Я така молодчинка, що нарешті запланувала собі відпустку! Сонечко, море, пісочок — що може бути краще влітку? Я вже подумки підставляла сонячним промінням своє обличчя, купала ніжки у солоній воді, їла смачнюче шоколадне морозиво і вдихала морський бриз.
— Скоріше би відпочиночок-чок-чок, — бурмотіла я собі під ніс, жбурляючи речі у валізу, що валялася посеред кімнати, — жодних колег, жодних переписок, жодних мітингів і тупих клієнтів з їхніми тупими питаннями. — Я була більш ніж упевнена у тому, що кажу, бо банально не збиралася брати з собою робочий ноутбук та телефон. Мене вже нудило від роботи, від душного офісу (у нас хоча б була тіньова сторона будівлі і кондиціонер), від дрес-коду та від їжі в судочках. Тепер тільки дині, кавуни, шоколадне морозиво і піна колада на сніданок, обід та вечерю! Ні, на вечерю будуть коктейлі у клубах!
Брала з собою я необхідний мінімум, бо завжди, куди б не поїхала, накуповувала купу речей, які потім ледве могла запхати у валізу. Пару разів навіть доводилося доплачувати за перевантаження, а один раз — купувати додаткову валізу. Ех, як воно, звісно, добре, коли є гроші.
У валізу полетіли капці, ком з купальників, який я вирішила не розплутувати, та розчіска. Я задумалася та ще прицільно докинула туди купу переплетених між собою зарядок від всього завгодно. Я ненавиділа охайно складати речі: мама у дитинстві постійно змушувала це робити, приговорюючи, що інакше я не одружуся, і з тих пір до порядку (та і до одруження) у мене стійка відраза. Єдине, що у мене завжди було впорядковано, це мій рюкзачок з усіма важливими речами і документами: щоб, коли в аеропорту треба швидко дати паспорт, не копирсатися у його пошуках пів години.
Я мимоволі глянула на годинник. До вильоту ще п’ять годин, я спокійно встигала викликати таксі та доїхати до аеропорту. Їхати було недалеко, на політ я зареєструвалася онлайн, і так-то я чудово розуміла, що приїду аж занадто рано… але як же я могла не дати собі насолодитися початком чарівної відпустки трохи раніше? Я завжди приїжджала заздалегідь, щоб мати можливість спокійно походити по Duty free, обираючи новий парфюм в колекцію, або купуючи каву в чотири рази дорожче, ніж її продають в найдорожчому закладі Києва (але на то це кава з аеропорту з присмаком подорожі), або просто банально фотографуючись, щоб потім виставити фото в інсту всім на заздрість. Я аж примружилася від радості, що переповнювала мене. На автоматі поклала в рюкзак мішечок з рунами і задумливо стиснула коробку з-під таро. Звісно, я не збиралася на відпочинку всерйоз працювати (збігати з основної роботи, щоб продовжувати займатися додатковою, — таке собі рішення; всі клієнтки теж були попереджені, що писати можна виключно по терміновим питанням та по потрійному тарифу), але інколи хотілося банально подивитися, яка завтра погода, чи не одружений той симпатичний типчик у басейну або в якому магазині кавун смачніший.
До речі, треба глянути, як пройде відпустка. Я обережно дістала колоду з коробки і ніжно пробіглася пальцями по граням карт. Звісно, я не вірила ні в яку магію і містику (на відміну від моїх клієнтів), проте механічне тасування карт допомагало зменшити тривожність, і, як не дивно, результат дійсно міг стати у нагоді. Інколи розклад на доріжку міг нагадати про якусь важливу річ, яку я забула покласти в валізу (один раз це був паспорт, без якого я б точно нікуди не полетіла). Я з любов’ю перетасувала карти. Ну-ка, що там у нас? На пробу зробила стандартну «трійку», ставлячи питання про відпустку. Першою йшла «Вежа». Мм, клас, відразу руйнування, крах і ситуація, над якою не можна відновити контроль. Загалом, сама по собі «Вежа» це не дуже добре, але подивимося, може, в комплекті з іншими картами буде щось симпатичніше. Перевернута «Смерть» теж щось не навіювала позитивні думки. Які там зміни плануються у мене у двотижневій відпустці? Перевернута «Сила» змусила мене нахмуритися. Та ну, брєд якийсь. Важка ситуація, яка потребує мобілізувати внутрішні резерви сили та відваги. Це типу мене у морі риби покусають або я ногу підверну? Давайте ще одну докладемо. Сука, перевернуте «Колесо Фортуни». Розклад виглядав так, ніби мені вже можна було організовувати своє поховання.
