~♂️+♂️

Вступ: Щодня нам доводиться робити вибір: він може бути досить легким — прокинутися зараз, чи поставити будильник на повтор; а може виявитися одним з найскладніших в нашому житті…

Фотіс Спірт, як і решта – не виняток!

Ця робота є другою частиною циклу “Райдужна епоха”. Раджу ознайомитися й з першою “Віра” .

***

Ще з часів студентства, “Old Orleans” стало їх улюбленим місцем для зустрічей: щоб відсвяткувати складання першого іспиту, закінчення першої сесії, вдалий захист диплома, або ж, як тепер — після важкого робочого дня вже дорослого життя. Попереду лише сцена, а за боковим столиком біля стіни друзі обговорювали останні новини, поєднували це з випивкою та не припиняли насолоджуватися джазом.

— То на коли ви назначили дату? Мені ж треба буде приготуватися морально…, матеріально, — укладений чубчик опустився шатену на очі, коли той спробував швидко присмоктатися до коктейлю, не використовуючи рук. А всі десять пальців вистукували на столі в такт музиці.

— Поводься належно, “Old Orleans” — це пристойний заклад і вже багато років не по кишені звичайним студентам, а ти поводишся саме як один з них, — задирав друга співрозмовник.

— Саме за рахунок успішних студентів, воно й стало таким відомим та модним! А ти не ухиляйся від теми! — уже обидва лікті впиралися в стіл, а руки підтримували втомлену фізіономію, ну чи захме́лену.

— Вересень! — було сказано зі спокійною інтонацією, ідеальною поставою, а далі послідував ковток холодного віскі.

— Ти знущаєшся? Залишилось два місяці! Я ще навіть не познайомився з другим шафером. Він же теж мажор, як і наречений? — словесний потік нарешті припинився.

— Весілля у мене, ти то чого баламутишся?

— У тому то й справа, ти ось прилаштувався…, — чоловік трохи поник, — а я залишусь один, без найкращого друга.

— Ну годі, ти й два роки тому це казав. Не вмієш пити зовсім.

— Вміти пити людина може ще з дитинства, після втамування першого голоду, а ось випивати — це не кожному дано навчитися, на жаль! — лунали філософські доводи з п’яних вуст.

— Розумник ти мій, підіймайся, я тебе додому відвезу!

М’яке світло та звуки саксофону залишилися позаду, коли пара чоловіків наближалася до яскраво-червоного BAGANI 28го.

— Ти ж теж пив, — ображено заявив Фотіс, коли його друг мостився в крісло водія.

— В міру, щоб самому можна було сісти за кермо! — м’яка і злегка лукава усмішка Ніка заспокоїла друга.

***

Зазвучала знайома мелодія і так хочеться поставити будильник на повтор, але сьогодні ніяк не можна.

Як же болить голова, а про огидний смак у роті навіть думати не хочеться. Прогрес прогресом, а тямущого засобу від похмілля так і не винайшли. Ідіоти, ось же вона — золота жила! Будильник продовжував кричати, а чоловік на автоматі здійснював щоденний ранковий ритуал: туалет, кухня, лате макіато, сніданок, почистити зуби, умитися і зробити укладку, одягнути те, що власне більше підходить сьогоднішньому настрою і вимкнути музичний супровід. Добре, що квартиру він обрав із гарною звукоізоляцією. Ну ось, Фотіс готовий і можна пурхати, як метелик на свою улюблену роботу!

“ParelSon” — галерея мистецтв, а точніше, це вже мережа галерей по всьому світу. Багато років тому, будучи студентом другого курсу, Фотіс влаштувався сюди на підробіток. Минули роки, а він нізащо не змінить це місце на інше, і річ навіть не в тому, що тепер він завідувач — успішний чоловік із гарною зарплатою. Він просто закохався в цю споруду, її атмосферу та історію.

— Привіт, янголятко! — моднявий чубатий шатен був щиро переконаний, що Аґелікі одержала своє ім’я заслужено.

— Містер Спірт! Доброго ранку! — молоденька дівчина випромінювала промені щастя через свою милу посмішку, особливо вона намагалася зачарувати і підбадьорити свого начальника — містера Фотіса. Інші не помітять, але вона ж то бачить, що вчора він явно добряче відпочив.

