Переклад фанфіку Wait and Hope авторки mightbewriting
«Уся людська мудрість полягає у двох словах: чекати і сподіватися!»
Олександр ДЮМА (батько), «Граф Монте-Крісто»
Січень
Яскраві вогні та салатовий колір.
Герміона боролася з цим швидкоплинним миготінням, поки намагалася прийти до тями. В її голові розривні пульсації змінювались на уривчасті спалахи болю, такого сильного, що коли вона закривала повіки, то перед очима починали танцювати яскраві вогники.
Навряд чи вона була спроможна повністю осягнути все, що оточувало її, і причиною тому був головний біль, який, здавалося , плавив мозок та посилав розряди аж до самої сірої речовини. Салатовий спалах — і щось огидне сповзло їй вниз по горлу. Солодке полегшення, біль відступив.
Тихий голос.
— Дженкінсе, ану ще вбав світла, ми вже близько.
Яскраві вогні ледь притьмарилися.
— Герміоно, якщо ви мене чуєте, це означає, що ви виходите з магічно спричиненої коми. Стався нещасний випадок, але зараз ви у безпеці та в контрольованому середовищі, намагайтеся зберігати спокій в процесі виходу з цього стану.
Герміона вирішила, що їй подобається звучання цього тихого голосу, який ніби пестив вуха оксамитом. Але те, про що говорив цей голос, було їй до вподоби значно менше.
Магічно спричинена кома? Нещасний випадок? Чи могло це означати, що вона в лікарні Св. Мунґо? Так, звичайно, салатові мантії. Це пояснювало кольорову палітру.
Вона знову спробувала відкрити очі, повіки затріпотіли під атакувальним натиском вогнів. Вона примружила їх, глибоко вдихнула і знову відкрила. Її зустрів світ кольорів, світла та невиразності.
Поруч стояла якась постать. Герміона не могла розгледіти жодної деталі, окрім того, що постать мала людську форму й була одягнена в салатову мантію. Отже, майже без сумніву, лікарня Св. Мунґо.
— Мене звати цілителька Лукас, — промовила фігура над нею. Герміону вразило дуже дивне відчуття, бо вона могла чути людину, але при цьому не бачила, як рухалися її губи. Дівчина швидко закліпала очима, намагаючись прибрати каламутний фільтр з очей.
— Це мій учень, цілитель Дженкінс. Ми — лікарі, яким доручено вести ваш випадок.
Герміона спробувала ковтнути. Але на півшляху їй почало нестерпно дерти у горлі, єдине полегшення від болючої сухості приносило те заспокійливе зілля, яке давали їй раніше.
Угледівши її жест, цілителька Лукас запропонувала склянку води.
Ніколи в житті Герміона не пила нічого більш освіжаючого.
— Герміоно, нам потрібно провести початкову діагностику, коли ви вже прийшли до тями, — м’яко наполягла цілителька Лукас. — Якщо в будь-який момент знадобиться перерва, або ви відчуєте себе занадто погано для того, щоб продовжувати, просто скажіть мені.
Герміона ще не довіряла власному голосу, тому кивнула. У цілительки Лукас нізвідки з’явився пергамент.
— Можете назвати своє повне ім’я?
О, боги. Невже все наскільки погано, що їм потрібно було спитати її власне ім’я?
— Герміона, — вона злегка відкашлялась і спробувала ще раз. — Герміона Джін Ґрейнджер.
Цілителька Лукас зробила запис.
— І який зараз рік?
Герміона відчула незнайомий приплив пекучої паніки, що затріпотіла всередині. Зазвичай вона могла приборкати свої хвилювання, її нелегко зламати. Вона була загартованою справжньою ґрифіндоркою до нутра кісток. Але дівчина відчувала, що насувається щось жахливе.
— Зараз 2001 рік.
Цілителька Лукас зробила ще одну помітку.
— А хто зараз міністр магії?
— Кінґслі Шеклболт.
Ще одна помітка. Герміона більше не могла стриматись.
— Що зі мною сталося? — запитала вона надламаним голосом. — Наскільки все погано? Чому вам потрібно задавати такі прості питання?
Тривога хвилями розлилася від живота до грудей. Щось ніби стискало її горло. Всередині все калатало.
Цілителька Лукас терпляче відклала свій пергамент.
— Ці діагностичні питання важливі для визначення вихідного рівня.
— Вихідного рівня чого? — спитала Герміона, майже зірвавшись на вереск. Її серце відчайдушно загупало у грудях. — І першачок зміг би вірно відповісти на них. Давайте вже перейдемо ближче до діла та розкажемо мені, що відбувається.
Її вимога, напевно, прозвучала дещо роздратовано, але Герміона відчувала, що ще трохи, і вона просто лусне від паніки.
Цілителька Лукас зробила глибокий видих. Вдих через ніс. Видих через рот.
— Вам потрібно дихати, — сказала вона. Герміона й справді спробувала. — І хоча першачок, можливо, зміг би правильно відповісти на ці запитання, ви цього не зробили.
Герміона видихнула.
— Що?
— Ви неправильно відповіли на питання.
Тривога зникла, залишивши замість себе щось холодне й порожнє. Жах.
— На які?
— Два з трьох, моя люба. Але ми були до цього готові…
— Що ви маєте на увазі два з трьох? Які два? — Герміона навіть не впізнала свого голосу, такого холодного, тихого, настільки не схожого на її власний тембр. — Я знаю своє ім’я, — наполягала вона.
— Ми повернемося до цього, — сказала цілителька Лукас. — У вас була дуже серйозна черепно-мозкова травма, і втрата пам’яті є потенційним побічним ефектом, до якого ми готувалися.
— Втрата пам’яті? — Герміоні здалося, що ці слова відлиті зі свинцю.
— Сподіваємося лише тимчасова. Розум чарівника — потужна річ, що здатна адаптуватися, але він також може бути непередбачуваним. Дженкінс вже працює над вашим планом лікування.
Дженкінс невпевнено помахав їй зі свого місця біля дверей.
— Почнемо з того, на що ви відповіли правильно. Кінґслі Шеклболт справді міністр магії, — почала цілителька Лукас своїм таким-завжди-м’яким голосом. — Однак тепер не 2001 рік. Зараз 2007.
Герміону ніби скрутило всередині, порожній холод жаху зіштовхнувся з новою хвилею гарячої тривоги, дві сторони однієї і тієї ж жахливої, вкритої острахом, медалі. Шість років? Шість років. Це було… це було абсолютно неможливо. Голова Герміони запульсувала, коли вона спробувала пригадати все, що коли-небудь читала про мозок: психологію, магічні коми, травми голови. Все.
— І хоча ви частково були праві, коли назвали себе Герміоною Джін Ґрейнджер, минулого року ви взяли подвійне….
