорити, як я синтезував водний потік.
• Ого, прикольно.
• Да непросто прикольна, це ахрінєть як дивно!
• Чому?
• Почекай, дещо перевірю. Такс… ага, ну тепер не дивно. Тепер лячно.
• Що не так?
• Розумієш, у кожної людини є максимальний об’єм магії, яку він може мати. В тебе максимум як у мене.
• Це багато?
• Якщо зібрати всю магію цього світу, все одно буде мало.
• Ого. Тобто це круто?
• Якщо ти не збираєшся руйнувати цей світ, то так, це круто.
• Не збираюся.

Ще я дізнався що ця богиня любові та кохання, Лідора, буде моїм наглядачем. І цікавий факт, я маю обов’язково померти від старості або хвороби. Якщо мене вб’ють, то я одразу попаду в пекло:

• Якщо піти на схід звідси, то через годину ти побачиш селище.
• А я буду їх розуміти?
• Так, дякуючи мені.
• Не зрозумів.
• Я ледве вмовила твого бога, щоб кожен раз коли ти будеш перероджуватися, тобі мінімум було 14 років та знав би мову місцевих.
• Ой, дякую тобі.
• Тож… Все, що я хотіла обговорить, я це зробила. Все інше, маєш робити сам.
• Дякую тобі. Ми ще зустрінемося?
• Можливо. І ще дещо, я намагатимуся тебе якщо що прикрити, але не зловживай. ТОЧНО! Забула. Тобі не можна використовувати своє ім’я та прізвище. Придумай нові.
• Нові значить. Є в мене одна ідея. Ім’я та прізвище мого ліпшого друга, колись він врятував мені життя, пожертвувавши своїм.
• Гаразд. Тож як тебе тепер звуть?
• Деніал, Деніал Річардс.
• Гаразд, Деніал, побачимося.
• До зустрічі, богиня.

Вона пішла. Я ліг спати. Прокинувшись з ранку, я зібрався і пішов до селища. Прийшов я доволі швидко, хвилин за 40. Що я можу сказати про це селище: невелике провінціальне містечко. Заробляють мабуть на продажі зернових культур, ідучі по дорозі я побачив багато полів пшениці, кукурудзи та інших культур.

Зайти у селище ніхто не заважав. Були різні лавки та магазини. Але тут багато малюнків і букв взагалі немає. Побачивши дорослу жінку, я вирішив заговорити. Перший контакт, так би мовити:

• Перепрошую, пані.
• То ви мені, юначе?
• Так, вам. Ви зараз не зайняті?
• Ні, а що?
• Розумієте, як видно по моєму одягу, я доволі бідний і мандрував відлюдником вже багато місяців. Вирішив нормально пожити та поїсти. Але мені потрібні гроші. Може ви знаєте як їх можна у вас заробити?
• Кажеш пожити і поїсти? Ну якщо ти підеш у таверну до дядька Джулі, то ніч обійдеться десь 5 мідних монет, плюс 3-х разове харчування десь 3 мідних монети, а взагалом 8 мідних монет.
• Перепрошую, але я не розумію вашої системи грошей.
• А зараз поясню.

Жіночка мені все розповіла. Отже в цій державі існують 9 видів монет: мала мідна, мідна, велика мідна, мала срібна, срібна, велика срібна, мала золота, золота  та велика золота. І якщо коротко, то 10 м. мідних = 1 мідній, 10 мідних = 1 в. мідній. З срібними та золотими так само. По цінам тут як. Наприклад я хочу купити малу хатину, десь 4 на 5 метри, з дерева та солом’яним дахом коштуватиме мені приблизно 5 в. срібних монет або 500000 м. мідних монет. А ось 7 золотих монет, або 70 000 000 м. мідних монет, досить викупити усе селище з його землями. На одну м. мідну можна взяти пів буханки хлібу:

• Тож, як я можу у вас заробити?
• Нуу… м’ясо на зиму нам вистачає, хіба що… нам не вистачає подушок та теплих покривал.
• А як саме допомогти?
• Слухайте, точніше вам скажуть у таверні, вона тут за рогом. Підіть туди та спитайте.
• Зрозумів, дякую вам.

