Це другий розділ перекладу.
Божечки мені так подобається!
<3
________________
Поїздка тими лісами була, безсумнівно, напруженою. Густий чагарник ускладнював навігацію по решті шляху, а щільність дерев не дозволяла захиститися сонцем. У той момент мені стало зрозуміло, чому ніхто не поїхав цим шляхом. Ліс сам по собі служив стримуючим фактором. Це створило таку задушливу атмосферу, що я відчула себе більш вдячною за присутність Факелу, ніж будь-коли. З кожним кроком, який ми робили глибше в той ліс, я відчувала, як холодні та порожні пальці сумніву повзуть все далі й далі вгору по моєму хребту. Що, якби це була погана ідея? Шлях був настільки зарослим, що, якби я заблукала і пішла у неправильному напрямку? Чорт, а що, якщо той старий брехав, а цього «L’Manburgа» навіть не існує? Я проковтнула стільки свого страху, скільки могла, і змусила рішуче виразити своє обличчя.
З новопроявленою силою волі я нахилилася вперед і приготувалась підштовхнути Факела риссю. Я вважаю, що це був той самий момент перед тим, як усе помчало вниз. Краєм ока я помітила раптовий рух і переконана, що якби я відреагувала секундою пізніше, моя подорож на цьому б закінчилася. Раніше схований за деревом скелет вийшов на стежку прямо біля мене. Його лук вже був натягнутий назад, і йому залишилося лише відпустити тятиву, яка б направила снаряд прямо в моє вразливе для стріл обличчя.
«Во гімно!» – закричала я, вриваючись п’ятами в ребра Факела трохи сильніше, ніж хотіла.
З оглушливим вереском Факел кинувся в галоп, і я відчула, як стріла просвистіла лише за кілька дюймів позаду моєї голови. На жаль, цей скелет був лише початком. Я зробила усе можливе, щоб провести його навколо дерев і коріння, що виросло над стежкою. Якби він спіткнувся на такій швидкості, це було б шкідливо для нас обох. У міру того, як із-за кущів з’являлося все більше і більше істот, стало ясно, що крик Факела сповістив майже кожного мешканця того лісу про наше місцезнаходження. Не було жодного способу, яким ми могли б просто переплести їх усіх. Отже, піднявшись із сідла, я оголила меч і приготувалась просочити лісову підстилки кров’ю та кістками. Я ніколи не боялася трохи забруднити руки.
Коли ми мчали цією вузькою стежкою, я розрізали будь-яку природу, яка наважувалася підійти надто близько. Це ще раз нагадало мені, чому я вибрала це життя. Я процвітала від адреналіну. Піднесення, яке я отримувала від таких моментів, було майже ейфоричним, тому я майже не звертала уваги на різні рідини, які покривали мої руки та рукава. Я отримала величезне задоволення від усвідомлення того, що можу впоратися з собою. Мені ніхто не був потрібен. Лише меч і мій кінь. Ми були непереможні.
…поки ми не були.
Моя занепокоєність істотами, які атакують збоку, змусила мене пропустити дуже важливу деталь. Це ті деталі, які будуть атакувати з фронту.
Зі швидкістю, якої я ніколи не бачила у жодного іншого виду, Діана раптом уинулася на стежку перед нами. Не встигла я навіть спробувати відреагувати, як Факел різко повернув ліворуч зі шляху, проризаного монстрами, прямо в кущі. Я не могла побачити його та допомогти йому скерувати через те, що всі гілки та листя неодноразово били мене в обличчя, однак те, що я змогла почути, вразило мене до глибини душі. Цей крипер вибухнув, і лише за звуком я могла зрозуміти, що вибух був набагато сильнішим за звичайний.