— Все як зазвичай?

— Так, перша екскурсія тільки зараз почнеться…, і Елла дуже хотіла б, щоб ви були присутні, вона трохи хвилюється проводити її вперше зовсім одна.

— Саме тому я сьогодні не запізнився, однак це таємниця, — він награно приклав вказівний палець до губ і зробив характерний звук. — Шшшшш!

Обидва засміялися, а потім взялись за свої прямі обов’язки. Фотіс попрямував до великої зали, де вже всі зібралися.

Діти намагалися зберігати спокій і тишу, а Елла і, напевно, супроводжуючий шкільний викладач робили вигляд, що ніякого дитячого шушукання немає.

— Перша галерея “ParelSon” була відкрита у 2131 році в місті Саоніки, — розпочала розповідь екскурсовод, — присвячена загиблому…

— А чому він помер? — дрібний хлопчина хоч і підняв руку, але не чекав, щоб йому дозволили заговорити. Питання обірвало слова дівчини і завело її в глухий кут. Вона відкрила рота, але звуки звідти не з’явилися.

Фотіс звичайно чекав, що доведеться допомагати новенькій, але не думав, що це знадобиться ще на початку.

— Хлопчик був хворий, проте точного діагнозу, крім сім’ї звичайно, не знає ніхто — медична таємниця! — всі голови обернулися і спантеличено дивилися на «нового» екскурсовода, а Елла лише випустила видих з полегшенням — врятована. — Я розповім цю маленьку історію про заснування, а ви притримаєте всі свої питання для милої міс Елли, згодом вона точно поцікавиться чи такі є.

Точнісінько, як у свій перший робочий день, він продовжив цю викарбовану в пам’яті історію:

— Імена, до речі, теж залишилися таємницею, але нам відомо головне — батько-засновник дуже любив молодшого сина, а той дуже любив мистецтво. Частина спадщини, що мала дістатись загиблій дитині, стала основою для створення будинку мистецтв, а решта членів сім’ї та анонімні інвестори допомогли галереї розширюватися і створити цілу мережу подібних. В одній з таких ми з вами зараз знаходимось. При відкритті першої ParelSon засновник встановив лише три головні правила, яким слідували і слідуватимуть:

• Перше: для школярів вхід завжди безкоштовний! І галерея всіляко співпрацюватиме зі школами для організації екскурсій та залучення дітей до мистецтва!

• Друге: всі пожертвування можуть здійснюватись лише анонімно! Галерея не буде платформою для піарної благодійності!

• Третє: три дні на тиждень галерея надає свої ресурси новачкам! Одна з головних цілей ParelSon — допомогти невідомим талантам!

— Ну, від себе ще можу додати, що є четверте негласне правило: двері будь-якої з галерей залишаються відчиненими сім днів на тиждень, а зачиняються лише на ніч! — Фотіс усміхнувся, а міс Елла лише ворушінням губ вимовила “дякую”. — Не буду й далі вас відволікати, ви можете продовжити свій маршрут та насолодитися чудовим світом мистецтва!

— Прошу сюди! — вже відновивши сили та впевненість, продовжила свій перший робочий день нова співробітниця. — Після наступної зали, є приміщення де ми зможемо зробити перепочинок та обговорити ваші запитання!

Тепер все буде гаразд! Завідувач розвернувся і пішов до свого кабінету. Світле приміщення, стіл, крісло, шафа та полички для документів — не зовсім стандартний набір для його посади та сфери діяльності. У цій обителі не було жодної картини чи статуетки, господар просто не міг вибрати якийсь мінімум, його совість не давала добра взяти і визнати одного, але обділити увагою іншого. І взагалі, за дверима й так вистачає цих картин та статуй! Він переглянув плани на цей тиждень, на заплановані шкільні екскурсії, вечори мажорів і виставки нових обдарувань. А потім викликав секретаря.

— Містер Фотіс? — вона зайшла відразу після короткого стуку у двері.

— Аґеліки, чому буклет для наступної виставки новачків не готовий?

— Ох, розумієте, виникли деякі суперечки між містером Джорджем та місіс Софі.

