Маленький блакитноокий хлопчик плескався в теплій воді озера. Його миле личко відображалося на тремтячому водному плесі. Він чітко чув занепокоєний голос любого татуся, але різнокольорові рибки, які лоскотали його п’яточки, були значно цікавішими постійно занепокоєного тата. Нені заливаючись засміявся, коли чергова рибка прошмигнула прямо поміж його пальчиків. Олівер, як раз вискочив на галявину біля озера, де, нарешті, знайшов розпещеного сина.
Зараз омега зовсім не був схожий на того тендітного хлопчину, яким був. Тепер він був молодим чоловіком, точеним, як лань. Тут, в резервації, він постійно знаходився на природі і розквітнув наче чарівна косиця. І волосся наче б то стало густішим, і очі – яскравішими. Але характером він був твердий, суворий. Усі троє альф були схожими на свого батька. Вони були спокійними і занадто мрійливими. Кожного дня вигадували, щось нове. Кожного дня Олівер знаходив їх в різних куточках лісу. Ось, наприклад, як зараз. Нені сидів на березі озерця біля їх печери і спостерігав за чимось, іноді потішаючись.
Омега зупинився, затамував подих. Він дивився на свого маленького сина, на його неслухняне русе волосся і бачив його вже дорослим і гарним чоловіком. У такі моменти у грудях татуся зароджувалося дивне відчуття. Воно все розросталося і розросталося у кінці виливаючись безмежною любов’ю до дітей і, звісно, до його коханого альфи, який подарував йому щастя мати таку чудову сім’ю.
– Нені, що ти тут робиш? Я тебе кличу-кличу, а ти зовсім не озиваєшся, – Олівер тихенько підійшов до сина і присів поруч з ним навпочіпки. Сінінен вже давно відчув присутність тата і не злякався, коли той виявися зовсім поруч.
– Рибки, – тихо відповіло вовча. Олівер глибоко зітхнув і став уважно придивлятися до піщаного дна озера. Маленькі різнокольорові рибки плавали поміж пальців його синочка. Омега мимоволі зворушився.
– Схоже, ти їм і справді сподобався, – сказав Олівер, спостерігаючи за реакцією Сінінена. Хлопчик посміхнувся і щиро подивився на татуся.
– Так! – задоволено відповіло вовченя.
– Нені, ти не знаєш куди поділися твої брати?
Дитина задумалася, а потім підняла вказівний палець догори, наче б то згадала щось важливе.
– Блаз потягнув Жеже на полювання, – загадково прошепотів хлопчик.
– На полювання? – перепитав Олівер, починаючи нервувати.
– Так. Вони говорили про полювання вранці. Блаз хотів і мене потягти, але я втік.
– Ось воно що, – Олівер встав і, як би ненароком, спитав. – Нені, не хочеш допомогти татусю знайти цих пустунів? Ти ж сильний та спритний вовк, ти точно зможеш знайти їх швидше ніж я.
Нені насупився, намагаючись вирішити, що йому робити. З одного боку, його інтерес до рибок ще не зник, але з іншого… Любий татусь прохав його про допомогу, а батько завжди казав їм, що татові потрібно допомагати, навіть коли він не показує, що йому необхідна допомога, адже він проста людина на відміну від них. Спочатку, діти ніяк не могли зрозуміти, чому їх татусь не може стати вовком, як вони, але потім, коли вони трохи підросли, батько все їм розповів і вони, вже в такому ніжному віці, намагалися всіляко догодити татові. І ось зараз, коли татусь прохав Нені про допомогу, той не міг відмовити. Він стиснув кулачки і швиденько встав на ноги, розганяючи зграйки наляканих рибок.
– Я допоможу тобі, татусь! Мені здається я знаю де вони можуть бути, просто йди за мною, – хлопчик перекинувся вовченям і почав ретельно винюхувати знайомий запах братів. Нені вловив тонкий запах скошеної трави і мокрої землі. Він бадьоро завиляв хвостиком і побіг у ліс, ховаючись серед високої трави та кущів. Звичайній людині було складно встигнути за вовчам, але Олівер вже давно не був звичайним. Ось так, протягом трьох років, він кожного дня бігав за своїми дітлахами. Він навчився розрізняти їх серед лісових хащів, у той час, як хтось інший не побачив би нічого. Він навіть відчував їх особливий запах, не так сильно, як вовки, але він знав його.
Сонце стояло високо в зеніті і золоте проміння ледь продиралося скрізь гілки. Кожного разу, потрапляючи під світло сонця, можна було помітити, як блищать краплини поту на чарівній шкірі омеги. Його міцні м’язи працювали, як злагоджений механізм і спостерігати за чоловіком, який біг по лісу, було одне задоволення. Чим власне і займався Фархад.
