13 серпня 1943 рік.
Навіть крізь закриті очі можна було зрозуміти, що в кімнаті було занадто багато світла, але відкрити їх я так і не наважилася. Гостра біль пульсує десь у стінках черепної коробки. Під товстим шаром ковдр дуже жарко. Дратувала нестерпна втома та неприємні відчуття в тілі. Скільки вже я тут?
Почувши як наближаються чиїсь кроки до кімнати, я стала прислуховуватися до знайомого голосу…
— Ви впевнені, містер Тікі? Всього-навсього якихось два місяці…
— Місіс Треверс, ми проводимо обстеження вже третій тиждень. Я вам вже казав, що така швидка реабілітація цілком можлива, — поспішно говорив чоловік, перебиваючи збентежену співрозмовницю.
— Що ж, мій чоловік зробив щедре пожертвування лікарні. Будемо сподіватися, що з моєю донькою… більше такого не станеться, — голос помітно набув відтінку суворості, — давайте промовчимо про справжню хворобу…
Подальших слів не розібрати, чутно шурхотіння і шепіт. Люди зупинилися прямо біля дверей.
Стоп.
Серце стиснулося від усвідомлення, що за дверима стояла… мама? Так, це вона. Безумовно.
Мерлін, я ж два місяці тому збожеволіла… Чи раніше? Пам’ятаю лише напади і провали в пам’яті протягом останніх шістьох місяців. Наче клубки в’язальних ниток, плутались одноманітні дні в кімнаті з постійно закритими вікнами. Але ж божевільні не роблять таких висновків про себе.
Пам’ять повертається… У голові відразу вимальовується картина: приблизно п’ятеро чоловік вриваються, забирають мене, що несамовито кричить на весь дім. Злякана мама мовчки стоїть біля дверей, спостерігаючи, як її дочка безуспішно намагається вибратися з лап чакломедиків. Приміщення більше нагадувало здоровезну комору з хламіттям, ніж на спальню дівчини-підлітка. Зламані предмети; розкидані речі, що палають синім полум’ям; вода по кісточку ступнів.
Картинка змінилась.
Спускаючись довжелезними сходами, я можу бачити батька, котрий розмовляє з якимось, напевно, головним цілителем. Мене все ще втримують за руки та плечі. Далі майже нічого не пам’ятаю. Лише незклеяні уривки днів, проведених у цій палаті.
Так, без сумнівів, я була саме в палаті. Навіть пахло зіллям та сумішшю в пробірках на тумбочці біля високого ліжка.
Дивно, я відчуваю себе добре, навіть не дивлячись на слабкість в тілі. У цю мить здавалося, що зі мною такого ніколи не траплялося, начебто це звичайнісіньке нічне жахіття.
З дитинства мені завжди снились незвичайні сни. Батьки знали, що кожну ніч мене мучають нічні марева. Гадаю, саме це і є причиною мого перебування тут.
Стало страшно. Страшно за себе, адже перспектива провести в лікарні ще хоч один день, мене ніяк не влаштовувала. Треба щось робити. Треба сказати мамі, поки вона тут. Я різко роздвинула повіки і мої очі засльозилися від сонячних променів. Вилетіло лиш важке зітхання, у приміщення заходить цілитель у лимонному халаті. На грудях герб: схрещені чарівна паличка і кістка. За ними заходить дорого вдягнена жінка.
— Мамо, я… Все добре, правда! — спроби підвестись обвінчались успіхом! Спокійне обличчя викривилося подивом.
— Ось бачите, ми про неї подбали, — лікар здивовано скинув бровами, записуючи щось в журнал. — Останні результати спостережень виявилися позитивними, — підбадьорливо пробурмотав містер Тікі.
Ну звичайно, це завдяки грошам батька і його пожертвам. Хоча лікар і справді був кращим у відділі «Недуг від заклинань» лікарні Святого Мунґо. Він, його батько, дід і прадід працювали на цій посаді. Саме тут, на п’ятому поверсі, я провела нещасні два місяці.
— Елізабет? — жінка обхопила мою голову долонями, вглядуючись в обличчя. Шкіру кололи її рукавички в сіточку.
— Ма, мені правда краще… — я намагалась якомога переконливіше вимовити слова. Розглядаючи її вираз обличчя, хотіла зрозуміти — вірить чи ні.
Коли ми з нею останнім часом обіймалися? Мозок ніби пропускав такі деталі, я не могла пригадати жодного разу, коли обіймала маму чи тата, не могла пригадати жодної хвилини проведеної з ними, окрім останньої.
Притиснувшись усією сутністю до неї, я чекала реакції. Вона відповіла взаємністю, обгортаючи мене ніжно, трепетно.
— Тебе зараз же випишуть, — тихо, майже нечутно, промовила вона, ніби збиралася плакати. Здавалося, за все життя мені по-справжньому хотілося жити, а не ігнорувати своє існування.
