Чорне небо, якщо в цьому похмурому місці воно існує, колись білі стіни та підлога, майже повністю вкриті пліснявою, павутинням та рослинами цього світу. повітря важке, застояне, але окрім запаху гнилля та грибку, а на добавок до великої кількості пилу, навкруги кружляла атмосфера страху та далекого розуміння, в якому саме місці вона зараз знаходиться.
Обернувшись, Ненсі побачила щось, чи точніше когось. Далекий силует переплетений та наче прибитий до стіни не рухався. Підійшовши ближче Ненсі мало не впала, їй хотілося втекти, кричати, що завгодно, тільки не дивитися на тіло. То була Барб, точніше те, що від неї залишилось. Риже коротке волосся стало брудного коричневого кольору. На обличчі застигла гримаса болю, не було того спокою мерця в її ледь розплющених очах. Її шкіра почала синіти, ставати більш прозорою, темно фіолетові вени прикрашали колись усміхнене лице дівчини. Зупинившись за декілька метрі дівчина побачила, що лице, це найбільш ціла частина тіла, шиї майже не було, голова трималася за рахунок лоз, одежа пошматована та просочена кров’ю.
Ненсі хотілося плакати, її дихання збилося, ще трохи і вона задихнеться від паніки, що накотила на неї всі спогади, всі роки без Барб, всі сльози та всі ночі, коли вона згадувала свою подругу.
–Пам’ятаєш, що ти зробила?
Голос був нізвідки і одночасно звідусіль. Хриплий, низький та дуже повільний, з кожним словом, він наче різав Ненсі на шматки, і схоже насолоджувався цим.
–Чи ти вже забула?
Спогади. Знов та злощасна ніч, але тепер Ненсі бачить, що відбулося з Барб. Бачить, як її вбивали, бачить, як Барбара кликала її перед смертю та найгірше, що вона бачить себе щасливу в той момент.
–Ненсі!!
Спогади перервалися, вона знову в басейні батьків Стіва, перед нею труп найкращої подруги та вбивча тиша навкруги.
Аж раптом з’явився якийсь звук, наче десь далеко в її сторону тече вода. Вода…ні, це була далеко не вода. Ріки крові почали затікати в басейн з різних сторін.
Паніка. Єдине, що зараз було в Робін в голові.
–Друзі, нам потрібна муз…
Немає. Стеля ціла, ніхто не дивиться на неї, ніхто не бігає в пошуках музики, нікого немає. Вона одна. Вона одна, а її подруга скоріш за все скоро підніметься в повітря, її кістки переломаються, і вона помре на тому ж місці, де була вбита перша жертва.
–Ні, дій, Робін, не тупи, прошу тебе, не тупи, не зараз.
Говорячи до себе Робін ходила по трейлеру та ледь не рвала на голові волосся від розпачу, від страху та від безвихідності всієї ситуації.
–Так, стоп, цей портал був першим, так, Ненс?
Тиша…Навіщо? Ну навіщо, Вона ж не відповість. Навіщо це ще раз доводити та впадати в паніку.
–Твій друг, той хлопець з газети, він був десь тут, далеченько, але велосипедом пару хвилин, я пам’ятаю те місце, ходім…бляха, точно, Ненсі, я зараз щось придумаю, тільки не улітай, просто тримайся, будь ласка!!
Прокричавши останню фразу дівчина побігла до велосипедів перед цим взявши кухонний ніж на столі “ніколи не знаєш, що тобі знадобиться, особливо тут” з такими думками та з ножом в руках вона побігла за великом, щоб підкотити його під самі двері.
–Що ж Ненс, мені потрібно, щоб ти не впала по дорозі…стояти ти ж можеш, сподіваюсь сидіти також зможеш.–з цими словами Робін з горем пополам всадовила Віллер на велосипед, вона ледь не впала, проте не впала, це був добрий знак.
Ставши збоку так, щоб в разі, якщо Ненсі і вздумає впасти, притримати її, вона потягнула велосипед, і подругу на ньому в сторону дороги так швидко і обережно одночасно, як тільки могла.
Ось майже це місце, ще метрів 20, 10…
–Немає… він мав бути тут, мабуть я навіть пройшла трохи дальше, але це точно означає, що його немає….ЧОРТ!!!