Гримання за дверима перервало спокій цілительки Лукас та перевернуло світ Герміони з ніг на голову.
— Де, в біса, моя дружина?
Приглушені голоси. Грюкіт у двері. Герміона і Дженкінс одночасно підстрибнули.
— Відчепись від мене, Поттере, я не буду більше чекати…
Гаррі? Страх Герміони зменшився від усвідомлення того, що Гаррі десь поруч. Все буде добре.
— Тридцять сім годин, Поттере…
Ще тихі голоси. Якісь крики здалеку. Знову стук у двері.
— Вона — моя дружина!
Двері відчинилися, Дженкінс схопився з місця.
Гаррі Поттер стояв у дверях, з його носа юшила кров. Руками він міцно тримав Драко Мелфоя, який відчайдушно чинив спротив. Його біла сорочка була вкрита червоними плямами, а паличка приведена у бойову готовність вочевидь після того, як він зніс двері з завіс.
Більше салатових мантій рвануло до дверей, кинувшись на білявого чоловіка, який відверто злетів з котушок.
— Вона — моя дружина, чорт забирай! — кричав Мелфой, поки інші цілителі відтягували його. Він продовжував верещати в коридорі, доки після червоного спалаху все не стихло. Спрацювало закляття Закляктус .
Гаррі несміливо зустрівся поглядом з Герміоною, по його обличчю стікала кров. Він навіть не намагався витерти її.
— Е-е. Привіт, Герміоно, — він кинув погляд на цілителів у кімнаті, ніби шукав вказівок чи дозволу почати розмову.
— Гаррі, — мовила Герміона дуже стриманим голосом, хоча відчувала, як лезо паніки розрізає її голосові зв’язки. — Чому Драко Мелфой кричав так, ніби його вбивали, про якусь свою… — це слово далося їй з неймовірним зусиллям, — дружину?
Його зелені очі розширилися.
Цілителька Лукас стиснула перенісся, вона була явно не задоволена тим, як розгортались події.
— Він мав на увазі вас, моя люба, — промовила вона. — Це було ще одне запитання, на яке ви дали неправильну відповідь. Вас звати Герміона Джін Ґрейнджер-Мелфой.
І тут Герміоні довелося давати заспокійливе.
Коли Герміона прокинулася знову, вона благала цілителів надати якесь краще пояснення, її мозок розривався від численних запитань. Але гідних відповідей не було. Цілителі сиділи з нею, такі спокійні, що аж дратувало, пояснюючи діагноз, план лікування, обмеження та те, що їй ймовірно доведеться очікувати в найближчі місяці. Вони тішили її надію своїми «можливо», «напевне» та «вірогідно». Вони не стверджували нічого достеменно і не давали багато підстав для оптимізму, тим самим залишивши Герміону з відчуттям того, що коли вона поверне свої спогади (якщо вона поверне свої спогади), це зовсім не буде схоже на легку, приємну прогулянку.
— Мозок і його магія —дуже крихкі речі, — говорила цілителька Лукас у ще одній спробі надати задовільне пояснення.
— Я добре знаю про це, цілителько. Як я вже казала вам, у мене є великий досвід роботи з Забуттятусом та контрзакляттям до нього, я не розумію, як це…
— Міссіс Ґрейнджер-Мелфой…
— Не називайте мене так, — кинула Герміона з помітною огидою.
— Герміоно, — виправилася цілителька Лукас, переходячи на дуже спокійний і контрольований тон. — Як я вам вже казала, ваша травма сталася в результаті контакту з невідомим темним артефактом з Міністерства, у якому ви працюєте, що робить ваш план лікування абсолютно безпрецедентним. Час і терпіння — наші найкращі союзники в цій справі.
Герміона мугикнула, її невдоволення збільшувалось.
— Якби я мала змогу уважніше розглянути свої знімки, можливо, з допомогою кількох книг для …
Цілителька Лукас підняла руку, щоб зупинити її: вони вже обговорювали це принаймні двічі за останні дві години.
— Герміоно, ви тут пацієнтка, а не лікарка. Я ціную ваш інтелект і завзятість, але змушена попросити дотримуватися професійної думки тих із нас, хто намагається вам допомогти.
Герміона піджала губи, придушивши бажання заперечити. Вона вміла гідно признати свою поразку.
— Поки що відпочиньте, — промовила цілителька Лукас, підводячись. — Ми подивимося, чи не з’являться якісь спогади, і почнемо планувати вашу виписку.
Неохоче, Герміона заснула, відправляючись услід за стихаючою хвилею адреналіну, що майже вщент виснажила її мозок.
Коли вона знову отямилася, біля ліжка сиділа Джіні.
— Гей, — прошепотіла Джіні. — Як ся маєш?
Мляво. Втомлено. Дуже, дуже спантеличено. Обличчя Герміони, мабуть, красномовно все показало. Джіні підсунулася ближче до краю ліжка, її стілець заскрипів на ламінатній підлозі. Обережно і досить повільно, щоб у разі чого, Герміона могла відхилити жест, Джіні простягнула свою руку й взяла Герміонину китицю.
— Я нещодавно розмовляла з твоєю цілителькою, вони збираються виписати тебе сьогодні пообіді, — промовила Джіні тихо. — Якщо не брати до уваги прогалини у часі, вона каже, що ти у добрій фізичній формі. У мене в сумці є для тебе цілий пакет інформації.
Вона дістала папку з якимось паперами, ймовірно, планом лікування, а також кількатижневий запас «Щоденних віщунів», які Герміона могла б почитати.
Герміона міцно заплющила очі, обробляючи всю нову інформацію, яка стрімким потоком увірвалася в її життя за останні двадцять чотири години, коли вона була переважно при тямі. Знову відкривши повіки, вона оглянула подругу.
Джіні не дуже відрізнялась від того, якою пам’ятала її Герміона, але вела себе інакше. У тому, як вона тримала свої плечі та у її поставі було трохи більше вольових рис, якась суворість та втома пробивалася у її зовнішності. Її обличчя виглядало майже так само, як тоді у 2001 році, коли Герміона бачила його востаннє, за винятком темних кіл під очима.
— Джіні, ти виглядаєш… — почала Герміона, не знаючи, як продовжити.
— Виснаженою. Я виглядаю виснаженою, — Джіні видавила з себе посмішку. — У мене двоє дітей віком до трьох років і найкраща подруга в лікарні. Здається, що я не спала вічність.
Вона стиснула руку Герміони: — Я так хвилювалась за тебе.
Герміона втупилася очима, на мить відчувши, як земля тікає з-під ніг, хапаючись за слова Джіні.
— Діти? — перепитала вона.
Очі Джіні розширилися, і вона ще міцніше стиснула руку Герміони.
