Кетч розлючений. Мені ледве вдається добитись від нього обіцянки, що він не вб’є Старійшин, оскільки тоді йому не минути смертної кари.
– Гер Вагнер, дозвольте пояснитись, – з ввічливою усмішкою, яка не віщує нічого хорошого, Хранитель входить в кабінет Старійшини. – Ви ж плануєте скористатись могутністю Вінчестер в своїх цілях.
– Запевняю Вас, містер Кетч, і в думках такого не було.
– Та ні, таки було, – з часткою іронії промовляю. – Чому люди думають, ніби зможуть контролювати саму Пітьму?
– Запевняю Вас…
– У ваших ж інтересах повідомити мені, де знаходиться Ніклас і тоді ми розійдемось друзями. В іншому випадку я знищу тут все під корінь.
– Шнайдер, приведи сюди нашого юного Мюллера, – Вагнер кличе свого помічника. Через хвилину в кімнату входить рослий чоловік в супроводі хлопця років дванадцяти. Без сумнівів, той, який мені потрібен. – Що ти збираєшся з ним зробити?
– Просто заглянути в душу. Нічого такого, – усміхаюсь хлопчику і запрошую сісти того поруч зі мною. Він несміливо усміхається в відповідь і сідає з краю дивану.
Його душа веде в світ істот, які чимось нагадують перевертнів з фільмів жахів. Тільки набагато вище та з довгим хвостом, який ледве не торкається землі. Пересувається воно виключно на задніх лапах, які можна з легкістю назвати ногами, якби не кігті. В принципі, на фоні гігантських павуків та ящерів, які не ящери, ця істота більш схожа на ті, з ким мені доводилось битись.
– Вибач мені, Кетче, його душа підходить, – западає незручна тиша.
– У нас ще є п’ять душ. Залиш дитину наостанок, якщо чотири з них не підійдуть, – сперечатись я не збираюсь. Хоча все всередині мене волає, щоб я розкинула всіх присутніх по різних кутках кімнати і вбила малого. Бачу цю картину внутрішнім зором.
– Тоді нас чекає Україна.
– Згадайте моє слово, кожен Хранитель Знань буде вважати своїм обов’язком заволодіти такою могутньою силою як Пітьма, – вже нам в спини кричить Вагнер. – Я пропонував вам безпеку від зовнішнього світу, а ви відмовились, – на цей вкид я тільки очі закочую.
Як тільки ми зібрали речі, до нас в номер заходить Шнайдер з роздруківкою в руках. Він пояснює, що це прощальний подарунок Вагнера і просить не погіршувати наші з ним відносини.
– Що там?
– Більш точна адреса Святослава. Не просто слово “Україна”, а “Синевирська Поляна”, – я мну листок і викидую його.
– Розкажи про свій меч, – здивовано дивлюсь на Хранителя. – Це дуже могутня зброя.
– Так, дуже, – киваю. – Настільки могутня, що після того, як їх викували, ми ними користувались лишень одного разу. Більше тренувались. Архангельські мечі. Зроблені із найміцнішого металу, який тільки можна собі уявити.
***
Їхати доводиться через Румунію, оскільки в Польщі зайвого разу показуватись не хочеться через те, що Чак міг відправити туди своїх ручних песиків, а з Угорщиною в мене особисті проблеми і якщо мене там побачать, то можуть посадити. Подальше місце призначення – поселення поблизу озеру Синевир. Спочатку ми заїжджаємо в місто, назву якого для людей англомовних вимовити з першого разу практично неможливо, за припасами.
– Ушхород, – з двадцятого разу у Кетча більш менш виходить.
– Давай ще раз. Уж-го-ро-д. Тільки вимовляй разом.
– Ні, ну ти точно смерті моєї хочеш. Ужгород, – я плескаю в долоні.
– Зможеш ще раз?