— Чому мене ніхто не поінформував?

— Думаю, вони не хочуть здатися некомпетентними… — ніяково відповіла дівчина.

— Прогадали! Обох до мене! — та чим ці ледарі займаються?

Янголятко покинула кабінет, а через п’ять хвилин перед ним стояли винуватці зіпсованого настрою.

— І? — ну чого вони стоять, як впокані і мовчать?

— Ми схибили! — хоч десь є злагодженість, адже відповіли одночасно, може за дверима змовилися?

— Добре, що усвідомили! Ці буклети ще треба надрукувати, а ви тягнете кота за хвіст. Так в чому проблема?

— Ми не знаємо кого виставити, — першою наважилася заговорити Софі.

— Невже скінчилися заявки? — таке трапилося б уперше на пам’яті Спірта.

— Що ви, у нас заявок  непочатий край! — ось і Джордж вступив у діалог.

— Правда? — не заважало б начальству, тобто йому, частіше цікавитися новачками, а то все скинув на цих двох, може треба ще когось у команду найняти? — То в чому ж проблема? Не тягніть!

— Зазвичай, ми комбінуємо роботи кількох художників-початківців і скульпторів-новачків, адже будівля велика, а бажаючих отримати шанс засвітитися у нас — багато, — пояснює вже відомі факти містер Джордж Свіфт.

— Є дарування, чиїх робіт так багато, що доведеться всі три дні віддати лише йому! — місіс Яннос вирішила перейти до справи.

— Шановні, ну ви ж уже не маленькі, знаєте, що майже у всіх невідомих талантів хоч греблю гати тих напряцьовок, і це ж ваша робота їх профільтрувати та відсіяти зайве!

— Ось! — Софі Яннос різко поклала папку на стіл. — Я не знаю, що тут можна відсіяти.

Свіфт мабуть вирішив за краще промовчати, бо не було в ньому ще тієї впевненості, що у напарниці. Може через те, що та старша, однак, скоріше вже через її родовід — еліта, дуже багата еліта! Фотіс узяв папку — виклик прийнято. Даремно. Фото зафіксували справді гарні роботи, їх було так багато, але рука не піднімалася щось викинути з колекції. Перегляд зайняв півгодини, або навіть більше. Він програв. А стомлені відвідувачі мріяли піти до свого кабінету та сісти.

— Для початку, перевірте, чи справді він невідомий новачок.

— Вже кілька разів перевірили, — перебив завідувача Джордж. — Ми справді маємо надати йому нашу підтримку.

— Що ж, добре! Сьогодні середа, до наступного четверга більше тижня! Прорвемося! Тягніть сюди папки тих, що наступні по списку та їх контактну інформацію, і телефон цього дива, — він хлопнув по папці на столі, — теж знайдіть!

— Ви хочете поміняти послідовність…? — занервував Свіфт

— Спокійно! Це лишіть мені! І щоб жодна жива душа, крім присутніх тут, не дізналася про цю ситуацію! Все зрозуміло?

— Так, — все ж, іноді до кращого, коли вони такі єдині.

— І ще — можете принести свої стільці!

Колеги не змогли приховати широких посмішок. Як же мало їм потрібно для повного щастя — дозвіл взяти стільці. Може це і егоїстично, змушувати стояти у себе в кабінеті, але він просто прищеплює життєвого необхідну звичку для співробітника галереї — мати здатність годинами стояти, ходити і не мати можливості присісти.

До кінця основного робочого дня залишалося дві години, а далі бенкет, де він головний гід. Проте сьогодні їхня трійця встигла дуже продуктивно попрацювала, були пророблені всі нюанси виставок на найближчий місяць, і щоб ці плани можна було втілити, треба залагодити деякі питання з начальством, що над ним та містером Тріпсом.

З першим пунктом було закінчено дуже швидко і успішно, не дарма ж він у цій сфері стільки років. Залишилося зробити дзвінок загадковому таланту.

— Так? — хтось відповів, ну нарешті, Фотіс уже вп’яте набирає.

— Доброго дня, чи можу я поговорити з містером Іліасом Тріпсом?

— Це я… — якийсь зляканий голос у цього дарування.