— О…так, вибач. Поки що не турбуйся про це, ми маємо вводити тебе в курс справ поступово. Намагатися не приголомшити тебе, — Джіні посміхнулася привітною, але настороженою посмішкою.
— У вас є діти, — повторила Герміона. — І я цього не пам’ятаю. Чекай, — в операційній системі Герміони знов відбувся збій. — Чиї вони — вони ж і Гаррі також — ці твої діти?
Джіні знову засміялася, цього разу дзвінко і по-справжньому.
— Так, їх батько — Гаррі. Ми одружилися в січні 2003 року. Минулого тижня був наш ювілей. Ти була моєю дружкою.
Серце Герміони раптом наповнилося тугою, стиснувшись від болю через спогад, якого вона не мала.
— Одружені. Діти, — Герміона відчула, як їй забракло повітря, і вона почала задихатися. — Це забагато, щоб укласти у голову, Джін.
— Я знаю, — сказала Джіні, а потім скривилась. — Ну, насправді, ні. Звісно я не можу знати, що ти відчуваєш. Але я тут заради тебе. Я прийшла, бо ми з хлопцями подумали, що краще мені бути тією людиною, яка в загальних рисах розповість тобі все перед тим, як тебе випишуть. Є деяка базова інформація про твоє життя, яку ти маєш знати перш ніж…
— Перш ніж мені доведеться ним жити?
Джіні стиснула губи, обмірковуючи свої слова.
— У певному сенсі так.
— Будь ласка, скажи мені, що ця частина про Ґрейнджер-Мелфой була добре підготовленим жартом, — сказала Герміона натягнуто.
Джіні замість відповіді спрямувала розмову в інше русло: — Цілителька Лукас говорила мені, що ти запитувала про Рона.
У Герміони скрутило у животі. Так, вона питала. Що було безглуздим вчинком, припустила вона, зважаючи на контекстні підказки.
— Ми не думали, що розумно запросити його сюди. Він погодився з тим. Але він передає свої вітання. Рон хвилювався так само, як і всі ми.
— Але я більше не його… ми не… разом? — слова були кислі на смак з домішкою жовчі.
Обличчя Джіні спохмурніло.
— Якщо вірити словам цілительки Лукас, то твої останні спогади відносяться до квітня 2001 року, так? — обережно запитала Джіні.
— Ти не відповідаєш на жодне з моїх запитань, Джіні, — Герміона не могла зрозуміти, чого зараз в ній було більше — занепокоєння чи роздратування.
— Ти і Рон, — почала Джіні. — Ви розійшлися наприкінці 2001 року, і це було правильне рішення, Герміоно. Ви обидва думаєте так зараз.
— Вибач, що моя система координат дещо відрізняється від вашої, — обірвала її Герміона, не в змозі стримати роздратування.
— Це й справді було кращим рішенням, тепер ви обоє набагато щасливіші, — наполягала вона. Герміона робила все можливе, щоб стримати сльози, які збиралися на нижніх повіках і щомиті грозилися зірватися з них. — І ні, частина про Ґрейнджер-Мелфой — це не жарт, — продовжувала Джіні. — Ти і тхір — до огиди ідеальна пара, і тільки насмілься розповісти йому, що ти почула це від мене!
— Посилання на мого ймовірного чоловіка як на представника родини куницевих звучить не дуже переконливо, Джін. Крім того, я не маю жодного наміру розповідати Мелфою хоча б щось.
— Щодо цього, — почала Джіні, займаючи оборонну позу. — Ми з Гаррі цілком не проти того, що б ти зупинилася на площі Ґримо у нас з дітьми, але там буде забагато дратівних факторів, оскільки нас троє, а ще й малюк і немовля, і, ну, твій чоловік має рацію, і цілителі теж вважають, що тобі буде краще серед знайомих речей та людей, тому…
— Ти справді пропонуєш мені жити з Мелфоєм? — Герміона ледь не скрикнула.
— Ти вже живеш з ним, — відбила атаку Джіні.
— Я… ну, дідько. Ти не можеш говорити це серйозно, Джіні. Мова йде про Мелфоя. А якщо він нашле на мене прокляття або виріже ще якісь принизливі слова на моїй… — Герміона перервалася, піднявши ліву руку на підкріплення своїх слів, лише для того, щоб виявити, що знайомого вирізьбленого напису «Бруднокровка» на ній немає.
Вираз обличчя Джіні пом’якшився, частина її напруження, спричинена занепокоєнням, розчинилась.
— Повір мені, Герміоно. З усіх, кого ти знаєш, напевне мене та Гаррі включно, Драко Мелфой — найменше за всіх здатний заподіяти тобі якоїсь шкоди.
Герміона знову витріщилася на свою неушкоджену руку. Вона витратила два роки у спробі стерти ненависні літери, які Белатриса Лестранж залишила на ній, і тільки нещодавно змирилася з тим, що шансів на зцілення чи позбавлення від них майже не залишилося. Джіні стиснула її руку.
— Він винайшов зілля, щоб видалити це, — сказала Джіні, хитнувши головою на чисту руку Герміони. — Він подарував його тобі на Різдво, ще до того, як ви почали зустрічатися.
Неймовірно. Це було насправді неймовірно. Все це.
Але коли Гаррі з’явився на Герміонину виписку і заспівав тієї ж самої, що і Джіні, про доцільність залишитися у власній квартирі, у якій волею випадку їй довелося співмешкати з Драко Мелфоєм, Герміона неохоче погодилася. Бо Герміона вміла прислухатися до логіки, вона вміла приймати рекомендації від найближчих друзів і призначених їй лікарів, хоч би як їй це не подобалося. Вона довіряла Гаррі. Вона довіряла Джіні. І цього було достатньо, навіть якщо вона не довіряла Мелфою.
Герміона була наче у тумані, коли Гаррі відчинив двері до квартири, яка, за його твердженням, належала їй з Мелфоєм. Мелфой. Він теж був тут, обережно крокуючи трохи позаду, і зовні скидався на тихий привид у людській подобі. Він і далеко не нагадував ту несамовиту версію, яку вона бачила в лікарні Св. Мунґо, але все одно викликав занепокоєння.
Герміона відволіклася, задивившись на те, як захисні чари квартири без проблем зустрічають її: на шкірі дівчини замерехтіло відчуття знайомої магії. Частина її сподівалася, що вони відштовхнуть, не дозволять їй увійти, бо це означало б, що вони не налаштовані на неї, що в неї не було причин бути тут.
Гаррі вже пройшов попереду неї. Мелфой плентався десь позаду.
— Ці захисні чари і тебе пропускають? — спитала вона Гаррі у спробі чіплятися за практичні, раціональні й логічні речі, які були здатні вкластися у неї в голові.
— Мелфой втомився відчиняти мені камін щоразу, поки ти працюєш, а заходжу я нерідко, тож… — він замовк.
