Теплий осінній вечір западав над Гоукінсом. Підсвічені променями сонця хмари палали полум’яно-жовтогарячим, ніби хтось розлив золоту фарбу по небу. Повітря не встигло охолонути після сонячного дня, тому лагідний вітер був спасінням для жителів міста. У таку пору на душі спокійно, по-домашньому затишно. Містяни відпочивали, прогулюючись вулицями, та мало хто наважувався забратися в ліс, який вже скинув кольорове листя, утворивши шурхотячий килим на землі. Навіть у таку днину він видавався моторошним, лякав голим гіллям, що хиталося від вітру як пазуристі лапи невигаданих чудовиськ.
Ненсі задивилася на дерева, втративши тему розмови: щось про дурних хлопців, коледж чи роботу.
– Ненс, з тобою все добре?– Робін поклала їй руку на плече, помітивши, що дівчина не слухає.
– О, ні, ні, звісно я…– Вілер активно захитала головою– Зі мною все чудово.
– Вибач, якщо тобі нудно. Я занадто багато базікаю, все так ніби говорю швидше ніж думаю, і від того…– Баклі зітхнула, повернувшись в інший бік.
– Ти не так зрозуміла, не в тобі проблема– Ненсі замахала руками, привертаючи увагу подруги– Просто я…
Слова самі застрягли в її горлі, дівчина замовкла й опустила погляд. Вона ніколи не знайде в собі сил розповісти, як вона закохалась по вуха в Робін. З перших днів знайомства Ненсі відчула до неї такий вир емоцій, який хлопці не дарували їй навіть у ліжку. Навіть згарячу приревнувала її до Гарінгтона, бо поводились вони ніби кумедна парочка. З самого початку це було щось інше, щось прекрасне. Певно, саме це називають коханням з першого погляду. Тільки в кіно людям щось занадто просто зізнатися: не заплітається язик, не тремтять руки. Фальш.
Віллер однією рукою накручувала хвилясте волосся на вказівний палець. Так довго чекала потрібного моменту, аж Баклі покликала її на прогулянку, а тепер Ненсі, здається, образила її. Дівчина густо почервоніла від сорому за свою нерішучість. Найбільше вона боялася, що Робін розчарується в ній. Можливо, їй не до вподоби сором’язливі дівчата, які вміють стріляти з дробовика.
Вони звернули з асфальтованої доріжки й тепер мовчання переривалося хрускотінням сухого листя. Сонце майже сховалося за горизонтом, набуваючи криваво-червоного кольору. Тіні дерев досягли піку своєї довжини.
Баклі заглибилась у роздуми, сховавши руки в кишені куртки. Їй і раніше ніколи не щастило з дівчатами, тож чому вона вирішила, що з Ненсі буде по-іншому? У її пам’яті вже ще жило ниття Стіва, якого відшила ця прекрасна муза. Який шанс того, що Вілер не відштовхне її, витуривши зі свого життя як ганебний спогад? Робін завжди славилася прямолінійністю, та, коли стояло питання втратити рідну людину чи зберегти хоча б ці дружні стосунки, вона ще сто разів прокручувала в голові те, що хотіла сказати.
Потроху вітер набирав сили, приносячи з собою запах вогкості– вісник нічного дощу.
– Слухай, я маю тобі дещо сказати– вони одночасно зупинились, промовивши ці слова, й тепер витріщились одна на одну.
– Ти перша.
– Ні, ти.– погляд Ненсі бігав туди-сюди, намагаючись оминати дівчину навпроти.
– Добре. Знаєш, мабуть, це буде дивно для тебе…– Робін зробила глибокий вдих, склавши руки в замок, її голос тремтів,– Це насправді не схоже на мене, мені завжди так легко висловити те, що я думаю, відчуваю, навіть якщо отримую ляпаса після цього, та я так боюсь втратити саме тебе. Ну, тобто, розумієш? Чорт забирай. Я кохаю тебе, Ненсі Вілер.
Сутінки накинули сизу ковдру на небо, у підліску зробилося зовсім темно. Баклі ледь пальці собі не викручувала, спостерігаючи за реакцією дівчини. Ненсі спочатку зблідла, немов крейда, а потім розчервонілася й залилась сльозами.