Альфа, як раз повертався з полювання. Біля печери було пусто, і він одразу здогадався, що діти знову розбіглися і Олівер пішов їх шукати. Могло здаватися дивним, що вони ось так просто відпускають таких малих дітей самих у ліс. Але знову ж таки, цей ліс був найбезпечнішим місцем для них. Перевертні ні в якому разі не нападали на чужих дітей, якщо це навіть людська дитина. Не один раз зграї вовків виховували покинутих на кордонах резервації людських дітей. Вони потім виростали і могли піти, але частіше за все, вони залишалися і утворювали сім’ї, продовжуючи рід вовків.
Фархад, як раз закінчував обробляти тушу, коли його ніс вхопив неповторний запах його омеги. Альфа посміхнувся і відразу перекинувся вовком. Він пустився в лісові хащі і, скоро, помітив попереду сина, а за ним і Олівера. Фархад завмер, коли помітив омегу, який красувався перед ним, сам того не знаючи. Раптом, омега зупинився, витер піт з лоба і голосно розсміявся. Фархад вийшов з кущів, щоб теж подивитися на те, що ж так розсмішило його хлопчину.
Олівер здригнувся, коли побачив альфу, але не перестав сміятися. Нені відразу побіг до батька, махаючи хвостиком. У цей час Жеже та Блаз були страшно зосереджені полюванням на колючу сіру грудку. Бідний їжачок згорнувся калачиком і, очевидно, з нетерпінням чекав, поки вовчата награються. Але скільки б діти не намагалися його вхопити в них нічого не виходило. Коли омезі набридло спостерігати, як його сини бездумно ранять собі лапи, він вийшов вперед і просто відібрав у них нещасну тваринку. Їжак відразу розслабився і недовірливо показав ніс. Вовченята, які відразу перекинулись людьми, вже повиснули на руках тата, щоб ближче роздивитися колючу тваринку.
Коли діти вдосталь надивилися, Олівер відпустив їжачка і почав роздивлятися травми синів. Руки Жеже були поколоті і кровоточили, а у Блаза була та сама проблема, але тільки з губами. Омега незадоволено покачав головою і мовчки потюпав у бік дому. Діти знали, що він злий. Тому що, коли їх татусь сердився, він не кричав на них, а просто мовчав і ніяк не реагував на їх витребеньки. Від цього їм усім ставало не по собі. Фархад, який також прийняв людську подобу, замикав похмуру процесію і сміявся собі під ніс. Іноді, йому здавалося, що Олівер занадто жорсткий до дітей, але не втручався в процес виховання. Робив це лише іноді, коли вважав за потрібне.
У печері, омега мовчки прийнявся обробляти рани дітей. Жеже та Блаз тихо сиділи на великій лежанці батьків і терпіли біль від пощипування промитих ран. Тато дивився на них дуже невдоволено. Його очі мали суворий зелений колір, якими він пронизував цих двох наскрізь. Поки Олівер займався двома «дослідниками», Нені сидів на вулиці з батьком, боязно пригортаючись до нього.
– Тепер вони образяться на мене, – сумно озвалося вовченя. – Це я допоміг татові знайти їх.
– Дрібниці! Я думаю, ці два гультяї засвоїли урок. І ти тут зовсім ні до чого. Не ти ж їх намовив гратися з їжаком, – спокійно відповів Фархад. Нені тяжко зітхнув, але нічого не сказав.
З печери, швидким кроком, вийшов Олівер і тягнув за собою винуватців події. Він посадив їх біля батька, схрестив руки на грудях і суворо подивився на всіх.
– Так, завтра ви сидите весь день вдома і ніяких прогулянок! Це буде ваше покарання. Будете з батьком прибирати в печері. Усі разом. А то я дивлюся у вас дуже багато зайвої енергії, щоб займатися усілякими дурницями, – грізно промовив омега і повернувся назад в печеру. Сумні вовченята с понурими головами потягнулися за ним, але батько хитро подивився на них та підморгнув. Діти відразу зраділи, особливо Блаз, який був найактивнішим. Його жвавий розум вже посилено придумував для них трьох нову розвагу.
Фархад плавно увійшов в печеру, красуючись округлими м’язами. Він підійшов до Олівера зі спини і обвив руками його міцний стан. Омега невдоволено пирхнув і знову схрестив руки на грудях, але не поспішав вириватися з обіймів Фархада.
– Чого причепився до мене? – буркнув він і повернувся обличчям до альфи. Золотисте око хижо сяяло, куточок губ припіднявся в посмішці. Олівер подумав про те, що і Фархад сильно змінився з їх першої зустрічі. Тепер, він знайшов себе, був справжнім, сильним альфою, іноді навіть зарозумілим. Він перестав бути відлюдькуватим, більше не боявся кожного шурхоту, більше не боявся ні за сім’ю, ні за себе. До того ж, він став користуватися своєю недурною зовнішністю, щоб заспокоювати, іноді, сильно розлюченого омегу.
Так було і зараз. Поступово, погляд Олівера м’якшав і в зелених смарагдах його очей з’являлися вкраплення ніжно-блакитного. Фархад торкнувся губами щоки омеги і той наче розізлився ще більше.