Я задумливо подивилася на розклад, механічно погладжуючи колоду. Такий поганий прогноз у мене був вперше в житті. Типу не те щоб я взагалі якось довіряла своїм (та чиїм завгодно) розкладам, але як приємно іноді за допомогою банальної теорії ймовірності впевнитися, що все пройде чудово!
Щось всередині мене зуділо і казало, що краще залишитися вдома. Що все це «жу-жу-жу» не просто так, що карти, мої вірні помічники, не обманюють. Звісно, яке таро у двадцять першому сторіччі? Це навіть звучало смішно. Але це ж моя колода, з якою ми пройшли крізь вогонь та мідні труби — вона, як не дивно, жодного разу не збрехала. Я закусила губу. Мій внутрішній голос — той, який попереджав мене за декілька хвилин до виклика до дошки від лектора, щоб я встигла прочитати хоча б шматочок параграфу; той, який казав, що краще не плавати у озері, а потім всі друзі, що сміялися наді мною, спіймали кишкову інфекцію; той, який радив, які персики обрати посмачніше на базарі, — кричав, що краще залишитися вдома і забити на всі витрачені гроші.
Але і сорок тисяч, які я віддала на відпустку, на дорозі не валяються. На мене чекав Spa & Lounge Hotel на Пальма-де-Майорці із трьома басейнами, соляною кімнатою, купою спа-процедур, all inclusive та шикарним теплим Середземним морем. Крім того, гроші за квитки на літак у день вильоту теж ніхто не верне навіть частково, мовчу про повну вартість. І як же піна колада та кавун?..
— Та це ж всього лише карти, — пробурмотіла я під ніс, запихаючи колоду у мішечок. — Ну які проблеми, що взагалі може статися. — Таро зайняло своє законне місце у рюкзаку, а я рішуче викликала таксі. Водій знайшовся швидко, і я вже відмахувалася від похмурих думок.
Десять разів перепровірила, чи перекрила воду та чи вимкнула світло. Урешті-решт, якщо щось трапиться, то у мами є запасні ключи, вона зайде та поллє квіти або вимкне ту кляту воду. Звісно, буде потім сваритися, що я в квартирі срач розвела (все-таки, щоб зібрати валізу, я вивернула вміст шафи на підлогу, а складати назад полінувалася), але то вже справа десята. Перед самим виходом раптом спало на думку, що я не вимкнула праску, і я вже пішла перевіряти, як згадала, що не прасую речі вже роки три так точно, та і праски у мене немає. Ще декілька разів упевнилася, що вимкнена духовка. Хоч за газ переживати не треба, бо все було на електриці. Я злісно захлопнула двері і почула, ніби з того боку щось впало і розбилося. Моя колекційна ваза, яка стояла на краю тумбочки у коридорі! Я її туди поставила, щоб вона обсохла після миття, і забула переставити на кухню! Я завила, але повертатися вже не хотіла, тим паче що водій вже чекав на мене.
Відчуття чогось поганого противно гризло мене зсередини, поки я, матюкаючись собі під ніс, спускала на своєму горбу валізу з шостого поверху. Ліфт чогось вирішив не працювати саме сьогодні! Це точно через сусідських дітей, які сьогодні вранці на ньому каталися вгору-вниз цілу годину! Коли повернуся, треба сказати сусідці, щоб поговорила з ними, це вже не вперше! А на майстра потім весь під’їзд скидається!
Таксист виявився приємним чоловіком років за тридцять, який відразу ж вийшов з машини та допоміг запхати валізу у багажник. Потім ввічливо відкрив мені двері, та ми нарешті поїхали до аеропорту. Я поглядом проводжала свій дім, запевняючи себе, що все буде добре. Це перша відпустка за рік, урешті-решт, я на неї заслуговую.