Жінка сказала правду, через 5 хвилин я був у таверні. Я побачив багато п’янчуг та авантюристів. Побачив барну стійку та підійшов до неї. За нею стояла гарна молода дівчина. Струнка, пишне волосся, гарні груди які так і просяться поглянути на них. Але на вигляд вона скромна дівчина. Ну звісно, кліше, поставити гарну сором’язливу дівчину в відвертому одязі. Таким чином алкаші постійно будуть замовляти пиво щоб довше побути з місцевим ангелом:

• Привіт, мене звати Марті. Вам чогось налити?
• Ні, дякую. Марті, мені сказали що тут скажуть як я зможу підзаробити. Там щось зв’язано з теплими покривалами та подушками.
• А, так, є таке завдання. Ось що потрібно: треба принести цілого, але мертвого Фазандебіга.
• Фазанда чого?
• Ви не місцевий?
• Так.
• Зрозуміла, Фазандебіг – це великий птах. Його пір’я не підходить для польоту, але воно дуже тепле. З одного такого можна зробити 2 набори ковдр та подушок.
• І скільки платять за одного?
• По 3 срібних монети за тушку.
• А скільки їх всього потрібно селищу?
• Перепрошую, але це цілий подвиг, вбити хоча б одного.
• Добре, я беру завдання.
• Вибачте, але для початку вам потрібно оформитися. Заповніть цей бланк, я його віднесу і голова таверни їх підпише.

Я заповнив бланк, це було доволі просто. А ще простіше придумувати про себе інформацію. День народження, ім’я та прізвище і т. д. Несподівано до таверни зайшов чоловік тримаючи в руках великий і з виду тяжкий мішок. Якийсь чоловік заговорив:

• Здорова, Джидріс, ну що, піймав фазандебіга?
• Авжеж, тяжко було, але все таки мені це вдалося.

Чоловік цей одразу привернув увагу всіх, мене в тому числі. Цей Джидріс з виду худий високий але м’язи накачані точно, бо інакше він би цей мішок не доніс сюди. Ми пересіклися поглядами і я одразу зрозумів, він темна конячка. Не знаю чим він ще займається, але дуже хитра в нього морда, а поглядом він мене оцінював, ніби м’ясо. Мене це образило. Він підсів до мене:

• Не зрозумів, тут що, вже дітям вино розливають? МАРТІ, де ти, золотце?
• Вона піднялася на гору, віднесла бланк управляючому.
• Невже твій?
• Мій, а що?
• А не рано тобі в авантюристи?
• Нормально, тим бач, це ж не я ледве вижив після битви з пташкою

Зал засміявся, після різкого і злого погляду Джидріса всі замовкли:

• Пацан, не зрозумів, ти що, глузуєш з мене?
• Ні, лише сказав і так всім відомий факт. – він вдарив по стійці та сильно засмутився, бо не розрахував сили і айкнув від болі
• Чуєш, ти як зі старшими говориш?!
• Так як і вони до мене.
• Да я тебе зараз…
• Що? Не можеш придумати більш мирний спосіб вирішення конфлікту?
• І що ти пропонуєш?
• А ось що. До завтрашнього обіду я принесу 10 таких тушок
• Не зможеш.
• Перевіримо? – я побачив що за пазухою в нього гарний магічний меч, видно що він йому дорогий – якщо я принесу замовнику 10 тушок, то ти віддаш мені свій меч.
• А якщо в тебе не вийде?
• Зробиш зі мною що захочеш.
• Ти багато будеш коштувати, гаразд, я згоден.

Ми закріпили нашу суперечку рукостисканням. Як раз прийшла Марті з підписаною анкетою:

• Ось, пане Деніал, ваша заявка прийнята. Тепер ви почесний авантюрист.
• Дякую, тепер мені можна лист з завданням на тушки фазандебіга.
• Ось тримай.
• До завтра, Джидріс. Не забуть принести меч.

Я пішов з таверни до м’ясника. Якщо він розбирається у м’ясі і як його правильно заготовлювати на зиму, то я сподіваюся що він знає як простіше знайти цих пташок.