— Який прояв довіри, — замислено пробурмотіла Герміона, намагаючись уявити собі світ, у якому Драко Мелфой з власної волі дозволив би Гаррі Поттеру безборонно потрапляти до свого помешкання.
Хіба що насправді це була не квартира Драко Мелфоя, а лише чийсь дивний хитромудрий викрут. Герміона прагнула позбутися цієї нав’язливої думки, у ній не було логіки, хоч наскільки простішим все ставало б у цьому разі. Вона бачила свої медичні записи, читала «Щоденний Віщун», принесений Джіні, надто багато речей довелося б скоординувати для хитрощів такого рівня. Хіба що…
Ні.
Будь-які сумніви у тому, що ця квартира належить Драко Мелфою, зникли, коли двері відчинилися.
Це було дійсно невелике приміщення, досить тісне і, безперечно, набагато менше за будь-яке місце, у якому, на думку дівчини, міг би жити Мелфой. Але кімната, що зустріла Герміону, облаштована подібно до вітальні Слизерину, чорт її забирай, що забивало символічний останній цвях і у цю труну.
— Зелена оксамитова канапа? — запитала вона голосом, що був десь на півдорозі між криком і роздратуванням. З усіх можливих речей. — Серйозно?
Вона повернулася, щоб глянути на Мелфоя, вперше з моменту виписки з лікарні Св. Мунґо.
Спочатку він виглядав сполоханим, потім хвилювання, яке було немов вирізьблене в його рисах, змінилося на розгубленість, а далі він зайшовся сміхом.
Герміона різко крутнулася. Гаррі теж майже тримався за боки від сміху. І Герміона відчула себе в центрі ситуації, коли з одного боку її найкращий друг, а з іншого його найлютіший ворог вочевидь потішалися над якимось спільним жартом. Вона крутнулася ще кілька разів, не в силах обрати, хто з цих нестерпних дурнів найбільше заслуговує на її гнів.
Вона зосередилась на Мелфоєві, збагнувши, що ніколи не бачила, щоб той так сміявся, з якоюсь безтурботною радістю. У куточках його очей з’явилися невеликі зморшки, а сам він продемонстрував ряд своїх білих ідеально рівних зубів. У нього була ямочка на лівій щоці.
Герміона поклала руки на стегна. Глузувати з неї будь-якому чарівнику, найкращому другу, гіпотетичному чоловіку тощо, було зовсім не на часі.
— І? — запитала вона, чекаючи на пояснення.
Мелфой вгамувався, випрямився, але в його очах все ще грали бісики. Щось ще пом’якшало у виразі його обличчя, коли він зустрівся поглядом з Герміоною, здавалося, чи не вперше в її житті. На мить вона подумала, що її охопив вир.
— Я навіть не можу пояснити, яким кошмаром були останні три дні, Герміоно, — сказав він. Вона відсахнулася, коли почула своє ім’я, проказане ним вголос. Вона була Ґрейнджер. Він був Мелфой. — Але це, Мерліне, дає мені надію. Проте історію цієї канапи, безумовно, краще залишити для іншого разу.
— Чи можу я бути присутнім при цьому? — спитав Гаррі, витираючи сльози з куточків очей, навіть не намагаючись зупинити гигикання. — Будь ласка, можна я теж послухаю? Разом із Джіні? Ми могли б розіслати запрошення. Я впевнений, що і Невіл буде не проти прийти. Дідько, запросіть навіть ваше вечірньо-п’ятничне збіговисько: ми можемо зробити з цього цілу вечірку.
— Та пішов ти, Поттере, — сказав Мелфой. Чомусь це була наймиліша образа, яку Герміона коли-небудь чула від нього.
Герміона все ще стояла, поклавши руки на стегна, напівочікуючи, що хтось із них нарешті надасть хоч якісь пояснення. Коли жоден так і не зробив цього, вона роздратовано промайнула повз Гаррі прямо у вітальню квартири, що нібито належала їй.
Але куди б вона не кинула оком, їй усюди вбачався Мелфой. У маленьку вітальню втиснута величезна зелена оксамитова канапа і не один, а два журнальних столика, зіставлених боками, кілька додаткових шафок, затишне шкіряне крісло, ще одне шкіряне крісло з бильцями, що виглядало набагато менш зручним. Всі предмети були у якомусь варіанті чорного, зеленого чи сріблястого. Чесно кажучи, від цього трохи нудило.
Єдиним проявом себе, який вона змогла знайти в переповненому просторі, були сотні книг, що височіли на кожній горизонтальній поверхні на доданок до переповнених вбудованих книжкових шаф на всю стіну.
— Ми, що, — і вона зіщулилася від використання займенника у множині, — переїжджаємо чи переоблаштовуємось, чи щось таке?
Гаррі ледь не поперхнувся, і Мелфой похмуро зиркнув в його бік.
— Вибач, — промовив Гаррі. — Правду кажучи, я не знаю, сміятися чи плакати. Мені здається, що зі сміхом я ще можу впоратися.
У Герміони вже не залишилось сили дратуватися через те, що її питання залишилося без відповіді, її більше хвилювало те, що у рисах Мелфоя промайнуло щось, схоже на захист.
Мелфой відірвав роздратований погляд від Гаррі й перевів його на неї, від чого вираз його обличчя одразу потеплішав. Він знизав плечима.
— У нас багато книг, а місця для них не вистачає.
— А всі ці меблі? — спитала вона.
— Цього у нас теж багато.
Більше ніяких пояснень.
Вони втрьох стояли в незручній тиші. Герміона продовжувала розглядати простір навколо себе, зазирнувши у сусідню кухню. Мелфой не рухався і дивився на неї, неначе на полохливу істоту, яка може втекти будь-якої миті. Гаррі почав нервово проводити рукою по своєму скуйовдженому волоссю.
Саме Гаррі першим перервав напружену атмосферу.
— Мені слід йти, — сказав він. — Джіні вже зачекалася.
Герміона обернулася до нього, відчувши, як розширюються її очі. Він збирався залишити її Мелфоєм сам-на-сам? Звичайно так, вона знала, що це мало статися. Але здавалося, що все відбувається надто скоро.
Не зважаючи на вираз обличчя Герміони, який скоріш за все відтворював цілковитий жах, Гаррі зробив крок уперед і стиснув її в обіймах.
— Все буде добре, Міоно, — прошепотів він, перш ніж відпустити її.
— Дзвони через камін, якщо тобі щось знадобиться, — сказав Гаррі, повертаючись до Мелфоя. Хлопці — чоловіки — кивнули один одному, перш ніж Гаррі набрав собі жменю порошку флу з камінної полиці і зник у світлі зеленого спалаху.
Тиша знову огорнула кімнату, поки Мелфой не випустив довгий видих.
— Дозволиш влаштувати тобі екскурсію? — поцікавився він.
