Глава 3
Все живе потребує життя, все живе потребує кохання
-День третій-
— Якщо я зробив щось не так — пробач… — а потім Чонгук ударив кулаком по дверях і пішов, коли за стіною сидів Техьон і плакав у коліна.
«Знав би ти мої проблеми, навряд чи був би злий».
Хвилинна тиша, і Кім сказав собі:
— Ти мені пробач… — той продовжував сидіти на холодній підлозі й, постійно витираючи мокрі очі, дивився на спляче кошеня.
Хлопець підвівся і пішов у ванну, щоб змити з себе все сьогоднішнє навантаження. День був просто прекрасний, але останні моменти, що відбулися — жахливі. Чому ж він так злякався? Чергова спроба залишитися покинутим так, як це зробили мати з батьком?
«Нехай краще це все припинитися, щоб не зробити боляче ні собі, ні йому…»
Кім, роздягнувшись, підходить до дзеркала і бачить закривавлене обличчя. Він з огидою це змиває та спостерігає, як потік води стає червоним. Техьон міркував над тим, що так і помре самотнім. Навіть якщо зрештою зробить боляче. Може ризикнути?
Хлопець не розумів нічого — його розум був сповнений цих роздумів. Навіть книга Вінсента на це все відповідь не могла дати… Мабуть, автор такого не відчував, аби дати якісь поради, підказки на життя. Кім, так і не витерши волосся після душу, схопив пальто і вибіг надвір. Зловивши перше ж таксі, помчав за порадою до Чіміна. Цей хлопець знає, що робити. Він мчав, щоб почути якісь розумні слова Чіміна, щоб той направив його на правильний шлях.
«Коли ж Техьон зрозуміє, що тільки він має розв’язати це питання, цю вельми нелегку задачу?»
Кім стояв біля дверей і голосно стукав у них. Він хотів побачити свого коханого друга, за яким дуже скучив. Але думка, яка не давала йому спокою, створила емоції, і хлопець з мокрими очима та волоссям після душу, дивився на домашнього Чіміна, який відчинив наполегливому гостю двері.
Чімін явно не очікував побачити за дверима зовсім безпорадного і пригніченого Техьона. Це здивувало Пака, але той негайно дозволив пройти йому всередину. Кім невпевнено пройшов у квартиру, почуваючи себе незручно через те, що з’явився в пізній час і змусив нервувати. Чімін посадив Техьона на диван і приніс плед, укутавши його з ніг до голови. Пак, дивлячись на нього як на дитину, похитав головою, мовляв, взагалі не турбуєшся про себе, хоч уже дорослий хлопець. Чімін заварив гарячого чаю і подав його Кіму. Той байдуже взяв його та почав пити, на обличчі Техьона був розпач, наче щось трапилось. А на що він сподівався? Хлопцеві залишилося жити зовсім мало, ось Техьон і з’явився у нього. Це ж очевидно.
«Але Техьон дуже сильний. Його не зламає смерть, хіба що… кохання? Яке насправді ще не прийшло до нього, а може…?»
— Техьоне, як твоє самопочуття? — намагаючись не тиснути на хлопця, промовив Пак. Хвилинна тиша і Кім, зробивши ковток гарячого чаю, відповідає:
— Чіміне, — дивиться вологими очима. — Чому ж вони пишуть неправду в своїх книгах? Чому вони пишуть, що якщо тобі залишилося жити кілька місяців, кинь все і живи на своє задоволення, адже після смерті тобі вже буде все одно. Але… Йому все одно не буде. Я зламаю Його своїм зникненням, заберу сенс кохання, життя. Якщо дам Йому наблизитися до себе, пізніше Він буде страждати. Я боюся зробити боляче, але мені так добре… добре почуватися не самотнім, мені добре, коли я поруч з Ним. Але страх пожирає все, і стає страшно наблизити Його до себе, бо скоро Він буде мучитися, шкодувати, що зв’язався зі мною… Чиміне! — сльози. — Що ж мені робити? Якщо я подарую Йому свій час — розіб’ю Його серце, але якщо припиню це зараз — помру ще гіршою смертю від жалю, що витратив своє життя на постільні режими. Чіміне… — Техьон захлинався у своїх схлипах.
Він благав Чіміна сказати йому щось, коли сам друг дивився на нього, не стримуючи сльози, розумів, як важко йому. Як розумів і Техьон, що зробить своїм вибором — він погубить і себе, і Його. Два варіанти аналогічні.
