Всього-на-всього пропозиція

Ніхто з напівбогів не повертався з цього завдання, після зустрічі з чудовиськом. Воно не розривало героїв на шматки, не нівечило обличчя кігтями, і навіть не надсилало по шматочку в табір напівкровок. Це чудовисько діяло інакше. 

Напівбоги повертались абсолютно цілими після завдання, не пам’ятаючи, хто вони. Це не амнезія, котру діти Аполлона могли легко вилікувати, це ніби  з книги вирвали сторінки і спалили у ту ж мить. Вони не пам’ятали нічого і, найстрашніше, в них більше не було нічого божественного. Діти богів повертались простими людьми, що свято вірили у найслабший туман і хвилювались з приводу задорогого тіктаку. Тому чудовисько почали кликати Колекціонером – здавалось, воно забирало божественність у напівбогів, усі особливі здібності. Ніхто не повертався самим собою. 

Стів розумів, що йде на вірну смерть, тихо проходячи по коридорах величного замку, де стеля скрадливо губилась в хмарах, а на стінах живі фрески сплітались у різні образи – від кривавих боєнь до розпусних, хтивих оргій. Стів би засоромився, якби не був таким впевненим, що не повернеться. Він не побоїться нічого, звісно. Він же Стів Роджерс, син і староста будиночка Аполлон. Він не збрехав Наталії, що дивилась на нього з напруженим очікуванням. Вона стояла над своїм хлопцем, сином війни, Бакі. Дівчина любила його так сильно, що інколи їй самій ставало страшно. Бакі лежав біля її ніг, втративши свідомість від болю – довбані горгони, велетні та грозові духи раптово напали.  

Стів знав, що якби він хоч слово прохання таки вимовив – Нат у ту ж секунду вклала б Бакі у летючу колісницю-швидкої-евакуації-напівбогів, та залишилася б з ним, допомогла і прикривала б його спину.  Він знав, що і Бакі, його найкращий друг, вчинив би так само. Та Стів не міг дозволити їм померти, не зараз, коли поряд той, хто знищив життя його близьких. Філ, Дуган, Пеггі… Вони хотіли коли-небудь завершити ці вічні пошуки та завдання, осісти десь та прожити залишок життя щасливими. Це так нереально для напівбога, але Стів знав, що у них би все вийшло. Були б і фіраночки у клітинку, і суботні шашлики, і суперечки про футбол. Та чудовисько вирішило, що має більше прав на їхнє майбутнє, ніж вони самі. 

Тож він просто мовчав – нічого не казав Нат, щоб не втратити ще і її. Вона перед цим вибивала з нього його думку, чи варто їм викликати підкріплення, чи варто їм піти звідси геть, чи варто йому допомогти – її саму добряче струсонув грозовий дух. Та Стів не слухав і стояв на своєму. Вона ніколи не могла з ним сперечатись. 

Син Аполлона мовчки допоміг донці Артеміди вкласти її хлопця на лежанку. 

— Повертайся цілим. Ти повинен. 

— Я знаю, Нат. Та годі тобі, подумаєш, чудовисько завалити, ми й не таке робили. 

Колісниця злітає в небо і разом з нею кудись вітром зникає брехлива впевненість та веселість Стіва. Залишаються тільки нерви — натягнуті сильно-сильно струни, щит на руці та кілька ножів на поясі. Він обертається до величезного замку і без тіні сумніву заходить усередину. Перед смертю все одно не надихаєшся. 

Йдучи коридорами, Стіву мало віриться, що все може бути так легко. Ну не може бути, що він просто пройшовся по коридорах без миттєвої смерті. Так і повірити можна, що йому зараз винесуть цього монстра на тарілочці – зв’язаного і готового до смерті, бери-бери, не забудь добити. Ніби у відповідь на його думки щось промиготіло перед його обличчям. Спочатку здалось, що то аура чи привид, але це було чимось іншим, незнаним. Форма людська, але не бачиш ні кольорів, ні деталей – просто форма, порожня й туманна. Ця форма могла б видатись красивою, якби не тримала в руках доволі реальний бойовий молот. Від кожного удару по мармуру підлоги розходились тріщини, в яких танцював звабливими рухами вогонь. 

