Вбивай, але не мене
Моє серце битиметься в такт з твоїм до самого кінця
Падати з ніг і здійматися
Нелегко, але так вчила в дитинстві мати.
Після вчорашнього пробудження у Ніла було не дуже приємне. Голова все ще розколювалася, болісно пульсуючи у скронях, а тіло ломило так, ніби він випив три пляшки чудо-вина Блеквуда, а після цього зіграв матч ексі без перерви. Та й моральне здоров’я, м’яко кажучи, летіло у прірву. Занадто багато. Занадто багато всього налягло на нього. Втома з кожною секундою накочувала все більше і більше. Знаєте такий ступінь виснаженості, коли ти без причини відчуваєш внутрішню втому, починаєш тихо плакати не тому, що трапилося щось погане, а тому що ти настільки втомився, що твоя нервова система просто не витримує? Ніл знав. Ніл знає, скоро він зірветься, і наслідки будуть не найприємнішими. Особливо, якщо йому знову доведеться пити пригнічене.
Ніл глянув на годинник. До першої пари ще півтори години, а значить, можна не поспішаючи зібратися. Варто було б і морально зібратися. Ніл вже передчуває, наскільки жахливим буде цей день, враховуючи його поганий настрій. Такі дні його фамільяр окреслив “гучною” назвою: “Вавилонське стовпотворіння”. Джостен тоді лише пирхнув на таке, але заперечувати не став.
Він ліниво підвівся з ліжка. Метт і Сет все ще бачили прекрасні сновидіння, але Джостен уже встиг вивчити, о котрій годині задзвонить їх будильник, тому Ніл поспішно шуснув у ванну кімнату. Прийняв контрастний душ, сподіваючись, що це хоч якось зможе врівноважити його ментальне здоров’я. Пройшовши до раковини, він підняв погляд, натикаючись на очі, що пронизували душу. Його справжні очі. Жах повільно огортав його, піднімаючись з ніг до голови. Як же він ненавидів це. Ненавидів свої очі, такі схожі на очі свого батька. Ненавидів своє вогненно-руде волосся, що так і хотілося вирвати з корінням, аби не нагадували, кому воно насправді належить. Ненавидів свої огидні шрами, які так і хотілося вирізати зі шкіри. Спогади промайнули яскравими картинками, змінюючись кожні кілька секунд, але Ніл бачив і пам’ятав їх усіх. Він ненавидить бути таким чутливим. Ненавидить помічати найдрібніші деталі.
Ненавидить обмірковувати.
Ненавидить пам’ятати.
– Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу, – ніби в маренні шепотів Ніл. Губи тремтіли, щосили стримуючись, щоб не завити від безнадії і потоку думок та спогадів, які приносять не тільки моральний біль, а й фізичний. Хотілося стерти собі пам’ять, видерти всі спогади з коренем, чи то вони хороші, чи то погані. Але…
Спогади не вмирають.
А ось Ніл так. Він вмирає. Він відчуває це. Навіщо ж так відчайдушно намагатися вижити, знаючи, що наприкінці шляху на тебе все одно чекатиме смерть? Чому ж не закінчити все прямо зараз? Його життя втратило сенс, як тільки він з’явився на світ – це саме те, що все життя вселяв йому в голову батько. Але мати казала йому інше.
“Не поспішай помирати, Абраме. Скільки б складнощів не було на твоєму шляху, до зірок ти дійдеш лише через труднощі. Живи заради того, що коли-небудь, коли все налагодиться і ти виберешся, ти відшукаєш свою зірку, яка запалить тебе знову…”
Якось Мері сказала це маленькому Натаніелю. Вона тоді стомлено схилилася над його дитячим ліжком, зашиваючи маленьке тільце від чергових батьківських порізів. Того дня батько вперше застосував ножі, наповнені кислотою. А потім… А що потім? Він залишив порізаного хлопчика наодинці з Ромеро. З того дня Ромеро став його найстрашнішим кошмаром. Жодний біль від тортур не зрівняться з болем, який приніс йому цей чоловік. Він ґвалтував і різав його протягом кількох годин, кілька років. Він ламав його. Розривав на частини. Ромеро любив давати йому час на те, щоб вилікуватись і знову зібратися, вселяючи уявну надію, що все скінчилося і він перестане. Але потім знову приходив. Приходив і знову ламав. Ламав і ламав. Розривав на шматочки, насолоджуючись хворобливими схлипуваннями і благанням зупиниться. Але він ніколи не зупинявся. Ніколи. Адже Абрамові було всього вісім. Тоді ж Натаніель вперше благав смерті.
