Полотно, яким було завішано вхід у печеру, неспокійно тріпотіло. Холоднішало і починалися бурі. Олівер здригнувся, кутаючись у шкуру. Він хвилювався, адже його діти разом з батьком пішли на полювання. Вже було чутно шелест дощу. Омега розумів, що вони вовки і їм ця погода не нашкодить, але все одно був стурбованим.
Ззовні почулися голоси і троє вовчат забігли у печеру. Олівер одразу встав і почав ретельно їх роздивлятися. Хоча вони і підросли, це було їх перше полювання. Без досвіду, могло статися, що завгодно. Правда, діти зовсім не розділяли почуттів тата. Вони були збудженими, рожевощокими і дуже задоволеними. Буквально одразу, Фархад, у подобі вовка, затягнув у печеру величезну тушу лося.
Від несподіванки Олівер свиснув і сів на колоду біля багаття. Вовченята почали радісно стрибати перед татом і розказувати, перебиваючи один одного, усі деталі їх полювання. Фархад перекинувся і поспішив повернути полотно на місце. Його омезі було холодно. Фархад зашторив вхід, оглянувся і натикнувся на улюблену посмішку. Олівер сидів біля багаття, закутаний у шкуру. Його чорне волосся ловило помаранчеві відблиски. Альфа підійшов до нього і невагомо поцілував. Йому здавалося їх кохання невичерпне.
У такі хвилини вовчата завжди затихали і уважно спостерігали за батьками. Вони усі були альфами і Фархад хотів показати їм, як захищати, та як любити свого омегу. Фархад і ще три пари очей втупилися в Олівера. Омезі стало не по собі. Він зніяковів і сховався у хутро шкіри. Альфа тихо засміявся і сів біля нього, обіймаючи. Ніжність батьків перекинулася на вовченят і вони почали бігати навколо та зовсім скоро вже висіли на татусеві, який мало не зігнувся під їх вагою.
– Ну все, досить бешкетувати, – сказав Фархад, – той хто добуває їжу, той і доводить її до ладу. Хто буде знімати шкіру?
Діти один поперед одного закричали: «Я!» – і почали допомагати Фархаду. Олівер перемістився на лежанку і спостерігав за ними поглядом блакитних очей. Він любив їх усіх, він пишався ними. Його діти були трохи неслухняними, але вже заслуговували поваги. Вони шанували батьків. Омега був впевнений, що вони виростуть благородними альфами. Йому не соромно буде почути, що хтось із його синів створив сім’ю на іншому кінці резервації. Досхочу впиваючись такими думками, омега не помітив, як заснув. Фархад, побачив сплячого омегу, шикнув на дітей і ті одразу заспокоїлись. Альфа пишався тим, що зміг навчити і показати своїм дітям наскільки важливий омега в сім’ї. Перше, що вони мали запам’ятати, це те, що Олівер дав їм життя. Перемагаючи страх та біль, він дав їм життя і для цього йому довелося відмовитися від усіх благ. Він покинув світ людей. Вовчата з величезною зацікавленістю слухали розповіді батька про минуле. Омега не любив про це згадувати, тому розповідав їм Фархад.
Коли альфа розібрався з тушею, то почав ховати м’ясо в глибині печери. Там була достатня температура для його зберігання. Пізніше, альфа займеться його приготуванням. Вони, як раз запасали їжу на зиму.
Оскільки Фархад більше не потребував допомоги дітей, вони були вільні. Вовченята все частіше зникали у лісі, займаючись своїми справами. Вони росли і утримати їх біля себе ставало все складніше. Від цього, іноді, ставало сумно, але вони мали право пізнати цей світ, хай він і обмежувався тільки резервацією…
Сінінен був самим спокійним вовчам, у чомусь, навіть, трохи сором’язливий. З першого погляду здавалося, що він омега, але в потрібний момент його сутність, нарешті, прокидалася. Як і сьогодні на полюванні. Саме він найперший помітив лося.
Нені зручніше вмостився на своїй лежанці і почав вишкрябувати на стіні візерунки. Він сам вигадував якісь, тільки йому відомі світи і відтворював їх на стіні печери. Коли ставало сумно, Олівер довго роздивлявся його малюнки.
Жерар у цей час поволі йшов до території блакитних вовків. Його лапи загрузали у багнюці, що додавало чимало дискомфорту, але він йшов до свого друга. До свого кращого друга. Тепер, вони зустрічалися на тій самій скелі лиш вдвох і Жеже полюбляв слухати його голос. Хом був одягнений у теплу куртку зі шкіри і звичайні штани. Чомусь він був босоніж.
– По такій грязюці краще так ходити, все одно потім ноги мити, – сміючись відповідав Хом. У відповідь, зеленоокий Жеже лиш несміливо посміхався.
Жерар був незрозумілим. Іноді, навіть Оліверу було занадто складно здогадатися, що в голові у цього вовченяти. Здається, навіть сам Жеже не до кінця розумів себе.
А ось Блазіус, все ж таки, більше був схожий на татуся. Він був буйним і непосидючим. Увесь час йому потрібно було кудись бігти і пустуном він був ще тим, але згадуючи себе, Олівер лиш хитав головою – не дотягує малий.