Несподівано виявилося, що на шляху до аеропорту була тягучка, і двадцять хвилин перетворилися майже на годину. Ну хоч виїхала заздалегідь. Таксист декілька разів пробував зі мною заговорити, але я, роздратована сьогоднішнім початком дня, обрубала діалог. Довгоочікувана відпустка радувала все менше і менше. Буквально за п’ятсот метрів до аеропорту, коли його вже було видно, раптом з’ясувалося, що ми не можемо далі їхати.
— Колесо пробив походу, — розгублено пробурмотів чоловік. — Треба евакуатор викликати…
Мої моральні сили почали добігати кінця.
— Тримайте, — скрізь зуби прошипіла я, всунувши таксисту гроші. — У мене немає часу і бажання чекати на евакуатор.
Я, не слухаючи виправдань чоловіка, дістала валізу.
— Перепрошую, — ніяково белькотів таксист мені вслід. — Давайте я поверну частину грошей?.. — я махнула рукою, навіть не повернувшись. Настрій був препаршивим, тому при оцінці поїздки я не вагаючись поставила «2».
Я глибоко вдихнула, видихнула і пішла, буксиром тягнучі нелегку валізу за собою. Це просто Всесвіт посилає мені випробування. Спочатку мені не хотіли давати відпустку, тепер оця вся череда невдач. Невже треба було два роки поспіль працювати з перервами на Новий рік та Великдень?! Хотілося кричати та матюкатися. Єдине, що тримало мене, це думки про алкоголь, який я зараз в себе заллю.
— Все добре, Алісо, — бурмотіла я собі під ніс, — ще трохи, і ти будеш в Іспанії. — Літнє сонце по-злому жарило голову, і я встигла пожалкувати, що поклала своє сомбреро у валізу, а не натягнула його відразу. З іншої сторони, я планувала доїхати на таксі до входу в аеропорт, а не йти по спеці. Хоч SPF намазалася, а то було б смішно згоріти на самому початку подорожі.
Аеропорт зустрів мене кондиціонерами і блаженною прохолодою. Реєстрація багажу ще не відкрилася, так що я впевнено пішла у кафешку за холодним лате. Все, нарешті я тут, тепер ніщо не зіпсує мені подорож! Поволі я розслаблялася, а гарний настрій повертався. Після того, як я замовила собі лате із льодом та банановим сиропом, жити стало взагалі непогано. Забравши своє замовлення, я попрямувала до столику, де нарешті змогла перепочити. Тепер можна трохи позаліпати в тікток, зробити селфі для інсти та просто насолодитися…
— Перепрошую, дитяточко, — раптом чийсь голос вирвав мене з думок. Це до мене? Я підняла голову і зустрілася поглядом із жінкою років сімдесяти, яка стояла поруч з моїм столиком та дивилася прямо на мене.
— Так? — невпевнено перепитала я, забуваючи на секунду, яка я є і де я знаходжусь. Її слова здавалися вилизано ввічливими, але в той же час, вони пронизували мене, немов лезо. Я стояла як зачарована, дивлячись на неї. — Ви щось хотіли? — мені не подобався її погляд — чіпкий та холодний, хоча зовнішньо вона була прямо божою кульбабкою.
— Дай грошей на попити, дитино, — якось зовсім вимогливо сказала вона мені. Я аж дар мовлення втратила на мить. Так нахабно грошей у мене грошей давно порошайки не вимагали, та і такого звернення я вже років п’ятнадцять як не чула. Її голос, хоч і був спокійним, мав щось таке, що змушувало відчувати холодок по хребту. Я вже майже почувала себе як під впливом її влади, мов нею керували якісь невидимі нитки.
— Перепрошую? — вона не виглядала бідною, не як ті, хто просять гроші на їжу. Це було дещо в ній, що змушувало мене замислитися.
— Ну такий спекотний день, пити хочеться, а грошей немає. — Вона дивилася прямо в очі, і я чогось відчула, як по спині пробігли мурашки. Я вже готова була ввічливо відмовити, як моя інтуїція — та сама, що не раз мене рятувала, — почала верещати, що з нею краще не зв’язуватися.