Робін вже була на межі і Ненсі з білими очима підштовхувала її все ближче і ближче до зриву з кожною секундою.
–Що за шум?
Обернувшись дівчина побачила десь там, далеко, чорну хмару. Вона була над трейлерним парком, ближче до дому Едді, та схоже явно щось шукала…чи когось.
–Бляха…Схоже це по нашу душу.
Потрібно було тікати. Дуже швидко тікати. Не бачачи більше варіантів Робін сіла на велосипед одною рукою притримуючи Ненсі спереду, іншою тримаючи руль та ніж, який вона можливо і не даремно взяла.
Напрямок руху був очевидний–протилежний від чорної хмари кажанів. Їхати було важко. М’яко сказано, що важко, майже нереально. Попросив би хтось в Робін потім повторити це, то в неї не вийшло б, проте в таких ситуаціях люди і справді можуть робити речі, які ніколи не змогли б повторити потім.
Дорога привела її до якоїсь вулички. До болю знайомої вулиці, на яку б вона і в звичайному світі не хотіла б заїжджати. Думаючи, що відірвалась та зупинившись Робін зрозуміла, що тримає Ненсі так крепко до себе, що ризикує переломати їй ребра навіть швидше за Векну. Дивлячись на подругу вона не вірить, що та може померти в любий момент, не вона, не зараз, не в такий спосіб…
Її благання перервав чийсь крик. Обернувшись серце впало так низько, що напевно дістало до ядра Землі. Кажани. Троє.
–Знайшли нас все таки, паскуди…
–ЧОРТ!!!! КУДИ, КУДИ БЛЯХА ДІВСЯ цей клятий портал…
Останні слова Стів сказав ледь чутно.
–Так, давай без паніки Гаррінґтоне, ми обов’язково знайдемо вихід для них, ми їх витягнемо, чуєш?–В слова Мансона було складно повірити, оскільки голос його трусився та звучав так, наче він вже думає, який букет купить на могилу дівчат.
–ВИХІД!–Раптом скрикнув Дастін,–окрім цього існують ще портали, якщо на озері охороняється, то може…
–На дорозі, тут недалеко!
Лукас та інші вибігли та схопившись за велики були готові летіти до місця другого порталу зі швидкістю торпеди.
Останньою була Макс, вона виглядала не то зляканою, не то сумною, але нічого не сказавши сіла ззаду Лукаса
–В мене погане передчуття…–лише і промовила вона перед тим, як вони відправилися в дорогу.
–Він має бути тут!
–Можливо ти помилився, можливо він ще трохи далі?
Спір Дастіна та Стіва перервав ледь чутний голос Мейфілд.
–Ні…не помилився.
–Про що ти говориш?
–Це Векна, я не знаю як, та коли Робін закричала, а діра почала затягуватися я його якось відчула. Не знаю як пояснити, це наче як коли Віл відчував, що Мозкожер тут.
–Схоже це через те, що він встановив із тобою екстрасенсорний зв’язок.– Лукас підійшов до дівчини ближче та взяв її за руку, наче говорячи “я тут, Макс”.
–І що нам робити? Вертатися до будинку Вілерів та чекати, коли світло дасть нам знак?
–Ні, Стіве, крайнє погана ідея. Туди нам явно не можна з декількох причин.
–З декількох?
–По-перше, як ми туди прийдемо без Ненсі, що ти її батькам скажеш?– Почав Гендерсон.
–По-друге,–перебила його Еріка,–ми втекли звідти від копів, а я в добавок пробила їм колеса. Щоб не наздогнали і не заважали рятувати вас.–Швидко добавила Сінклер, бачачи, що очі в Едді стали як 5 копійок.
–І то-третє,–завершує список Макс,–з нами Едді вигнанець, за яким полюють копи, і що набагато гірше весь розлючений Гокінз.
Як ніби на підтвердження її слів далеко за деревами стало видніти світло ліхтарика.
–Чорт, швидко беріть велики та з’їжджайте з дороги!
Їм повезло, з протилежної від лісу сторони дороги був невеличкий спуск, та де не де росли дерева. Одне, найбільше мало досить великий прихисток прямо під корінням (схоже землю вимило, і скажу я вам, якщо б наші герої побачили фільм Володар Перснів: Братерство персня, то подумали б, що вони не в Гокінзі, а в Середзем’ї).