Природа дорогою вражає (самі дороги також), а поселення Синевирська Поляна напевно найкрасивіше місце на планеті. Навколо ліси, чисте повітря, озеро недалеко. Ми селимось в готелі з прекрасним видом на Синевирський заповідник. За Барто доводиться доплатити, щоб її впустили. В нашому номері є навіть окремий вхід, що не може не радувати.
В барі на першому поверсі знаходиться багато людей і практично всі столики зайняті. Хоча за один нам щастить підсісти, коли мужики розуміють, що української ми не знаємо і взагалі сидимо в своїх телефонах і одне на одного уваги не звертаємо, не те, що на них.
– Іван з Михайлом сьогодні не повернулись, – я роблю максимально зайнятий вигляд. – Ми зранку обшукали весь ліс, але ні сліду, – сумнівів немає. Ми настільки щасливчики, що підсіли до мисливців.
– Що ж, доведеться нам припинити пошуки.
– Але ж… Діти зникли, ми не можемо просто так їх залишити.
– На що ви полюєте? – відриваю погляд від телефону і чистою українською питаю їх.
– На песиголовця, – від здивування мисливець навіть правду каже.
– Ви коли-небудь на них полювали взагалі? – один з них починає активно кивати головою. – Розкажіть про них.
Чоловіки спочатку мнуться, а потім розповідають все з самого початку. Все почалось з того, що зникли дві дитини священника, поліція опитала всіх сусідів і місцеві діти розповіли про те, що ті пішли в ліс. Негайно були зібрані пошукові групи, одна з яких в повному складі зникла. Тут вже підключились мисливці, які чули багато історій про тварюк, які населяють Карпатські гори. І ось цієї ночі зникли двоє мисливців.
– Ми не будемо їх допомагати. Ти не будеш, – Кетч ходить кімнатою, поки я милуюсь гарно обробленим електричним каміном.
– Вони поняття не мають, у що в’язались. Я зустрічалась з цією тварюкою і втекла тільки тому, що зупинила час. Песиголовці неймовірно сильні, столітній дуб ця тварюка переломила навпіл одним ударом лапи, вони, як і вендиго, імітують людські голоси, швидкі і їм плювати день зараз чи ніч. А сьогодні хлопці збираються піти в ліс шукати хоча б тіла тих двох зниклих.
– Твої мисливці англійську розуміють? – з часткою приреченості питає Кетч. Киваю. Принаймні один з них більш менш непогано розмовляв англійською. – Я піду. Ти сидиш тут і нікуди не рипаєшся.
– Вбити можна срібною кулею, якщо зможеш наздогнати.
Ось сказала я декілька днів тому, що полювати більше не збираюсь, але коли Кетч пішов, на одному місці мені не сидиться. Завдяки додатковому виходу, ми з Барто непомітно покидаємо територію готелю і рушаємо в ліс. Мене оточує зловісна тиша. Барто йде, низько пригнувшись до землі, поруч та тихо гарчить.
– Хто-небудь, допоможіть, – доноситься до мене голос здалеку. Я йду в ту сторону із зарядженим пістолетом. На півдорозі Барто кидається вперед і переді мною звалюється труп песиголовця з розірваним горлом. Руки тварюки в крові, напевно вже встигла когось вбити. Через деякий час з тієї ж сторони вискакує мій кошмар номер один.
– Що ти тут робиш? – якщо в Австрії Кетч був просто розлюченим, то тут тільки диво рятує мене від кулі в лоб. – Я ледве стримую себе, щоб не вбити тебе прямо тут і зараз! Про що ти взагалі думала? Без сил, з милицею піти на монстра, який дуже швидко рухається. Чудово було б на твій труп наткнутись.
– Зі мною ж нічого не сталось.
– Ти нестерпна, Вінчестер, – Кетч доводить мене до узлісся і заледве не стусанами направляє до готелю. Тільки ось слідом за нами тихенько рухаються двоє песиголовців. – Якщо з тобою щось трапиться, твої брати не заспокояться, поки мене не вб’ють, – уже спокійніше додає він.
