Леоріо сильно захворів на невідому хворобу і один старець сказав, що лише магічна квітка може врятувати його; Гон та Кілуа знайшли цю лікувальну рослину, але чи зможуть вони разом повернутись додому?
На вершині гори, де здається, що небо торкається землі, Гон і Кіллуа стоять, дивлячись на Сонце, його останні промені лагідно грають в золотавих відтінках, забарвлюючи світ довкола магією вечірньої краси. Під їхніми ногами зелена долина виглядає як райська панорама: ріки течуть тут і там, обтікаючи гірські хребти, а густий ліс розкидав свої зелені обійми навколо.
— Це було важко, — визнає Кіллуа, заплющивши очі, щоб відчути останні теплі промені сонця на своєму обличчі, — наша подорож була як ще одне випробування, а тепер, на цій вершині світу, я відчуваю себе живим і вільним.
Гон дивиться на свого друга з теплом та розумінням.
— Так, Кіллуа, ми знайшли те, що потрібно, а ще ця долина – справжнє чудо, але наша місія ще не закінчена, нам потрібно повернутися та врятувати Леоріо.
Під їхніми ногами кам’янистий схил, вони відправляються всередину лісу, де світло місяця робить кожен листок сріблястим. Серця хлопців наповнені невимовною радістю від майже повного здійснення неймовірної важливої мети. Гон відчуває тепло Кіллуа поруч і відчайдушно хоче поділитися своїми почуттями.
— Кіллуа, я… — починає він, але наступні слова застрягають у його горлі. Перед Гоном — не лише величність природи, але і момент надзвичайної інтимності, коли вся їхня з Золдіком дружба може повінстю змінитись через одне зізнання. Кіллуа відчуває напруження в повітрі, але його погляд повертається до Гона з усмішкою, схоже він неправильно зрозумів те, що хотів сказати Гон.
— Ми повернемося та врятуємо Леоріо і ми зробимо це разом.
Гон навіть зрадів, що Кіллуа нічого не зрозумів, хлопець нічого не відповів на підбадборення друга, лише посміхнувся. Серця їх обох б’ються в такт із ритмом природи, що оточує їх. Зірки на небесах світять, нагадуючи, що їхнє завдання — врятувати друга. На фоні зелена долина, що манить своєю красою, Гон і Кіллуа повертаються додому, де кохання і дружба з’єднуються в найвищій гармонії, хлопці готові вибороти перемогу над будь-яким.
Густий ліс приховував свої таємниці, але дорога крізь нього для Гона та Кіллуа обіцяла повернення додому до Леоріо. Їхні ноги тихо ступали по листяному килиму, а повітря наповнювалося ароматами весняних квітів, але раптово ніжний спокій порушив таємничий шепіт вітру. Спершу, вони відчули лише неясне відчуття небезпеки, а через секунду почули звуки кроків, які не належали їм. Це точно засідка — ізольована група людей, які колись вирішили оберігати цю долину від дурнів та мислівців. З-поміж дерев виступили темні фігури, наче тіні, що взяли на себе матеріальну форму. Вони зливались із стовбурами, які вони ж і оберігали, стаючи вартовими природи, готовими відстояти свій світ. Гон, відчуваючи загрозу їхній безпечній подорожі, уважно дивився на незнайомців. Невизначеність була в його очах, але він хотів спробувати подружитись з невідомими особами. Кіллуа думав як краще вчинити: вступити в конфлікт чи шукати інший шлях, але ці думки відразу зникли, коли один із ворогів витягнув меч і направив його на Гона.
Кіллуа знав, що Гон не встигне зреагувати і ніби відчув як час сповільнюється, коли Золдік кинувся вперед, відштовхнувши свого друга. Меч ворога влучив і хлопець відчув сильний удар в живіт та втратив равновагу. Серце Гона зупинилося на мить, коли він побачив пораненого Кіллуа на землі. «Кіллуа!» – вигукнув він із відчуттям безсилля перед невизначеністю майбутнього та злістю на невідомих осіб.
— Я не знаю що вони зробили зі своїми мечами, але вони дуже і дуже сильні, будь обережним, Гоне. — ледве промовив Кіллуа, після цих слів хлопець підвівся тримаючись за живіт і миттю почав нападати на ворогів, зараз він викладається наповну і використовує свою найбільшу швидкість, адже не впевнений чи зможе пережити ще декілька ударів. Гон, забуваючи про свій власний страх, прийняв виклик ситуації. Він використав захисну техніку, а його сильні руки піднялись, готові до бою, коли він слідував за Кіллуа у нападі на ворогів, які тепер виявилися в меншості перед вразливими, але рішучими противниками. Здавалося, що кожен удар Гона та Кіллуа несе в собі рішучість і бажання вижити. Їхні рухи стали хореографією битви, де кожен удар був смертельною нотою в симфонії перемоги. Вони витривало протистояли ворогам, які були приречені на поразку під імпетом злагодженої та дружньої атаки.