Екскурсія виявилась одночасно некомфортною, і нервовою. Герміона не знала, як саме поводитися з Мелфоєм, щоб не виказати навіть тонко замаскованої ворожості.
Але він виглядав дуже привітним, ставився до неї майже з острахом, надав достатньо особистого простору, поки водив її кухнею, та демонстрував, де знаходяться речі ще до того, як вона встигала запитувати про них. Він вказав на полицю з улюбленою маркою чаю дівчини, де була її схованка з солодощами, поміж яких зберігалися і його улюблені цукерки, але Герміону попередили про те, що торкатися їх заборонено.
Це звучало майже як жарт, в куточках його очей з’явилися маленькі зморшки, викликані якимось щасливим спогадом, якого в неї не було.
— А це — склянка з Криволаповими смаколиками, — проказав він, указуючи на маленьку баночку на столі.
— Криволапик? — запитала вона, це були перші слова, які вона адресувала йому відтоді, як Гаррі пішов. На мить дівчина відчула, як в неї перехопило подих. Її кіт ще живий. Він, звичайно, мав зостаритися, але Герміона просто припустила, що, як ніхто вже не згадував про нього, то він, мабуть, помер за ті шість років, що випали з її пам’яті. До того ж було чимало інших речей, які вимагали її негайної уваги.
Мелфой посміхнувся їй, і Герміоні довелося відвести погляд. Це було занадто тепло, надто ласкаво, надто несхоже на Мелфоя.
— Я закрив його в спальні, перш ніж ми вирушили за тобою. Я не хотів приголомшувати тебе, — промовив він тихо.
— Де? — запитала вона.
— Тут, — запросив Мелфой, проводжаючи її довгим коридором між вітальнею та кухнею. Він махнув рукою на двері ліворуч.
— Це ванна кімната.
І показав на інші двері праворуч.
— Раніше це була наша кімната для гостей, але ми проводили там занадто багато експериментів. Враховуючи твої конфісковані артефакти та мої зілля, ну… Зараз вона функціонує не зовсім правильно.
— Що саме не функціонує? — запитала Герміона, відчувши, що її так і тягне до дверей. Рука, що несподівано випростувалась перед нею, заблокувала дівчині шлях, але при цьому все ще залишила достатньо особистого простору.
— Вся кімната функціонує не так. Навіть час там якийсь смішний, — Мелфой доторкнувся рукою до свого волосся, яке здавалося довшим, ніж вона пам’ятала. Його обличчя на мить покривилося, ніби пояснення завдало йому болю. — Одного разу Поттер виламав двері, бо ми провели там два дні і навіть не помітили. Ми думали про те, щоб зробити всю кімнату невиявною.
— Та невже? — запитала Герміона, і її цікавість спалахнула з новою силою, про що вона майже одразу пошкодувала, коли побачила, як Мелфой розстібає верхній ґудзик своєї сорочки.
Вона відвернулася, не маючи жодного бажання споглядати груди Мелфоя.
— Вибач, — його голос пролунав у неї за спиною, і у ньому чітко лунало роздратування. — Я просто показував тобі, що в мене під коміром.
З острахом Герміона обернулась і побачила, що верхня частина його сорочки стягнута з лівого боку, відкривши її очам нерівний шрам, який тягнувся через ключицю і все ще був рожевим. Здавалося, що це досить свіже надбання.
— Після того, як кімната підкинула нас, перевернула догори дригом, а потім назад, всередину увірвався диво-хлопчик. Казан врізався просто мені у груди, зламав ключицю в трьох місцях. Довелося відрощувати нові кістки всієї грудини. Що б ми там не зробили, кімнату ми зламали.
Останню частину він промовив з м’якою посмішкою. Герміоні чомусь мимоволі спало на думку, що він трохи пишається їхнім досягненням.
— Але ти не захотіла, щоб ми продовжували користувалися нею, а особливо виходячи з того, що ти не пам’ятала усього, що з нами там трапилося, я був змушений погодитись.
— Коли це сталося? — запитала вона, все ще знаходячись у полоні цікавості.
— На початку місяця.
— О, — це була вся відповідь, на яку Герміона спромоглася. Вона не могла відвести очей від ручки, пальці аж свербіли, так їй кортіло простягнути руку й дослідити все, що там знаходилось. Всередині її йшла боротьба.
Натомість дівчина перевела погляд на двері в кінці коридору.
— Криволапик?
Мелфой кивнув, спритні пальці застібали ґудзики на сорочці в той час, як він прямував до останньої кімнати.
Герміона підхопила свого все ще переважно рудого друга, щойно двері відчинилися.
— О, Криволап, ти так посивів, — прошепотіла вона наполовину Нізлу, зануривши обличчя у його хутро.
— Як на дідугана він ще тримає хвіст трубою, — сказав Мелфой десь за її спиною. Він не заходив до кімнати. Натомість притулився до одвірка і спостерігав за нею, його чоло знову вкрилося зморшками занепокоєння. Він схрестив руки перед собою, рукави були засукані до ліктів, і мав настільки невимушений вигляд, наскільки це було можливо у дорогій брендовій сорочці, що була на ньому. З відчуттям провини Герміона визнала, що він був досить привабливим чоловіком, незважаючи на сумнівний вибір життєвого шляху. А також дуже терплячим. Герміона прочистила горло, проковтнувши свою гордість.
— Дякую за привітність, Мелфой, — сказала вона.
Вона розраховувала, що це будуть приємні слова, але він насупився, обличчя встигло скривитися, перш ніж він зупинив себе. Його риси стали нейтральними, а світло в очах якимось відстороненим.
— Звичайно, — сказав він. — Я спатиму на канапі. Вже досить пізно, тому… Права сторона ліжка — твоя.
Він не чекав, поки вона відповість. Лише зачинив двері з тихим клацанням. Пройшла ціла хвилина, перш ніж вона почула, як віддаляються і стихають його кроки. Герміона знала це, бо затамувала подих, сама не розуміючи чому.
Спальня видалася Герміоні такою ж тісною та чужою, як і решта квартири. Ця кімната, подібно до інших місць у помешканні, була переповнена меблями. Заслане бордовими простирадлами величезне ліжко, що здавалося надто великим для цього приміщення, було неприбране. Поруч знаходились ще дві повністю забиті книжкові шафи, платтяна шафа, окремий комод, дві тумби, тахта (серйозно? тахта?) і двері, які, на думку Герміони, вели в комірчину.
Криволапик почав занепокоєно крутитися на її руках, тож Герміона відпустила його. Вона підійшла до комоду і ризикнула зазирнути у прикріплене дзеркало.
Шість років.
Шість років, які здалеку виглядали якоюсь дрібницею. Але зблизька…
У куточках її очей вона помітила декілька тонких зморшок, що вже почали проявлятися у вигляді «гусячих лапок».