Здавалося, що пройшла ціла вічність. Тепер вже було чутно голоси людей, вони пройшлися дорогою, сказали комусь по рації, що все чисто, та пішли далі.
–Вони пішли?–Прошепотів Едді, порушуючи тишу.
–Зараз перевірю, бо здається я єдиний, кого не шукають ні копи, ні Гокінз.– З цими словами містер зачіска виліз із імпровізованого прихистку та пішов у розвідку.
Знов тиша…
–Виходьте!
–Боже, нам явно потрібно десь сховатися.
–Так, і де ти пропонуєш? В підвалі Віллерів не вийде, в трейлері Едді також, Макс також відпадає, нам потрібне місце, де нас не знайдуть люди і…
–Погані люди?
–Так, Дастіне, погані люди, хороші такою фігнею не займалися б.
–Зажди, Гаррінґтон, здається малий геній до чогось веде, я правий?– Едді та інші обернулися до Дастіна, який схоже щось придумав.
–Нам потрібно сховатися так, щоб погані люди нас не знайшли, так?
–Зажди,–схоже Макс все таки зрозуміла,–ти ж не про?
–Саме про нього.
–Гадаю нам підійде, хоча б зможемо придумати план спокійно, і він не так вже й далеко…
–Та боже, розкажіть вже всім!–Еріці вже набридло слухати ці діалоги умніків, зрозумілі лише їм.
–Дім, в якому Од ховалася від поганих людей майже рік.
–Гаразд, ведіть, іншого виходу в нас схоже немає.
Троє це не та чорна хмара, проте відчуваю, що скоро вони покличуть своїх друзів, а отже мені потрібно якось із ними справитись та сховати нас, класний день, Баклі, придумуєш такі плани, наче думаєш, що ми виживимо.
З такими думками Робін обережно посадила Ненсі на землю коло себе та прикрила її велосипедом з другого боку, як щитом.
Тримаючи в правій руці звичайний ніж та прикриваючи собою Ненс вона чекала. Можливо, кажани все таки пролетять мимо, але ні. Перший кажан, що долетів вчепився зубами в ліву руку. Гострі як леза зуби одразу врізалися в шкіру розриваючи її. Скрикнувши, дівчина ледь не наступила на тіло подруги ззаду. Рука боліла, хоча ні, рука пекла так, наче на неї вилили розжарений метал “схоже, вони ядовиті” як тільки вона про це подумала другий кажан, що також вже долетів обв’язав своїм довгим хвостом шию Робін, та почав її волокти в сторону, впавши за декілька метрів дівчина почала задихатися. Думаючи про загибель вона розплющила останній раз очі, і побачила, що третій кажан летить до Ненсі.
“Ні, не рухайте її. Дурепа, чому я вирішила, що мені можна помирати першій?”
Зібравши думки до купи Баклі зрозуміла, що ніж досі крепко затиснутий в вільній руці. Намагаючись максимально сконцентрувати зір вона побачила голову кажана, що вчепився в її ліву руку. Далі був один шанс, або пан, або пропав. Схоже сьогодні удача була на стороні дівчини і проти неї одночасно, проте вона попала прямо в голову. Перший демо-кажан був вбитий.
Тепер можна було намагатися зняти з шиї хвіст кажана, що душив її. Ні, так точно ні, хватка в нього сталева, є лише один, дуже ризикований варіант. Намагаючись зробити це швидко та обережно Баклі піднесла ніж до горла, та почала перерізати хвіст. Вивільнившись вона побігла до Ненсі навіть не обертаючись назад.
Дівчина наче була неушкоджена, хоча ні, лице було в порізах. Схоже щит у вигляді велосипеда дійсно допоміг, і поки Робін боролася з іншими, цей встиг лише поцарапати Вілер кігтями та застрягнути хвостом в спицях переднього колеса. Довго не думаючи, проте довго думаючи про це після Баклі підбігла, наступила на частину хвоста, яка не була заплутана та відрізала йому голову.
Раптом щось згадавши та обернувшись вона побачила, що кажан, який її душив також помер від кровоточащих ран, або для них хвіст як голова, відрубаєш, та одразу вб’єш, хто їх знає.
–Я зараз повернусь.
З цими словами Робін схопила велосипед та побігла до першого ж дому насилу затовкла його в двері та побігла назад.
