– Припливли, – зітхнула Настя мнучи в пальцях охолонувшу фотографію, на якій вона в останній раз бачила свою сумку і браслет з маленькими підвісками, що дзвеніли при ходьбі. – Вийшли ,називається, самі по собі на прогулянку.
– А я тобі казав, що це була погана ідея, відділятися від групи та йти невідомим маршрутом. – Влад зітхнув, поправивши з’їхавший Стасі на лоба крислатий капелюх. – Що в тій сумці хоч було?
Дівчина почала загинати й перезагинати пальці, описуючи улюблені парфуми, сувеніри, шпильки та інші дрібнички, що вона мала з собою окрім телефону й поляроїдного фотоапарата.
– А з реально, тобто дуже-дуже важливого? – Хлопець поглянув на велесівку, що копилила губи.
– Нічого, тебе ж не вкрали. – Настя міцніше стиснула долоню Влада, наче страхаючись, що і його поцуплять.
– Смішна. – Старшокурсник напівпосміхнувшись закотивши очі. – Тоді, скажи мені, будь ласка, навіщо ми премося в спеку +35 по місту, в пошуках чого?
– В тому боці має бути поліцейський відділок, я майже впевнена, що бачила там таку вивіску. Хоч заяву напишемо.
– Якщо це тебе заспокоїть.
Пара зайшла у вузький провулок, наповнений важким ароматним повітрям, яке разом з димом від пахощів розносив вентилятор, що стояв на масивному підвіконні старовинного, проте побитого часом дому.
Поряд, на сусідньому поверсі в сонячних променях, розвішана мов гірлянда, сушилася риба з чиїмись шкарпетками. Шмон стояв не з приємніших, тому Настя затулила пальцями носа, намагаючись не дихати поки проходить цей проміжок дороги.
– Делікатес скажи, га? – Влад глузуючи покосився на Стасю. Та руками накреслила хрест в повітрі й жест, що позначав «блюю далі ніж бачу».
Хлопець розсміявся, закинувши голову вгору. Розплющивши очі, чурівець побачив постать, яка уважно спостерігала за ними.
Цей персонаж був одягнутий в легку сукню-балахон над дизайном і кольоровою гамою якої працювали усі тітоньки з Привозу одночасно. По краю цього «шедевру» одеської фешн індустрії, окрім рожевого пір’я були пришиті монети, що з кожним коливанням вітру наповнювали тишу важким дзвоном, наче хтось ніс в кишені пригорщу болтів.
– Гей, туристики, куда це ви біжитє? Підіймайтеся в наш бардак. У нас тут вино, кіно і доміно. – Незнайомець широко розставив ноги для рівноваги й сильно перехилився через поруччя балкона гукаючи потенційних клієнтів.
Перед чарівниками, виваливши своє «хазяйство» нависав довговолосий блондин.
– Батько мій Велес, Мара моя мати, стидоба яка. – Вигукнула Настя, якій Влад вже встиг прикрити очі долонею.
– Гей, пані чи все ж пане, – гаркнув хлопець, – чи ви часом не знаєте куди нам треба піти аби здибати поліцейський відділок й більше не бути заручниками вашого гостинного жесту?
– А шо такоє сталось, оселедчики мої? – Промуркотів чоловік, округливши очі.
– Сумку вкрали. – Відповіла Стася, намагаючись не дивитися на верхній балкон.
– Еее, це вам треба до рішал йти. Тут не далеченько, буквально палкою кинути. О-ось за тим кіоском наліво й метрів двісті п’ятдесят прямо.
Почувши слово, від якого смерділо кримінальщиною подекуди більше ніж рибою в провулку, де відбувалася розмова, Настя і Влад не зголошуючись нахмурилися.
– Та шо за ліца , туристики. Ви не дрейфіть, вам та мадама не тільки сумку, а ще й смак в одязі знайти допоможе. – Незнайомець з огидою поглянув на брендовий мінімалістичний сарафан Стасі. – І як все ж мама вам допоможе, то ви на радостях не забудьте до мене заскочить. – Блондин підморгнув парі та заховався назад у свою хібару.
– Вшиваймося, поки він сюди зовсім голий не заявився рекламувати свої послуги. – Влад пришвидшив крок, потягнувши дівчину геть з обшарпаної алеї.
Як і казав дивний дядько в сукні вирвиглаз, за яткою справді стояв будинок з великими різними дверми. Правда, вони були закриті, а повісити дзвінка ніхто не здогадався.
– Так що, будемо гамселити комусь у двері?
– А ми маємо вибір? Це ж ти сумку хотіла знайти. – Влад заніс кулак й постукав. Потім ще раз і ще. Тиша.