«І там, і там поганий кінець, незалежно від того, яке рішення він ухвалить».
Чімін, витираючи свої сльози, дивився на Кіма. Потім обійняв його, погладжуючи по спині й сказав:
— Яке б ти не прийняв рішення, воно буде правильним. Але яке б ти рішення не прийняв — воно створить однакові наслідки, Техьоне. Це дуже складно. Але як бачиш, на те воно і життя, щоб робити боляче… Життя зробило боляче і тобі. Навіть якщо в тебе залишилося часу дрібниця — продовжуй. Живи, кохай, твори… — Чімін не міг стримувати своїх емоцій, тому знову пустив сльози.
Вони сиділи обійнявшись і, не стримуючи емоцій, переживали це разом.
* * *
Прокинувшись, хлопець дивився на таку ж білу стелю, як і його обличчя — бліде, жахливе.
«Зовсім скоро буде видно, що хвора людина».
Кім прокинувся в ліжку Чіміна. Мабуть, він уже на зміні. Після вчорашнього емоційного вечора якесь моральне придушення.
«Дурню, навіть Чіміна сюди вплутав, навіщо це йому? Ще й він тепер переживатиме», — але Чімін уночі зігрівав його своїми братніми обіймами та любов’ю.
Тільки на вигляд він здається байдужим і суворим, але насправді дуже милий, веселий та розуміючий.
«Його розбити дуже легко. Після мого зникнення він ще довгий час відходитиме від цього. Може, навіть збожеволіє. Страшно його залишати, адже в нього також немає нікого, окрім мене. Він зовсім один. Нехай знайде собі любов достойну, яка його любитиме всім серцем і навіть більше, ніж я».
Техьон одягнув своє чорне пальто і накинув широкий шарф, виходячи надвір. Він хотів прогулятися, щоб розвіяти свої страшні думки, адже те, що вчора сказав Чімін: «Живи, кохай, твори», надихнуло хлопця.
Те вдихнув цей солодкий запах повітря.
«Вони кажуть нам, що повітря не має запаху? Коли тобі залишиться нещасних тридцять днів, ти відчуєш запах життя».
Прогулюючись парком, Кім вирішив відвідати той покинутий храм, оскільки він залишив гарну атмосферу — це святе місце було по-особливому іншим.
Коли Техьон зайшов усередину, руки затремтіли: навколо золотаві арки, висока стеля була розмальована у святих Отцях, а всюди були ікони. Кім дивився на це із захопленням.
«Це чудово», — ця божественна атмосфера, що доводила хлопця до мурашок.
Кім сів навколішки й, склавши руки, заплющив очі й промовив:
— Господи, у цьому святому місці — хоч воно і дуже забуте — допоможи мені, Отче. Попри мою складну ситуацію, допоможи мені розв’язати головне питання: чи не буде егоїстично створити нам кохання, і зрештою піти? Пресвятий Отче, якщо ти чуєш мої прохання — допоможи. Не знаю, що я накоїв у минулому житті, що маю відплачувати у такий спосіб. Допоможи, — Кім мружив свої очі й, стискаючи руки в кулачки, дивився на стелю, яка була дуже гарною.
Техьон підвівся з місця і попрямував на вихід із цього, забутого людьми, парку.
«Тут дуже красиво і часто бігають дикі звірі».
Кім задоволений йшов дорогою, що була вся в листі, вмить почувши гучний постріл. Здалеку біжить оленя. Його бік весь у крові і, добігши до хлопця, він падає в ноги.
«Це жахливо».
Техьон затремтів, дивлячись, як звірятко смикається від болю, і його великі очі сльозяться. Він сів до нього, простягаючи руку і кладучи долоню на голову, лякаючи його.
«Через якийсь час прийдуть ті люди, які це зробили, і заберуть теплий труп цього прекрасного творіння».
Техьон, не стримуючи сліз, кладе свої руки на криваву рану і стискає, щоб якось зупинити кровотечу. Він хоче дістати свій телефон, щоб зателефонувати Чіміну — він хороший ветеринар, але… останній видих і тварина більше не дихає. Техьон кладе руки на голову і дивиться на неживого оленя, який із розплющеними вологими очима дивиться на нього скляним поглядом. Кім, залишаючи це місце, був дуже засмучений.
«Чому нам кажуть, що люди гірші за тварин? Чому людей порівнюють з тваринами, якщо тварини такого не скоять? Тварини лише намагаються захиститися від таких людей».
