Біллі викладає Вінчестерам свій план по укріпленню Джека, щоб хлопець став досить сильним для вбивства Бога. Сам план ідеальний, ні сучка ні задирки, але є одне “але”:
– Я знищу Бога, – втручаюсь в розмову.
– Ти не можеш… – починає Біллі, але сильна кровотеча з рота змушує її замовкнути.
– Можу. Ти може й Смерть, але тобі всього десь близько двадцяти тисяч років, – я піднімаюсь. – Звісно, вбити тебе важкувато чимось іншим, що відрізняється від коси, але я можу змусити тебе постраждати, поки мені не набридне. Тому, план такий: Джек проходить свої випробування для підсилення, тільки заради відволікання уваги Чака, а я тим часом займусь своїм “підсиленням”.
– Що ти маєш на увазі? – питає Сем.
– Я повинна зжерти п’ять душ, які є ключами до замкнених світів, де Чак свого часу створив монстрів, навіть гірше левіафанів. Тому зі з’явою людства архангели створили п’ятнадцять ключів, якими є конкретні людські душі. Для знищення Бога мені знадобиться всього п’ять, але їх потрібно уважно вибирати, щоб не нацькувати на Небеса істот, яких янголам вбити не дано. Ну й тіней краще тримати закритими. Сподіваюсь, мені вистачить сміливості знищити ті одиниці, котрі зараз ходять по Землі. Тріщини відчиняться на Небесах, тож основний удар на себе приймуть саме янголи. Проблема в одному: я знаю тільки імена чотирнадцяти людей, які носять дану ношу. Перша душа прихована від мене. Ну, ось і весь план.
– Такий собі план, якщо чесно, – підсумовує Дін.
– О, це вона тобі ще не сказала, що через декілька тижнів у неї почорніють очі, – Кетч піднімає стакан віскі.
– І нам трьом краще не світитись разом, – варто сказати все відразу, щоб потім не було проблем. – На моєму місці з вами буде Ліндієль, Бог триматиметься від неї подалі, тому ви у відносній безпеці.
– Ні разу! Вона собі в ногу вистрілила, – Дін різко зіскакує зі стільця. – Пістолет був незаряджений!
Слухати сімейні розбіжності, пояснення і звинувачення Біллі набридає і вона по-тихому змивається. Хоч все закінчується досить швидко, бо Темна Кайя хоче повернутись додому, для цього викрадає Джоді і для певності повідомляє Вінчестерам, що Кайя з цього світу жива.
Провівши Вінчестерів, я берусь за вивчення всіх заклинань, здатних перенести мене в Східну Європу, бо функція “полетіти” тимчасово недоступна. Крила я не відчуваю. Нарешті, на четвертому талмуді мені попадається дещо вартісне. Правда, деякі інгредієнти для цього заклинання треба ще пошукати (і якось пройти повз Кетча для реалізації свого плану).
***
Новий Орлеан – центр всього, що тільки пов’язане з чаклунством. Машиною туди всього шістнадцять годин, не враховуючи заторів, але я роблю часті зупинки на попити кави, тож поїздка затягується на більше двадцяти годин.
– Привіт, Курт, як життя? – я входжу в найбільший магічний магазин міста. Ним керує мій старий боржник, який, на жаль, не радий мене бачити. – Ось список того, що мені потрібно. Що маєш в арсеналі?
– Все, крім останнього. Це у власності однієї старої мимри Бріджит. Живе у Французькому кварталі, – Курт бігає від прилавку до комірчини, збираючи та вимірюючи всі інгредієнти. – Заклинання телепортації, підозрюю.
– Допустимо.
– Чому б тобі просто не змахнути крилами? – Курт уважно оглядає мене з голови до ніг. – Підозрюю, в тебе не нога зламана. Крилами змахнути не можеш, – він передає мені пакет. – З тебе рівно п’ятсот доларів.
– Так дорого? – витягую гаманець. – Картки приймаєш?
Разом з усім необхідним я дістаю також домашню адресу мимри Бріджит, у якої знаходиться останній інгредієнт. Сподіваюсь, мені вдасться його викупити, убивство відьом в мої плани не входить, інакше сюди на крилах любові примчаться Вінчестери… Жартую, інакше я не зупинюсь і переб’ю якщо не все місто, то велику його частину.
Бріджит живе в однокімнатній квартирі, заваленій окультними та проклятими предметами. В ноги відьмі треться худа чорна кішка.
– Його звуть Салем, – Бріджит без питань пропускає мене всередину. Видно, вона не бачить в мені загрози.
