– Знаєш, я радий, що ти обрав сторону Каї. Я вже і не мріяв про таке…
– Я на твоїй стороні, Венті. Мені нема діла до Каї.
Венті не зміг стримати посмішки, навіть не намагався. Лежачи на колінах в Сяо, він заглядав в уже рідні очі. Вірити в сказане хотілось і він вірив наївно, мов дитина. Довелось перерватись лише через двері, які хтось відчинив. Венті трохи полохливо прийняв сидяче положення та зустрівся вже зі спиною Ділюка. Раґнвіндр лишень залишив свій рюкзак і знову зник десь за межами кімнати. Йому не хотілось заважати Венті, не хотілось ставати мовчазним свідком, що приносить лишень дискомфорт. Врешті він і сам був не проти посидіти трохи на вулиці за новою книгою.
– Тобі дуже пощастило з сусідом.
– Я думав, що з ним буде гірше… Ви схожі насправді: спочатку лякали поглядом і майже не розмовляли, а зараз відкриваєтесь з найкращої сторони… Лишенько, ми ще ноти не відкривали, а вже третя!
Тепер була черга Сяо шарітись. Йому не було важливо чи схожий він на Ділюка, чому взагалі Венті так думає і хто такий Ділюк. Так, Сяо справді намагався демонструвати перед Венті свою найкращу сторону.
Ділюк сидів на першій ліпшій лавці та знайомився з персонажами, за життям яких йому доведеться спостерігати протягом майже 400 сторінок. Тільки він почав входити в читацький азарт, тільки його повністю зацікавила історія, як зʼявився подразник. Хоча ні, називати Каю подразником буде надто грубо.
– Я тебе по всій школі шукаю поки в тебе тут сієста? Ти серйозно?
– Я не знав, що ти шукаєш мене, коли починав свою сієсту.
– Ти міг спробувати прочитати хоч одне моє повідомлення.
– Мій телефон в кімнаті, а сієста тут. Якщо я встану і піду за ним, то це вже перестане бути відпочинком.
Кая втомлено гепнувся на лавку поряд з Раґнвіндром. Зазвичай в подібних суперечках Альберіх завжди брав гору: він вмів говорити неймовірну дурню, яка завдяки його харизмі перетворювалась на щось дуже розумне. І він завжди отримував швидкий кайф від подібних словесних ігор. Проте не зараз. Зараз хотілось тиші, спокою і покурити, щоб димом витравити непотрібні думки з голови.
– Хто в наш час виходить на вулицю без телефону?..
Дочитуючи сторінку до кінця, Ділюк закрив книгу та перевів погляд на Каю, що відкинув голову на деревʼяну спинку, закрив очі й важко дихав. І знову червоні очі були прикуті до однозначно найкращої сорочки Альберіха. Ділюк ще з самого ранку ловив себе за спогляданням золотих сузірʼїв на темно-синій тканині, яка більше нагадувала шматок нічного неба, ніж одяг. І знову він бігав очима по вже знайомих лініях, добіг поглядом до тонких ключиць, які ледве-ледве ховались за незвичайною небесною матерією. Окреслив поглядом опущені від втоми плечі та руки, що лежали зовсім безжиттєво. Тоді ж він і засумнівався, що подобається йому більше: тендітне та зменшене від втоми тіло, що ховалось за такою екзотичною тканиною, чи все-таки елемент одягу. Однозначну відповідь надати він не міг або просто не хотів.
Пальці Каї, заплітаючись, пірнули в кишеню штанів та витягнули звідти чудово знайомі Ділюку чорні дроти. Кая розплющив око, перевів погляд на Раґнвіндра та простягнув йому виловлений предмет.
– Не залишай в мене нічого, бо я навіть свої речі не завжди знаходжу.
– Дякую.