Барто тим часом стрибає на ту тварюку, яка ризикнула підійти занадто близько до нас. Передсмертні крики песиголовця ще довго звучать в наших вухах. Кетч штовхає мене до дороги і повертається в ліс. Песиголовець другий не очікує такого повороту подій і хвилина розгубленості коштує йому життя. Хранитель один пострілом валить цю тварюку.
Ближче до сходу сонця з лісу виходять інші мисливці. Більшість з них поранені, але задоволені. По всій видимості песиголовців залишилось не так вже й багато. Один мисливець підходить до Кетча і плескає того по плечу.
– Він мені життя врятував, – непоганою англійською пояснює. – Святослав, – чоловік протягує мені руку для потиску. Нам таки щастить і навіть дуже.
– Марія, – я називаюсь іменем свого вмістилища і тисну руку мисливцю. Непомітно для нього самого я проникаю в його душу.
Ці тварюки ходять отарою. Один з них натикається на перепону і замість того, щоб обійти перешкоду, воно розвертається і йде. Тіло до шиї схоже на людське. На шиї ж знаходяться нарости, схожі на корені дерев. Голова лиса, маленькі сліпі оченята і величезний рот з вісьмома зубами.
– Мені потрібна твоя душа, – Святослав помітно так дивується, але, вже на моє здивування, погоджується. Я розписую йому весь процес, він киває і я приступаю.
– Залишилась одна душа, – Кетч сідає напроти мене біля каміну зі стаканом віскі. – З п’яти потрібно знайти одну.
– Із трьох, – виправляю його. – Дві душі – Сем і Дін.
На жаль, в Америку ми летимо тільки через місяць. От як засинаю я в жовтні, так і прокидаюсь в листопаді. Кетч весь цей місяць полював з українськими мисливцями, які дуже радісно прийняли допомогу Хранителя, оскільки в Україні порядки дуже сильно відрізняються. Ніхто ніким не командує, ніхто ні на кого не звертає уваги. Мисливці полюють, а Хранителі сидять в бібліотеках і тільки їх й бачили. Кетча ж приємно вражають місцеві хлопці, які дуже швидко навчались користуватись новими технологіями і одного разу навіть вказують Хранителю на недоліки однієї з його зброї. Ну і відмовляють йому в екскурсії по Прип’яті, включаючи Рудий ліс.
Три душі: Рейчел, Кетрін та Остін. Перша живе в Каліфорнії, друга – у Флориді, а третій – в Вашингтоні.
– Остін? – перепитує Кетч, коли я починаю перераховувати йому душі. – За декілька місяців до початку операції в Америці в нас приземлився американський літак і Старійшини віддали наказ встановити особливий контроль над хлопцем по імені Остін. Думаю він до цих пір в Англії, навчається в Оксфорді.
– Чудово, тоді нас чекатиме ще одна захоплива подорож.
Ми приземляємось в Лос-Анджелесі. Брати, дізнавшись про те, що я повертаюсь в Америку, хотіли особисто мене зустріти, але в їх плани вмішується Пітьма.
– Я не можу допомогти тобі, Діне, – Амара з часткою співчуття дивиться на нього.
– Ти думаєш Чаку не наплювати на тебе? – Дін в своєму репертуарі, наскільки я можу судити за уривками його слів, оскільки світ очима Амари – не кіно в першому ряді.
– Я практично людина, Дін. Моя сила перетікає в Фель.
– Тобто вона скоро буде новою тобою? Новою Пітьмою? – здивовано питає Сем. Амара тільки киває. – Треба попередити Кетча.
Я прокидаюсь вже по приземленні. Ох і не позаздрити мені після таких заяв з боку Амари. Проходячи в аеропорті повз дзеркала я жахаюсь. Ось в чому плюс того, що першим в номер заходить Кетч і закриває всі дзеркала. Хоч Ліндієль зі мною зараз нема, але звички залишаються. І зараз я повною мірою оцінюю масштаби біди: обличчя змарніле і біліше звичайного, з’являються чорні кола під очима. Кетч каже, що обличчя у мене сірого кольору, але це мені нічого не дає, оскільки слово “сірий” мені нічого не говорить.