— Мене звуть Фотіс Спірт, я завідувач галереї мистецтв ParelSon і хотів би обговорити деталі вашої заявки на використання наших ресурсів для здійснення вашої виставки.

— Я не пройшов? — хлопець запитав не дослухавши.

— Ні, ні, ми будемо раді допомогти вам показати ваші роботи. Навіть більше, вам бажають надати можливість відкрити виставку у головній галереї міста Саоніки! Зрозуміло, що всі витрати на перевезення картин і на вашу подорож закордон будуть покриті нашою стороною!

— Я не хочу.

— Що, перепрошую? — невже наближаючись до тридцяти трьохрічного віку починаються проблеми зі слухом.

— Я хочу, щоб мої картини висіли саме у моєму місті! Це проблема?

— Ні, звичайно не проблема… — ще яка проблема, все пішло зовсім не за планом. — Справа в тім, що існує певна черга і ми думали, що якщо ви поїдете за кордон, то тут вона просунеться, а тому призначили виставку наступних претендентів.

— Тобто, якщо я не полечу в Саоніки, то втрачаю свій шанс у Бермонгу?

— Ні, що ви! Просто ми не зможемо дотриматися правильного порядку, і я зобов’язаний про це, вам, повідомити, — соромно брехати, але треба прикрити зад собі та своїм бовдурам.

— І коли могла б відбутися моя виставка?

— Наступного тижня.

— … — його не чути, але Тріпс точно засмутився.

— Ми можемо влаштувати вашу через тиждень, — тільки почав Фотіс, а його знову перервали на середині.

— Правда?

— Так. Я так розумію, ви цього дуже чекали, але дозвольте дізнатися… може ви погодилися б почекати до Різдва?

— Навіщо? Ви ж говорите, можна вже через тиждень.

— Це так, але я буду чесним, мені дуже сподобалися ваші роботи, і не тільки мені, а оскільки ви відмовилися від Саонік, то виставка в період Різдвяних канікул — це вигідний хід, багато хто мріє про такий шанс, ваші роботи зможе побачити набагато більша кількість людей, статистика не помиляється.

— Містер…

— Можна просто Фотіс.

— Містер Фотіс, я маю час подумати перш ніж дати свою відповідь?

— Так, звичайно! — ну нарешті, лід рушив і не довелося почути чергове «не хочу». — Але якщо ви все ж таки не захочете чекати до грудня, то повідомте будь ласка до вівторка про ваше рішення можете зателефонувати до приймальної або ж мені, це мій особистий номер.

— Добре, я зрозумів. До побачення, — і просто відключився, чим уже навіть не здивував Фотіса.

Спірт мріяв, що сьогоднішній бенкет не затягнеться надовго. І що до вівторка ніхто з ParelSon не почує про Іліаса Тріпса. Що за дивний хлопець?

***

Неділя мала бути цікавою. Саме сьогодні відбудеться зустріч із Ніком, Алексом та… другим шафером. Перше враження завжди важливе, треба уважно поспостерігати за цим містером Давидом. Фотіс сподівається, що він буде таким же… вартим уваги, яким виявився Алекс Захаруліс.

У кафе на нього чекав лише друг.

— А де інші? — Фотіс то вже морально підготувався, а виявляється даремно.

— Будуть через півгодини, Алекс вирішив дати нам фору, щоб встигли перегудіти й кісточки їм перемити.

— Поважаю його за кмітливість! То з чим мені доведеться мати справу?

— А що тебе, власне, цікавить? — Нік зробив ковток зеленого чаю і покликав офіціанта. — Принесіть будь ласка лате макіато без кофеїну та два каталоги!

— Дякую за турботу звичайно, але що як сьогодні я б теж вирішив випити чаю? — може настав час міняти звички, або ж треба просто радіти такому уважному другу.

— Вибач, — чоловік уже збирався знову покликати хлопця.

— Розслабся, ти як завжди вгадав! То, що з себе представляє той містер Морган? І що від нас вимагається, як від ваших шаферів?

— Він добрий друг, вдалий підприємець, не перебуває у стосунках, не приховує, що альфа, не корчить із себе казна що, а ще з ним легко спілкуватись, сам побачиш.