Проте, щось було не так.
Останній ворог, який залишився, майстерно відхилявся від ударів, намагаючись витягнути бійців у тінь своєї власної хитрості. Кіллуа відчуває, як його тіло відмовляється слухняної виконувати накази. Втома і біль обмежують його можливості, але він продовжує боротися, хоча хлопець і на на межі фізичних можливостей. Ворог був хитрий, тому максимально використовував слабкість Кіллуа. Удар меча припав на ділянку, яку Кіллуа випадково відкрив, і хлопець відчув біль, який розливався по всьому його тілу, холодний піт обливав його шкіру, але в цей момент втрутився Гон. Сила останнього удару від Гона була вражаючою, всі його емоції і сила концентрувались в цьому кулаці. Врешті-решт, ворог впав замертво, а Кіллуа, важко дихаючи, залишався стояти, опираючись лише на власну силу волі. Радість перемоги швидко вигоріла в серці Гона, коли він побачив, як його друг ледве тримається на ногах, побачив слабкість у його очах і відчув безпомічність.
— Кіллуа, тримайся! — Крикнув Гон, але у відповідь він почув лише неймовірно гучну тишу та побачив безсилля в очах друга. Гон впіймав та пригорнув Кіллуа, тримаючи його в обіймах, серце розривалося на частини від такої картини, його найближчий друг стоїть на межі життя і смерті.
— Кіллуа, — сказав Гон з покликом надії в голосі, — я поруч, все буде добре.
Очі Золдіка піднялися і в цьому погляді було так багато емоцій та почуттів, що не можна було описати це словами.
— Гон, — ледве промовив Кіллуа, — я хочу тобі дещо сказати.
— Звісно, я завжди тебе вислухаю, — сльози потрохи виступають на очах хлопця, але він намагається стримуватись.
— Ти… Ти моє світло, Гоне, і я.. я кохаю тебе, — сказав Кіллуа і дотягнувся своєю рукою до щоки «друга», — завжди кохав.
Гон відчув, як його серце «забігало» від несподіванки, хлопці дивилися один на одного, і в цей момент весь світ зник.
— Я теж кохаю тебе, я кохаю тебе так сильно, що ти навіть не можеш собі уявити!! — сказав Гон.
Кіллуа посміхнувся своєю найщирішою посмішкою, але в його очах також був сум, йому дуже шкода, що він не знайшов в собі сили зізнатись у коханні раніше, — я щасливий, — промовив хлопець. Кіллуа заплющив очі, і його тіло невагомо розслабилось в обіймах Гона, серце Золдіка зупинилося. Це кінець, вони залишилися одні – Гон і спогади про те, що було колись. Гон сидів біля тіла Кіллуа, замислений і вже навіть не міг плакати. Вони були нерозривно пов’язані і пережили разом безліч пригод і випробувань, зараз хлопець почував себе самотнім, залишеним в світі, де вже не буде нічого і нікого схожого на його друга чи коханця; в світі, де вже нічого не зможе подарувати щастя. Згадуючи минулі моменти, він вирішив зробити останню річ для свого коханого, Гон обійняв тіло Кіллуа, намагаючись передати йому хоча б частинку своєї сили і тепла.
— Кіллуа, я не залишу тебе самого. Ми завжди були і будемо разом, і я не дозволю тобі піти, залишивши мене тут, ти завжди будеш частиною мене і будеш далі жити в мені.
Гон розпочав розповідь про їхні пригоди, від перших зустрічей до останнього бою, він відтворював події так, ніби Кіллуа був ще з ним, сміявся з його вигадок, намагаючись подолати глибокий та гіркий смуток.
— Пам’ятаєш той час, коли ми вирушили на те важкий завдання з мурахами? Ти завжди був моєю підтримкою, моїм найкращим союзником. І зараз, коли ти вже не поруч, я відчуваю твою силу в своєму серці, — Гон продовжував розповідь, витягуючи з пам’яті кожну деталь пригод, аби затримати спогади про Кіллуа, він розповідав і розповідав, намагаючись послабити біль втрати. Ніч повільно переходила в ранок, а хлопець продовжував свою оповідь, йому важко прийняти факт втрати, але він знайшов силу в спогадах та обіцянках, які вони один одному давали.
— Ми завжди говорили, що навіть після смерті будемо разом тож, Кіллуа, я тут, і я не покину тебе. — Зі сходженням сонця Гон зміг повернутися до реальності. Він поклав руку на серце свого друга і поцілував його в чоло на прощання. — Не дурій на тому світі без мене, Кілле, я завжди тебе кохатиму.
З сумом у серці він поклав тіло Кіллуа на плечі і вирушив додому. По дорозі він згадав обіцянку, яку вони разом вигадали: “Навіть після смерті ми будемо разом.” Ця обіцянка стала для нього вогнем, який освітлював темряву втрати.
Додати до улюблених