– Скажімо так, у Діна інфаркт буде, коли тебе побачить, – Кетч махає рукою таксі і завантажує наші речі в багажник. Готель, в який заселяють з тваринами, ми знаходимо практично одразу. Тільки шкода, що їхати туди двадцять чотири милі (приблизно 40 км) від аеропорту.
Перший тиждень ми насолоджуємось шикарним номером з виглядом на місто, до болю знайомою обстановкою, а на вулицях я частіше всього виглядаю улюблену Імпалу шістдесят сьомого року, ніж Рейчел. Ще тут ходять зірки світового масштабу. Мені подобається за ними спостерігати, поки Кетч під керівництвом Сема виходить на полювання. Ніби кіно в реальному житті.
– Слухай, Діне, біля мене зброї стільки, що можна армію оснастити, а про плед Кетч не потурбувався, – ми розмовляємо по відеозв’язку. – Без милиці я за пледом піти не можу, тому вкриватись також зброєю буду.
POV автор
Коли Кетч повертається в номер, двері виламані, а всередині все перевернуте догори ногами. Міс Вінчестер на дивані (оскільки Кетч забрав її милицю) немає, а зброя – єдине, що залишалось неторканим.
– Доброго дня, – Кетч мило всміхається молодій дівчині, яка сидить за стійкою реєстрації. – Мені потрібно подивитись відео з камер спостереження, які знаходяться в коридорі п’ятого поверху. Я з ФБР, – буденним тоном повідомляє він.
– Прошу за мною, сер, – вона відводить його в кімнату охоронця і спостерігає як він переглядає записи. На одному з них чітко видно як декілька чоловіків входять в номер люкс, а через декілька хвилин виходять, при чому один з них тримає на руках непритомну дівчину. Готель вони покидають через задні двері і вручають товстенну пачку грошей готельному працівнику.
Одного з викрадачів Кетч впізнає. Це – один із американських мисливців, який свого часу відмовився приєднуватись до Хранителів Знань. Знайти домашню адресу і номер мобільного виявляється простіше простого.
– Доброго вечора, містер Сміт, – мисливець виявляється настільки ідіотом, що піднімає слухавку, бачачи невідомий номер. – Я телефоную з приводу юної міс Вінчестер, яку ви викрали декількома годинами раніше. Просто хочу попередити, що ви всі трупи, якщо хоча б волосинка впаде з її голови.
– Думаєш, що налякав нас? – мисливець, видно, пробує захоробритися.
– Я це знаю і їду за вами, – Кетч кидає слухавку, зупиняється і виходить з машини перед невеликим двоповерховим будиночком з охайним газоном. Готує пістолет з глушником.
Першого викрадача він вирубує ударом ліктя по лицю на вході. Наступного – застрелює в шию. Третій викрадач нападає зі спини, але Кетч швидший. Одним ударом він валить противника на підлогу і придушує:
– Де вона? – чоловік щось хрипить і вказує очима на двері в підвал. – Хто дав вам це завдання?
– Якийсь Вагнер, – скімлить викрадач, коли Кетч відпускає його горло. – Я не знаю, хто це. Він зателефонував Сміту, дав точні координати, пояснив як пройти і кого підкупити, щоб потрапити в номер. Це все, клянусь.
– Дякую, – Кетч піднімається та застрелює викрадача.
Сміт, схоже, збирається використати міс Вінчестер в якості заручниці, але не встигає. На розмови Хранитель не налаштований, тому просто застрелює мисливця в спину. Кетч відчиняє двері в невелику кімнатку і з невірою витріщається.
На невеличкому ліжку солодко спить дівчина.
POV головна героїня
Я прокидаюсь на широчезному ліжку в номері зі світлими стінами. Повертаю голову до вікна і розумію, що це не наш номер. Різко підскакую з ліжка і чоловічі руки вкладають мене назад.