–Ох, дідько– Робін ніби струмом пробило, вона почувалася нікчемою– Вибач, вибач, забудь, що я сказала. Цього не було, добре?
Дівчина збито бурмотіла вибачення, поки Вілер обвила руками її шию і тепер ревіла їй у плече. Баклі зважила всі “за” та “проти” й не придумала нічого краще за обійми у відповідь. Тепер вона яскраво відчувала солодко-ванільний запах шампуню Ненсі й на додачу якісь квіткові парфуми, які їй дуже пасували. Потроху вона заспокоювалась, плечі все менше здригалися від схлипів. Робін сумно дивилася їй через плече, спостерігаючи за тим, як вітер кружляє листя в шаленому танці на межі вечора та ночі. Зараз почнеться наступна фаза розмови і, мабуть, буде найважчою. Гілки скрипіли, доєднуючись до танцю.
–Можеш помовчати трошки, будь ласка?
Голос Віллер ще злегка тремтів, але вона говорила твердо. Стискаючи пальцями плечі Баклі, вона швидко скоротила відстань між їхніми обличчями, доки мозок не підкинув нові сумніви. Уста зійшлися ніби в пристрасному східному танці. Здається, колись хтось казав їй жити одним днем. Поцілунок видався незграбним, тремтячим. Губи Робін були сухими, вона часто їх кусала від хвилювання. Тілом дівчини пробігла хвиля жару, руки самі собою стиснулися на талії Ненсі. Потреби дивитися одна одній в очі не було, темрява вже огорнула все навколо водночас тривожною та оксамитовою чорнотою. Баклі відчула солодко-хімічний присмак вишневої помади. Перед заплющеними очима вибухали різнокольорові іскри чи то від неймовірних емоцій, чи то від недостачі кисню. У грудях розгорялося відчуття теплоти, розпалюючи задубіле від нічного холоду серце.
Розірвавши поцілунок, вони простояли кілька хвилин, притулившись лобами та важко дихаючи.
– Інколи не потрібно багато слів.– Ненсі говорила напівшепотом.
Судячи з інтонації, дівчина усміхалася, пригортаючись ближче до Робін.
– Вибач, якщо ти деколи багато говориш, то я емоційно реагую. Ніколи не думала, що може бути так легко на душі.
Баклі мовчки обійняла її міцніше й засміялася, коли відчула дотик холодного носа до своєї шиї.
– Господи, та ти змерзла.– Робін похапцем зняла свою куртку, діставши кишеньковий ліхтарик,– Я проведу тебе.
Віллер намагалася віднікуватись, мовляв, уже велика дівчинка, і нічого страшного з нею не станеться. Співрозмовниця без слів накинула куртку їй на плечі й взяла за руку.
Примарне світло ліхтарика вибивало з темряви нерівну стрічку стежини. В обох дівчат палали щоки, ніби вони годину просиділи над вогнищем. У легенях метелики водили танки, чіпляючи крильцями всі нервові закінчення. Однією рукою Баклі тримала ліхтарик, другою стискала долоню Ненсі.
Дрібний осінній дощ тільки почав накрапати. Тепер дівчата щодуху бігли, розкидаючи листя з-під ніг, сміючись до тріскоту у вухах. З-за дерев уже проглядалися ліхтарі понад вулицею.
Прибігши на ґанок, вони довго відсапувались, пускали одна одній бісики очима, хихотіли наче малі діти. Робін ще раз поцілувала її, взявши ініціативу на себе, однією рукою зариваючись у вологе хвилясте волосся.
На першому поверсі засвітилося вікно. Хтось з родини почув їх. Дівчата швидко попрощались, обмінявшись ще кількома легкими поцілунками. У передпокої почулися кроки. Баклі перестрибнула три сходинки, тепер струмені води лоскотали їй маківку. Перед тим як зникнути за плямою ліхтарного світла, вона ще раз крикнула:
– Я кохаю тебе, Ненсі Віллер!
Дівчина так і стояла на порозі, дивлячись Робін услід, знову відчувала, як червоніють щоки.
Стукіт крапель перервало клацання ключа в замку. Ненсі зовсім не хвилювало, як пояснити наявність в гардеробі нової куртки, яка зовсім не відповідала її стилю. Дівчина дослухалася лише до тріпотіння серця в грудях.
Додати до улюблених