— Ммм, прям ходячий ідеал, — додавши три пакетики цукру, його напій став чудовим.

— Це вже тобі вирішувати, а обов’язків у вас ніяких немає, ну звичайно, крім того, що треба з’явитися і посміхатися весь день.

— А якісь організаційні питання? — якось не так Спірт представляв свою роль на весіллі найкращого друга.

— Всім займаються професіонали! Я навіть вибір наших весільних костюмів залишив на них.

— А іміджем шаферів, твої професіонали не проти будуть зайнятися? Тільки ці витрати на мені!

— Думаю, це хороша ідея, але варто її обговорити з хлопцями.

— Не хотілося б осоромитись своїм зовнішнім виглядом перед “сметанкою” нашого суспільства, яка там буде.

— Дурниці, у тебе чудовий смак!

— Дякую, друже! Але існують певні обставини. Мій стиль хороший для чудиків схиблених на мистецтві, проте серйозним його не назвеш. А я б хотів бути «серйозним» у твій день, — іноді Фотісу так сумно, ніби власну дитину заміж віддає.

— Знову цей погляд, а от іскорки в очах тобі личать більше! Як доречі справи у галереї? — сьогодні ця зміна теми спрацювала навпаки, замість радісних іскорок погляд Спірта почав люто палати.

— Спрааави! — він майже завив.— До нас в руки потрапив діамант, я й захотів йому допомогти! Домовився про виставку в Саоніках! В Саоніках!!! А він, бачите, в Бермонгу — рідному місті, хоче!

— Саоніки? Хіба не там найбільша і найвідоміша галерея серед інших “ParelSon”?

— Ти про це знаєш, я про це знаю, а він, мабуть, ні, — настрій Фотіса знову погіршився.

— Не засмучуйся, ти зробив, що міг! — Нік дуже намагався заспокоїти та підтримати друга.

— Ні, ще не все… Але годі про мене, як твої справи? Чи не збираєшся міняти роботу?

— Ні, поки що ні, — погляд Віроніка затримався біля вхідних дверей, а широка посмішка застигла на обличчі. — Вони вже тут.

Фотіс обернувся. Хоч картину малюй — високі брюнети, сонцезахисні окуляри та променисті посмішки. А літні вбрання повною мірою дозволяють оцінити пружні м’язи. Як профі, Спірт розуміє, що ці аполлони були б ідеальними натурниками для скульпторів.

Не сідаючи, Алекс вирішив провести спочатку швидке знайомство:

— Фотіс, це Давид! Давид, це Фотіс! З нормами етикету закінчили, — він поцілував нареченого в щічку і присів.

Обидва шафери посміхнулися і зробили вітальний кивок головою, адже рукостискання вже давно стало моветоном. Приємний сюрприз. Саме ним стало це нове знайомство. Містер Морган був уважним, кумедним та цікавим. Їхня четвірка гармонійно поєднувалася, навіть дивно, що вони раніше не зустрічалися в такому складі.

Якось так вийшло, що майбутнє подружжя залишило нових знайомих наодинці. Фотіс дивувався, чи людина поруч насправді така класна, чи це результат років гарного виховання та досвід роботи з різними людьми.

— Будь-якого дня можу провести особисту екскурсію, якщо справді цікаво, — проста істина — покажіть свій інтерес до мистецтва і містер Спірт до ваших послуг.

— А який сенс вдавати! Я навіть можу зробити зустрічну пропозицію, адже мій рід поколіннями збирає вдома колекцію живопису!

— І я із задоволенням скористаюся твоєю пропозицією, — ех, щось Фотіс швидко погодився. — Але моя прозвучала раніше, відповідно ти перший мусиш заглянути до галереї!

— Вдень… чи ввечері?

— Не має значення, головне — попередь заздалегідь, — йому здалося, чи в тому питанні й справді дивна пауза прозвучала?

— Я б із задоволенням ще поговорив з тобою, але в мене призначена зустріч! — Давид знову глянув на годинник.

— Зрозуміло, контактами ми обмінялися, дзвони якщо що!

— Думаю, це станеться швидше, ніж ти можеш собі уявити!

Мрія скульпторів усміхнувся і пішов, а завідувач галереї не поспішаючи доїдав свій десерт.