Зараз Ніл вийде з ванни, переживши невеликий зрив, і вдасться, що він у “гаразді”. Він знову подивиться в вічі Метта і Даніель, знову збреше їм. Адже, сказати правду, визнати, що він “не в порядку”, наче клубок в горлі для нього. Ніл ненавидів плакати на очах людей. Ніл ненавидів скаржитися на свої проблеми. Він ненавидів це, тому що він думає, що насправді їм байдуже. Він вважає, що виглядатиме так, ніби він жадає уваги, ніби він виглядає слабким. І він ненавидів це. Ніл ненавидів бути слабким. Ніхто не знає, що з ним відбувається насправді. Ніхто й гадки не має, що він застряг у своїх думках та спогадах. Ніхто не знає, що він поступово тоне у них. Поступово вмирає. І ніхто йому не може допомогти.
Страшно спостерігати, як людина, яка так старанно тримала себе в руках, руйнується і повністю втрачає контроль.
Ніл судомно вдихає, пригнічуючи хворобливий схлип, і вдягає лінзи. Далі натягує одяг на тіло, яке вже встигло висохнути. Гучний стукіт різко вириває з думок. Ніл різко обертається на двері. Лайно. Він пропустив підйом своїх сусідів по кімнаті.
– Чувак, все в нормі? – чути стурбований голос Бойда. – Ти вже досить довго.
Ніл востаннє дивиться у дзеркало.
– Я в порядку.
***
Відсидівши всі три пари, проігнорувавши всіх вчителів та їхні запитання, за що отримав догани, звичайно ж це ніяк не зачепило його, він просто мовчки вийшов з кабінету, застромивши навушники у вуха і рушив назад до гуртожитку. По дорозі ринув дощ. Прекрасно. “Куди ще гірше?” – подумав Ніл. Телефон Джостена раптово ожив.
“Чекаю на тебе після пар у себе в квартирі. Я хочу, щоб ви з Міньярдом з’ясували стосунки раз і назавжди. Мені такі конфлікти перед сезоном не потрібні.”
О, просто чудово. Він розвернувся в інший бік, стомлено перебираючи ногами. Розмова із Міньярдом. Сьогодні він не був готовий до зустрічі з Ендрю, але це все ж таки було цікаво. Можливо, доведеться розкрити йому якусь правду. Потрібно продумати, що можна говорити, а що ні. Занурившись у роздуми, він не помітив, як підійшов до житлового комплексу, де мешкав тренер. Машина Міньярда вже стояла на стоянці.
У Ніла був дублікат ключів, але він все ж таки вирішив постукати. Ваймак відчинив двері з такою силою, наче хотів зірвати її з петель.
– Ну нарешті, – він відступив, пропускаючи хлопця всередину. Вода лилася з Нілом струмком, що помітив і тренер. – Ой боже, що з тобою?
– Дощ.
Ваймак швидким кроком рушив у кімнату. Джостен зняв кросівки. Добре, що шкарпетки не намокли.Тренер повернувся за хвилину, тримаючи в руках рушник і змінний одяг.
– Дякую, – тихо буркнув Ніл, проходячи до кімнати, щоб переодягнутися.
Ендрю мовчки стояв посеред вітальні. Судячи з стомленого обличчя, Міньярд не прийняв таблетки. Він стояв обличчям до дверей і, отже, першим помітив Ніла.
– Ну як, добре прогулявся? – спитав він, згадуючи, як Ніл діставався автостопом після їхньої поїздки до Колумбії. З того фатального дня вони так і не бачилися.
– Йди до біса, – процідив Ніл. – В мене немає ні настрою, ні сил сперечатися з тобою.
Ваймак клацнув пальцями перед їхніми обличчями, намагаючись повернути їхню увагу.
– Не знаю, що у вас за сутички, але вони закінчаться тут і зараз. Ендрю, здається, ми з Еббі ясно дали зрозуміти, що повторення минулого року не зазнаємо.