«Хіба це гімно було заряджене!?» – вигукнула я. Я спробувала озирнутися позаду щоб добре розглянути розмір діри, яку я знала, що він залишив, але ще один сильний ляпас по потилиці гілкою переконав мене, що це не так вже й важливо. Я обняла шию Факела й притиснулась до нього, використовуючи його тіло як щит від кущів. Якщо це насправді був заряджений кріпер, то мій кінь щойно врятував мені життя. Якби Факел відреагував хоч на мить пізніше, я впевнена, що ми обоє були б мертві.
Моє серце билося з грудей, поки ми мчали через той ліс. Не маючи змоги підняти голову й побачити що перед нами, я довірилася своєму коню й прислухалася до різкого й тривожного клацання сучків і гілок, крізь які ми пробиралися. Я все частіше відчувала маленькі порізи на обличчі та руках, яку почали свербіти, оскільки з них сочилася кров. Настільки усвідомлюючи, що я майже не помітила, як звуки ламання палиць зрештою зникли. Коли я відкрила очі й підвелась, щоб сісти прямо, я зрозуміла, що ми вийшли на галявину. Факел зупинився й озирнувся, щоб переконатися, що нас не переслідують, а потім полегшено пихнув.
«Одного разу, коли я зароблю достатньо грошей, щоб оселитися, я куплю справжнє гарне поле, поле повне квітів, щоб ти міг піти на пенсію… Ти до біса хороший кінь.» – похвалила я тремтячим голосом, натягнувшись і погладивши його по шиї.
– До біса хороший кінь… – повторила я.
Я озирнулася в той бік, звідки ми прийшли, і не почула… нічого. Було цілковито тихо, і я не була впевнена, повинно це мене втішати чи нервувати. Ми не могли повернутися на стежку. Ми привернули занадто багато уваги, і я була впевнена, що на нас чекатиме більше таких тварюк. Я шукала сонця й побачила, що під верхівками дерев крадутся останні натяки на сутінки. Скоро зовсім стемніє, і ми будемо чесно грати. Коли я розмірковувала, що робити, щось привернуло мій погляд. Якийсь нерегулярний рух у небі, пірнаючи над і під деревами. Не маючи змоги побачити, що це таке з моєї нинішньої висоти, я присіла на сідлі й повільно підвелась, щоб дати собі кращу перевагу.
Це був прапор.
Абсолютно чорний із червоним півтора кружком, він високий і гордий стояв на своїй жердині й м’яко плив вечірнім вітерцем. Це було все. Не було помилки, це мало бути так.
Це був L’Manburg.
Я намагалась не дозволяти собі надто хвилюватись. Існувала ймовірність, що я потраплю туди лише для того, щоб зустріти наслідки програної війни. Однак цей прапор, незважаючи на його незайманий стан, дав мені надію. Напевно, якби вони програли, то прапор зняли б або якимось чином зіпсували. Але він стояв високо й могутньо. Маяк надії, враховуючи моб поточну ситуацію. Це просто викликало сльози в моїх очах.
Опустившись на сідло, я повела Факела через галявину в напрямку прапора. Коли ми покинули безпечну галявину й повернулися до лісу, я нервувала більше, ніж будь-коли. Не через істот, що ховаються в цьому лісі, я могла би з ними впоратись. З чим я не могла впоратися, так це зі страхом ще однієї невдачі. Стан цієї так званої нації або зробив би мене, або зламав би мене. Моя уява почала розгулювати. Імовірні ідеї про те, що я побачу, коли досягну того прапора, заволоділи моїм розумом. Я сподівалася на краще, але готувалася до гіршого.
Коли ми наближалися до кінця лісу, я нахилилась й скривила своє тіло, щоб спробувати якнайшвидше побачити. Я не могла заспокоїти прискорене биття свого серця і нетерпляче закликала Факела прискорити темпи. Він погодився, мабуть, надто втомився, щоб протестувати. Коли він проштовхнувся повз останню частину хащів, і ми вийшли на інший бік, ми побачили землю у всій її красі.
Там це був…L’Manburg.