– Вінчестер! – в кухні спокійно очікує Кетч. – Бріджит – моя стара знайома. До того ж ти не завдала собі клопоту закрити книгу з заклинаннями за собою.
– Думаю, ти в курсі, що без останнього інгредієнта я не піду, – навіть тут Хранитель мене переграв. Виявляється, він вже викупив цю штуку.
– Пішли, – сперечатись було даремно (читай, намагаюсь не піддатись і не почати вбивати). – Вінчестери уже звелись в твоїх пошуках і оголосили тебе в розшук в кількох штатах.
– Як турботливо з їх сторони, – фиркаю. Кетч відчиняє переді мною пасажирські дверцята біля водія. Клас, шістнадцять годин з ним в одній машині.
– Так і будемо грати в мовчанку? – якраз цього й хочу. – Те заклинання телепортації доволі могутнє і здатне відправити тебе в будь-яку точку світу.
– Мені потрібно тільки в Східну Європу. Почну пошук душ звідти. Я ж тільки їхні імена знаю, – глибоко вдихаю та продовжую. – Проїдусь світом, з’їм п’ять душ, підсилюсь, а потім вб’ю Бога.
– Значить, відправляємось в Східну Європу, – киває Кетч.
– Вибач, нянька мені не потрібна. Ти залишаєшся з Вінчестерами та Ліндієль. Допоможеш їм, чим зможеш.
– Шкода, що я не побачу, як ти з милицею будеш тікати від монстрів, які виявлять бажання тебе вбити. І так, не нянька, а, скажімо, охоронець, – Кетч заїжджає на заправку. – Кави?
– Не відмовлюсь. Чого ти взагалі питаєш? – я залишаюсь в машині. Признаюсь, бажання вкрасти її й заховатись виникало, але Кетч певною мірою правий: з вирваним крилом я практично безсильна, бо велика частина моїх сил йде на зцілення і навіть олівець на міліметр посунути силою думки – та ще “Місія нездійсненна”. – Твоя кава.
На жаль, брати не зустрічають нас з квітами й накритими столами. Замість цього нас очікує інший сюрприз.
– Я ж не одна це бачу? – прямо напроти моїх Вінчестерів сидять інші Вінчестери. – Семмі, жарт був в тому, щоб плести тобі коси, а не робити хвости, але зачіска тобі йде, – Семмі заледве в мене пляшкою не кидає. Їх двійники з цікавістю на мене дивляться.
– Що тут відбувається?
– Так, Чак знищив їх світ, а ми їх врятували. Тепер у них є шанс почати нове життя десь в Бразилії, – пояснює все Дін. Я тільки байдуже знизую плечима та йду на кухню, де сидять тихіше води нижче трави Джек з Ліндієль. Нефілим повернув собі душу і тепер жалкує про все створене за ці місяці.
– Єва передала тобі ось це, – Ліндієль витягує з-під столу кошик з яблуками. – До речі, я детально розписала Вінчестерам, чому не можна їсти ці яблука звичайним людям.
– Невже Джек був в Едемі? – не вірю своїм вухам. – І з чого це раптом Єва передала мені цілий кошик? Зазвичай, від неї одного маленького яблучка не допросишся.
– Боюсь, Джек розповів їй про плани твої. Коли ти збираєшся йти?
– Чим швидше, тим краще.
З кухні я виходжу, коли ті Сем і Дін пішли. Незабаром все все було готово для заклинання і настає час прощатись. В головному залі збираються всі, крім Кетча. Я кидаю свою сумку з речами під ноги і по черзі обіймаю кожного.
– Дзвони і пиши так часто, як тільки зможеш, ми всі за тобою будемо сумувати. А ти куди зібрався? – Дін відсторонюється від мене і дивиться на Кетча з сумкою на плечі і в похідному одязі.
– Він зі мною.
– Ти підеш на справу разом з Кетчем? Серйозно? Вибач, але я не довірю тобі життя моєї сестри.
– Дін, незручно тобі це говорити, але твоя сестра уже доросла дівчинка і сама вправі вирішувати, – Кетч виразно дивиться на мене.
– Він піде зі мною. Я занадто слабка, щоб подорожувати по світу самотою, враховуючи, скільки різних тварюк хоче моєї смерті, а з вами мені не можна, – закочую очі так, щоб це бачили Дін з Семом, а не Кетч. Вони зітхають і кивають. – Ми ще зустрінемось, обіцяю.
Промовляю заклинання, Кетч піднімає мої сумки і нас поглинає туман.
Заклинання переносить нас в Польщу, місцеві Хранителі Знань якої не дуже дружелюбно налаштовані до мисливців з інших країн.