— З-звісно, — промимрила я та потягнулася за гаманцем. Дивна жінка не дивилася ні на гаманець, ні на сотку, яку я їй простягнула, — вона дивилася тільки мені в очі і пожирала мене поглядом. — Цього вистачить?
— Дякую, дитино, — білозубо посміхнулася пані, забираючи у мене купюру. — А що там у тебе в рюкзаку? — я аж передьорнулася від несподіванки. Вперше за весь час жінка перевела погляд з мене на щось інше — на мішечок з колодою, що стирчав з рюкзака, поки я діставала гаманець.
— Та нічого, пані, просто карти, — мені все менше подобалася ця розмова. Спина стала мокрою від поту не зважаючи на кондиціоноване приміщення, а ситуація виглядала все дивнішою. Люди навколо ніби не помічали нас: офіціанти пролітали повз, люди сідали будь-де, крім місць поруч. Навколо нас утворилася якась буферна зона.
— Яка вихована, — фиркнула вона. — А що за карти? — стілець відсунувся, і жінка сіла навпроти мене, знову вп’явшись в мене своїми лякаючими очима. — Таро, правда ж? — я повільно кивнула. — А погадай-но мені, дитино.
У мене в голові роїлися думки. Мені хотілося встати та піти звідси, хотілося закричати, привернути чиюсь увагу… але я була ніби приклеєна до цього стільця. От холера.
Руки самі собою потягнулися до колоди.
— На що Вам погадати?
— Погадай мені на моє минуле. — Тепер вона дивилася на мої руки, що перетасовували колоду. — Що ти можеш про мене розказати? — що ви мене лякаєте.
Ніби почувши мої думки, вона посміхнулася ще ширше. Які білі-білі зуби, але не думаю, що це вініри.
Минуле у мене ще не замовляли. Зазвичай клієнти зверталися до мене з проханнями розказати щось про їхнє кохання, рідше — про роботу. Один раз, правда, до мене зверталися з проханням подивитися, куди дитина запхнула граючись документи.
— Це дуже загальне питання, — хрипко сказала я.
— Ну а ти спробуй.
Розклад на три карти був найлегшим, але у той ж час не дуже інформативним. На сім чи на вісім? Мабуть, все ж таки на вісім. У мене ледь помітно дрижали руки, коли я перетасовувала колоду, тримаючи в голові запит небажаної клієнтки.
Я обережно розклала карти зворотом доверху. Жінка проводжувала кожну з карт пильним нетерплячим поглядом. Треба це все закінчити якнайшвидше та йти реєструвати багаж. Ну попросила у мене якась чокнута в аеропорту грошей, а потім погадати, ну і що з того?! Я рішуче потягнулася перевертати карти. Першою йшла перевернута «Верховна жриця». Далі «Маг», «Вежа», «Смерть», «Диявол», «Зірка», «Сонце»…
Я облизнула пересохлі губи. Мій погляд переходив з карти на карту, наче я намагалася спочатку зрозуміти кожну окремо, а потім — побачити спільний зміст. Карти розповідали історію, але мій розум прагнув відчути зв’язок між ними, ніби це було ключем до розгадки загадки.
Кожна карта мала свою силу, свій символізм, але я розуміла, що справжнє мистецтво полягає в тому, як вони взаємодіють, як створюють візуальну симфонію і розкривають сенс.
Я чула тихе шепотіння карт, наче вони розмовляли зі мною, але треба було зібрати всі фрагменти цього голосу в єдину мелодію.