* * *
Виходячи на проспект у центр Лондона, я кинула останній погляд на занедбану цегляну будівлю (універмаг) з вивіскою «Чист і Лозохід лімітед». Стара будівля обліпила велику вивіску «закрито на ремонт». Міністерство впевнене, що до лікарні чарівники зможуть входити та виходити непомітно, змішавшись із натовпом. Який зараз натовп? У маґлів також війна.
Ідучи вулицею, я жадібно оглядала все довкола. Нечакли здавались стривоженими та злими. У голові стільки думок, як би дивно не звучало, але хотілося думати як… нормальна людина, чи що. Будинки, лахи у перехожих — усе викликало захоплення! Незважаючи на розбиті вікна та розвалюхи всюди. Напевно, я надто довго маринувалась у дурнуватій палаті, що захоплююся маґлами; аж стало гидко, тільки незрозуміло: від роздумів чи від гіркого присмаку лікувального зілля?
Мама звернула за трухляву огорожу.
— Не відставай… Ліззі, — давно мене так не називали… – дай руку, ми трансгресуємо.
Коли неприємні відчуття припинилися, ми опинилися біля великого двоповерхового маєтку. День був як ніколи сонячний. Минувши зачаклований бузок, котрий зацвітає першого дня весни і всихає останнього дня осені, ми пройшли ворота. Високий паркан щільно обліпили пишні кущі троянд та півоній. Ідеально підстрижений газон та маленькі дерева: вишні, персики, апельсини. І кам’яний будиночок, зарослий плющем з одного боку. Саме тут пройшло моє дитинство, усі 16 років.
На ґанку стояв батько з палицею. Він ніколи не допускав надмірної імпульсивності в емоціях. Голова Відділу магічного правопорядку – Торкуїл Треверс (45 років). Мав чудове почуття гумору та всі манери аристократа. Навіть при своїй нервовій, скажімо так, посаді залишався добрим до мене і мами. Моя мати – Меланія Треверс (43 роки) неймовірно освічена, стримана, трохи вперта жінка. Мене теж так виховували, адже чистокровний чарівник, за словами батьків, безумовно, має бути інтелігентним.
Увійшовши в будинок, відразу стало легше, повіяло прохолодою, і я відчула якесь умиротворення. Високі стелі та велика територія холу з вітальнею вражали своєю просторістю. Таке почуття, ніби я тут сто років не була. Фасад та інтер’єр нагадували стиль вікторіанської доби. Меблі нові, у вазах всюди живі квіти, кришталеві люстри додавали естетики аристократизму.
— Радий тебе бачити… в доброму здоров’ї, люба, — відповів тато на мою просту посмішку, а потім сплеснув у долоні. Переді мною з’явився наш домашній ельф.
— Кленк уже накрив на стіл, хазяїне, — промовив він, низько вклонившись. Побачивши мене, як мені здалося, ельф трохи злякався, але тут же додав, — Міс Треверс, яке щастя бачити вас знову вдома! — очі носатої істоти спалахнули.
— Взаємно! — одразу ж усміхнулася я. — Можеш називати мене Ліззі або хоча б Елізабет. — Ельф миттю зніяковів, прикриваючи долонею рота. Здалося, що Торкуїл кинув запитальний погляд на Меллоні, яка в свою чергу лише несміливо знизала плечима.
— Іди, Кленк, ми зараз пройдемо до вітальні.
Хотілося якнайшвидше піти в спальню, але голос мами мене зупинив:
— Ліззі, у тата деякі проблеми в Міністерстві, — акуратно почала вона, — ми подумали, що буде доречно цього року віддати тебе до Гоґвортсу. Не брехатиму, зараз проводяться обшуки маєтків найближчих службовців міністру. Тому не варто перебувати в такий складний час тут. Бачити, що може… статися… — Я зімкнула брови до перенісся і боязко перевела погляд на батька.
— Тебе підозрюють…
— Так, Ліззі, мене підозрюють у співпраці з Ґрін-дель-Вальдом та його поплічниками, — схвально киваючи головою, спокійно виговорив за мене мої припущення батько.
Це було неможливо, Туркуїл народжений для цієї посади і ніяк по-іншому. Скільки себе пам’ятаю, у нього завжди горіли очі азартом, коли він йшов на роботу, повністю віддавався своїй улюбленій справі. І ніколи не втрачав надії на затримання головного лиходія Європи.
— А якщо я не захочу в Гоґвортс і скажу, що й далі навчатимуся з професором Креветсік та іншими? — Якщо чесно, я дуже хотіла в Гоґвортс, але щось непокірне всередині змушувало вступити в конфлікт. П’ять років тому я була нереально рада отримати листа. Але, на жаль, змушена відмовитись від пропозиції. Напевно, з того часу мені стало гірше. Дитяча мрія була назавжди втрачена, як мені здавалося. Батьки не могли дозволити душевнохворій дитині перебувати у суспільстві. Так я все життя навчалась із найнятими батьком професорами.