У текстурі та відтінку її шкіри було більше неоднаковостей, а її щоки здавалися повнішими.
Її волосся було довшим, через що пасма видавалися пружнішими та більш контрольованими.
У неї був крихітний сріблястий шрам, що вигинався над правою бровою, майже непомітний, але, безперечно, це нове надбання на її обличчі.
Під очима також пролягали темні кола, проте час до них не мав жодного стосунку.
Герміона провела рукою по волоссю. На дотик воно було таке ж саме. Вона почувалася так само. Але вона не могла заперечити, що щось у її відображенні говорило про вік «під тридцять» замість «приблизно двадцять». Вона зітхнула, смиренність просочувалося у її нутро. Дівчина відчула виснаження.
Вона відкрила одну з шухляд комода і одразу ж гучно зачинила його. У неї зовсім не було необхідності знати, носив Мелфой боксери, чи надавав перевагу «плавкам» (хоча, вочевидь, правильною відповіддю було «носив боксери»). Вона сміливо вибрала іншу шухляду, де знайшла ще більше чоловічого одягу. Коли їй, нарешті, трапилось жіноче вбрання, вона зблідла.
Одяг, який Джіні принесла їй до лікарні, був цілком звичайним, усе включно з простим бавовняним бюстгальтером і трусиками. Нижня білизна в шухляді перед нею була набагато вишуканішою ніж та, до якої вона звикла: шовк, мереживо та крихітні шматочки тканини, які вона не наважилася б носити.
Герміона закрила шухляду й вирішила зазирнути в комірчину, подумки благаючи всесвіт послати їй фланелевий піжамний комплект.
Молитва залишилася без відповіді. З лівої частини комірчини дівчину накрило шквалом чорного, білого та сірого одягу: чоловічі брюки, сорочки, светри та халати. Мимоволі Герміона пирхнула, помітивши де-не-де кілька плям зеленого відтінку, що виділялися серед всього монохрому. Безсумнівно, можна вийти зі Слизерину, але малоймовірно, що він вийде з тебе.
Права частина комірчини атакувала її розмаїттям кольорів: сукні, спідниці, блузки, брюки, навіть декілька вечірніх вбрань тіснилися в заповненому просторі. Фланелевої піжами у полі зору не спостерігалося. Всього цього одягу Герміона не носила, ані непристойної нижньої білизни з шухляд, ані чогось з цього асортименту дивного офіційного одягу, що висів перед нею. Вона надавала перевагу практичному одягу, їй подобалися прості джинси, бавовняна сорочка та зручний светр.
Герміона скрипнула зубами і зачинила комірчину, гучно видихаючи від роздратування. У неї було два варіанти: запитати Мелфоя, де знаходилася її піжама, або спати в тому, у що вона вбрана. І справді, вибір був такий собі.
Вона кинула оком на ліжко, роздивляючись купи книг на кожній тумбочці. Мелфой сказав, що її місце з правого боку, але цікавість підштовхнула її подивитися, що ж там зліва, дізнатися, які книги він туди поклав. На тумбочці знаходилося періодичне видання з зіллєваріння, два підручники для магістерського рівня з чарівного зілля, книга про чарівні палички, яка і справді здавалася захоплюючою, і «Граф Монте-Крісто».
Герміона насупила брови, угледівши маґлівську літературу, і їй перехопило подих, коли вона потягнулася до неї. Розкривши книгу на внутрішній стороні обкладинки, рука Герміони самохіть пересмикнулася від легкої судоми. Щось стиснулося у серці. Її власне ім’я вправно виведене старанною рукою гордівливої одинадцятирічної дівчинки. Батьки подарували книгу на Різдво, коли їй було одинадцять, і відтоді вона стала однією з найулюбленіших. В одинадцять їй подобалось, що це була велика книга, з тих, читання яких завжди викликало захоплення дорослих. Коли вона подорослішала, вона любила її за заплутану історію та приємні спогади про те останнє Різдво з батьками до того, як магія стала центром її світу. Це була пам’ять про простіший час, не обов’язково кращий, але простіший.
Вона поклала книгу на місце та пересунулася на інший бік ліжка. На її тумбочці лежала книга про останні досягнення в галузі трансфігурації, щось про темні артефакти, схоже на примірник із забороненої секції, кілька романів і щоденник з відбитком її ініціалів. Точніше, з відбитком ГДҐМ. Вона розмірковувала, наскільки образливим було поєднання золотих літер, поки звільнялася від джинсів, витягала бюстгальтер з-під бавовняної футболки й залізала в ліжко. Криволапик негайно приєднався до неї.
Герміона потягнулася до щоденника з почуттям дивного внутрішнього конфлікту. Вона знайшла сторінку, датовану за день до нещасного випадку. Рядки були заповнені дописами, зробленими, безперечно, її власною рукою. Вона складала списки справ для чого завгодно: прочитати нову статтю Невіла, захопити страви на виніс дорогою додому, підготуватися до зустрічі об 11 годині, перевірити, як загоюється шрам Драко тощо — їх було на цілу сторінку життя, яким вона жила менше тижня тому і якого не пам’ятала.
Вона притиснула розкриту книгу до грудей, охопивши її руками. Їй було боляче, цей біль, що ховався в грудях, був небажаним пасажиром у її житті. Вона не знала, хто ця людина і як бути тою версією себе, яку тепер знали всі. І щонайгірше, вона не відчувала, що у неї був вибір. Це випливало з того, як Джіні та Гаррі дивилися на неї. А найбільше з того, як дивився на неї Мелфой.
Вона дозволила собі один раз болісно схлипнути, сльози вирвалися на волю, перш ніж їй вдалося зібратися. Вона знову подивилася на щоденник, у певній мірі оцінивши структурованість, що дозволяла зберігати здоровий глузд незалежно від року. Вона перегорнула вперед порожні сторінки, що відносилися до днів, які вона провела в лікарні Св. Мунґо. Вона перекинула ще декілька й зупинилася, ледь не впавши з ліжка. Червоним чорнилом у заголовках трьох днів цього тижня було одне-єдине слово, знову написане нею власноруч і занадто агресивно підкреслене: «секс».
Гірше і бути не могло.
Наступного ранку Герміона вийшла з спальні з відчуттям, що вона ні на мить не стулила очей. Всередині вона розривалася між надією та тривогою, що уві сні до неї може прийти спогад, який допоможе подолати розрив між її розумом у 2001 році та розумом у 2007 році. Вона не раз прокидалася з клубком у горлі й биттям у грудях. Криволапик вештався неподалік, виражаючи свою котячу версію занепокоєння, тобто, іншими словами, майже нічого.
Вона знайшла Мелфоя на кухні з чашкою чаю, приготованого для неї.