– Це не повторення. – За інтонацією Ендрю Ніл зрозумів, що тема обговорюється не вперше. – Ми просто почастували його крекерами. І те він їх не прийняв.
– Ти задовбав уже своїми «просто»! Про що ти взагалі думав, насерити тобі в душу?
– А ви про що думали, коли брали його до команди?
Ніл вирішив втрутитися, перш ніж Міньярд озвучить одну зі своїх теорій.
– Тренере, мені треба переговорити з Ендрю наодинці. Можна ми відійдемо у ваш кабінет?
– Ні, – відрізав Ваймак. – Не вистачало ще, щоб ви там горлянки один одному перегризли. Поки все не владнаєте між собою, звідси не вийдете.
Ніл не хотів так швидко користуватися своїм козирем, але робити нічого. Якщо вони нічого не з’ясують, буде тільки гірше. Змінивши мову, він звернувся до Ендрю:
– Я не второпаю, що з тобою не так? Підкати Нікі до мене – то не нормально. А намагатися накачати мене наркотою – нормально. Тобі так складно дати мені спокій? Стеж краще за життям своєї міні сімейки.
Прикрість зникла з обличчя Ендрю. Пройшла ціла вічність, перш ніж він відповів – теж німецькою:
– Ось тобі на. Хіба не знаєш, що я не люблю сюрпризів?
– Та насрати мені, що ти любиш.
– І скільки ж ти знаєш мов, бігуне?
– Не твоя справа, – Ніл плюхнувся на диван. – Я розумію, що ти переживаєш за свою сім’ю і таке інше, але наполегливо раджу дати мені спокій.
– Ти – загроза, – Ендрю плюхнувся на диван поруч із Нілом. – І поки я не переконаюся у зворотньому, не відчеплюся.
– Гаразд, – зітхнув Ніл. – Запитуй. Але знай, це одноразова акція, де я нічого не прошу натомість.
– Почнемо з батьків.
– Вперед і з піснею, – пирхнув Ніл. – Вони мертві.
– Ти їх убив?
Ендрю запитав це абсолютно буденно, ніби цікавився, котра година. Ніл усміхнувся.
– По собі судиш?
– У мене немає батьків, – недбало відмахнувся Ендрю і в цьому частково не брехав.
Батька близнюки не знали, і з них двох лише Аарона виховувала біологічна мати, тоді як Ендрю вона одразу після народження віддала під опіку. Тринадцять років він провів, блукаючи інтернатами, і ще три – в колонії для неповнолітніх злочинців. Тільки після УДВ мати пустила його на поріг, а через п’ять місяців загинула в автокатастрофі, і Ніл дуже сумнівався, що Ендрю був присутній на похороні.
– Я не вбивав їх, – Ніл трохи затнувся, але продовжив. – Але я причетний до смерті своєї матері. Мій батько був пов’язаний з сім’єю Моріяма і від їх же рук загинув. Він завжди вмів вести бізнес, але одного разу облажався. Мене збиралися віддати до “Воронів”, ба щось пішло не так. Коли батько зробив помилку, я забрав усі його накрадені у Моріям гроші й злиняв. Ось з того часу я граю в квача з підлеглими мого батька. Але не хвилюйся, вас це ніяк не торкнеться. Якщо хтось і сунеться, йому потрібен тільки я. Я маю те, чого немає у звичайних людей. І саме тому я цінна здобич для таких людей, як Моріяма. До кінця сезону мене тут уже не буде, тож змирись із моїм існуванням і дай мені допомогти вам дійти до перемоги. Дозволь мені залишитися.
Ендрю мовчав довго, але зрештою поворухнувся. Він підвівся з дивана. Ніл повторив те саме. Міньярд упритул підійшов до рудого і зупинився. А потім спрямував на його обличчя дивний погляд, в якому не було ні засудження його батька, ні жалю до долі обох його батьків, ні тріумфу від того, що з нього вдалося вичавити так багато інформації. Не було в цьому погляді і відкритої недовіри до такої фантастичної історії. Похмурий, напружений погляд, яким Ендрю свердлив Ніла, затягував, як чорна діра; він зробив крок назад.
– Залишайся, скільки зможеш. Ми вдвох знаємо, це ненадовго.
Додати до улюблених