Ділюк поквапився забрати клубок власних навушників, які навіть не встиг загубити. Погляд Каї тихо ковзнув від блідих довгих пальців до трохи потертої книги на чужих колінах. Йому не треба було навіть читати назву чи шукати знайомі силуети на обкладинці – достатньо було лиш помітити знайомі потертості та малі бризки фарби, які він сам залишив. Ділюк майже ніколи не читав любовних історій, принаймні Кая не бачив в його руках книжки, де сюжет був побудований на коханні, а такі твори треба вміти оминати! Тому зараз улюблений роман викликав терпку посмішку ностальгії. Спершу він брав цю книгу в бібліотеках, в середній школі, а потім вже і в старшій. Та якось він не встиг повернути книжку вчасно в бібліотеку, адже у вирі роботи просто забував підвести голову на календар. Він відбувся легкими тілесними від Лізи та трьома улюбленими книжками отриманими на наступний день народження: Ліза подарувала йому багатостраждальну “Прекрасні й приречені”, Джин – “Гордість і упередження”, а Роза, Венті і Барбара разом скинулись на “Маленького принца”. А все-таки цей примірник, що тимчасово належав Ділюку зараз, був старим другом, з яким Кая мав надто багато спільного. Було якось дивно, радше приємно, бачити цей примірник в цих руках.
– Тебе змусило так посміхатись повернення моїх навушників?
– Ні, просто я не очікував, що ти дочитуватимеш за мною книжки.
– Може хоч так я зрозумію напрямок твоїх думок.
Альберіх посміхнувся. Дуже мало людей йшли на подібні вчинки лише з метою кращого розуміння його мислення. Це було неабияк приємно.
– Зрозумієш, обіцяю.
Дихання Каї потроху заспокоїлось. Зараз він більше нагадував астматика, ніж Ліза. Його дихання напряму залежало від його емоцій: від помірної паніки та тривоги йому не вистачало кисню, він не міг дихати на повну; від дуже сильних нападів або сильного емоційного збудження зростав ризик отримати гіпервентиляцію. Останній місяць його дихання змінювалось швидше, ніж настрій Аякса, що свідчило про зовсім кепські справи. Та зараз дихалось спокійно, повітря вже не було таким колючим. Сповіщення з телефону обірвало таку солодку мить. Кая знав, що це точно хтось зі списку високого пріоритету, з його любої родини, через персоналізовані сповіщення. В теплій групі його чекало відеоповідомлення від Лізи. Дівчина звісно завжди любила спілкуватись через ці кружечки, але поза хвилинами спаму, особистими повідомленнями та лікарнями вона передавала лише щось справді вартісне та важливе, тому це не сподобалось Каї. Йому зараз тільки чогось вартісного і важливого не вистачало, щоб нічні жахіття стали реальністю!
– Схоже, в нас зʼявились невідкладні справи.
Альберіх здогадувався, що формулювання “в нас” є неправильним, адже ймовірно ці справи Ділюка взагалі не стосувались. Але Каї хотілось ще трохи подихати нормально, в здоровому темпі, хотілось трохи спокою. На жаль, його спокій був зовсім не його, мав довге та густе червоне волосся, на перший погляд байдужі, але дуже чуттєві очі і стійку власну думку. Хотілось привʼязати до себе цей спокій хоча б такими дурними та простими формулюваннями і зовсім не думати про наслідки.
– М?
Відповідь хоч і була односкладовою та майже не виказувала зацікавлення, але вона давала надію. Це не відмова – вже чудово. Кая запустив кружечок, трохи посунувши телефон до Ділюка.
– Мені необхідна допомога в розробці помсти, – Ліза переключила камеру, завдяки чому хлопці змогли побачити рівненький кольоровий напис на стіні кімнати Мінчі та Ґуннгільдр, – бо написати “лезбійки” через “з” є смертельним гріхом.
– Тобто факт вандалізму не є гріхом?
– Пішли, спитаєш в неї особисто.
Кая неспішно встав на ноги й так само неспішно покрокував в сторону тепер вже кольорової кімнати. Він боявся оглянутись і не побачити Ділюка за собою, та боявся дарма, адже зовсім скоро почув його кроки поряд.