Ми опинилися на короткій скелі з видом на країну. Навіть незважаючи на те, наскільки яскраво вона була освітлена, я насилу розрізняла будь-які остаточні будівлі з нашого поточного погляду. Найбільш виділявся темний і потужний прапор. Відчувши себе трохи зворушеною, я залізла з Факела й підійшла ближче до краю. Я була на всьому континенті. Я бачила сотні різних територій і населених пунктів, кожна зі своєю неповторною принадою та привабливістю. Однак у той момент ця нація була найпрекраснішою, що я коли-небудь бачила.
Єдине, що тепер стояло між нами та ними, було досить широке, але кероване озеро. Дивлячись убік, я вже бачила обхідний шлях, отже, саме туди ми прямували. На знак подяки Факелу за те, що він залишив мене живою, я вирішила не пересідати на нього. Натомість я просто взяла його за повідок та пішла із ним до берега озера. Я не могла точно описати чи пояснити почуття, яке охопило мене в ту мить. Було таке враження, ніби, прийшовши сюди, я щось виконала, хоча й не знала, що саме. Я дуже хотіла дізнатися про цю націю якомога більше. На щастя, я б навчалася найкращим способом, яким будь-хто може навчитися будь-чого… з практичного
«Тц цц цц, все гаразд». Я заспокоїла. Я була впевнена, що Факел не втече без мене, тож я цілком погодилась, щоб його осідлали. Крім того, цій людині було б набагато важче точно замахнутися на мене з коня.
Він перевів погляд між Факелом і мною на частку, секунди, перш ніж знову знайти стремено й піднятися на сідло. Звідти сокиру опустили з шиї між лопаток.
«Прогулянка». Він вимагав, і я так і зробила. Зрівнявшись із темпом Факела, я тримала очі вперед і чекала відкриття.
Я помітила що ми рухалися в тому ж напрямку, що й раніше. Коли мене вели вниз з пагорба, я розробила план. Рухаючись не швидше ніж кроковик на землі, я почала діставати свій захований клинок. Я стежила, щоб зброя була прихована. Якби він це побачив, мало що завадило йому вдарити сокирою прямо мені в спину. Від цього не можна було б піти. Все, що мені потрібно було зробити, це зняти його з мого коня й зробити перерву до L’Manburg. Напевно, він був би розумнішим, ніж піти за мною в населе поселення. Це не зайняло багато часу, щоб досягти підніжжя пагорба, і я не мала наміру втрачати свою можливість. Перш ніж він встиг вести мене в будь-якому іншому напрямку, крім L’Manburg, я виявила свій ніж і миттєво встромив його кінчик прямо в ребра Факела. Як і очікувалося, Факел скрикнув і підвівся, дико брикає передніми ногами. Отже, я отримала значну радість, спостерігаючи, як його недосвідчений вершник махнув ціпом і був скинутий прямо з мого сідла. Він випустив крик, який обірвався від удару об землю. Мені хотілося б ще секунду погрітися на його невдачі, але я стала більше турбуватися про Факела. У відповідь на укол в ребра, ймовірно, припускаючи, що це був від незнайомого чоловіка, який їхав на ньому, він вирішив утекти до найближчого лісу. Я не гаючи часу і одразу побігла за ним.
«Повертайся сюди!!!» Я почула, як чоловік крикнув, коли прослизнув повз дерева та кущі.
«Факел!» Я закричала. За мить я помітила його й із полегшенням побачила, що він сповільнюється. «Вау, хлопче, спокійно… спокійно!» – крикнула я, сподіваючись, що він не злякається, побачивши, як я мчу до нього.