Настя, спершись на стіну, розглядала рясно засаджені чорнобривцями клумби. Навколо них з мітлою кружляла худенька жіночка в тоненькому махровому халаті, на замочку, з воістину морським принтом – дельфінами, які скачуть хвилями. Чорняву голову прикрашали численні бігуді різних розмірів частково заховані пов’язаною поверх хусткою.
Забачивши чарівницю, одеситка посміхнулася, показавши щілинку між передніми зубами й пішла далі змітати пилюгу з бордюрів в іншому напрямку. Стася хотіла було гукнути жінку, та де там. Її вже й слід простив.
Манера стуку Влада ставала все більш агресивною та відчайдушною. Хлопцю вривався терпець, проте він зберігав спокій заради своєї дівчини, яка похнюплено ховалася в його тіні від обідньої спеки.
– Аби зі мною були руни, я б вже вибив ці двері, хай йому грець! – Чурівець останній раз зло пхнув двері ногою.
– Та хто там такий малохольний? – В супровід за незадоволеним жіночим голосом почулося скрипіння. Важка дерев’яна брама прочинила одну зі створок, являючи парі чарівників ошатну мадам в чорній шовковій сукні, хутряному манто та рукавичках. Шию незнайомки прикрашав рядок довгих перлів на кінці зав’язаних у вузол.
– Чого треба?
Влад приготувався обрушити на жінку увесь свій словниковий запас лайки за те, як довго вона совалася, змушуючи їх чекати під палючим сонцем, коли Настя пихнула його в бік, натякаючи мовчати.
– Вибачте, нам сказали, що ви можете допомогти сумку знайти. – Стася простягнула фото на якому її річ була зображена останній раз.
Мадам ковзнула поглядом по не місцевій, кошерно одягнутій ніженьці та амбалу, що її супроводжував.
– Турістікі? Ну що ж, проходьте.
В приміщенні віяло могильним холодом, тож питання, чому дама ходить по своїй оселі в шубі влітку відпадало саме собою.
За довгим коридором обклеєним шпалерами й прикрашеним картинами йшли сходи, що вели все нижче і нижче, майже, в льох.
– Якщо нас зараз вб’ють в цьому підвалі, хочу донести до твого відому, що ти був найнестерпнішим з усіх моїх хлопців. – Шепнула Стася.
– Я в цьому і не сумнівався. Але мені тепер до нестями цікаво, що все ж було в тій клятій сумці, чиї пошуки привели нас до дому якоїсь маніячки. – Влад перехопив пальці чарівниці у свої, склавши їх замочком.
За останньою сходинкою крився ще один коридор, а за ним кімната, більше схожа на ті, що були в малих поліцейських відділках. Полиці замість тек з паперами, були завалені різним крамом й по просту дивним барахлом.
– Зараз знайдемо ваші лахі. – Мадам відсунула оксамитову ширму, яка слугувала дверми й посунула в меншу кімнатку, захаращену ще більше.
– Агов, допоможіть нам. – В напівтемряві пролунав шепіт.
– Хто тут? – Влад насторожився.
– Тихіше дурню, бо Відьма почує. – Продовжував незнайомець.
– Ми її заручники, нам потрібна допомога. – Почулося жіноче хлипання.
– Владе, тут є люди. – Стейсі вказала пальцем на темний кут, де за купою лахміття виднілися справжні грати й два силуети.
– Ого, дивися Настю, це ж, мабуть, одеситські бандюки. За що сидите, шановні ?
– За добропорядність. – Відрізав чоловічий голос зовсім не наляканий появою жінки.
– Що за лемент? О, вже познайомилися з моїми гостями. Так, ану циц там, тут люди прийшли мамі гроші робить, а ви розварнякались.
Стася вирячила очі на даму, почувши таку зухвалу заяву.
– Та не беріть в голову, краще гляньте чи це ваше.
– Моє. Правда, сумка пуста. – Дівчина сумно зітхнула.
– Ой, а як ти хотіла люба, хто що встиг те собі й відцапав. Треба брати очі в руки, Одеса це тобі не тиха гавань з якої ти родом, цацочко. – Незнайомка вишкірилася показавши щілинку між передніми зубами.
– Ви, ви…
– Настю, що сталося? – Влад мигцем опинився поруч.
– Я бачила як ця жінка неспішно підмітала двір поки ти щосили молотив у двері цього дому! Тільки виглядала вона по іншому, схоже на того дивного пана з провулка поруч.
– О, видно Юліан все ще держить фасон. – Відьма захихотіла. – Ну як, брати будете?
– Та ж будемо, скільки? – Пригнічено запитала Настя.
– А це, дивлячись, наскільки вам ваша торба потрібна. Що в ній цінного було?