– Не думав, що Аяксу є діло до того, хто з ким цілується. Навіть для нього занадто.
– А як ти дізнався, що це він?
– Текст рівний. Ти ж сам казав.
В мить Альберіху стало ще тепліше. Його слова памʼятають… Йому насправді так мало треба було для щастя!
– Я попереджав Лізу та Джин, що так буде. Аякс мало того, що дурний, так ще й гомофоб… Корені зі Снєжної дають про себе знати.
– Мені шкода, що тобі довелось жити із ним так довго, але я радий, що ти вижив.
Скільки разів за своє життя Кая чув оце “мені шкода”? Безліч. І точно буде чути надалі, якщо продовжить жити. Він вже починав сприймати подібні слова за суху формальність. Ну шкода, то й шкода. Усім шкода Каю, але чи допомагає це йому якось? Вже ні.
Він дуже часто останнім часом думав чи зміг стати кимось значущим для Ділюка. Чи зміг він стати Маленьким Принцом, який змінив би світогляд Раґнвіндра до невпізнаваності? Чи згадуватиме його Ділюк, якщо їхні життєві дороги таки розійдуться? Чи буде він його цитувати? Чи буде памʼятати його дивні звички навіть через декілька років? Чи справді це знайомство важливе для Ділюка? Чи втратить він щось, якщо Кая піде? Чи знайдеться Альберіху місце хоча б у спогадах Ділюка?
Так, однозначно знайдеться. Інакше Раґнвіндру не було сенсу радіти над виживанням Каї. Альберіх достатньо вже вивчив Ділюка, щоб з упевненістю сказати, що той не брехатиме. Як би важко не було, а він завжди знайде спосіб сказати правду або ж просто змовчить. Раґнвіндр ніколи не брехав йому, навіть з хороших намірів. Кая хотів втопитись в правді з його вуст, ніколи більше не чути чужої брехні.
– Найкраще було в дитинстві, коли ми з Аяксом майже не бачились, хоч і жили в одному будинку… Його батьки не награлись, вони не змогли зносити його капризів, не змогли стати батьками, тому віддали його в перші ліпші руки і кудись поїхали. Найбільше він прагнув знайти батьківську фігуру, тому й почав заздрити мені. Лише в середній школі ця заздрість сформувалась в чисту ненависть і Аякс став таким, як зараз…
Кая не знав чому говорив усе це. Можливо тому, що Ділюк слухав його?
Раґнвіндра цікавило минуле Каї, він гадки не мав навіщо йому ця інформація, але йому хотілось її отримати. Кая нагадував якусь хитромудру головоломку, яку Ділюку хотілось розвʼязати. Хотілось зрозуміти чому Кая саме такий, а не інший, чому він такий неповторний. Він готовий був вислухати, адже ніби відчував особливу потребу Каї виговоритись.
– Раніше я навіть уявити не міг, що насправді існує так багато травмуючих батьків, адже…
– Адже тобі пощастило з батьком. Я також не міг уявити, що хтось не бажає смерті своїм батькам… Батьки формують наше перше сприйняття світу і це дуже несправедливо.
– Мені важко погодитись, але в чомусь ти правий.
– Шкода, що я не зможу познайомитись з твоїм батьком.
Каї неабияк подобалось тепло, з яким Ділюк згадує свого батька. Так, він заздрив, але ще більше радів, що Ділюк мав щось настільки хороше у своєму житті. Йому подобались ці дещо наївні, але шляхетні ідеали Ділюка. Навіть було враження, що Раґнвіндр родом десь з епохи ордену Західного Вітру, але з якихось причин потрапив трохи не в той час. Ймовірно подібні принципи Ділюк отримав у спадок від батька, в чому Кая не помилявся. Справді було цікаво хто цей чоловік, що керувався такими древніми правилами.
Ділюк посміхнувся на такі слова. Стягуючи з плечей свій кардиган, він простягнув його Каї.
– Колись ти навчишся одягатись по погоді.