Лавка цього м’ясника була недалеко від таверни. Місцеві називають її «м’ясна Фріка». Я зайшов у середину, там був дзвіночок і табличка. Як я зрозумів, судячи з таблички, треба подзвонити у нього щоб прийшов хазяїн. Подзвонивши, майже одразу вийшов чоловік. Ростом він в два рази більший за мене, та і в ширину теж, бородатий. Здоровань, це ще м’яко кажучи. На відміну від інших магазинів, його виглядав охайно та привабливо. Чимось він мені нагадував стереотипного канадського лісника. Зачесати бороду, дати червону сорочку в клітинку і вилитий лісник:

• Привіт, хлопчина, чого тобі?
• Добрий день, пане. Я тут через завдання з фазандебігами.
• Щось я не бачу тушок.
• Я ще їх не спіймав, але збираюся. Розумієте, я не місцевий, і хотів би дізнатися щось про них.
• Взяв завдання з тварюками яких ще не бачив? А ти сміливий. Мені такі подобаються.

Розповів про пташок – лаконічно і швидко. Він повністю уособлює фразу «Час – це гроші». Під час нашої розмови він різав м’ясо на продаж та встигав відпускати клієнтів. Навіть коли зайшла жінка старости, вона аніяк вела себе з Фріком як з другом. Скоріше як з тим, хто вищий по статусу.

Що до пташок. Ну По-перше: вони дужі боягузливі, але якщо ти один на один з ними, якщо ж їх двоє, а ти один, вони будуть агресивними. По-друге: вони полюбляють забіги. По-третє: в них високі але тонкі шиї. Їх легко перебити ножем. Здається в мене є план. Також ці створіння обожнюють пастися на полі, неподалеку від селища.

• Дякую за інформацію, пане Фрік.
• Чекаю пташок до завтрашнього вечора, бо інакше будеш платити за інформацію.
• Зрозумів, завтра тушки будуть, обов’язково.
• ТушкИ?

Я пішов до свого тимчасового  житла. Прийшовши туди, я напився води, взяв трішки ягід і м’яса та пішов на те поле, де мали пастися ці пташки. М’ясник мене не обдурив. Вони були схожі на страусів, але замість пір’я в них був пух, шиї довші за страусині. Здається вони тут і сплять, але завжди хтось стоїть щоб завчасно попередити стаю про напад.

Всю ніч я практикував магію. Який в мене був план? Дуже простий. Магією я ненадовго можу синтезувати речовини. Я захотів зробити тонку нитку з металу. Почепити її біля селища, заманити туди цих пташок і зробити їм швидку смерть. Чи жорстоко це? Мабуть, але виживають сильні. Але якщо  в мене вийди зробити нитку товщиною в 1 мм. Спочатку товщина була 1 см. але тепер 5мм. Ще трішки, і в мене все вийде.

А ось і світанок. ЩОБ МЕНЕ ПЕРЕКОСИЛО! А як я збираюся від них тікати?! Про це я чомусь не подумав. Несподівано я почув якийсь дивний звук, а потім звук бігу. ТВОЮ НАЛІВО, вони мене побачили!

Я почав бігти через ліс. У дитинстві я часто бігав по лісній місцевості, в цьому я майстер. Але це ненадовго. Я не спав всю ніч, а в них повно сил. Раптом переді мною вискакує один з них. А вони ще й кмітливі, але я розумніший. Він розігнався на мене. Я як матадор, відскочив від його прямої лінії бігу схопив за шию та заліз на нього. На швидкоруч я синтезував залізну нитку та прив’язав її округ голови птаха переростка, та направився до селища.

Прибігши на цьому птаху до селища, місцеві дітлахи занепокоїлися. Я покликав старшого із тих, кого я бачив:

• Гей ти, дівчинко!
• Ви мені, пане?
• Так, тобі. Ти вмієш в’язати вузли?
• Так.

Створивши магією тонку нитку з заліза, так щоб не бачили діти, я віддав дівчинці. Товщина нитки була десь 3 мм. але цього досить:

• Прив’яжи на рівні піднятої руки від стовпа до стовпа, але міцно!
• А навіщо?
• Зробиш?
• Гаразд.

Я залишив їх самих і біг назад, шукаючи ще 9 фазандебігів. Здається я відірвався від них у лісі. Повернувшись туди я шукав їх годинами, а вже майже обід. Цікаво, а що ж зі мною зробить цей Джидріс якщо я не принесу 10 тушок.

Зараз біля входу в селища стояв Джидріс з друзями та сперечалися:

• Чуєш, а якщо він справді це зможе?
• Не зможе, довбню. Він молокосос яких ще пошукати треба.
• Щось в мене відчуття дивне. Не спокійно мені.
• Заспокойся, Ландерс. Тим бач, вже без 5 дванадцята.