Стів не був певен, як з цим боротись, в голову не приходили ніякі поради чи довідки. Тож довелось боротись за старими, дідівськими методами – щитом у макітру. 

Він швидко розправився з молотом, та буквально через кілька кроків, йому на плечі ніби впало небо – гнів усіх дітей Посейдона. Коридори заповнювались водою і маленькі водяні смерчі виривались з рук ефемерної особистості, що стояла перед ним. Стів пам’ятав тренування з Хіроном, як той розповідав йому про тактику та стратегію бою з щитом. Він пам’ятав сестер та братів, що дивились з презирством, коли обрав він не стріли й лук, а важкий і неповороткий щит. Думали, ніхто не зможе впоратись з щитом, це ж не зручно.

Це ефемерне щось погинуло від щита. 

І от, коли кінець коридору став видаватись зовсім поряд, перед ним виникла ще одна постать. У цієї були лук та стріли, такі ж, як у братів та сестер Стіва, виробництва Табору. Він нахмурився –  не найкраща ідея боротись проти нього, сина Аполлона, луком та стрілами. Тоді, тут щось ще?

Та ефемерність зі швидкістю вітру дістала з сагайдака стрілу і почала цілитись у Стіва. Він вже тримав щит напоготові, поки не помітив одну важливу деталь – те, як ця ефемерність цілилась. Притискаючись великим пальцем до щоки, граючись та вимальовуючи на шкірі візерунки, сильно натягуючи тятиву. Так робив колись його друг, колись староста будиночка – Клінт Бартон. Тільки він так стріляв, витрачаючи час на хизування, малювання зигзагів – бо знав, що завжди влучить. 

Стів розізлився. Справді розізлився. 

— Ти проти мене моїх же братів випускаєш?! — Крик залишив бриж на ефемерній особистості брата. 

— Мені так шкода, Клінте, – і йому дійсно шкода, і кожен крок давався болем. 

Звісно, Стів не був краще Клінта у стрільбі (ніхто не був, навколо Клінта завжди було ледь помітне м’яке сяйво – благословення Аполлона), але був безумовно кращим за всіх  у вправлянні з щитом. Вміння розрахувати кидок, врахувати рикошет та стіни, передбачити кут падіння — Стів це вмів. Та і ця ефемерна штука Клінтом не була – Клінт би ухилився, він знав цей випад. Тож дихати стало легше – без провини й страху нашкодити. Полетіли голови, а всередині у Стіва буря розмітала хвилями усе живе. 

Він уб’є це чудовисько і принесе його голову Хірону. 

Головна зала виникнула з-за повороту так раптово, що Стів швидко зупинився, не очікуючи різкого розширення простору. Тут стеля була ще вище, вздовж стіл стояли полиці, наповнені прозорими баночками, всередині яких танцювало щось кольорове та … Різне. Десь зеленкава вода плескалась, десь лежали золоті наконечники стріл, десь бушував вітер та пшениця.

А глибше в залі, найдальше від входу – височів трон. Його було важко не помітити, адже червона килимкова доріжка вказувала вам дорогу. Стів зробив крок, і потім ще один до тої особистості, що трон той займала. Поступово стали помітні завитки темного волосся, спалахи золота в карих очах, медова шкіра та плавний вигин вуст. Стів на секунду здивувався – не вірилось. Чудовисько мало людську оболонку – красиву, надзвичайно красиву. Чоловік на троні не був Аполлоном чи Аресом – ті вражали ідеальною красою пропорцій та силою м’язів. Цей монстр був чимось… Іншим. Привабливим. Ця харизма, постава, рука на яку він сперся підборіддям, насмішкувато підведена брова. Щось у цьому всьому заворожувало, змушувало йти повільніше. 

Та Стів не дарма був старостою будиночка Аполлона. Він був вище цього. 

— Ти знищив моїх друзів.

Чудовисько посміхнулось, блискаючи білими, ідеально рівними зубами, блискаючи так, ніби Стів сказав якийсь дотепний жарт. Роджерс тільки насупився.