– Idioci! (Ідіоти!) – до тями після телепортації нас приводить чоловічий голос. Ми стоїмо посеред дороги і доводиться швиденько йти під сигнали автомобілів.
– Отже, який у нас план? – виходимо на тротуар.
– Знайти пристойний готель і піти поснідати, для початку, – так як знаходимось ми в Гданську, то тільки один готель, на мою думку, достойний уваги. – Пропоную піти в “Radisson Blu Hotel”, найкращий готель в місті. Візьмем номер “Преміум”.
– Сильно не розходись і не оглядайся. За нами хвіст, – ми рушаємо в сторону готелю, змішавшись з людським натовпом. Слідом за нами двоє місцевих Хранителів, але тримаються так, щоб між нами постійно знаходились люди на випадок, якщо ми вирішимо відстрілюватись. Оскільки зараз не туристичний сезон, нас селять в бажаному номері. Але не встигаємо ми розікласти речі, як в двері стукають. Кетч витягує з сумки пістолет і відчиняє.
В номер вривається двоє чоловіків. Між одним із них і Кетчем зав’язується бійка, в той час як другий націлює на мене пістолет.
– Допомогти не хочеш? – силувано питає мене Кетч.
– З милицею? Вибач, ти сам згодився стати моїм охоронцем, – преспокійно сідаю на своє ліжко і спостерігаю за бійкою. – Слухайте сюди, я – мисливець, а він – Хранитель Знань. Тож, даремно ви це робите, хлопці.
– Ти брешеш, – кричить той, який цілиться в мене. – Від тебе несе Пітьмою.
– Каюсь, винна, – різким порухом вибиваю пістолет з руки польського Хранителя і націлюю його на другого. – Я зараз в такому стані, що не вагаючись випущу тобі кулю в лоб, а потім розправлюсь з іншим.
Бійка миттєво припиняється і нападник робить декілька кроків назад, а тоді піднімає руки вгору. На мить на його обличчі з’являється самовпевнена посмішка. Потім він, як і його напарник, дивиться на мене з ненавистю.
– Ви хотіли нас вбити, тому що вона одержима Пітьмою? – Кетч тримається за руку. Ще у нього трохи побите обличчя. В його користь можу сказати, що польський Хранитель виглядає набагато гірше і ледве стоїть на ногах.
– Наше завдання – вбивати монстрів.
– Виявляється, з п’єдесталу падати дуже боляче, – зіскакую з ліжка і підходжу до поляка. – В світі мисливців моя родина знаменита. Вінчестери, – приставляю пістолет до коліна чоловіка. – Прострелити його тобі? Просто так, по приколу. Чи підняти трохи вище? – дуло впирається в причинне місце. – Оу, тебе це збуджує. Я тебе збуджую.
Другий Хранитель часу не витрачає і нападає зі спини з ножем. Кетч перехоплює його. Той, кого тримаю на мушці, розраховує, що я обернусь глянути, але я все так же стою обличчям до нього.
– Ян, Олександр, не бажаєте пояснити, чому ви намагались вбити наших гостей? – в дверях стоїть чоловік похилого віку. Видно, Старійшина. – Прошу вибачення за поведінку моїх молодих Хранителів. Міс Вінчестер, містер Кетч, ми раді вітати вас в Гданську. Можна дізнатись, що привело вас сюди?
Трохи засмучена я відходжу від своєї потенційної жертви і ховаю пістолет. Повертаюсь нарешті обличчям до Кетча.
– Жити будеш, – зцілювати його я не збираюсь. – Ми шукаємо чоловіка по імені Анджей, але, боюсь, ви нам не допоможете, тож забирайте своїх людей і звалюйте з нашого номеру.
– Ми знаємо тільки одного Анджея, який знаходиться на спеціальному контролі Хранителів Знань. Ми допоможемо вам з умовою, що ви допоможете нам, – чоловік поблажливо всміхається.
– Чим ми можемо бути вам корисними? – в’їдливо питає Кетч.
– На жаль, часи зараз такі, що мисливців на всі справи не вистачає і кожна пара рук на рахунку, – Хранитель входить в номер і сідає на стілець. Двоє його колег залишаються чекати за дверима. – Для вас є справа. Діти в місцевому сирітському домі почали пропадати. Ми не засікли ніякої паранормальної активності, але милостиво просимо вас все там перевірити.
– А не піти б вам до бісової матері з своїми умовами “ви нам – ми вам”? – на діалог я не налаштована.