– Вічно ти користуєшся моєю слабкістю! – докірливо прошепотів хлопець, так, щоб діти не почули. Але вовчата вже давно вирушили на зустріч новим пригодам, яких підганяв невгамовний Блаз.
– Я сьогодні просто випадково побачив, як ти бігаєш і не зміг відірвати від тебе погляду. Ти такий прекрасний! – Фархад жадібно втягнув запах омеги і поцілував шию.
– Так ти ще й підглядаєш за мною! – обурено пробуркотів Олівер, відчуваючи великі долоні на своїх сідницях.
– Я ж випадково! – вигукнув Фархад і легенько, наче пір’їнку, підняв омегу в повітря, щоб у наступний момент опустити на лежанку.
– Ти! Збоченець! Відчепися від мене! – не здавався Олівер. Він почав стукати руками по широким грудям альфи. Фархад звик до такої поведінки і просто продовжував насолоджуватися смаком солонуватої шкіри свого омеги.
– Ну гаразд. Добре, – втомлено зітхнув омега, коли Фархад перевернув його на живіт і почав пестити його ззаду. – На цей раз ти теж переміг, але завтра, ти береш за шкірку своїх любих, непосидючих дітей і прибираєш усю печеру до блиску! Тобі зрозуміло?!
У знак згоди, Фархад прикусив ніжну шкіру на сідничці. Омега скрикнув і мимоволі прогнув поперек, підставляючись ласкам.
Тим часом, троє вовчат добігли до володінь блакитних вовків і почали гратися з їх дітьми. Зграйка сірих вовчат, серед яких прибилося троє бурих, гасали по кущам, губилися у траві й поміж дерев, доки не вибігли до прірви, де був величезний виступ, схожий на дорогу, яка обірвалася. Навіть дорослі вовки любили це місце. Звідси вже не було видно гір, які відділяли резервацію від володіння людей, але ліси, що простягнулися в їхніх ногах і губилися в клубах сизого туману, зачаровували навіть найпохмурішого вовка.
Щоб діти не наробили біди, коли бігали до прірви, з ними відправляли людського хлопчину. Він був одним з покинутих дітей, але вихований вовками, бігав рачки страшно швидко і завжди захищав вовчат, адже, виявилося, що він не міг виносити дітей для вовків.
Юнак зосереджено спостерігав за дітьми, які шумно носилися навколо нього. Жодна деталь не ховалася під його гострим поглядом. Коли вовченята втомилися і прийняли людську подобу, хлопець ліг разом з ними на теплий камінь і спостерігав за тим, як на темному небі з’являються зірки.
– А тобі з нами не нудно, Хом? – раптом спитав Жеже. Хлопець припіднявся на ліктях і здивовано подивився на вовча.
– Ні, з чого ти взяв? – відповіла людина. Одразу три брати перевернулися на животики, щоб краще бачити співрозмовника.
– Ну, – невпевнено протягнула дитина, – просто ти вже дорослий, і мені здається тобі має бути з нами нудно.
– О, ні ! Зовсім ні! – поспішив переконати зеленоокого малюка Хом. – Мені радісно проводити з вами час. Так я можу віддячити тим вовкам, які дали мені притулок.
– А чому ти не обираєш собі когось, як наш тато? – спитав Блаз, зовсім не хвилюючись про те, що міг якось зачепити хлопця. Хом невпевнено зам’явся і боязно подивився в очі дітей, які втупилися в нього. Виявилося, усім була цікава відповідь на це питання.
– Ну, мені здається, я ще не знайшов вовка, з яким хотів би розділити своє життя.
Ця відповідь задовольнила зацікавленість дітей. Хом засміявся, але в душі йому було сумно. Лише Жеже був незадоволений. Він насупився так, що в нього з’явилася складочка на лобі. Хлопець помітив це і тикнув пальцем вовчаті поміж брів.
– Не насуплюйся! Зморшки будуть! – хіхікав хлопець. Жеже обурено відвернувся і почав щось тихенько обговорювати з Нені.
Коли вовчата прийшли додому, Фархад вже давно спав і біля входу в печеру їх чекав ще більш розлючений Олівер. Діти відразу занепали духом і мовчки зайшли в печеру, де їх чекала запашна вечеря у світлі вогнища. Коли вони почули запах їжі, їх животи відразу забурчали і вони накинулися на тарілки. Поївши, Блаз, будучи винуватцем усіх колотнеч, відчував на собі провину перед братами та позбирав увесь брудний посуд і передав татові, який усе ще холодно дивився на них, але не казав ні слова. Брати вмилися і приготувалися вислуховувати черговий вирок, але Олівер коротко сказав: «Швидко спати!», – і діти просто розбіглися по своїм ліжкам. Тільки коли омега погасив багаття, і печера поринула у темінь, роздався голос Жеже:
– Тато, ми були з Хомом. Не хвилюйся, ти ж знаєш, він хороший.
Олівер нічого не відповів і тільки м’яко посміхнувся. На щастя, діти не побачили такої швидкої зміни настрою татуся, і досі вважали себе винними.
Додати до улюблених