— Ваша робота була духовною, — невпевнено почала я, — правляча позиція? Крім того, я бачу щось, що пов’язано зі спіритуалізмом, — «Верховна жриця» і «Маг» поруч доволі ясно про це казали. — Карти говорять про Вас як про посередника між світами. Потім щось трапилося у житті, якийсь переламний момент…
— Який? — нетерпляче перебила мене жінка. Вона притулившись до стільця, слухаючи мої слова, і моє серце билося все швидше, відчуваючи, що я дійсно здатна дістати з карт її історію. Я доклала до «Вежі» ще одну карту, якою виявився перевернутий «Суд». Звісно, наступна «Смерть» могла означати якийсь момент у житті, але я бачила тільки один сенс у цьому розкладі:
— Помер хтось, хто був Вам важливий. — Я поклала ще карту. «Коханці», — Ваш коханий? При чому помер при якомусь несправедливому звинуваченні. Хтось на нього доніс?.. — погляд у жінки був переповнений такою ненавистю (до мене?), що мені стало страшно. Прямий «Диявол», Бафомет, наполовину козел, наполовину людина. Стільки карт у одному розкладі, що пов’язані з містикою. — Невже Ви звернулися до темних сил? — з невірчим нервовим смішком спитала я. Але смішно не було. Стільки карт у цьому розкладі були переплетені з містикою, наче таємничі нитки, що тягнуться через віки. — «Зірка» це Ваша надія на Майбутнє, а «Місяць»… сумніви? — розклад закінчувався якось незрозуміло, як мозаїка, у якій я не могла розгледіти фінального зображення. Я наугад витягнула ще «Справедливість». — Ви хочете помститися, але не впевнені, чи у Вас вийде?..
— Для кого я хочу справедливості?! — жінка підвищила голос. Я злякано обернулася по сторонах, але ніхто не звернув на це уваги. — Кому помститися?!
А оточуючі взагалі нас бачать?
— «Імператор», — прочитала я в голос карту, яку витягнула.
Як дивно, скільки витягала, а одні тільки Старші Аркани.
— Утер… — з ненавистю прошипіла жінка.
— Перепрошую? — не зрозуміла я. — Вибачте, можна я піду? — жалісно попросила я, зібравшись з силами, — я вже все зробила, що Ви хотіли. Будь ласка, відпустіть мене на рейс.
— Звісно, — якось несподівано спокійно погодилася жінка. — Дякую тобі за розклад, дитино, — ввічливо подякувала вона і поклала на стіл п’ятсот гривень. Я тупо вперилася в купюру. Нахуя їй тоді була моя сотка? Вона що, знущається наді мною? — Бери-бери, це плата за розклад, — я недовірливо подивилася у чесні-чесні сірі очі, які нещодавно погрожували спопелити мене, карти, стіл та і весь аеропорт. Мама багато разів наголошувала мені не брати нічого у незнайомців, але я більше не дитина, а це мої чесно зароблені гроші, та і п’ятсот гривень на дорозі не валяються. Я обережно потягнулася до купюри і стиснула її в руці, досі не вірячи в абсурдність ситуації. Після цього я раптом усвідомила, що можу рухатися, поспіхом згребла карти зі столу, швидко схопила речі та рвонула у сторону реєстрації багажу, забувши навіть свій довгоочікуваний лате з сиропом. — Треба ж ще було подивитися, хто допоможе мені досягти Справедливості, — донеслося мені вслід, але я так і не зрозуміла, чи то я дійсно це почула, чи то почулося.
Мене аж трясло від пережитих емоцій. Купюра ніби пульсувала у руці, нагадуючи про себе. Чим далі я відходила від тієї дивної бабки, тим краще я могла думати. Я віддала гроші якійсь попрошайці, погадала на картах, бо злякалася її, отримала від неї вп’ятеро більше суму, а потім буквально втекла, забувши свою недешеву каву?! Де був мій мозок?! У тебе було стільки придурошних клієнтів, Алісо, ти вже давно навчилася з ними спілкуватися! Чим тебе так налякала ця ненормальна?! Погадати попросила?! Та у тебе клієнтів ціла купа! Мене аж розпирало від злості на себе та на свою лякливість. Теж мені, професіоналка! Спеціалістка! Тьфу на тебе, Алісо.
Я на автоматі зареєструвала багаж та відчула, що щось мені не дуже добре. Мабуть, треба піти і умитися, це точно від жари та від переживань через ту чокнуту. Я як п’яна добрела до туалету, світ розпливався. Треба дійти до якогось чергового, у них є аптечки, і попросити щось. Але спочатку умитися… Останнє, що я пам’ятаю, — як відкрила двері і впала у приміщення.
Додати до улюблених