– Щось сталося?
– Мені, боляче…
– Ах, а де саме болить?
Тону у своїй я круговерті,
Лише руками б’ючи по воді.
Смішно, чомусь продовжую борсатися у воді,
Думаю, може мені пощастить,
Що хтось помітить мене, серед безкрайого моря,
Може кине мені гілку аби не втонуть.
Човни пропливали повз,
Наче всюди безкраїй ранній туман.
Мов примара, дивлюсь на човни, що пропливали.
Я потроху втрачаю надію.
Чи повинен мене хтось рятувати?
Може просто не помічають.
Руки втомилися,
Вгамовувати в собі почуття безсилля, немає більше бажання.
Вода відчувається вже в легенях,
Очі бачать лише каламутну воду.
Скінчилися думки,
Я програла, знову…
Шукала легші шляхи аби зіграти в гру.
Чесно, давно вже забувши як в неї грати.
Шкіра холодна,
Млява, кольору блідого вапна.
В очах туман.
Очі кольору лісу на початку осені,
Стали схожими на колір водорості на дні.
Як приходили з самого ранку рибалки,
Сідали біля берега на містку,
Мугикали собі щось під ніс.
Хтось починав їм підспівувати,
Голосом тихим, наче з самого дна.
Витріщали очі, дивлячись прямо у воду.
Бачили своє криве відображення,
Протирали рукою лоба, казали:”Почується ж таке -, або ж: – Господи, прости”.
Але щось дивне таки трапилося їхнє серйозне відображення їм усміхалося,
Потім холодна рука із води погладила обличчя,
Вхопила за волосся й затягла у воду.
Ніхто ні чого не чув і не бачив,
Те місце назвали проклятим і ніхто більше не ходив туди дивитися у воду.
Додати до улюблених