Несподівано якийсь чоловік закричав:

• Зграя фазандебігів! Прямує просто на нас! – Джидріс занепокоївся.
• Хлопці тікаємо – закричав Ландерс, друг Джидріса.
• Стійте, щось не так. – сказав чоловік, який попередив селян.
• Що там таке – спитала мимо проходячи жінка.
• Хтось їде на одному з них. Якийсь хлопець.
• Хлопець верхом на птаху переростку?!? – майже хором сказали всі, хто був присутній біля входу в селище

Деніал стрибає вверх від пташок, але пташки не хотіли зупинятися. То була фатальна похибка. В одну мить 10 пташок перебігла та зупинилися прямо перед натовпом, який вже встиг зібратися. А потім всі вони ще 2 хвилини бігали без голів. Ніхто не постраждав, не враховуючи фазандебігів.

Все по моєму плану. І саме вчасно, як раз обід. Треба ефектно підійти до Джидріса. Підходячи до нього я ловив погляди людей, які були здивовані таким майстерним масовим вбивством пташок. А все підготував і зробив 14 річний хлопчик з лісу:

• Ну що, допоможете віднести тушки до лавки м’ясника Фріка? – з посмішкою сказав це в лице Джидріса і добавив – і не забуть віддати свій меч новому власнику.
• Хлопче, а як тебе звати? – вигукнули з натовпу.
• Деніал Рідардс. Я – бродячий авантюрист, який залюбки вам допоможе, якщо заплатите)

Натовп був у захваті. Всі скандували «РІЧАРДС, РІЧАРДС, РІЧАРДС!». Було приємно, але потрібно було віднести тушки до лавки Фріка. Місцеві охоче мені допомогли. Прийшов навіть староста общини, щоб пожати мені руку та допомогти віднести фазандебігів.

І ось, вже вечір. Цілий день ми збирали пух та різали м’ясо. Нарешті час розплати. До речі Джидріса не було, він просто віддав мені меч та швидко пішов. Злий чомусь, цікаво чому б це?:

• Так, хлопчина, скіки там тобі винен за 10 тушок?
• Здається 30.
• Ага, ось, тримай – кладе 30 срібних монет – а це тобі додатково. – і поруч кладе ще 15 срібних монет.
• Не зрозумів.
• 3 срібники за пух. Він дуже дорогий. А за м’ясо, окремо 1 срібну та 5 м. срібних.
• А тепер все. Стривай, а ти можеш мені заготувати 2 тушки на зиму?
• Так звісно.
• А ще потримати їх у себе, поки не прийдуть морози?
• Теж можу.
• Скільки?
• 1 срібну і 5 м. срібних за тушку)
• Хм, гаразд. Тоді забирай 3 срібники назад.
• Слухаюся, пане Річардс.
• А чому так офіційно?
• Ну щось же потрібно буде написати на надгробку.
• Не догнав, ти про що?
• Про Джидріса, А ти не знав?
• Не знав чого?
• Ну знаєш, інформації.

По його погляду я все зрозумів. Я додав ще 3 срібних монети до тих, що залишив йому за 2 тушки пташок:

• Джидріс – работорговець.
• Що? У вас є рабство?
• Так, воно легальне. Джидріс занадто мала рибка в цьому і права на торгівлю ними, в нього не має. Тому він лови людей та продає підпільно тим, у кого є це право. Він зараз стоїть на вулиці, чекає тебе.
• От дідько! І що робити?
• Я не знаю.
• А їх багато?
• Вся банда, чоловік 15, мабуть.
• Щоб його перекосило. А вам взагалі нормально з ним спілкуватися?!
• Це такий бізнес, як і моя лавка.
• Да нічого собі! Бізнесмени чортові. Треба брати бика за рога.
• Кого, чого робити? Послухай, краще тікай, вийди через задній хід, а через 5 хвилин я вийду та скажу що ти пішов.

Що за дивні люди. Їм нормально спілкуватися з такою мразотою?! Він викрадає людей та продає їх! Це не нормально. Я ледве добився рівних прав людей в своєму світі, а тепер і тут?! Так, прийдеться, я буду діяти.

