– Ай-йа-йа Наін перестань робити жалюгідні спроби маніпулювати людиною. Краще б уже вибачилася. – блондин не міг втриматись щоб не вставити своїх п’ять копійок. Наін же злісно зиркнула на нього. Вона була схожа кобру, здавалося що от-от вчепиться своїми іклами в горлянку.
– Стули свого рота студійний щур. Ти за це заплатиш! Ненавиджу тебе! Ти скупий і цинічний недоумок! Будь ти проклятий гнидо! Ненавиджу вас усіх. Щоб вам повилазило! Нехай вам грець!…– брудні слова так і лились з її рота. Ось це була справжня її сутність. Вона тупнула ногою вирвавши своє зап’ястя з рук свого уже колишнього хлопця. І стрімголов вибігла з крамниці не забуваючи викрикувати пусті але такі принизливі образи.
– Боже яка ж ти все-таки гнила людина? – не вірячи своїм вухам пробубнів Хан. Для нього то був шок, ну звичайно ж Наін завжди була хорошою акторкою. Тож могла з легкістю створити образ милої та доброї дівчина. Ну так, авжеж завжди така ввічлива й весела, що було важко повірити в те що руда таке стерво. Та важко було до тих пір поки й сам не побачиш.
💚💚💚💚💚💚💚💚💚💚
Після такої тяжкої обридливої зустрічі з колишньою Мін відчував себе втомленим. Настрій з поділки «хороший» скотився до поділки «гацький». Ситуацію підігрівав той факт що поки вони сварились, на них дивилося купа людей. Тож було просто необхідно вибачитись а також пояснити адміністрації магазина що сталось та чому так багато галасу. Після цього Мін поговорив зі старим товаришем, виявилось що Наін теж витягла з нього не мало. Було видно що Хан пригнічений і Мін як міг так і підбадьорював його. Оскільки під впливом закоханості відав рудій усі збереження що він складав протягом двох років. Хан хотів собі хороше авто та видно не судилося. Друзі обмінялись телефонами пообіцявши поновити зв’язок і розійшлись
💚💚💚💚💚💚💚💚💚💚💚💚💚💚
Ранок дня народження іменинника почався з дзвінка. Крізь сон блондин чув як телефон волав, йому навіть здалося що сусіди теж це чули. Намацавши телефон під подушкою Мін не дивлячись на ім’я абонента підняв слухавку.
-Алло. – тихо нявкнув він продовжуючи дрімати.
-Алло, доброго ранку. Це ви Мін Юнгі? – трошки грубуватий голос ехом пройшовся в свідомості вириваючи з залишків сну. Мін різко відкрив очі та сів на постіль. Тривожне відчуття охопило грудину бо ж такі питання не задають просто так. Думки наче шершні джижчали в голові, Мін на мить завис.
– Алло! Ви мене чуєте?
– Так, так я вас чую. І так це я Мін Юнгі – оклик жінки по той бік слухавки вивів блондина з куматозного стану і він поспішив відповісти.
– Мін Кьоні і Мін Чесу це ж ваші батьки правильно? – поцікавилась та.
– Так це мої батьки. А ви хто? – тривога наростала десь в шлунку дуже стрімко. Так без паніки, треба просто зробити дихальну гімнастику. Отож вдих … видих і ще разок …
– Я медсестра районної лікарні Сеула, ваші батьки потрапили в аварію їх привезли швидкою пів години тому. Прошу вас приїхати. – десь в трахеї застрягло повітря, утворюючи грудку страждань що завадила дихати далі. Долоні спітніли, а серце почало битися так що здавалося от-от проломить грудну клітку. По спині пройшовся мороз. Стало так холодно так зябко. Його тіло та розум охопила паніка
– Я … я … я в-вас з-р-роз-зумів. Дякую щ-що п-повід-домили. Уже їду! – тремтячими руками блондин хотів покласти слухавку але телефон випав з мокрих рук.
Додати до улюблених