Він висадився о сьомій ранку.
Почав робити запис. Всі системи в нормі. Він в нормі. Перервався на одному слові через… Це що, був постріл?
Він висадився о сьомій ранку.
Майже одразу після того, як дізнався про її смерть. Чорт би його побрав, він знову думав про неї.
Вона завжди хотіла побувати на Марсі. Цілком нормально, що опинившись там він згадував про неї так часто. От тільки йому це не зовсім подобалось. Щойно ти зустрічаєшся зі смертю, її образ слабшає перед тобою в декілька разів. Бо ж це так просто — привітатися з нею, спитати про мету візиту, злитися на неї. Він же навіть не мав імені злочинця! Все, на що був здатен нарікати, смерть та й невідома постать, що не нагадувала жодну людину, яку він міг бачити. Це був хтось із чужих, і це ще більше зводило з розуму.
Коли смерть слабшає перед тобою, кортить зустрітися з нею знов, прояснити ще пару питань. Є випадки, коли вона навпаки стає величнішою, адже довела, що ладна забрати найдорожче у лічені секунди. Тоді людина може злякатися настільки, що не виходитиме з дому місяцями. Але він точно знав, що це не про нього.
І коли кортить зустрітися зі смертю, а усіх дорогих тобі людей розстріляно, — в усьому світі він мав тільки одну її — тобі немає більше за що вчепитися, яку відмазку вигадати: ти маєш це зробити.
Два рухи — і він побачиться з обома явищами, що за життя вплинули на нього найбільше. Ага, вона була саме явищем — важко було назвати її людиною із її неземною красою. Вона була зіткана, щоб опинитись тут, а йому вистачило совісті полетіти без неї. Який же він був дурень.
Два рухи. Він бачить її обличчя, чує постріл, та нарешті заплющує очі.
Додати до улюблених