• Послухай, можем сказати де мене шукати?
• Ти з глузду з’їхав?! Тоді просто вийди на двір.
• Не знаю як ти, але я буду діяти! Просто скажи куди іти, добре?
• Гаразд, якщо хочеш щоб смерть була довгою та болючою, то гаразд. В тебе 5 хвилин. Час пішов.
• Дякую, до зустрічі.
• Ага, на тому світі.

Я біг, як міг, щоб встигнути все підготувати. Я володію магією, думаю Джидріс теж може. Але в мене є перевага, я вчився в школі. Навіть половина знань, що дала мені школа в минулому житті, досить щоб його перемогти. Як я зрозумів, є багато видів магії. Також існують елементи. Цьому покидьку не жити!

5 хвилин пройшло, Фрік, як і сказав, вийшов на вулицю та попередив Джидріса. Він та його банда работорговців побігла за Річардсом. Вони бігли через весь ліс та поля, але врешті-решт знайшли табір Деніала.

• РІЧАРДС, виходь! Поговоримо! – вигукнув Джидріс, але ніхто не відгукнувся – не хочеш? От і добре. ФАЯРС! – вигукнув він та в туж мить створився вогняний шар, який підпалив тимчасовий будинок Деніала.
• Бос, а він там був, ви впевнені?
• Авжеж.

Несподівано, вогонь погас. В туж мить, вогняна стіна відділила Джидріса від своїх друзів. А потім було чути лише крики.

• АААААААА…
• Благаю, помилуй нас… ААА…
• Нііііііііі…
• Хлопці що у вас там? – налякано вигукнув Джидріс.

Стіна вогню опустилася. А картина була така: Річардс встромив меча в останнього підлеглого Джидріса. Деніал, побачивши що стіна пропала, витягнув меча:

• Ти вбивця!
• Ні, Джидрісе, я просто очистив цей світ від покидьків.
• Ах ти скотина! – побігши на мене з мечем вигукнув Джидріс.

Хоч він і швидкий та проворний, але в мене магія. Своєю магією я пришвидшив реакцію організму. Зазвичай людині потрібно від 100 до 200 мілі-секунд, щоб організм зреагував. Я пришвидшив цю реакцію в 4 рази, тобто мені потрібно від 25 до 50 мілі-секунд. Він намагався вбити мене магією, але дарма. Коли мені набридло, я взяв меч. Я легко вибив з його рук меч та приклонив перед собою:

• Благаю, помилуй! Я дурень. Обіцяю ти мене більше ніколи не побачиш.
• Якщо я тебе вб’ю то теж не побачу.
• Що ти хочеш? Грошей, дорогоцінних намист?
• Ніщо від тебе мені не потрібно. – вже готуючись встромити в нього меча. Він сказав.
• А рабів?
• Що?
• Рабині, гарні дівчатка, сильні хлопці. Роби з ними що хочеш, продай, використай.
• Де вони?
• В нашому таборі, я відведу.
• Веди, але без викрутасів, бо інакше…
• Зрозумів, пішли.

Ми йшли по лісу вдвох. На щастя він не бешкетував, поки вів мене до табору. Десь через пів години, ми прийшли:

• Ось вибирай – сказав він мені.

ЖАХ! Просто неймовірно! Клітки! І в них одні діти. Найстаршу яку я побачив дитину, це 12 річна дівчинка напівлюдина. Звичайних людей майже нема, проте напівлюди, ельфи, демони, звіри з рисами людей, та багато інших. Нажаль як називаються ці раси, мені невідомо.

• Це всі?
• Так. Тож я можу… аааа. За що? -я встромив меча в живіт. – я думав ми домовилися.
• Нічого не знаю. Я просто попросив тебе провести до табору і нічого не обіцяв.
• Виродок, тоді, ЗГИНЬ ЗІ МНОЮ! – Він зробив хвилю вогню. Я ледве встиг відскочити, але… він задів клітки.
• Нііі…

Я швидко намагався створити воду, але таку кількість за раз, було тяжко. Поки я все це робив, я чув їх крики. Їхні стони від болю. Пробачте мене, дітки.