Блаз біг крізь ліс, чіпляв гілки та тонув у багнюці. Куди він нісся, він і сам не знав, але енергія лилася через край і її хотілося кудись випустити. Скільки дивних вовків він зустрічав на своєму шляху! За увесь час свого гарцювання він бачив і чорних, і рудих, і білих. Одного разу, побачив плямистого вовка і деякий час слідкував за ним. Він бачив синяво-чорного омегу і бачив золотого альфу. Він хотів побачити все і одного разу врізався у величезного сірого вовка. Перевертень подивився на вовча, наче кажучи: «Тобі тут не місце, хлопчина». Пізніше, Блаз зрозумів, що дістався кордону резервації, адже батько казав, що, як тільки вони опинилися тут, їх зустріли саме сірі вовки, котрі були хранителями кордонів.
Блаз повертався додому лише під ранок і засинав мертвим сном. Іноді, у подобі вовка, за що постійно отримував прочуханів від тата, адже той не любив, коли в печері перевертні знаходилися у своїй вовчій подобі. Мало того, що він не дотримувався цього правила, так ще й грязюку з собою наносив. Потім, прокидаючись, присоромлений Блаз прибирав усе, що наніс, у той час, як його брати вже давно були вільні.
Одного спокійного осіннього дня, троє братів та їх тато, в останній раз у цьому році, гріли свої кісточки на сонечку. Іноді, ставало так холодно, що замість дощу починав пролітати сніг. Але не сьогодні. Від самого ранку погода була чудесною і вовченята витягли татуся на вулицю, повалятися на шкірах і насолодитися видами зі скелі.
Раптом, із лісу з’явився захеканий Фархад . Він одразу скочив на скелю і перекинувся людиною. Він був злим. Мабуть, останній раз Олівер бачив його таким, коли на омегу напали люди в горах.
– Блаз, – суворо почав він, – чому я дізнаюсь від сірих вовків, що ти шляєшся біля самого кордону резервації? Хочеш, щоб тебе люди спіймали? Чи може тебе на пригоди потягнуло?
Олівер одразу похмурнів. Йому навіть страшно уявити, що його синів вивозять із резервації і закривають у клітках, як колись Фархада.
– А може тобі хочеться провести залишок життя на арені?! – розлютився Фархад. – Так я тобі підкажу! Там ти не протягнеш ні хвилини! Дурень!
Він важко ляснув Блаза по потилиці і пішов у печеру, щось сердито бубнячи під ніс. Вовча потупило погляд сірих очей і навіть боялося поворухнутися. Він знав, що був винен, але навіть не задумувався про те, що його можуть спіймати люди! Як так? Кордон охороняють вовки! Як люди можуть потрапити на територію резервації?
Олівер тяжко зітхнув і також пішов у печеру. Він був шокований не менше Фархада, але на відміну від нього не знав, що сказати. Омега дрижав усім тілом, коли зайшов у печеру. Ні, йому не було холодно, це було через переляк.
Альфа сидів на лежанці і, здавалося, що чорні хмари згущуються над ним. Омега шмигнув носом. Кутаючись у свій плащ зі шкір, він заліз Фархаду на руки і почав ще більше тремтіти. Вовк одразу розслабився і пригорнув Олівера сильніше.
– Злякався, маленький? – невагомий поцілунок у лоб. – А я ж теж, як почув, думав вб’ю цього малого негідника.
– Мабуть, було б варто покарати його, але… чи буде від цього сенс? – очі Олівера вглядалися в єдине золоте око Фархада. – Якщо його тягне туди, то він все одно буде повертатися до кордону. Можливо його щось турбує? Щось, чого він нам не може розповісти?
– Звідки мені знати, – сказав Фархад, потискаючи плечами. – Думаю, варто поговорити з його братами і з’ясувати, що відбувається.
Вовчата ж так і залишились сидіти на скелі. Сінінен лежав на животі, обпершись на лікті. Його довге неслухняне волосся ледь прикривало сідниці.
– Тобі варто вибачитися перед ними, – сказав він.
– Знаю, – пробурчав Блазіус. Він сидів, підібгавши ноги під себе. Жеже кинув на них незадоволений погляд.
– А про яку арену казав батько? – спитав зеленоокий. – Раніше він про таке не розказував.
– На арені б’ються вовки, яких не змогли продати, – вставив Нені. – Люди роблять ставки і з завмиранням серця спостерігають за боєм. Вони на цьому заробляють гроші.
– Звідки ти це все знаєш? – недовірливо протягнув Жеже.
– Нещодавно я натикнувся на плямистого вовка, якщо пам’ятаєш Блаз розказував про нього. Під шерстю не видно, але коли він у людській подобі, то можна помітити страшні рубці по всьому тілу. Він доволі молодий вовк, але в його очах можна побачити непомірну втому. Наче б то йому набридло жити.
– Боги, ти занадто розумно говориш, – буркнув Жерар.
– Це він розказав тобі про арену? – спитав Блаз, який, здавалося, літав у хмарах увесь цей час.
– Так. Він сказав, що переміг і його відпустили назад, додому.
– А він не казав, як його спіймали? – продовжував закидати питаннями Блаз.
– Ні. Я спитав, але він зробив вигляд наче не почув.
– Досить верзти казна-що, ходімо в печеру, комусь потрібно вибачитися! – неприємним голосочком протягнув Жеже. Троє братів зібрали шкури і, штовхаючись, скотилися з гори. У печері їх чекала чергова виховна робота.
Додати до улюблених