— Хіба? — Голос був, як його шкіра, медовим, солодким. 

—  Хто ти такий? Ти ж…

— Людина? Звісно. Просто сильніша більшості…. І просто набагато розумніша усіх, — каже, а карі очі заплющуються, поки він потягується на золотому троні. 

— Як ти… Нащо ти вбиваєш моїх друзів? Нащо забираєш їхні сили? 

— Милий мій Стівен Роджерс, хіба я їх забираю? Ти дійсно так думаєш? Я схожий на того, хто міг би силою забрати божественність у тої ж Пеггі Картер? 

Стів закусив губу – чудовисько було людиною простою, не надто високою і не диявольськи сильним. Він би не зміг зробити це. Мало того – він не захотів би бруднити руки.

— Тоді як?

— Милий, я всього-на-всього роблю їм пропозицію. Я тільки укладаю угоди. З мене людство списало Румпельштільцхена і зробили мене неправдоподібно некрасивим. Я нічого не забираю — тільки даю можливість.

— Я не… Я не розумію… — У Стіва в голові не буря, а сум’яття. Він не розумів, у що вірити і що відбувається. Йому хотілося б довіритись цій красивій людині, але сяйнисті банки з божественностями змушували його стискати кулаки. 

— Звісно, що ти не розумієш. Занадто вірний своїй справі, щоб зрозуміти, мій хороший, унікальний. Я просто пропонував їм забрати їхню божественність. Я не погрожував і не змушував —  давав можливість. Всі нею користувались.

—  Ти брешеш! Вони не зрадили б свій дім, у них були мрії, мрії, які ти знищив!

— Ти так в цьому впевнений? Що ти знаєш про своїх друзів? Що ти знаєш про Пеггі, про її мрії? Вона хотіла колись завершити з вбивствами чудовиськ і стати простою людиною, відпочити. Вона ніколи не хотіла стати напівбогинею, вона ніколи не просила сили та можливості бути божою маріонеткою, яку кидають на передову, бо Олімп – боїться бійки! —  Колекціонер злісно насупився. Стіву здалось, що в медовому голосі ложкою дьогтю проковзнули розчарування та образа. Ніби це стосувалось його особисто. 

—  Мене звали Тоні Старком, я був напівбогом теж, сином Афіни. Я був кращим у своєму роді, мати мною пишалась. Та потім, коли перестав бути потрібним, мене прокляли. Я не хотів робити усе, що просила мене мати сотворити для війни, і мене прокляли на вічне життя без своїх винаходів та можливість щось творити. Моя мама забрала у мене можливість працювати, створювати нове, рухатись швидше прогресу! Я не можу будувати машини, не можу розроблювати креслення та плани, я навіть довбану деталь вирізати не можу, тому що у моєї матері, окрім мене, ще сотні дітей і їй усе одно — одним менше чи більше! Бути напівбогом нелегко, Стівен. А тут ще й батькам на тебе чхати з високої гори.

Тоні відкинувся на спинку трону, роздратовано вибиваючи голосний ритм по золотому підлокітнику. 

—  Пеггі була такою ж, і абсолютно різною. Вона моя сестра по матері. Не хотіла для себе життя напівбогині і я зробив їй пропозицію: я можу забрати її божественність і вона стане звичайною людиною. Простою дівчиною., що зможе піти в коледж та вивчити історію мистецтв, як вона завжди хотіла. Не думай, на це рішення пішло не кілька хвилин, і не казав, що інакше вона помре. Три тижні вона жила в палаці, маючи волю йти куди захоче, думала, гадала. Вона розповіла мені про табір, про тебе, свого найкращого друга. Переживала, що підведе тебе, якщо зробить так, то підведе тебе. Та її вибір був зробленим ще до того, як вона увійшла до моєї тронної зали. Всі мали волю йти звідси, більше того багацько напівбогів та напівбогинь, яких ти знаєш, та на яких рівняєшся – тут були, і потім змогли просто піти. Я не вбивця, солоденький. Пам’ятаєш Клінта, звісно, ти боровся з його божественністю. Тепер у нього дружина і трійко дітей, чарівна ферма і трактор. Він щасливий тепер, нарешті. Ти можеш уявити? 