Кім вийшов у місто, адже вже темніло, і стояв на переході. Навпроти була кав’ярня. Техьона зацікавила робота юнака, який робив десерти, але в нього нічого не виходило. Той намагався зробити все смачно та красиво, але щось йшло не так і потім летіло в смітник.
«Чонгук?»
У нього не виходить тому, що він думає про вчорашню подію і в його голові зараз Техьон.
«Що ж він накоїв? Що ж він зробив не так, що той втік, так нічого й не сказавши?» — це заважає працювати йому цілий день. Невдоволені клієнти зриваються на юнаку, ще більше дратуючи його.
Кім стояв і бачив, як Чонгук невдоволено все це робить, думаючи, що краще буде, якщо він зайде та перепросить.
«Те, що сталося вчора, це лише невелика помилка…»
Кім впевнено пішов у будівлю, яка давала йому надію хоч на якесь просування.
Техьон зайшов у кафе, на що скляні двері, коли той зачинив їх, задзвеніли. У приміщенні люди тихо розмовляли та займалися трапезою, а за барною стійкою — зовсім не в дусі — бариста, у якого сьогодні руки зовсім не слухались і він не може нічого нормально зробити.
«Може той ображений? Чи багато думає про вчора? Напевно злий, що я так вчинив з ним, адже неприємно бути відкинутим».
Техьон сів за столик і взяв до рук меню. Він чекав на Чонгука, який прийме у нього замовлення, думаючи, що у такий спосіб поверне йому натхнення.
«Нехай, побачивши мене, він знову захоче творити з усмішкою, життям та гарним настроєм».
— Ваше замовлення? Прошу, — сказав адміністратор, з повагою звертаючись до гостя.
— Ваш приголомшливий круасан із шоколадною начинкою та кавою, будь ласка, — той дивився йому просто у вічі й, почувши розмову, Чон звернув увагу на відвідувача.
— Техьоне? — спочатку той був здивований, але, не подаючи схвильованого вигляду, натягнув фальшиве серйозне обличчя, мовляв, його нічого не цікавить, і швидко записавши замовлення, попросив чекати, а потім пішов.
Кіму була зрозуміла ця поведінка.
«Знав би ти, мій любий, як мені важко, як хочу я жити нормальним життям. Як хочу відчувати, що таке кохання, радість, життя… Настане ж той момент, коли ти таки зрозумієш мене, Чон Чонгуку…»
— Ваше замовлення, — акуратно поклавши блюдо на столик, сказав Чонгук. Хлопець усміхнувся і, побажавши смачного, подався назад, але в його душі літали ті промови, які він хотів би сказати Техьонові; багато чого запитати, але це показало б його зацікавленість у ньому.
«А таке якось принизливо показувати?»
— Чонгуку, — одразу зупиняє його Кім. — Дозволь прояснити вчорашню подію? — Кім запитливо дивився на задумливо-байдужого хлопця, який усміхнувся і мовив:
— Я зовсім зла на тебе не тримаю. Можливо, у тебе були свої на це причини. Все добре, — Чонгук усміхнувся і хотів іти, але помітив руки Техьона — вони були у крові. — Що з твоїми руками, Техьоне? — хлопець подивився на них і з великим жалем зітхнув:
— Якщо коротко, браконьєри вже зовсім розійшлися, тому довелося використовувати свої можливості, але на жаль… Все сталося дуже швидко, дуже миттєво… — у його голосі чулося тремтіння — той шкодував, звинувачував себе, що пішов у той парк, і його очі побачили цю грізну картину.
«Життя здатне на все».
— Залежність до таких пригод жахлива. Куля – гра? А живе м’ясо потрапить у грішні шлунки? Маленькі роги повісять на стіну? Життя жорстоке, — Чонгук стиснув кулаки, злість рвала на шматки зсередини.
З кав’ярні потихеньку вже всі йшли й зовсім скоро залишаться тільки вони двоє. Двоє молодих хлопців сиділи за столиком і спостерігали один за одним. Кім так і не взявся до трапези — йому зовсім таке вже не можна, якщо він не хоче вирвати просто тут.
«Цукор під забороною».
— Пригощайся, — подаючи Чону блюдо, промовив Техьон.
— Ні, що ти! Я не об’їдатиму тебе, я зовсім не голодний, — Чон ніяково усміхнувся і, подивившись на свою страву, сказав:
— У парку, що ти там робив? Мабуть, храм? — хвилинна тиша, Кім усміхається і мовить:
— Саме так. Він приваблює своєю величчю і божественністю, там панує спокій. Відвідував храм, вимолюючи у Бога, не відчувати тривогу, щоб той показав мені правильну дорогу.