На щастя, Факел ніби заспокоївся і терпляче чекав, поки я до нього доберусь. Я була лиша на відстані добрих десяти футів, коли мій шлях раптом перехопий. Інший кін різко став між мною та моїм конем. Мене вразив не сам кінь, а його вершник. На мене дивився чоловік, який, з першого погляду, просто налякав мене. Він мав міцну статуру з голови до п’ят і обличчя, яке цілком очевидно відчувало насильство. Я могла нарахувати загалом п’ять шрамів на різних частинах його рук, обличчя та шиї, і це було лише з того, що було видно. Його довге рожеве волосся було заплетене в косу, яка закінчувалася на спині. З боків його голови стричали два гострих, схожих на тварини, вуха, які стояли на місці. Саме ця деталь змусила мене усвідомити. Він був пігліном. Раніше я зустрічала інших представників його виду… але ніхто ніколи не виглядав такою людиною. Не встигла я захопитися його унікальною зовнішністю, як це відкриття більше мене налякало. На власному досвіді я дізналася, що свині, як відомо, агресивні.
Не тільки менестривожила його раптова поява. Його парадний вхід також здивував Факела. На мій жах, мій кінь знову побіг глибше в ліс.
«Ні!» -крикнула я. Я приготувалася просто обійти чоловіка, але мене зупинили на півдорозі, коли він зійшов з коня.
Лише після того, як він зійшов зі свого коня, я зрозуміла, наскільки він великий. Він легко височів наді мною, а його княжий образ робив його грізним у всіх сенсах цього слова. Прикрашений різними драгоцінними каменями та дорогоцінними металами, у мене не було жодних сумнівів у тому, що ця людина вбивця, і що йому не буде абсолютно ніяких проблем, швидко зі мною впоратися. З пересохлим горлом і роззявленим від страху ротом я підняла лезо й пішла задом наперед, геть від нього. Він дивився на мене з таким виразом, яке я безнадійно хотіла розгадати. Він не просувався до мене, мабуть, задовольнився тим, що просто стояв і дивився, як я йду. Тож, коли , відчула, що відійшла від нього на достатню відстань, повернулась, щоб побігати до лісу.
Однак я явно недооцінила його крок.
За час, який знадобився мені, щоб повернутись і виставити першу ногу вперед, він уже наблизився до мене. Перш ніж я навіть усвідомила той факт, що він поворухнувся, він схопив мене за зап’ясток і без усиль вирвав з моїх рук єдину зброю, що залишилася. Така швидкість здалася неймовірною, і я подивилась на нього з недовірливим страхом на обличчі.
Патетично тихе «Що…» – це все, що я змогла вдатися.
Абсолютно байдужий до мого жаху, і з іронією стиснувши моє зап’ястя, він почав тягнути мене назад, куди ми прийшли. Одразу послідував мій протест.
«Чекай-чекай-чекай!» Я запанікувала, впиваючись п’ятами в землю і безрезультатно намагаючись розтиснути його пальці. «Чорт, відчепися від мене виродок!» Я закричала.
На мій подив, він таки замовк, але лише на мить. Глянувши через плече на свого коня, він двічі клацнув язиком і продовживши крок, а його кінь послідував за ним. Якби я не боялась за своє життя, я б позаздрила такому бездоганному виконаному наказу. Чоловік був крокуючи танком. Жодних кігтів чи ударів не вдалося наблизити його до того, щоб звільнити мене. У всякому разі, це лише дратувало його. Страх підштовхнути його через край терпіння змусив мене досить швидко здатися.
За той час, який знадобився, щоб повернутися на галявину, чоловік, якого я збила з коня, підвівся, відбираючи бруд зі своєї спини. Він подивився просто на мене, а потім на мого викрадача. Він відкрив рота, щоб заговорити, але його перервала поява ще одного чоловіка.
З доріжки, яку я раніше не помітила, вийшла струнка людина зі смолоскипом у руці. Він був одягнений у довгий коричневий тренч із сірою сорочкою з плямами та чорними штанами. Його кучеряве кучеряве каштанове пасмо було дещо недоглянутим і звисало над лівим оком. Піднявши факел, щоб краще освітити територію, він глянув між нами трьома на галявині, не зводячи з мене очей.
«Техно… хто це?»
Додати до улюблених