Після чергової битви Йорвет вперше запросив мене до себе.
– У мене є чудове пиво. Даю гарантію такого ти ніколи не пробував. – сказав Йорвет і я йому повірив.
Ми випили його саморобне пиво і мене воно розкріпостило і хоча мені не бракує впевненості в собі, але коли я поруч з ним, я стаю, ніби, скутим. Тут я набрався смілості і застосував Аард. Йорвет, навіть, не встиг зрозуміти, що я зробив, а я уже почав діяти…
– Ти тільки не хвилюйся… я знаю, що ти проти таких стосунків, але я більше не можу себе стримувати, бо мріяв про це з нашої першої зустрічі. – промовив я.
– Що ти робиш…? – ледве промовив Йорвет.
Я не звернув уваги на його запитання і вставши із-за столу взяв його за руку і підвів до ліжка, посадив і почав знімати його одяг, ніжно як і уявляв у своїх фантазіях. У нього було дивовижне тіло: м’яка шкіра двадцятирічного юнака, в міру розвинута мускулатура, широкі плечі і не маленький розмір його члена. Я б хотів так виглядати в його роки….
Ніколи не думав, що закохаюся у 200-річного юнака. Я у свої 106 років виглядаю дійсно дідусем: моє тіло повністю покрито шрамами від битв, але і на душі, на жаль, почувався старим. Але зараз поруч з ним я почуваюся молодим і щасливим.
Я ще раз застосував Аард для впевненості і дивлячись у його зелені очі я розумів, що він мене ніколи не простить, але на той момент мені було все одно. Спершу я почав обціловувати шию, відчуваючи його сильний пульс, потім перейшов до губ… Я почав збуджуватися і допомагав йому, щоб йому не було в обіду, що я його просто насилую. Я його довго мучив, бо не хотів, щоб це усе швидко закінчилося, бо розумів більше у мене не буде такої можливості і можливо… я втрачу свого друга назавжди…
Наступного ранку я покинув дім Йорвета з неохотою, але я мусив піти, бо інакше він мене вбив би тільки опритомнівши від моїх чарів…
Я покинув його ліс і пішов далеко в гори, щоб побути на одинці, бо замовлень більше не поступало, а ті, що були стосувалися нападів скойа’таелів на торговців, які мене не цікавили, хоча, можливо тому, що я боявся зустрітися з ним. Минали тижні мого самовільного заточення в горах… я заспокоїв свій розум і вирішив більше не боятися… Я вийшов з печери і ледь не впав, переді мною стояв Йорвет з натягнутим луком.
– Ти мене знайшов?! – здивовано спитав я і тут же опустив очі. – Я не буду з тобою боротися, роби те, що мусиш, я заслужив.
– Це точно! – злісно сказав Йорвет і ще більше натягнув лук. Я заплющив очі… але нічого не відбувалося. Я наважився розімкнути очі, але я не очікував побачити такого: Йорвет ледь не плаче, але стримується.. лук лежить на землі.
– Пробач… – почав я, – я помилився, хоча я не шкодував про свій вчинок, але хотів його заспокоїти.
– Ти… ти.. – Йорвет не договорив підбіг до мене і заїхав мені по обличчю з усієї сили. Я втримався на ногах, але він продовжував мене дубасити і врешті-решт ми впали в підземне озеро. Битва продовжувалась у воді: він намагався мене топити, бив, але не витримавши витягнув мене на поверхню.
– Чому… чому…? Чому ти не опираєшся Геральт? – кричав він.
– А чому ти не опирався моїм чарам?! Ти ж не настільки слабкий?! – з нерозумінням запитав я його.
– Ну так… чари в тебе на трійку… я просто тебе пожалів!
Йорвет сказав це і я зрозумів, що він усе відчував і пам’ятає… я обняв його, але він відштовхнув мене.
– Тепер я буду зверху! – з усмішкою сказав Йорвет і поцілував мене.
Це був найкращий мій поцілунок за все моє життя….
Додати до улюблених
🤧❤
відпадно, дякую