Стів забув як дихати. Так дивно було, адже Клінт був старостою, людиною, на яку рівняєшся і раптом? Він, виявляється, все життя мріяв бути звичайним? Мріяв так сильно, що віддав свої сили? Це дійсно так? 

— А як щодо тебе, мій маленький герою? Хіба в тебе все прекрасно? Ти ж той напівбог, при якому особливо дотепні сини Гермеса лякаються, що ти їх візьмеш силою? Як часто вони питали, чи ти їм подобаєшся? Як часто виганяли з роздягалень?

—  Я  б…  Я б ніколи… 

— Звісно, сонечко, ти б ніколи. У тому й суть.

Стів почервонів, його очі розширились в страху, та чого він боявся? Того, що це правда чи того, що Тоні про це знає? Чи взагалі того, що він пішов на це завдання, щоб жартівники з табору перестали його чіпляти, сподіваючись на його сталеву доброту, мовляв, давайте його дражнити, він все одно нічого не зробить. Та Стів залізним не був – йому було образливо. Він не був першим напівбогом з таким… нахилом, та і двадцять перше століття на дворі, та слова докучали йому, робили боляче і змушували себе соромитись. 

Тоні дивився на нього, продовжуючи спиратись на руку. Пальці трохи прикривали його вуста, та посмішку було легко прочитати у його очах. 

—  Мій герою, дозволь мені зробити тобі пропозицію. 

Стів завмер.

— Я пропоную тобі вибір. Якщо хочеш, там тисячу можливостей. Ти можеш лишитись тут, зі мною, прожити вічне життя як мій страж та партнер. Будемо подорожувати – для відпочинку чи роботи, адже з божественностей я зробив чималенький бізнес – охорона, супровід, інколи набіги, якщо кортить. У мене тут ціла армія на будь-який випадок і всі вони слухають тільки мене, того, кому ці сили були добровільно передані. Та інколи мені б згодився і твій щит. Ти б став вільним від вказівок богів та пророцтв . Ти став би господарем своєї долі. Я б показав тобі, як це – не боятись просити, вимагати і отримувати те, що хочеш, і, повір мені, Стівене, ти отримав би все, що захотів, —  Тоні ніби ненароком проводить рукою так, що вона вказує не тільки на полиці та вітражні вікна палацу, а і на його самого. Ідеальна посмішка стала трохи ширшою, вибиваючи усі залишки самообладання зі Стівового розуму. 

— Ми стільки всього могли б зробити, милий мій Стівен. Ти міг би зробити стільки всього, тут, зі мною. 

Стів напружено дивився.

—  Та, звісно, ти можеш просто віддати мені свою божественність і стати звичайною людиною. Всі ми цього так чи інакше хочемо – піти з війни. Стати звичайною людиною, без бійок та адреналіну, —  було зрозуміло, що Тоні говорив тямуче, ніби спеціально звертаючись до потаємних частин Стіва Рождерса.  

—  Твоя божественність все одно буде моєю улюбленою і буде слугувати особистим стражем. Також ти можеш піти, ти в принципі можеш зробити усе, що забажаєш. Навіть вбити мене, якщо спробуєш, —  Тоні знуджено схилив голову. Йому насправді не хотілось відпускати цього напівбога за будь-яку ціну. Він був занадто … Привабливим. 

— Потрібен час чи ти уже вирішив, Стівен? 

Пальці, що тримали щит з небесної бронзи, з великою зіркою посередині – побілили від напруження. Тоні знав, що Стіву не було потрібне звільнення від війни – йому подобалась війна. Йому подобались бійки та битви, подобалось роздирати кожного за своїх друзів. Подобалось бути у постійній боротьбі за існування, подобалось, що його життя залежить тільки від його сили та розуму. Йому подобалось. 

Він опустив голову. 

— Стівен?

Той кивнув і в очах його була м’яка синь неба. 

—  Клич мене Стівом. 

Ще жоден напівбог не повертався з цього завдання. 

Додати до улюблених