Старий майстер нахилився над столом. Його зморшкуваті пальці, незважаючи на такий похилий вік, не тремтіли, коли він вставляв очі в маленьке порцелянове личко ляльки. Незабаром його нове творіння буде завершено. Майстер працював над цією іграшкою майже рік. То кидаючи її, то знову повертаючись до роботи. Він не знав, який вигляд їй надати, але відчував, що вона має бути особливою. Весь звичайний люд уже давно провалився в сон, але майстер продовжував свою копітку роботу, знаючи, що вона буде останньою та найбільш важливою для нього…
∗∗∗
— Тату, давай зайдемо в цей магазин, — маленьке дівча з блискучими локонами каштанового волосся вчепилося в батькове пальто.
– Пташка моя, у тебе повно іграшок, навіщо тобі ще одна?
— Ну, тату, я хочу нову. Моїм лялечкам потрібен ще один друг, як і мені. Ну давай зайдемо, подивимося, — малеча глянула великими очима на батька, скорчивши жалібне личко.
Чоловік видихнув, розуміючи, що не зможе чинити опір своїй доньці та її «чарівному» погляду, який завжди спрацьовував на ньому. Він подивився на вітрину невеликої крамниці іграшок, де красувалися ляльки різного вигляду в різнокольорових сукнях та костюмах.
— Добре, люба, але пам’ятай, ми не затримаємось надовго, твоя мама чекає на наше повернення.
Чоловік не хотів згадувати при доньці, що у нього запланована важлива зустріч з партнерами по бізнесу, щоб не псувати їй настрою.
Малеча застрибала і потягла батька до магазину. Задзвенів дзвіночок. Чоловік придушив дивне відчуття тривоги, коли вони увійшли. Ляльки були всюди: на полицях, на підлозі. Вони дивилися своїми скляними очима, і, здавалося, пильно стежили за кожним рухом покупців. Через таку кількість іграшок, усередині крамниця здавалася неймовірно маленькою. Тут ходили та оглядали товари ще дві жінки.
— Чи можу я Вам чимось допомогти? – з підсобки вийшов дідок у коричневому трохи потертому сюртуку з червоною краваткою-бантом на шиї.
— Ох, яка у вас мила донечка, сама схожа на лялечку, — дідок глянув на дівчинку, і його сухі губи розтяглися в кривавій усмішці.
Малятко притулилася до батька.
— Моя дочка хоче озирнутися. Вона ще не знає, що її цікавить.
— Ну, хай подивиться, тут багато ляльок, кожному знайдеться своя. Мій покійний братик, нехай земля йому буде пухом, місяць тому покинув нас. Це він зробив усіх цих ляльок, а я виніс продавати, робити мені з ними нічого. Що не продам, роздам тоді, може. Ну а ви дивіться-дивіться.
Дідок поклав руку на поперек і, згорбившись, поплентався назад у комірчину. Дівча відпустила руку батька і пішла оглядати полиці. Багато іграшок були схожі на ті, що в неї вже були. Батько любив дочку і частенько балував її. Вона ковзала поглядом по ляльках з нудним виглядом. Схоже, батько мав рацію, і їй зовсім не потрібна нова іграшка. Вона вже збиралася повернутися до батька і покинути лавку, коли її погляд зачепився за кучеряве темне волосся і сині очі. Неподалік входу в підсобку стояли кілька коробок із нерозібраними іграшками. Малятко підійшло до однієї з коробок і, відкинувши пару ляльок, дістало ту, що зацікавила її. Це виявився хлопчик з великими блакитними, немов шматочки криги, очима. Такі чисті, вони дивилися наче живі. На іграшці був темно-синій камзол та довге чорне пальто. Шию прикрашав краватка-бант.
Дівчинка розглядала іграшку, як заворожена.
– Тату, я хочу цю!
Вона підійшла до батька та показала свого обранця. Чоловік уважно оглянув ляльку.
— Добре, купуємо її та повертаємось додому.
Чоловік підійшов до підсобки і покликав старого.
– Зараз-зараз. Вже піднімаюся, — прокряхтів господар крамнички.
— Ось ми беремо цю, скільки?
Старий злякано глянув на ляльку, ніби побачив примару, і позадкував назад. Але потім, прокинувшись, швидко одягнув маску добродушного продавця і промовив:
— Віддам вам її за десять гірн*, — він спробував натягнути посмішку.
Чоловік не хотів питати, чому так дешево, така лялька коштувала щонайменше гірн п’ятдесят! Наразі його думки були зайняті майбутньою зустріччю. Діставши з гаманця потрібну суму і віддавши її дивному старому, батько з дочкою покинули магазинчик. З обличчя дівчинки не сходила задоволена посмішка. Старий насупившись, провів гостей поглядом і з відстороненим виглядом повернувся до своїх справ.
∗∗∗
Я назву тебе Кольт, як «лід» з дерденського*, — малеча зазирала в обличчя фарфорової ляльки, ніби намагаючись там прочитати її реакцію на нове ім’я. – Знаєш чому “кольт”? Тому що твої очі нагадують мені лід. А ще вони здаються такими холодними, але чомусь не такими порожніми, як у інших моїх лялечок. Житимеш з моїми улюбленицями Агні та Роден, — вона посадила Кольта між двома іншими порцеляновими лялечками у синьому та рожевому сукнях. – Тобі тут подобається? — малеча знову зазирнула в обличчя фарфорового хлопчика. – Упевнена, що сподобається.
— Алоріє, спускайся вечеряти, — покликав теплий жіночий голос.
– Зараз, мамо, – мала підійшла до лялькового хлопчика, поцілувала його в лоб і покинула кімнату.
У темряві приміщення, на полиці, де сплять іграшки, з блакитного скляного ока однією з ляльок покотилася прозора сльоза, і зникла, випарувавшись.
∗∗∗
– Ти будеш моїм принцом, моїм захисником? — дівчинка притиснула до себе ляльку-хлопчика, що встиг стати її улюбленцем.
– Мамо, скажи, він схожий на принца, – дівчинка підбігла до ліжка жінки, яка не встає вже як місяць.
— Схожий, моя пташка, — жінка провела своєю тендітною рукою по волоссю дочки.
— Мамо, нехай він буде біля тебе, — дівчинка посадила ляльку на тумбу, приставлену до ліжка. – Нехай тебе захищає.
– Він твій захисник, і ще тобі знадобиться, люба. Але пам’ятай, ти в мене сильна і зможеш впоратися з усім, що б тебе не чекало попереду. Згодна? – Жінка солодко посміхнулася, але тут же її губи скривилися в гримасі болю, і вона почала голосно кашляти.
– Мамо…
Забіг зтурбований батько. Його вигляд був втомлений, та не дивлячись на це, його рухи були жваві. Він обійняв дочку і попросив поки що вийти з кімнати матері.
Дівчинка сиділа у себе на ліжку, притискаючи до грудей свого захисника, і слухала, як будинок розривається від кашлю матері.
— Вона видужає, ось побачиш. Вона дуже вперта. Я в це вірю. А ти віриш? — дівчинка зазирнула у безмовні скляні очі ляльки. Після чого притиснула її до себе і знову обійняла. — Звичайно ж, віриш, — прошепотіла малеча.
Незабаром мати покинула їх.
Гірн* – грошова одиниця королівства Амінор.
Дорденська *- мова сусідньої країни Дорден.
Додати до улюблених