От і йду я додому. Як в найсумнішому фільмі. Моє пальто розвивається на холодному весняному вітрі, волосся як на зло лізе в очі. Був би я персонажем цього “найсумнішого” фільму, в мене закохалося б половина дівчат в кінозалі. Але я не персонаж.. Нажаль.
Взагалі, я не люблю весну, мені більше до вподоби осінь з її бабиним літом. Коли я був молодшим, в ту пору року я збирався ходити в свій навчальний заклад. Мені завжди казали, що я здібний учень. Як же вони помилялися. Насправді кожен може вчитися, як вчився я, просто не кожен хоче. Від цього мені з кожним роком стає все сумніше. Невже всі мої досягнення це просто хороший збіг обставин? Та навіть якщо й так, це вже не несе ніякого сенсу, до поки я найкращий хірург в місті… області. Інколи, мені стаж дуже приємно, що люди звертаються за допомогою саме до мене. О так, моє его дуже це тішить.
От вже я і на порозі квартири. Там холодно, я знаю. Не те, щоб в мене немає грошей, щоб оплатити опалення, ні. Просто мені завжди холодно останнім часом. Чекаю на літо, так би мовити.
— Де ж ті кляті ключі … – треба позбутися звички бурмотіти собі під ніс, а то ще й недобрі вуха почують і буде мені лихо
— Пане Сміт? – здається я знаю хто це.
— Доброго вечора, Генрі – це, певне, єдиний кому я буду радий сьогодні. Так, це, власне, мій єдиний друг.
— Доброго і Вам, Роберте! Та Ви не виглядаєте добрим, чому така кисла міна?
— Ніби вона в мене буває іншою – я спробував трохи змінити свій вираз обличчя. Видно не вдалося, бо Генрі став ще більш похмурим – Та не зважай, просто на вулиці в калюжу вступив – Не хочеться розповідати йому про психолога. Та й не треба, напевно.
— Еге ж, з ким не буває… Може зайдете до нас на вечерю? Бо в Вас в холодильнику, як я розумію, миша повісилась – Хлопець усміхнувся. Він правий, у мене вдома немає нічого окрім хліба, макаронів та якихось біч пакетів. Боже, але ж в мене купа грошей, чому я не можу почати нормально харчуватись – Агов, не мовчіть!
— Мг.. Я зайду, якщо твої батьки не проти – Здається, я занадто часто їх відвідую.
— Звісно ні, пане Сміт! Самі ж знаєте, вони Вам після тієї операції готові ноги цілувати!
— Ну, тут ти вже перебільшив – Здається я посміхнувся. Вперше за день. Це можна вважати прогресом?
І от, ми нарешті рушили до квартири його батьків. Він і сам там живе, поки що. Кожен день мені говорить, що як тільки поступить в колледж, так зразу переїде. А я пам’ятаю його ще відносно малим. Його темне, майже чорне волосся ще не можна було зв’язати в хвіст, а його батьки ще не мали сивини. О, його батьки…Святі люди, одним словом.Мало того, що вони майже прописали мене в їхній квартирі, ще й годують безкоштовно. Пані Марія, мати Генрі, так нагадує мені моє колишнє кохання, що я не міг дивитися на неї, під час нашої першої зустрічі в лікарні. А її чоловік, Людвиг, є нижчим ніж та й меншим в принципі, але він все ще вищий за пані Марію що найменше на півтори голови. А може це я занадто високий… Втім, ми вже прийшли до порога Генрі
P.S я знову писала це вночі 🙂 Дякую, за хороші оцінки, це дуже важливо для мене!
Додати до улюблених