— Як ти… о, — почав він, розміщуючи чашку перед нею, в той час як сам зайшов в її особистий простір так далеко, як ніколи до цього, для того, щоб висунути стілець і запропонувати їй сісти. — Я мав показати тобі, де твій одяг.
Він спохмурнів і був явно невдоволений собою.
— Я знайшла урочистий одяг, але сумніваюся, що змогла б добре виспатися у цих сукнях, — сказала вона, намагаючись зберігати дружній тон.
Він тихо розсміявся і сів навпроти неї за столом, поставивши власну чашку перед собою.
— Твій гардероб нещодавно… зазнав змін. Але ти ховаєш зручні речі у самій глибині комірчини.
Знову нова інформація. Герміона намагалася знайти потрібне місце в своєму мозку, щоб внести її, запам’ятати, стати нею.
— Я взяв вихідний на роботі. Правду кажучи, я взяв відпустку на цілий тиждень, але оскільки зараз п’ятниця… — почав Мелфой.
— Ти працюєш? — Герміона не змогла втриматися, в її голосі чулася недовіра. Вона не часто згадувала Мелфоя після судового процесу над ним. Так, вона дала свідчення на його користь, а потім викинула його з голови, зосередившись на тому, щоб повернутися до школи і здати НОЧІ, відновити спогади своїм батькам і розпочати плідну кар’єру у світі, де більше не існувало загрози з боку темного чарівника.
Але якби її запитали про те, що робитиме Мелфой, щойно здобувши свободу, вона припустила б, що це буде щось туманне й невизначене, на кшталт «управління маєтком» чи «розтринькування грошенят з трастового фонду», або інша дурниця з тих, якими зазвичай займаються заможні аристократи. Але уявити, що він працюватиме? На роботі, що вимагає від нього повідомляти когось про необхідність взяти відпустку? Це б їй ніколи і на гадку не спало б.
Мелфой поставив свою чашку з чаєм і відповів їй, все ще з терплячим і спокійним виразом обличчя.
— Так, я працюю.
Герміона очікувала почути шпильку на свою адресу, або їдке зауваження, абощо. Бо вона образила його, хоча і неявно. Принизила приналежністю.
Натомість його очі не виражали анічогісінько.
— Ти так само дивився минулої ночі, — зауважила вона, вивчаючи його.
Його погляд на мить потеплішав, а потім знову став байдужим. Це було майже схоже на калейдоскоп, що крутився в очах. Але замість кольорів там були емоції, і замість того, щоб розсипатися в усіх можливих напрямках, вони зникали одна за одною. Вона ніколи не бачила нічого подібного.
Він прокашлявся, злегка похитавши головою.
— Вибач, я занадто швидко закрився.
Він знизав плечима з таким майже сором’язливим виглядом, з яким їй ніколи не доводилося бачити Драко Мелфоя.
— Так легше впоратися з цим, — пояснив він.
Обидві руки Герміони лягли на спіл долонями вниз, а сама вона дивилася на нього з неприхованою цікавістю.
— Ти володієш блокологією? — її запитання скоріш нагадувало звинувачення.
Ще одна емоція спалахнула й згасла у його очах, перш ніж він відповів.
— Так. Дуже стає в нагоді, коли в твоєму будинку гостює вбивця. Проте вже декілька років мені не доводилося регулярно до неї вдаватися, тому іноді може страждати акуратність виконання.
— І тобі потрібно вдаватися до цього через мене?
— Так. Але не постійно, принаймні не на повну силу. Тільки за потреби.
— Якщо це викликає складнощі, я не буду проти, якщо…
— Цього не станеться, — сказав Мелфой, і якби він не вдався до блокології, то Герміона була впевнена, що це прозвучало би доволі неприємно.
— Чому ні? — спитала вона з викликом.
Мелфой подарував їй самовдоволену посмішку, настільки типову для нього, що вона навіть не виглядала справжньою, а здавалася якоюсь удаваною, нещирою.
— Тому що я дуже хотів би, щоб ти мене не ненавиділа.
— Я не ненавиджу тебе, Мелфой.
— Навіть у 2001 році?
Герміона на мить замислилась про те, що може статися, якщо він зведе нанівець всі свої небажані емоції до останньої, доки не залишиться нічого, окрім контролю. Чи знищить він і його також? Розіб’є на менші частини, якими легше керувати? Чи перетвориться його воля на шматок заліза, чи стане крихкою, що ось-ось і розсиплеться? Ці питання вертілися у неї на язиці. Мерлін, вона помирала з цікавості. Але знову ж, це було не на часі.
— Навіть у 2001 році, — відповіла вона. — Я навіть не знала тебе у 2001 році. А те, що було мені відомо, було спогадами з судового процесу, війни та навчання у школі. Жоден з них не відносився до особливо приємних. Чи довіряю я тобі? Ні. Але чи ненавиджу я тебе? Ні, я доклала багато зусиль, щоб пробачити і жити далі.
Він замовк на хвилину, роздивляючись її.
— Ну, це, безумовно, надає нашій першій зустрічі після мого суду зовсім іншого забарвлення, — промовив він, і на його обличчі з’явився натяк на справжню посмішку.
— Що ти маєш на увазі?
— Можливо, іншим разом. Ми відхилилися від теми, — сказав він. — Я мав на увазі, що сьогодні не працюю, бо збирався супроводити тебе у гості до твоїх батьків. Їх стурбованість, звичайно, можна зрозуміти, певне, що втрата пам’яті є особистим питанням для них.
— Коли ти говорив з моїми батьками? Вони все ще засмучені через мене? Останнє, що я пам’ятаю, як вони погодилися пообідати зі мною…
— Тепер ваші стосунки набагато кращі, – запевнив її Мелфой. — До ідеалу ще далеко, але вони досить швидко все збагнули. Я щодня тримав їх у курсі з допомогою цієї маленької коробочки для тортур, з якої ти відправляєш мені сердечка.
З кишені Мелфой дістав мобільний телефон і помахав ним перед нею.
На саму думку про те, що вона могла надсилати Мелфою щось, що якось відносилось до сердець, шляхом засобів зв’язку, у Герміони виникло бажання провалитися крізь землю.
— Ти знаєш як цим користуватися? — запитала вона.
— Не зовсім. Я знаю три кнопки, які маю натиснути, щоб почути твій голос, і ще три кнопки необхідні, щоб почути твоїх батьків.
Герміона пирхнула, весь цей задум здавався абсолютно безглуздим. Але навіть дозволивши собі припустити цю маленьку, щасливу думку, вона відчула, як затихає та тверезіє.
— Мелфою, — почала вона. — Я ціную це, справді ціную. Це… це набагато більше, ніж я очікувала. Але я думаю, що буде краще, якщо я відвідаю свою родину самостійно.
Вона ризикнула підняти на нього очі.