Кая міг би вибухнути і пояснити, що він планував лише швидко зайти в бібліотеку, знайти там Ділюка, віддати навушники і повернутись до себе, а в таких умовах він би не встиг змерзнути. Замість цього Кая тихо подякував та поквапився зануритись у теплу вовну.
Ліза зустріла їх широкою посмішкою, а Джин вдячно-розлюченим поглядом.
– Кає, ти мій рятівник. Я вже думала йти і шукати його.
– Це дуже невдячне заняття.
– Чому ви обидвоє не могли спитати у Венті де я?
– Він вас однозначно переміг. – Ліза захихотіла.
Але Каї та Джин не хотілось визнавати свою поразку. Вони мовчки переглядались, думаючи, як вийти із ситуації.
– Судячи з того, що Венті тут немає, він також зайнятий.
– Я чую своє імʼя! Ви загубили мене?
Тепер вже Ґуннгільдр та Альберіху довелось змиритись з власною поразкою. Джин пояснила, що писала Ділюку з важливою справою, але відповіді не отримала. Вона хотіла попросити допомоги в Раґнвіндра з обліком відвідування додаткових занять. Кая присвиснув, адже чудово розумів, яку мороку Джин пропонувала Ділюку. Однак на прохання Ґуннгільдр той погодився. Тепер уся компанія, включно з Сяо, якого привів за собою Венті, зайнялась роздивлянням напису, який в першу чергу знущався з мови.
– Венті, а чи можу я законно розмалювати кімнату Аякса?
– Суто теоретично – так. Можеш обіграти як навчальний проєкт або мурал присвячений чомусь важливому. Тільки Варка запросить дозвіл власників кімнати.
– Аякс же щойно на змагання поїхав, як я в нього дозвіл візьму?
Венті подобалось завзяття друга, він вже давно його не чув. Це однозначно було гарним знаком.
– Що б ти не задумав, а я точно в ділі.
– А що малювати хочеш?
– Щось дуже квірне і антигомофобне.
– Кає, я тебе обожнюю. В малюванні я не дуже, але якщо треба – уся твоя.
– Я спробую домовитись з Асаґірі про проєкт настінного живопису, тоді зможу хоч увесь профіль в розпорядження отримати, тому будеш лише ідейною авторкою.
– Обовʼязково. Джин, ти ж мені допоможеш?
– Звісно. Назвати мене “лезбійкою”, коли я бісексуалка – занадто.
– Ти ж даси дозвіл? – очі Венті, що блищали від захоплення такою чудовою ідеєю, були зведені прямо на Сяо, що досі обдумував цю ситуацію.
– Так.
– Ю-ху! Кає, давай свої пензлики та фарби – зараз все намалюю!
– Не поспішай, треба ескіз зробити спочатку. Ми ж хочемо отримати справжню красу, а не “лезбійки, гєї, бисексуали, трансвєстіти і квєри”.
Розарія довго сміялась, коли почула цю ідею, в багатьох навіть були сумніви чи не почала вона задихатись. Барбара та Амбер були шоковані черговим випадом Каї, але також активно підтримали. Альбедо, якому довелось допомагати Каї з оформленням цієї божевільної ідеї, дуже довго дивився на Альберіха, як на хворого. Він не був готовий до такого раптового повернення звичайного Каї з зірочками в очах. Звісно, ця ідея була дуже кропіткою, але воно було того варте. Альбедо знову відкинув свою раціональність та ідеальність куди подалі заради спільних веселощів.
Варка ледь не вдавився кавою, коли почув опис ідеї від Каї, побачив дозвіл від завідувачки художнього профілю, Асаґірі, почув згоду від Альбедо, що стояв поруч з Каєю і отримав згоду від Сяо. Він чудово розумів, що Аякс вирве собі усе волосся, коли повернеться і побачить власну кімнату, але що він міг зробити? Адже уся ця ініціатива хоч і була зроблена нашвидкоруч, але була дуже навіть правомірною та мала благу ціль: захистити свободу вибору учасників спільноти ЛҐБТК+. Варці справді хотілось подивитись на Аякса, який побачить цей подарунок, хотілось побачити страждання в небесних очах, але зізнатись у цьому перед учнями він не міг, адже це буде порушення педагогічної етики.