Мені вдалося погасити пожежу. Нажаль я врятував лише 7 дітей, двоє з яких були напівлюди. Одна з лисячими а інша з вовчими вухами. Несподівано з’явилися селяни. Фрік підбіг до мене:

• Малий, що тут трапилось? Ми прийшли до табору, коли побачили стовпи вогню, а коли прийшли туди там була гора трупів. Потім побачили ще вогонь і прибігли сюди.
• Тут був табір Джидріса. Коли я його вбив, він захотів забрати мене з собою. З останніх сил він створив вогняний потік та підпалив усе.
• Жах. І навіть рабів?
• Так, лише ці вижили. – я показав на діток, які були біля мене.
• Отже хлопці, хапайте цих п’ятьох і хутко до знахаря.
• П’ятьох, а ці дві дівчинки?
• Вони напівлюди?
• То й що?! Вони ж діти!
• Знахар не буде їх лікувати.
• Чому б це? Бо вони не люди на всі 100?!
• Так. Річардсе, зрозумій, вони раби, а всім начхати.
• Але ж ті діти – люди.
• Нічого не поробиш, краще зупинити їх біль – Фрік замахнувся мечем, він був готовий одним махом вбити обох. Я йому цього не дав зробити.
• Ні!
• А що ти пропонуєш?!
• Не знаю! Але я хочу врятувати їх також.
• Сама доброта. Гаразд.
• Що, гаразд?
• Не далеко від сюди кордон з королівством Фоксорія. То королівство населене напівлюдьми, такими як вони. Там їм допоможуть, але їхати туди 3 години верхом на коні і…
• Дайте найшвидшого коня!
• Це знаєш дорого.
• Послухайте всі – сказав у весь голос, що б почули усі селяни – я вбив Джидріса та його банду. А отже, все їхнє добро – моє! Забирайте половину, а іншу половину тому, хто дасть мені найшвидшого коня.
• У мене найшвидший – вигукнув чоловік із натовпу.
• Він тут?
• Не зовсім, тут недалеко.
• Веди мене.

Я схопи крихіток за пазухи та побіг за чоловіком. Він привів мене до коня та сказав у якому напрямку кордон. Мотузкою я прив’язав дівчат до мене та коня і помчався вперед. Магією я підсилив скакуна так, щоб він був швидшим у двічі.

Через 2 години я був на кордоні. Я знав, що просто так мене не пропустять через браму, а стіна висока. Вирішив відбігти у ліс та магією зробити прохід. Почекавши, поки патруль пройде, я частину стіни перетворив у пісок. Він осипався і я тихесенько пройшов через діру.

Я спішив як міг. Сподіваюся що недарма. Вже світало і я нарешті побачив маленьке прикордонне селище. Мене зустріла варта, але без обіймів. Вони підняли тривогу:

• Стояти, чужак!
• Послухайте мене будь ласка…
• Кидай зброю!
• Гаразд-гаразд. – я поклав меча та зліз з коня. Мене одразу схопили та кинули лицем до землі.
• А тут що? Ах ти покидьок!
• Що там сержант?
• Тут двоє мертвих дівчат полулюдей.
• ЩО?!
• Я віз їх сюди щоб ви допомогли їм. Вони живі!
• Закрийся! – один з них вдарив мене по лицю чоботом.
• Ведіть його в темницю.
• Слухаємося капітан.
• Благаю, вони ще живі. Врятуйте їх.

Мене відвели до місцевої в’язниці. Тримали майже весь день. Я не спав 2 ночі підряд і хотів їсти. Коли стемніло прийшов охоронець, відчинив двері та сказав:

• Виходь.
• Скажи будь ласка, ті дівчати живі?
• Виходь! І пішли за мною.
• Добре.

Я прийшов до центру селища. Поки мене вели, всі місцеві дивилися на мене з подивом. Охоронець відчинив двері центрального будинку та сказав заходити. Там був чоловік, весь гарний та у формі, мабуть це голова селища. Він сидів за столом з багатою кількістю їжі, аж слинки текуть:

• Сідай і їж.
• Дякую.