Він застиг, напружившись на своєму стільці, почуття крихта за крихтою танули у його очах, поки Герміона не побачила у них лише крижану байдужість зосередженого погляду.
Він коротко кивнув.
— Звичайно.
Він надто швидко підвівся, і Герміона вперше помітила, що на ньому все ще вчорашній одяг. Зазвичай чіткі лінії його темних брюк і білої сорочки перетворилися на хаос складок і зморшок, що свідчило про безсонну ніч. Здавалося, що він збирався щось сказати, але передумав.
Замість цього він зник у спальні і за кілька хвилин з’явився знову, виглядаючи повністю зібраним.
— У мене є справи, — сказав він їй тим же натягнутим і холодним тоном. — Твої батьки чекають на тебе приблизно опівдні, їх камін приєднано до мережі Флу.
Він дивився на Герміону рівно стільки часу, скільки вистачило їй на те, щоб кивнути на підтвердження того, що вона почула його, після чого він зник із тріскотом.
Не встигла Герміона вийти з каміна у домі батьків, як опинилася в тісних обіймах. І тут вона вже не могла стримати ридання, що виривалися з грудей.
— О, люба, все гаразд, — пошепки промовляла мати, занурившись носом у волосся дочки, поки вперше з моменту пробудження в лікарні Св. Мунґо Герміона дала волю своїм сльозам. Вони з’являлися у неї в очах то тут, то там, під впливом сильних почуттів, але ніколи ще вона не заходилась таким гірким плачем, сповненим болю та полегшення. Їй вправно вдавалося стримувати все: починаючи від горя втрати років свого життя, закінчуючи емоційною непередбачуваністю шлюбу з незнайомцем, вона тримала все це у собі. Але по-справжньому повернути собі батьків. Це стало останньою краплею.
— Ти була така засмучена через мене, — їй було важко дихати через товщу маминого кардигана. — Мамо, я думала, що ти мені ніколи не пробачиш.
— Ш-ш-ш, сонечко, це вже давно у минулому, — прошепотіла мати, коли вони разом стояли навколішках на підлозі вітальні. — Ходімо, обід вже готовий.
Герміона дозволила матері підняти її на ноги, після чого кинулася в обійми батька, сповнена відчайдушного бажання переконатися, що вони й справді повернулися до неї. Як тільки вона вивільнилася з батьківських обіймів, її направили до їдальні, де було накрито на чотири персони.
Герміона зашморгала носом і витерла обличчя, забувши про манери, надто втомлена, щоб піклуватися.
— Драко вже у дорозі, кицю? — запитав її батько, проводжаючи Герміону до її місця та стискаючи її руку у підбадьорливому жесті.
— О, — почала Герміона, помітивши четверту тарілку на столі. — Я сказала йому, що краще прийду сама.
Її мати посміхнулася і взяла її за руку.
— Це цілком нормально, — сказала вона. — Ми просто припустили, що він приєднається пізніше, — батько Герміони сів навпроти неї.
— Будь ласка, подякуй йому ще раз за нас, — сказав він. — Він постійно тримав нас у курсі, навіть приводив до тебе, коли ти була ще без свідомості.
— Мелфой привіз вас до лікарні? — спитала Герміона, намагаючись уявити, як Драко Мелфой супроводжує двох маґлів магічною лікарнею.
— Звісно, — не кліпнувши оком відповіла її мати. — Він дуже уважний.
В голові Герміони ці слова ніяк не поєднувались з наявним там образом Мелфоя, тому вона нічого не відповіла. Вона взялася за обід, хоча більше не їла, а совала їжу по тарілці, намагаючись придумати хоч одну річ, яку могла б сказати батькам, не відчувши клубок у горлі.
Нарешті, після кількох хвилин гнітючого мовчання, вона обрала наступне: — Ти чув, скільки часу я забула?
Її батько посміхнувся.
— Драко сказав нам. У тебе все буде добре, кицю, ми знаємо це як ніхто інший. Тобі просто потрібен час.
У Герміони всередині все стиснулося. Його тон був добрим, але слова різанули, немов у саме серце, прямий удар через шкіру та кістки. У ній спалахнуло почуття провини.
— Вони не знають цього, — тихим голосом сказала Герміона. — Цілителі сподіваються, що мої спогади повернуться, але вони не знають напевно. Її голос урвався, захлинувшись черговим схлипуванням. Вона стиснула руки в кулаки, з силою приклавши їх до стільниці у спробі закріпитися за щось тверде. — Я не можу позбутися відчуття, що я на це заслужила.
Зізнання вирвалося з неї.
Її мати була біля неї у ту саму мить, заспокійливим жестом її рука виводила кола на спині дочки, а сама вона пошепки промовляла слова підтримки.
— Це не якась спокута за те, що ти зробила з нами, — сказав її батько рівним голосом із-за столу.
— Логічним було б припустити… — почала Герміона, але батько перервав її.
— Звичайно, що ні. Робота всесвіту не базується на борговій системі. У цього світу немає такої версії, у якій ти заслуговуєш віддати те, що втратив.
У Герміони не залишилося сил ні на що інше, окрім як плакати (і хто там вже пам’ятав про той обід) в обіймах матері, яка якимось чином все їй пробачила.
Коли Герміона залишила батьківський будинок, день змінився на ніч. Під час свого перебування там вона ще не раз заходилась плачем, час від часу занурюючись у безодню горя, оскільки могла наважитися зробити це лише в будинку свого дитинства у колі рідних, здатних розрадити її. Але вони і сміялися також, з обережністю оминаючи останні шість років, щоб не надто приголомшувати її, натомість легко переходили в обговорення щасливого дитинства, веселих історій із стоматологічної практики та погоди, коли розмова заходила в глухий кут.
Після цілого дня спілкування з батьками, до якого додалося емоційне виснаження, спричинене сльозами, Герміона відчувала, що ледь тримається на ногах, коли виходила з каміну квартири, яку їй доводилось ділити з Мелфоєм.
Вона зупинилася, прикипівши до місця, коли побачила перед собою картину.
Драко Мелфой спочивав, розвалившись, на огидній зеленій канапі. Уві сні він набагато більше нагадував їй хлопчика, якого вона знала в юні роки: зморшки занепокоєння зникли, напруженість навколо очей і підборіддя послабилася. Пасма його волосся у безладі спадали на чоло, їх більше не утримував той засіб чи закляття, які він використовував, щоб фіксувати їх протягом дня. Він спав з напіввідкритим ротом. Що виглядало майже милим.
Але те, що змусило Герміону зупинитися, завмерти та впустити до серця знайоме почуття туги, яке вона ніколи раніше не відчувала до чоловіка перед собою, — це був Криволапик, що згорнувся калачиком і міцно спав у нього на грудях.
Додати до улюблених