Робота просувалась швидко, адже більшість з художнього профілю підтримала ідею Каї та вирішила взяти участь в цій розвазі. Цей розпис був оформлений як додаткові заняття, що були обовʼязковими в цих стінах. На початку березня Сяо вже мав кольорову кімнату, на стінах якої було безліч малих стилізованих людей в футболках кольорів прапорів своїх ідентичностей, що цілувались. На кімнату навіть повісили табличку з назвою муралу, його авторами, значенням та улюбленою фразою Каї: “Обʼєкт під охороною”.
Аякса зустрічала уся школа, утворюючи живий коридор. Усім було цікаво поглянути на його реакцію. На таку подію з міркувань безпеки прийшов навіть Варка, який заледве стримував сміх, та ще кілька вчителів. Команда, що займалась витвором цього шедевру, стояла в перших рядах.
Аякс не розумів з чого така увага, ніхто не наважувався йому сказати першим, адже не хотів потрапити під удар. Коли ж Аякс нарешті наштовхнувся на феєрію кольорів та свободи, він завмер. Більшу частину прапорів він вперше бачив. Знову і знову він вивчав розпис, пересвідчувався у правильності своєї здогадки. Йому не треба було довго шукати Каю, що ледве стримував сміх. Альберіх не боявся зовсім. Знав, що зараз може отримати кілька дуже сильних ударів, але також знав, що поряд є люди, які не дозволять цьому статись. Він втомився боятись, втомився стояти в режимі захисту. Знову він жив так, наче завтра може не бути. Він знову був дещо безрозсудним, але до біса щасливим.
Аякс схопив Каю за комір, замахнувся, але вдарити не встиг: його атакуючу руку стримали. Натомість Тартальї довелось відпустити Каю та вдарити лівою рукою Ділюка, що став йому на заваді. Раґнвіндр не встиг ухилитись чи заблокувати удар, тому в секунду отримав розсічення правої брови. Щоб хоч якось втримати Аякса довелось втрутитись ще й Розарії з Сяо. Далі з Аяксом вже розбирався Варка, а уся компанія спочатку відвела Ділюка до медпункту, щоб він отримав чудодійний стягувальний пластир, а потім рушила на своє улюблене місце – під міст. Кая ще довго просив вибачення у Ділюка. Він чудово знав, що тому просто пощастило, бо Аякс бив лівою, не робочою рукою. Насправді Раґнвіндр не вважав Каю винним, адже він сам пропустив удар, до чого тут Кая взагалі? Ділюк радше злився, що Кая не подбав про себе. Але про це він скаже потім, трохи згодом він поділиться своїм хвилюванням за нього. Зараз же було святкування.
– Шкода, що місяць гордості тільки в червні.
– Я можу не дожити до червня.
– Здається в мене таки більше шансів померти раніше. – Ділюк дійсно виглядав ще більш переконливо з розбитою бровою.
– А яка взагалі різниця? В цих стінах можливо усе, тому хай цей місяць гордості буде десь між лютим та березнем, буде починатись від нашої з Джин річниці.
– Чудова ідея. Два місяці гордості на рік… це справді чудово.
– Аякс дійде до нервового зриву десь на наступному тижні.
– Нервовий зрив уже був. Він до труни дійде, з нашою допомогою звісно.
– А в червні в тій труні перевернеться.
“Якщо за цей його блиск в очах треба платити ударами, то хай Аякс побʼє мене до півсмерті. Хай тільки він далі посміхається, хай далі сяє так само яскраво, хай далі буде на висоті, таким самим легковажним, яскравим, незабутнім. Хай навіть не згадує про зиму, про січень особливо. Хай далі буде тим, кому раніше я не довіряв і кого покохав зараз”.
Завітайте до мого тгк “Фрікрайтерка намагається писати“, якщо вам сподобалась ця робота.
Додати до улюблених