— Це не обговорюється, професор Альбус Дамблдор уже дав згоду на мій лист про прохання прийняти тебе до школи чарівництва. Ти здорова і більше не потребуєш окремих занять. Ти не повинна знаходитися в будинку, якщо раптом зазирнуть аврори. Три дні тому Креветсік виповнилося двісті дев’яносто років від дня її смерті, буде краще, якщо ти навчатимешся на практиці, наприклад, у дуелях. Привид не зможе забезпечити тебе подібними навичками, Елізабет! Нехай ми з твоєю матір’ю й навчалися у Шармбатоні, але поки що Гоґвортс — це найкращий варіант! Так, маю визнати, теорія і деякі навички в тебе виходять чудово для твоїх років, — звичайно, контролювати мене все життя і відслідковувати мої успіхи у навчанні! Я розлютилася, — але в поєдинках ти не сильна. Там тобі буде найбезпечніше. Складеш СОВ як і решта студентів.
— Дамблдор? З яких пір ти став поважати його? — Батько вважав за потрібне промовчати. — Ти правда його поплічник? Ну… Ґрін-дель-Вальда… — Треверс звузив очі, мабуть, це звинувачення та недовіра сильно зачепило його.
— Ти перевела тему.
Мама так і стояла на порозі, не наважуючись перервати нашу розмову. Я просто розвернулась і пішла у бік своєї кімнати. Я ніколи не йшла так — з обуреним виразом обличчя і схрещеними руками на грудях. Підсвідомість твердила, що моя поведінка неправильна і зовсім не властива нашому роду. Тобто раніше я ніколи не дозволяла собі таких вибриків по відношенню до батьків.
Увійшовши у величезний коридор із зеленими шпалерами та вікнами в підлогу, я попрямувала до потрібних дверей. Складно боротися з бажанням оглядати все довкола з цікавістю, ніби мені ніколи не доводилося бувати тут раніше. Напружував шепіт картин на стінах. Схоже, вони здивовані моєму надзвичайно швидкому поверненню. Вловивши зарозумілий погляд своєї прапрабабки Ріпсімії, я переступила поріг.
Перехватило подих. Якась дитяча радість охопила все тіло. Паркет з червоного дерева, стеля з нахилом, здоровезне підвіконня обкладене подушками. Зеркало на повний зріст, туалетний столик заставлений шкатулками і, звичайно ж, велике ліжко з балдахіном. Просторо, затишно.
На столі лежала моя чарівна паличка, не терпілось нею скористуватися! Ясен і пір’я фенікса. Я нею дуже пишалася, адже це рідкість, одна із найпотужніших паличок обрала мене.
— Акціо книга! — З азартом промовила я.
Нічого.
— Акціо книга!
Теж нічого.
— Агуаменті! — Ну і що, що це заклинання вивчають лише на шостому курсі? Я ним чудово володіла! Здавалося, зараз мене задушить паніка. А що коли я стала сквібом? Від цієї жахливої думки почали трястись руки.
— Люмос! — це найпростіше заклинання, на щастя, спрацювало. Але невже я ослабла?
— Ліззі, спускайся, обід уже готовий, — з-за дверей виглянула мамина голівка.
— У мене… не виходять заклинання, — з тремтінням у голосі, озвалася я Меллоні.
— Завтра сходимо до Олівандера, не хвилюйся. Візьмемо все необхідне за списком Дамблдора для навчання.
— Якщо ти не проти, то я сама піду… будь ласка.
—Добре, люба, — заспокоював теплий погляд мами. Її райдужки нагадували колір океану в пепогоду. Вона опустила руку на моє плече. — Завтра ввечері о дев’ятій нас відвідає хрещений з Маркусом. Торкуїл написав листа Лестранжам про твоє одужання, ось вони вирішили приїхати.
Кустос і Маркус Лестранж — близькі люди нашої родини. Маркус – єдина людина, яка хоч найменшу частину мене розуміла. Згадка про чорні кучері та карі очі викликала рідне тепло. А оскільки його батько мій хрещений ми все одно що брат і сестра. Новина про нього мені не на жарт підняла настрій. Він буде поряд у школі. Хотілося в це вірити, що навіть після того, що сталося, він захоче мене підтримувати.
— Що? Серйозно? Мерлін, я їх так давно не бачила! — Мама зраділа моїй бурхливій реакції. Не утримавшись, я знову огорнула її в міцних обіймах.
— Вибач мене, потрібно вибачитись і перед татом, мені так соромно, — відчулося, як сильно забилося серце мами, вона погладила мене по волоссю. — Я вже й забула, що ти пахнеш м’ятою… — вийшло ледь чутно, швидше за все, це вирвалося випадково.
— Ходімо, Кленк стільки всього наготував… — вона обхопила мою спину, і ми рушили до виходу.
Якщо щастя існувало, то воно виглядало саме так.
Додати до улюблених