Через 5 хвилин мовчазного поїдання їжі зі стола він почав питати:

• Як тебе звуть, юначе?
• Деніал Річардс, пане. А ви…
• Я голова селища Кордорор. – потім зайшли ті охоронці, що пов’язали мене в ранці.
• Я так розумію це була перед смертна вечеря? – голова встав зі столу до охоронців. Вони встали на коліна.
• Дякуємо вам, пане Річардсе! – сказали хором.
• Не зрозумів!
• Одна з них, моя онучка. – сказав голова.
• А інша моя донька – промовив капітан, який пов’язав мене.
• Вони пропали тиждень тому.
• Їх вкрав Джидріс.
• Хто?
• Работорговець, у якого я їх знайшов.
• От сволота, коли ми його знайдемо…
• Він мертвий.
• Що?
• Я його вбив.
• Юначе, пробач нас. Ми навіть і не думали, що звичайній людині буде діло до таких як ми.
• До таких, це яких?
• Нуу…
• Досить! Неважливо хто ви. Я просто хотів врятувати життя дітям, ось і все.
• Ми тобі винні. Проси що хочеш.
• Будьте винні, поки я не придумаю як ви мені віддячити.
• Добре. Тобі тут завжди раді.
• Тож, вони живі?
• Так, але вони ще не отямилися.
• От і добре. Мені пора.
• Стій, ти куди?
• Поки що назад.
• У королівство Готорсія?
• Так. Я можливо вернусь.
• Нехай щастить тобі в дорозі.

Вийшовши на двір, усі селяни від старших до маленьких, приклонилися переді мною. Підійшовши до свого тимчасового скакуна, я побачив на ньому мішки з провізією, одягом та мішечок з 5 в. срібними монетами. Я подивився на главу, а він лише посміхнувся у відповідь.

І ось я вирушив додому. Чи можна сказати, що те селище – мій дім? Прискакавши знову в ночі, мене зустрічали селяни  во главі Фріка:

• Привіт.
• Ну як, врятував тих дівчат?
• Так, виявилося що то внучка одного місцевого голови селища та донька капітана лицарів.
• Зрозуміло. Річардсе.
• Що?
• Отже, ми дещо дізналися. Виявилося, що ті 5 дітлахів були з сусіднього селища. Джидріс засиджувався у кожному селі ненадовго, поки батьки з іншого, шукають своїх дітей. Він таку схему проробляв вже з 12 містами та селищами. Він хотів це зробити і з нами. Він і справді покидьок.
• Ти ж казав, що він бізнесмен, такий як і ти.
• Я був сліпим і не бачив очевидного. Ніхто не бачив. І ми ще дещо зрозуміли. Ти знаєш що людина може керувати лише 4 елементами в загалом. Ти ж керував вогнем, водою, металом, та навіть над собою.
• Звідки ти це зрозумів?
• В мене дар, я бачу магію. Чим більша магія, тим більше світиться серце. Коли я вперше вирішив подивитися своїм магічним поглядом на тебе, я мало не осліп. В тебе вистачить магії щоб вбити нас усіх одним махом.
• Але я цього робити не збираюсь.
• Ми зрозуміли що ти не простий і дуже розумний на свій вік і ми вирішили. Ми не будемо питати хто ти насправді і що ти тут робиш, при одній умові.
• Якій?
• В тебе вистачить сил щоб взяти під владу наше селище. Ні, навіть ціле герцогство.
• І що саме ви хочете?
• Нам теж набридло рабство. А єдиний, хто може його відмінити це…
• Король?
• Так. Стань королем та допоможи нам.

Ну нічого собі заяви! Стати королем, ні це не по моєму. Я завжди працюю в тіні. Мені простіше вбити всіх рабовласників та торговців, аніж ставати королем та змінювати закони. Але я не хочу щоб про мене дізналося все королівство. А вбивати все селище, теж так собі ідея. Поки погоджусь, а там подивимося.

• Я згоден.
• Гаразд. Ми допоможемо всім, чим зможем.

Треба вирішувати одну проблему за іншою. Так, щоб стати королем, я маю бути політичним діячем. Щоб я був політичним діячем, мені потрібно завоювати довіру людей. Щоб її завоювати, треба зробити щось грандіозне. А де я знайду щось грандіозне, правильно у столиці, а точніше я маю туди приїхати. Але я маю там жити. А жити за щось треба. Треба заробити гроші. Будуть гроші – буде життя у столиці. Все, вирішив. Перший крок, це заробити гроші.  А зароблю я цілу 1 велику золоту монету, або ж 100 мільйонів малих мідних монет.

Ну що, боже, думаєш я здамся? А хрін тобі! Це новий початок, нового життя. Обіцяю, кохана, я вернуся до тебе і не сумнівайся. Неважливо скільки пройде років, але я обов’язково зустріну тебе.

Додати до улюблених