– Вона ж порожня. – Скептично промовила чарівниця.
– Ти кажи давай, може щось згадаю. – Загадково промовила жінка, сідаючи в крісло перед столом.
Стася стала перераховувати все те саме, що й казала Владу годину назад.
– Ну, телефон й фотоапарат вже точно не повернемо, браслет стопроцентно під заставу всунули в якийсь місцевий ломбард. А лопатнік там був?
– Вибачте, як ви сказали?
– Ох, приїжджі, кошель кажу був чи ні?
– Не було, гроші так з собою брала.
– Тю, так нашо тобі тоді сумка? – Відьма закотила чорні очі, намотавши на палець підкручений темний локон.
– Ностальгія, знаєте таке поняття? То скільки. – Стася поглянула на жінку.
– Давай три сотні й не мороч мені голову. Все інше в тебе ж й так розтащили. – Реготнула мадам протягуючи руку в рукавиці.
– А скільки за них попросите? – Дівчина кивнула в бік грат.
– Щось я не пам’ятаю аби ти їх у своїй сумці мала, цаца. Жалько стало? Благородна яка. Сама гембель має, а ще іншими переймається. Чи може то коханець твій? – Жінка перевела погляд на Влада. – А хто ж тоді цей молодий чєловєк?
– В нас там все складно, якщо чесно. Він з тою панянкою, а я з тим юнаком, правда, як нам стає нудно, ми ось міняємося. Сьогодні домовилися окремо погуляти й неочікувано зустрілися тут. – Брехала Стейсі.
– Оце молодь, оце по нашому. – Відьма плеснула в долоні. – Юліану ви б сподобалися. Ну ладно, тоді давайте тисячу зверху і гешефт. Можете йти далі вести своє безбідне багатійське життя.
Стася поглянула на Влада, мовляв, нумо людям в нещасті допоможемо й він, змирившись, дістав з гаманця потрібну суму, передавши її жінці.
– Швидше б цей цирк вже закінчився. – Пробурмотів хлопець перераховуючи зосталі купюри.
Відьма знайшла ключа та відперла клітку. З неї, на світло одинокої лампи вийшла зеленоволоса дівчина та чорнявий хлопець.
Обоє були пошарпані, підбиті й виглядали не краще за будинок по якому дефілював білявий молодик в сукні.
– Ну, цаца. Приймай своїх коханчиків! – Мадам відійшла в бік, готуючись насолодитися шоу.
– Це ж ви! Злодюжки! – Настя насупилася, впізнавши в заручниках Відьми своїх крадіїв.
– Життя повне сюрпризів, манюня, – юнак розвів руками, на одній з яких задзеленчав браслет з підвісками.
Настя інстинктивно потерла зап’ястя, на якому більше не висіла так до болі знайома прикраса.
– Оце у вас рожі були лошки, хаха, – бліда задрипанка їдко захіхікала тягнучи свої кощаві пальці до шиї чарівниці. – Чекай, Ізя, в той раз не встигла забрати кулончик, буде тобі комплект.
– Геть! – Гаркнув Влад й підхопивши свою дівчину на руки, поглянув у бік господарки балагана. – Вихід знайдемо самі, можете не проводжати, мамо.
Вийшовши з кримінальної шараги, хлопець поставив Стасю на землю в малолюдному сквері, де було відносно спокійно. Велесівка міцно притискала до себе сумку.
– Ну, це було не найгірше наше побачення.
– Згодна. Краще вмерти в одеському підвалі чим ще раз піти з тобою на шкільні танці. – Відмітила велесівка , сідаючи на лаву.
– Будеш морозиво, несміяна? Хоч, нас і розвели як останніх дурнів, гроші в мене ще залишилися.
– Буду.
Поки Влад шукав де купити поїсти, Настя відкрила сумку й прочитавши заговір почала з посмішкою спостерігати, як втрачені речі стали заповнювати її дно. Коли хлопець повернувся, дівчина вже записувала голосові Дамелі, розповідаючи про свої пригоди.
– Чекай, як це ти так зробила? – Старшокурсник виглядав справді здивованим.
– Це ж Одеса, Владе чи ти думаєш я тільки вчора народилася? – Стася показала на кришку телефону, а потім на інші свої речі помічені символами схожими з тим, який був на торбі. – Спеціальна зачарована сумка, для поїздок беру. Ну, хто тепер з нас лошки, вони виходить?
– Страшні ви, чарівники, істоти.
– Шкода, що ті злодюжки про це не знали. – Стася поглянула на свій ріжок зі смаком шоколаду. Думка, що десь в паніці бігають бариги в яких на очах випарувався крадений товар, покращувала їй настрій.
Додати до улюблених