— До Бога? — перебиває Чон.
— Ні, до Ван Гога. Малювати картини про кохання…
* * *
«Як це бути нещасним? Адже щасливих людей немає — у кожного є свої перешкоди — і це робимо не ми, а життя. Ми не вибираємо яким нам народитися: щасливими чи навпаки».
Чонгук був вигнанцем із самого дитинства. Він був самотнім, хоч у нього і були батьки. Вони на своїй хвилі — їх не цікавило життя хлопчика — тільки горілка і чим би закусити.
Напевно, це і вплинуло на психіку хлопчика — той був мовчазний, але дуже талановитий. Він мав скромну кімнату, де були розвішані безліч гарних картин — він чудово малює. Йому не було кому розповісти про свої бажання, він не вмів розмовляти з людьми, і тому все це він передавав через картини, де повністю відкривався, оголюючи свою щиру душу.
Коли Чонгук ходив до восьмого класу, щоденні знущання не давали йому спокою — жорстокі однокласники, які сміялися з нього, що малює ахінею, що батьки в нього алкоголіки, а він — нікчема.
То була середа, Чон зайшов у клас мистецтва, де вчитель показував учням роботи старшокласників, як приклад сучасної роботи. Він сказав малювати їм свій емоційний настрій. Чонгук був радий — для нього це чудове завдання. Він малював усе, що відчував. Коли до нього підійшов викладач, він ще довго розглядав його роботу — вона була незрозуміла вчителю — що дуже засмутило хлопця. Після цього всі в класі почали сміятися з нього.
Що було на полотні? Там не було нічого… Пусто… Що ж мусить відчувати хлопчик, якого батьки не цінують. Хлопчик, у якого в душі нема нічого?
Порожній аркуш паперу, який видався дивним для публіки, але це і є той емоційний стан хлопчика. Це не повинно обговорюватися тут, це має цінуватись і обговорювати словесно з Чонгуком: «Що ж означає твій емоційний настрій?» Але це прийнялося, як нічого і вчитель, нічого не спитавши у хлопчика, поставив погану оцінку за порожній аркуш паперу.
«Напевно, вчитель мистецтва зовсім не вчитель мистецтва — він нічого не розуміє», — Чонгук лютував.
Намалювати на білому аркуші паперу найпростіше яскравими фарбами щасливу сім’ю та любов, підтримку, але навіщо? Який від цього сенс, якщо це брехня? Чонгук навіть не знає як це малювати. У нього навіть такої мрії немає.
Після того порожнього середовища, коли хлопець роздумував, чому всі малювали яскравими фарбами, а він залишив роботу відпочивати, він потрапив під зір однокласників, які зустріли його біля школи та почали розривати його малюнки. Чонгук був дуже розумним хлопцем — він ніколи не влазив у бійки, щоб захистити свою честь. Коли однокласники нападали на нього — він відчував себе сильнішим, коли умів стримувати свої емоції. Чонгук байдуже дивився, як однолітки рвуть його альбомні роботи, але на той момент до будівлі під’їхав високий і красивий хлопець.
На ньому були шкіряні речі, він приїхав на величезному чорному байку і такого ж кольору шоломі, який він повісив на кермо. Незнайомця зацікавила ситуація: він, дивлячись на ті порвані малюнки, які летіли куди їх вітер розносив, підійшов, присів навпочіпки й почав збирати шикарні малюнки. Потім, запаливши цигарку, розглядав їх: портрети незнайомих людей, різні чудові істоти, які малював цей талановитий хлопчик.
Хлопець подивився на наляканих хлопчаків, що кинули портфель Чона і втекли. Чонгук на той час був спокійний. Він сів і теж почав збирати картинки, не звертаючи уваги на хлопця, що сидів поруч.
— Ти дуже талановитий, — розглядаючи малюнки хлопчика, промовив хрипко хлопець.
— Як бачите, однокласникам і навіть вчителям це здається дивним — сьогодні за мистецтво я отримав два. Напевно, тільки я думаю, що це красиво, — Чонгук з жалем це казав. Йому було прикро, що його мистецький зір ніхто не сприймає.
