***
«Ранкове сонце простягалось приємним, пастельним світлом і падало на тендітні італійські будинки. Такий миловидний, але, всеж, прохолодний ранок».
Вона. Вона це щось незбагненне. Вона йшла посеред нераціонально розташованих кафе, плавно, кошачою ходою, перекочуючи бедра ухилялась від хаотично розставлених столиків, хватала дрижаки від поривів суховію, поки намагалась дібратись до місця зустрічі.
Намагаючись не зосереджувати уваги на людях, що спрямовано супроводжували її поглядами, Вона піднімала голову, перекидувала назад своє довге каштанове волосся і спрямовувала свій холодний погляд вдаличінь, поправляла своє летке плаття, що ледь прикривало декольте і простягалось квітковим мотивом до її щиколоток.
Телефон вказує шлях в сторону перемотаної аварійною стрічкою дороги, що простягалась вдаль серед недбалих, поодиноко розмальованих будівль. Майже половина з них покрита плющем, який безжально захопив усі височини на цій вулиці.
Вона стала біля призначеного місця. Здійснила дзвінок тим, хто, можливо, зможе їй допомогти в її «веселій» ситуації.
– «Доброго ранку, я на місці”
– «Так, доброго дня, Ви бачите вивіску ***** ?»- пролунав швидкий, чіткий і впевнений голос.
– «Так, я стою біля неї» Відповідаючи Вона поглянула в бік проти сонця і побачила нечіткий силует, що розпливався у засліплюючому світлі.
– «Ах, то це Ви»
Збоку тихо пролунали ті ж слова. Силует наблизився, і нарешті привиділась ця загадкова персона. Низький ріст, коротке темне волосся це все, що її мозок вважав за потрібне знати про ту людину на той момент. Вона йшла, слідуючи за нею, крок за кроком, тонучи в своїх думках, і взагалі не звертала увагу на оточення.
***
Кілька днів тому, в ясну зоряну ніч Вона стояла на краю балкона, який розташувався навпроти Ватикану. Вона дивилась на вогні Ватикану, на цю верхівку «християнства», а потім, згадуючи пережите, переводила погляд далеко вниз, на рівно прокладену бетонну дорогу, осипану рожевими пелюстками квітів і підсвічену стрункими високими ліхтарями… «Яке гарне місце…. для смерті.»…
Вона виходила на балкон кожну ніч. Кожної ночі вдивлялась у зоряне небо. Думала як давно не бачила зорі. Кожної ночі спостерігала за людьми внизу. Вона пізнала найтемніші куточки людської сутності. В людях, в їхніх діях вона побачила стільки зла й жорстокості, що уже не могла назвати людей людьми.
Людство нищить цю Землю. Ні, людство робить це повільно, і насолоджується стражданнями. Людство катує себе, катує інших людей, і катує Землю. Людство любить страждання, і любить страждати.
Вона ненавиділа людей, усіх людей. І вона ненавиділа себе за те, що вона така ж як і вони. Що вони створені з однієї плоті, в них тече одна кров, вони живуть на одному континенті. Вона ненавидить жорстокість. Вона бачила що людство наближається до свого кінця. І вона хотіла впасти туди, на ту жорстку дорогу, прикриту на вигляд такими ніжними й мякими пелюстками, на одну людину менше. Добре. В той момент їй не було шкода людей. І не було шкода себе.
Вона уявляла як там, на 7 поверхів вниз, на усипаній пелюстками дорозі лежало її прекрасне тіло. Вона уявляла як їй стане легше після смерті. Вона так вважала. Це та людина, яка йшла і доводила всі свої справи до кінця, та людина що ніколи не здавалась і вірила, вірила Всесвіту. Вона довірялась йому повністю, і у відповідь на її любов й відкрите серце Всесвіт вірив у неї і дарував їй те, до чого вона прагнула, до чого прикладувала свої зусилля. Вона завжди вдячна Всесвіту за все, що трапляється на її шляху. І навіть у такій ситуації, де люди бачили тільки смерть і розруху, Дякувала Всесвіту, бо знала точно, що Вона в надійних руках, Вона відчувала величезну силу всередині.
Але зараз їй не вистачало енергії. Вона була як поранена пантера у клітці, і ця пантера навіть уяви не мала де опиниться і що з нею буде далі, проте, вона знала точно, що рідний дім їй не світить. Вона була втомлена, замучена, надламана. У неї зовсім не лишилось сил, і варіант «випадково» здійснити політ на усипану квітами дорогу був найгарнішим з усіх.
Вона думала про це кожен вечір на протязі двох місяців. А вчора… Вчора вона піднялась, простягнула ногу і ступила на зустріч своїм думкам, намірам. Але… в останній момент зупинилась. У неї була одна причина, дуже вагома, яка її стримувала на протязі тих двох місяців, але з часом її стало недостатньо. В останній момент Вона усвідомила. Усвідомила скільки людей віддали свої життя у пекельних боях задля того, щоб вона жила. І вона відійшла. Це була остання її ніч у тому готелі, останній шанс покінчити з усім так… красиво?