–Так так Ненс, тобі терміново потрібна музика, музика, в нас немає музики…–Робін завагалася.
–Я не знаю пісень ні Мадонни, ні Бітлз, ні інших виконавців, які були в тебе в кімнаті, вибач. Проте я знаю одну пісню, ти її не чула, проте, може це спрацює, я сподіваюся, що це спрацює.
З цими словами дівчина взвалила тіло подруги собі на плечі та потягнула до будинку співаючи.
–I want to love a boy, the way I love the ocean…
Кров вже почала підступати до її ніг. Роздивляючись по сторонах в пошуку якогось виходу Ненсі побачила драбину на одній зі стінок басейну. вхопившись за перекладини дівчина намагалася якомога швидше вилізти звідти, неважливо куди, просто подалі від того місця.
–Що?…
Ненсі стояла на краю звичайних сходів, обернувшись вона не побачила басейну, навкруги були лише частини будинку, розвалені, вони лежали або літали.
–Прямо як на малюнках Макс.–Ненсі обережно почала спускатися.
–Бачу ти шукала мене, Ненсі Вілер. Ти була так близько. Так близько до правди.
Знов цей голос.
–Як там сліпий дурний Віктор? Якщо б я не був такий зайнятий, то обов’язково провідав би його.
Та останніх його слів Ненсі не почула, в вухах стала пробка після того, як вона побачила стовп, з якого виглядала голова та зламані кінцівки свого друга та помічника з шкільною газетою, Фреда.
–Дуже зайнятий.
Одразу після цих слів двері перед Вілер відкрилися, показуючи молодого Віктора Кріла та його родину. Вони були щасливі. Всі, окрім хлопчика, сина Віктора, який ходив пригнічений та сумний. Йшовши за ним Ненсі побачила, як хлопець знайшов гніздо чорних вдів, як він ними зацікавився. Пройшовши на горище вона знов побачила Генрі. Навколо нього були банки з павуками, свічки та малюнок чорної вдови. З кожною хвилиною Ненсі бачила нові спогади, в яких на перший погляд невинний хлопчик керує часом, або жорстоко вбиває тварин силою думки.
Ще один спогад. Вся сім’я за столом, грає музика, та сама, яку наспівував Віктор під час їхнього з Робін візиту. Аж раптом жінка взлітає, її кістки починають ламатися, а з очей потекла кров. За мить її тіло впало на стіл.
Кріл намагався вивести дітей з будинку, проте в якийсь момент він закляк. Скориставшись моментом Генрі вбив свою сестру, проте не розрахувавши свої сили сам впав непритомний.
Наступна картина була в іншому місці. Біла кімната, Генрі, прив’язаний до крісла та якийсь чоловік. Підійшовши ближче стало зрозуміло, що цей чоловік набиває тату “001” на руці хлопця. Доробивши татуювання чоловік обернувся. В нього не було очей, проте він все одно дивився прямо на Ненсі та говорив тим самим голосом, що говорив до неї в басейні.
Єдиний варіант–тікати. Тікати коридорами, коридорами з трупами та плямами від крові, слухаючи крики дітей та сирену. Тікати і не озиратися.
–Ненсі, тобі ще зарано йти.
Обернувшись вона побачила Векну, він йшов прямо на неї.
–Нажаль для тебе, мої плани змінилися. Я хотів показати тобі це все, та відпустити, щоб ти розповіла Одинадцять. Проте вона вже знає, а ти, і твоя подружка занадто надокучливі. Я вб’ю тебе зараз, доки її будуть роздирати мої помічники. Без вас та нікчемна команда розвалиться, і я без проблем втілю свій план в реальність.
–Робін…– Тільки і змогла вимовити дівчина. Її подруга ще у вивороті? Але чому? Невже через мене? Тоді чому їй не допоможуть інші? Ми ж були прямо коло воріт..
–Я їх закрив. Так, я закрив всі ворота. Ви не вийдете. Що ж, прийшла твоя черга, Ненсі Віллер. Попрощайся з життям.
Векна підніс руку, коридор пропав, на його місце знов стали розвалини будинку. Ненсі відкинуло до стовпа. Такого ж стовпа, в якому було тіло Фреда. Схоже її життя підходить до кінця. Але чому вона не думає за себе? Її думки зосереджені на дівчині з світло-русим, постійно розкуйовдженим коротко підстриженим волоссям. Невже вона також загине?