— Дивним? Хіба мистецтво не повинно бути дивним? Який у вас вчитель, якщо за такі чудові малюнки тобі ставить два? Мистецтво — це те, що відчуває людина, це індивідуальні почуття, які передає автор у своїх картинах, — хлопець подав усі зібрані ним малюнки Чону. — Не звертай уваги на цих дебілів, а якщо щось трапиться — клич мене. Джин, — подавши руку промовив хлопець. Чонгук невпевнено, але з гордістю подав хлопцеві руку і потиснув:
— Чонгук, — з усмішкою промовив Чон.
— Ти талановитий, тобі треба малювати татуювання. Хочеш завтра відвідати мою студію? Може навчу поратися з чорнилом.
— Дуже хочу.
* * *
Зараз цей порожній аркуш паперу висів у Чонгука у його салоні, де він бив людям татуювання. Він дивився на цю картину й іноді думав: «Чому я залишив картину порожньою? Чому саме білий порожній аркуш? Чому я його не зафарбував у чорний — адже білий колір — це надто яскраво для того часу?».
Чонгук дивився на стінку, де дуже багато вивішених картин та дрібних малюнків — це нагадує йому про Джина. Все це вони створили разом. Це місце належить їм після того, як Чонгук відвідав його і вперше намалював Джину татуювання та почав займатися цією справою.
Джин був єдиним, хто його розумів. Навіть попри те, що він був набагато старший за нього, він був найкращим другом і гарною людиною — він зумів дати притулок хлопчику. Батьки на це навіть не звернули уваги.
Джин замінив усіх: і друзів, і батьків. Це брат, який був готовий віддати життя своє за цього хлопчика. Хоч він і вживав наркотики, але залишався людиною.
Коли Чонгуку було двадцять років, Джин змусив його вперше страждати. Він лишився один: без брата, без друга, без батька. Він помер у нього на руках.
«Передозування».
Це важко згадувати, адже Джин для нього був усім.
Саме Джин залишив останню роботу Чонгуку на його руці — татуювання у вигляді змій, що означали «тимчасово». Тільки після смерті Джина, Чонгук вигадав це позначення, тому що і справді відхід Джина тимчасовий, адже настане той час, коли він зустрінеться з тим, кого називав своїм братом, батьком, другом. Улюбленим другом. Саме Джин навчив його любити, дружити, жити, творити.
З самого дитинства Чонгук любив природу — це те саме мистецтво, яке створила природа. Саме зараз у Чонгука більша зацікавленість до людей, що кайфують від природи, мистецтва. Зараз це Кім Техьон, який прекрасний і сильний духом. Техьон — це джерело загадковості, але щоб дістатися до нього і відкрити його душу, потрібно добре впізнати його.
Чонгук для себе успішний: він має студію, де малює людям татуювання, яку йому залишив Джин, наказавши, що це його покликання, та улюблена кав’ярня, яка надихає його працювати. Він хоче приносити людям задоволення у своїх стравах. А точніше — у своїх солодких, чудових круасанах.
У нього є своя історія, чому він акцентував саме на приготування круасанів, і чому кафе він назвав «Круасан».
-Flashback-
Холодний четвер. Земля була вкрита снігом. Чонгуку років зо п’ять. Він йшов із майданчика, коли здалеку вже виднілося, як на вулиці його батьки кричать один на одного, бо були п’яні. Чон забіг за багатоповерхівку, опинившись біля сусідньої. Хлопець сів на лавочку і тихо заридав. Йому набридли щоденні сльози. Батьки ламають його. Це незабаром буде відображатися на його шкільному житті. Повертатися додому зовсім не хочеться, а хлопчику все ще п’ять років, і це ненормально, коли у такому віці будинок та сім’я викликають страх.
Він просидів би там до ранку, але його зацікавив хлопчик, який вибіг із під’їзду і почав плакати. Він виглядав старшим за Чона, але що ж з ним?
«Я не один такий?» — той ридав набагато більше, ніж Чон.
«Напевно, у нього сталося горе», — до нього підійшов якийсь світлий, милий хлопець. Він подав йому щось у руки, і щось сказав, що викликало у хлопчика усмішку. Чонгук усміхнувся — ця картина викликала в нього тепло.
Усмішка цього хлопчика, який нещодавно плакав, викликала в нього тепло на душі, і він забув про все, що в нього вдома відбувається. Той хлопчик щось міцно тримав у руці й помітив позаду сидячого, зовсім самотнього, маленького хлопчика, який був заплаканий, так само як тільки що він сам, і захотів також зробити приємно. Він підійшов до нього і, тримаючи в руках маленький шматочок круасана, який подав йому той милий хлопчина, поділив його на двоє. Потім усміхнувся і тихо промовив:
— Я не хочу, щоб мої нові сусіди плакали, — сказав він так само, як і той добрий хлопчина. Хлопчик усміхнувся і подав шматочок круасана тому, що плаче. Той прийняв його і з задоволенням з’їв. Цей приємний смак був дивовижний.