– Кому як не Вам знати, що у Вашого дядька немає матері? – чоловік пильно дивиться на мене. Витримую його погляд як і ремарку, а перед очима бачу тільки його з перерізаною горлянкою так, що голова на шиї на чесному слові тримається. – Тоді бажаємо вам успіхів в пошуку Анджея, – Старійшина піднімається, щоб йти, але Кетч його зупиняє і погоджується допомогти.
Ось так ми опиняємось на полюванні. Сирітський дім цілком непримітний будинок минулого століття. Міцні кам’яні стіни, вікна, шо не відчиняються, великі кімнати з вічними протягами.
– За минулий тиждень зникло двоє п’ятилітніх дітей, вікна зачинені, ніхто не входив і не виходив з дитячої, але вранці, коли дітей виводять на сніданок, двох не дорахувались, – директриса тягнеться за черговим носовичком. – Ліжка застелені, вони навіть спати не лягали.
– Можна оглянути дитячу? – жінка киває і проводить нас в кімнату. Всередині будинок цілком сучасний. Тільки через малу кількість кімнат в одній поміщається до десяти дітей.
– Ну, може це справа рук якогось педофіла? – пропонує Кетч після ретельного огляду приміщення.
– Привид педофіла. З таким ми ще не стикались. Живій людині не під силу забрати двох дітей і при цьому залишитись непоміченим.
– Останнього часу ніхто тут не помирав. Особливо, педофіли.
– Цей дім досить старий, – я підходжу до шафи і намагаюсь зсунути її з місця. – Одного разу ми з братами розслідували справу з привидом маленької дівчинки, але виявилось, що дівчинка цілком собі жива. Просто все життя вона провела в підвалі й світу білого не бачила, – я ще раз б’ю шафу, а потім оглядаю її ніжки. – Прицвяхована! Шафу прицвяхували.
– Намагались щось приховати? Гаразд, я за інструментами, а ти сиди поки тут і не встрягай в неприємності.
Легко йому говорити. Неприємності липнуть до мене, як мухи на мед. Але не цього разу. Кетч притягує інструменти і відкручує ніжки шафи. Я тільки спостерігаю за роботою. Коли йому вдається посунути шафу в сторону, ми бачимо дірку в підлозі.
– Ну, я пішла, – дивлюсь на Кетча. – Ти туди не пролізеш.
Діра веде прямо в підвал, вхід в який замурований, щоб діти не лазили.
– Кинь ліхтарик, – як тільки він опиняється в моїх руках, я його включаю. В підвалі багато старих та поломаних речей, пилюка лежить товстим шаром і повсюди павутина.
– Знайшла що-небудь? – доноситься до мене голос Кетча.
– Так, павуків, – відгукуюсь і рушаю далі. В найтемнішому кутку я знаходжу залишки дітей, включаючи тих, які зникли два тижні тому. Я повертаюсь. – Там нікого, крім трупів. Їх обгризли до кісток. Хтось явно був дуже голодним.
– Упевнена, що крім тебе там нікого нема?
– На всі сто від… – ззаду на мене нападають. Це молода жінка з дивними акулячими зубами. Вона з такою легкістю кидає мене в стіну, що я їй навіть заздрю. Сама ж повинна покладатись тільки на вміння зброю в руках тримати.
– Вінчестер! – крик Кетча приводить мене до тями. Хапаю меч і одним граційним ударом від’єдную голову тварюки від тіла.
– Порядок. На мене напала та тварюка, яка дітьми харчувалась, – я показую йому відрублену голову. – Бачив коли-небудь таке? Ось і я також, – викидаю голову собі за спину. – Як ти мене плануєш звідси витягувати?
Після успішного завершення справи ми сидимо в кафе в очікуванні Старійшини польських Хранителів.
– Я ж справді могла це зробити, – вголос промовляю. – Могла вбити того хлопця і я хотіла цього. Жорстоко і повільно.
– Йому ти говорила зовсім інше.
– Це же не ревність я чую в твоєму голосі?
– Так, я ж мріяв опинитись на йому місці з пістолетом поміж ніг.
– Ні, тебе розізлило те, що він збудився. Він хотів мене з того самого моменту, як побачив. Хлопче, тато пояснив мені, що й до чого, коли мені ледве десять виповнилось, а потім, щоб підкріпити теорію, він показав мені свої спогади зі всіма подробицями. Тож, вибач, але не цікавить. Ні хлопці, ні дівчата. І підколювати щодо моєї асексуальності я дозволяю тільки Дінові.
Кетч нічого відповісти не встигає, бо в цей момент входить Старійшина:
– Зустріч відбудеться завтра в дванадцятій поблизу міської ратуші з однією людиною, яка і перенаправить вас до Анджея. Не варто дякувати.
Додати до улюблених