“Wish I was not afraid, Of all I have that’s broken…”
Цей голос. Голос янгола, що кличе, що показує шлях до життя.
Остання надія, потрібно останній раз втекти від нього, побігти на цей голос. Врятуватися.
–Тобі не допоможе музика–Його голос вже не такий самовпевнений, схоже шанс є, головне знайти в собі сили діяти.
“I know I must behave, To contain all my emotion…”
Зараз.
Ривок, падіння, проте тепер вона не приклеєна до стовпа, і може рухатися. Біжи, просто біжи, не дивись назад, слухай де звучить голос і біжи, біжи, біжи.
“But I want to love a boy, The way I love the ocean… ”
Ось воно. Це не спогад, більше схоже на діру між світами, і там, там хтось висить в повітрі. От чорт. Ненсі зрозуміла, що той хтось це вона, і їй явно потрібно швидше добігти та застрибнути у вікно життя та порятунку.
Напевно тільки Стів знав, що Робін не тільки грає в гурті, а іноді ще пише пісні. Їх мало, проте вони є. Він часто просив співати їх, коли вони кудись їхали, і навіть намагався вмовити Робін записати їх, щоб світ також почув, проте дівчина хотіла цього менш за все.
“Wish I was not afraid, Of all I have that’s broken…”
Йти було важко, ноги перечіплялися за все, за що тільки можна, особливо самі за себе. Рука нестерпно боліла, а тіло Ненсі обважніло та так і хотіло схилитися набік та кинути їх обох на підлогу.
“I know I must behave, To contain all my emotion…”
Горло пекло. Все таки та почвара досить сильно хотіла її задушити. Співала вона не голосно, і через небезпеку, і просто не могла голосніше.
“But I want to love a boy, The way I love the ocean…”
Варіант був один, підвал.
В цьому будинку він був, Робін його навіть не прийшлося шукати. Це був не шикарний підвал Вілерів, а звичайна кімната, в яку веде дерев’яний люк та драбина. І знов удача, драбина була нахилена десь під кутом в 35 градусів, тому спустилися вони досить таки нормально. Закривши одразу ж дверцята нагору, дівчата мали бути в повній темноті, тільки от якщо б вони були не в вивороті. Чи то від самих стін, чи то від тої цвілі на стінах, в повітрі і абсолютно всюди, куди тільки не глянь лилося світло. Не яскраве, блідо синє, його було достатньо, щоб побачити старе пошарпане крісло і дерев’яну лавочку, на якій лежали книжка та дві наполовину згорівші свічки.
Раптом вага на спині Робін почала меншати, Ненсі почала підійматися в гору.
“Like…. Like a hidden cave, I am always open”
“Співай, просто співай далі, ти маєш співати до останнього, поки є хоч один шанс, ти будеш співати, ти мусиш співати”
І вона співала, правда не дуже довго. В якийсь момент Ненсі видихнула та почала падати. Впасти і вдаритися головою об холодну підлогу їй не дала пара рук, що моментально підхопила ослаблу дівчину та пригорнула до себе.
–Жива… жива, жива…–тільки і говорила Баклі. Емоції взяли верх, голос почав трохи зриватися та хрипнути а по щокам вже стікали доріжки сліз. Ненсі жива. До чортиків налякана, нею жахливо трусить, з її очей, знов синьовато-зелених, таких гарних, а головне знов живих також течуть сльози, але вона жива, вона з нею.
примітки:
1.пісня: To love a boy, Maya Hawke
2. Оскільки в самому серіалі герої часто згадують трилогію Толкіна “Володар Перснів” то я, як фанат і того і того не могла не зробити декілька відсилань, здебільшого на фільм, оскільки його багато хто бачив(В наступних главах планується також трохи відсилань і навіть, якщо вийде якісь зашифровки(можливо десь після глави 5))
3. Це мій перший фанфік, до цього мене було неможливо заставити щось написати, але ця ідея до мене прийшла занадто чітко, тому вирішила все таки спробувати перенести її.
4. Вибачаюсь за всі помилки і неправильно побудовані речення, які будуть виїдати вам очі, якщо ви все таки вирішили читати мій фік.
Додати до улюблених