– Де я?
– В Сан-Дієго, – чую голос Кетча. – Вітаю, міс Вінчестер, Ви єдина на моїй пам’яті, хто проспав власне викрадення.
– Ти ж не розповіси про це Діну? – Вінчестери мене засміють, якщо дізнаються. – Чому ти мене сюди привіз? Ми ж не закінчили в Лос-Анджелесі.
– Тому що австрійські Хранителі Знань тебе знайшли. Тільки ось не знаю, самі викрадачі хотіли використати тебе як важіль тиску на твоїх братів чи дійсно збирались тебе передати Австрії, щоб вони могли використовувати Пітьму в своїх цілях?
Ну гаразд. Сан-Дієго так Сан-Дієго. Теж доволі непогане місто (і монстри нам знайомі), пальми, пляжі, гарна погода. Перші декілька днів я проводжу на набережній під палючим сонечком. Рейчел на деякий час відходить на другий план.
***
До середини грудня ми опиняємось в Модесто. За нашими плечима як мінімум десять міст, в яких ми не затримуємось надовго через побоювання Кетча щодо австрійців. Примарний шанс вийти на Рейчел з’являється якраз-таки в Модесто. За наведенням одного з друзів Вінчестерів ми домовляємось зустрітись з учасником однієї справи, в якому проходила свідком молода дівчина по імені Рейчел, яка зникла одразу після оголошення вироку. Суд стосувався грабежу на особливо велику суму, Рейчел, працівниця банку, спочатку проходила співучасницею, але її вина не була доведена. Останнього разу її бачили в будівлі суду, з якої вона не вийшла.
– Програма захисту свідків, в будь-якому разі, – коментую. Ми все-таки погоджуємось зустрітись з цим чоловіком.
Ввечері в номер стукають і входить щупленький чоловічок з лисиною і у великих окулярах. Він злякано дивиться по сторонах, а коли бачить гору зброї, то починає боротися з бажанням втекти.
– Розкажіть про Рейчел і про судове засідання, – улюблена тема стає чимось на кшталт заспокійливого для нього і він починає свою розповідь.
– Повертався я, значить, додому після роботи. Працюю напроти банка. Вона курила сигарету за сигаретою біля парадного входу і помітно нервувалась. Коли її співучасники вийшли з банку з награбованим, вона злякалась, я можу поклястись в цьому. В суді Рейчел говорила, що тоді вона першого разу побачила грабіжників, не знала, що в банку хтось є.
– Тому її виправдали?
– Так. Я ж сам дав свідчення, що вона злякалась.
– Що відбулось після судового засідання? – я вмикаю режим слідчого.
– Вона зникла. Напевно її вивели через чорний хід, оскільки з адвокатом своїм вона старалась говорити тільки в людних місцях і одного разу я почув, що вона говорить про своє можливе вбивство.
– На неї щось полювало, – киває мені Кетч.
– Подальшу історію я не знаю. Після суду ніколи її не бачив, а на її місце в банку з’явилась нова дівчинка. Скромна така. Була. Декілька тижнів тому її знайшли розірваною на шматки позад банку.
Ми дякуємо чоловікові і Кетч проводить того до дверей.
– Адвокат був мисливцем. Багато таких знаєш?
– У мене інше питання. Що якщо це не та Рейчел, яку ми шукаємо? – нарешті Хранитель починає збирати свою зброю.
– Та плювати, ти ж чув, що дівчина, якою замінили Рейчел, мертва. Мало того, її розірвали дикі тварини, яким нізвідки тут взятись. Ми ж допоможемо їй?
– Я допоможу їй, ти хотіла сказати.
– Неважливо, ти ж зрозумів, – Кетч приречено киває. – Люблю тебе, – плескаю його по плечу і поки він не отямився зачиняюсь у ванній кімнаті. Сьогодні день мити голову.
Додати до улюблених