-End flashback-
Того хлопця, після цієї події, він ніколи більше не бачив, але історія є ще досі у пам’яті Чонгука. Саме після цього моменту він усе своє життя мріяв відкрити кав’ярню, де робитиме круасани та даватиме людям тепло та турботу, як колись це зробив той хлопчик. Напевно, це доля? Вони зараз знайомі, але знали б вони, що колись вони всі троє одне одному зробили добро. Вони подарували один одному турботу, подарували один одному надію на те, що у світі існує добро, що у світі є й такі добрі люди, які зроблять тепло на душі.
* * *
Темна атмосфера у квартирі зовсім не псувала йому настрій — сьогодні був хороший емоційний день. Він дуже радий, що зустрівся з Чонгуком.
Хлопець сів на крісло і ввімкнув світильну лампу. Він подивився на зелену книгу, яка так привертала увагу. Техьон узяв її до рук і розгорнув на тій сторінці, де зупинився. Розділ називався: «Люби своїх ближніх».
«Вони віддадуть останнє, що буде у них, вони зігріють теплим словом, вони підтримають. Цінуйте, любіть, бережіть. Це люди, які віддадуть життя, які за вашою спиною будуть говорити тільки добре слово.»
Кім усміхнувся — лише теплі спогади про Чіміна… Людина, яка і справді готова на все, щоб Техьон був щасливий. Близький, який готовий пожертвувати собою та своїм щастям, щоб подарувати його Техьону.
— Ціную, люблю, бережу, — тихо прошепотів Кім і усміхнувся.
Техьон узяв пляшку молока і налив у місткість кошеняті білу рідину. Він з захопленням дивився, як ця мила істота пила молоко. Він виглядав прекрасно.
-Flashback-
Коли за прозорими вікнами були вже сутінки й незабаром зовсім стемніє, жоден з них не хотів покидати це місце, тому що, коли Чонгук все продовжував дивитися на Кіма і говорити йому про себе — той із захопленням слухав його. А коли Техьон говорив про своє життя — Чонгук усміхався і з великою цікавістю слухав співрозмовника.
«Це було щось важливе для нього?»
У кав’ярні було досить темно, але одна декоративна лампа, що висить над їхнім столом, яка робила романтичну атмосферу, зовсім не бентежила молодих людей. Чонгук закотив свої рукави, показував свої оголені, мускулисті руки, які були всі в татуюваннях. Вони дуже манили й привертали увагу Техьона — на них було неможливо не дивитись. Але на великі порізи, які були всюди на руках у хлопця, дивитися було боляче.
«Що ж змусило його робити собі боляче? Що ж сталось у його житті, що він посмів робити собі такі божевільні речі?» — Кім затремтів — він здивувався побаченому і, дивлячись на чонгукові руки, з невпевненістю сказав:
— Що за шрами на твоїх руках, Чонгуку? — пильно дивлячись на ці життєві ситуації, тихо прошепотів Кім. Чонгук усміхнувся і, подивившись на Техьона з жалем, тихо промовляє:
— Після смерті Джина емоції брали наді мною владу, — Техьон зблід, його серце стислось, а дихати практично стало неможливо.
«Це треба припинити, щоб не вбити хлопця, подарувавши йому надію, а в результаті кинути й піти в інший світ. Але серце хоче битися, хоче відчувати кохання та тепло. Егоїстично».
Чімінові слова: «Живи, кохай, твори» сильні, але чи мають сенс робити боляче іншим? Чи мають право знищувати їх?»
«Його шрами на руках загоїлись, і він це згадує з жалем. Джин його друг. Але якщо піду я — людина, до якої у нього велика цікавість та симпатія? Може й більше. Я нанесу йому шрами на серце. Саме я. Якщо він потім поріже своє тіло — рани затягнуться і покриються шрамами, та на серці не загоїться — обливатиметься кров’ю, давлячи на хворобливу рану. Дихати буде неможливо від нестачі кисню, у пам’яті будуть моменти й тільки: «Він», «Він», «Він». Як же вчинити? Що ж робити? Чи є вихід, щоб не зробити боляче і собі, і йому?»
Ні.
Додати до улюблених