Але Вона, насправді, ніколи не хотіла так вчиняти, бо вона дуже сильно любила своє життя. У ній йшла постійна боротьба між бажанням жити і бажанням закінчити це все. Вона набагато сильніша. Вона обрала життя. Я нею пишаюсь. І зараз вона продовжувала жити і боротись, слідувала за тією жінкою, яка була на той час найкращим варіантом. Вона лишила своє тіло діяти на автоматі, а сама впала на дно своїх роздумів, які успішно тягнули її все глибше і глибше у відчай.
***
Минаючи кілька десятків сходів і коридорів перед нею відчиняють кімнату, де вже навпроти вікна розташувалась тендітна італійка. Вона вже знала кілька іноземних слів, небагато, але достатньо щоб привітатись, і, із ввічливості, запитати як у співрозмовника справи. І Вона використала можливість продемонструвати свої знання. Звабливим тоном, усміхаючись промовила усі ці формальності. Вона спостерігала як зрачки італійки розширились і на її лиці мимовільно з’явилась усмішка. Пересунувши стілець поближче до цих двох дам, вона плавно впала на стілець і продемонструвала свій намір вислухати їх пропозиції. Нарешті вона визирнула з омуту і цілеспрямовано перевела погляд на жінку яка зайшла відразу після неї і сіла біля стіни. Вона дивилась їй у вічі. Вони не відводили погляду одна від одної. Здається, повітря наелектризувалось.
– «Як вас звати?» – промовила жінка, не відводячи погляду
– «Айла, а Вас?» -нарешті Вона могла ближче роздивитись співрозмовницю. Коротке, темне кудряве волосся переливалось золотавим блиском на сонячному промінні, а очі яріли ніжно-зеленим кольором.
– «Надін. Ви тут сама? Розкажіть про вашу ситуацію»
– «Я сюди приїхала з кількома родичами, але наразі сама по собі. Виїхали з України, ми місяць були в окупації, ситуація тяжка… ніяких зелених коридорів чи гуманітарної допомоги… нас оточили з усіх сторін, тож ми мали їхати крізь російські війська і їхні блокпости…»
– «Окупація?! Вибачте, а скільки вам років?»
– «Сімнадцять, через два тижні буде вісімнадцять…» – її посмішка плавно зникала, а погляд став спустошеним, Вона відвела у бік лице і вдумливо дивилась у вікно на незвичні для неї дерева, з яких вітер поодиноко зривав листя….
– «Сімнадцять?! …. », – чи то переляканий, чи то здивований погляд Надін, в якому читався шок і… Її аура змінилась, повітря навколо неї заметушилось. Айла виглядала старшою. Надін завмерла на декілька секунд у тяжких роздумах. З ваганнями в голосі вона продовжила, поглянувши на Айлу боязким поглядом з-під лоба:
– «А… м.. Ваші батьки тут?»
– «ні, я тут сама, вони… в Україні»
– «З ними все добре?»
– «Так.» – різко й холодно відрізала Айла, зсупила брови, прищурила очі й досі споглядала вид за вікном, оминаючи нових знайомих, які, в свою чергу, пристально її роздивлялись.
– «Тож, ви шукаєте житло?»
– «Так»
– «Тоді Вам треба відповісти на кілька питань …»
Надін почала розповідати про їхню компанію. В Айли у цей момент щось всередині загорілось… Вона до цього моменту була в іншому місці. Вона була глибоко в собі, залишивши до цього моменту тіло і розум на автоматі відповідати на запитання. Загорілась цікавість. Айла прокинулась. По справжньому. Але що ж її розбудило… Невже цей голос?… Надін розмовляла неймовірно гарною, солов’їною, чистою українською мовою. Не кожен, навіть далеко не кожен українець здатен говорити так. Там, в тому регіоні України, де Вона жила раніше, говорили або на суржику, або на російській. А тут, в іншій країні, людина говорить такою вишуканою українською.
Айла нарешті відвернулась від вікна і перевела погляд на Надін.
Їхні погляди зустрілись, жінка неоднозначно примовкла, зазираючи у янтарні очі Айли. Погляд Надін мимоволі сповзав по лінії довгого темного волосся, що ледь прикривало область глибокого декольте. Зрозумівши це, вона швидко перевела погляд і продовжила свою розповідь, підтримуючи зоровий контакт. Вона ще такого не зустрічала. Не думала що це 17 річна дівчина… Її манери, її слова такі обдумані, її погляд сповнений розуміння.
Вони розмовляли про різні речі. Мирні речі. Встановлювали умови, інформували один одного, дійшли до компромісу.
– «Тоді, ми надамо Вам тимчасову квартиру, поки не знайдемо довгострокове житло».
Весь час ця розмова йшла з якоюсь приємною напругою в кімнаті, чим довше вони дивились одна одній у вічі, тим більше електризувалось повітря, тим глибше і повільніше ставало їхнє дихання, а посмішка Айлін мимовільно викликала посмішки всіх присутніх у кімнаті. Усі були в моменті, і від цих заразних звабливих посмішок у всіх трьох завмирало серце.
Додати до улюблених