Пізній вечір.
На вулиці вже засвітилися ліхтарі, машини увімкнули фари. Місто перетворилося у зоряне небо. Де за кожною цяточкою світла ховається історія. І тільки в одному віконці не було видно світла. Ні, господарка ще не спала. Вона просто перестала бачити це зоряне небо, хоча й досі залишається його частинкою. Що ж може подивимось уважніше, що вона робить зараз?
У кімнаті за столом сидить дівчина й дивиться відео на YouTube. Звичайно відео, яке вона передивилась раз сто. Вона знову його дивиться. Наче хоче зміст цього відео запам’ятати назавжди. І знаєте це не дивно, тому що це він зробив для неї. Зібрав усі їхні спогади й помістив їх туди.
⁃ І як одне й те саме відео можна дивитися сто раз знову і знову? Краще вже піди прогуляйся або інше подивись, – сказала її подруга.
⁃ Ні, я хочу дивитися це відео, – відповіла дівчина, щільніше вкриваючись ковдрою так само, коли вони робили це разом дивлячись фільми. Вона вдихнула на повні груди запах, який залишився на ковдрі. Це був саме той аромат, який її міг заспокоїти. Та одночасно з цим від нього вона хотіла плакати, ридати та кричати. Тільки все, що вона робила зараз. Це куталась сильніше в цю ковдру. І знову передивлялась це відео.
На жаль, тільки там вона може побачити свою кохану людину. Тільки там вона існує. Там, де сидить дівчина цієї особистості не існує.
⁃ Ти вже можеш нарешті це відпустити!? Живи далі, твоє життя на цьому не завершилося! – сказала подруга, яка вже декілька днів не могла тебе витягнути на вулицю. Хоча раніше ти обожнювала прогулянки на свіжому повітрі. І вона себе просто відчуває спустошеною, що нічим не може тобі допомогти.
⁃ Життя може й ні. Але певна частина його завершилась. – відповіла ти повертаючись знову до екрана ноутбука. І знову поринаючи в спогади, коли ви були разом.
Коли ти насолоджувалася красою зелених очей нескінченну кількість разів.
⁃ Що ти так уважно розглядаєш на моєму обличчі? – запитав хлопець, коли ти вже добрі 10 хвилин розглядала його обличчя.
⁃ Твої очі схожі на трясовину 🙂 – відповіла ти йому знаючи, що ймовірніше зараз тебе почнуть лоскотати.
⁃ На трясовину значить? Надіюсь це ця, яка може затягти тебе всю?
⁃ Ну, не знаю. Ні, точно ні. Не затягне сто відсотково
⁃ Ах так? Ну тримайся. Я зараз тебе залоскочу, – сказав весело хлопець починаючи лоскотати живіт, пахви й ноги дівчини.
⁃ Ні, ха,- посміхаючись промовила дівчина.- Я більше не можу. Я програла.
⁃ Повтори, я не почув. – відповів тобі хлопець, продовжуючи лоскотати твої ступні.
⁃ Я програла. Здаюсь. – відповіла ти запихавшись, тому що сильно сміялася перед цим.
⁃ Ось так треба роб… ой, – зойкнув хлопець, коли його неочікувано перевернули на спину.- Отже, так ми граємо?
⁃ Так, саме так ми граємо. А ще, я тебе кохаю. – сказала ти йому, намагаючись передати всі свої почуття до нього цими трьома словами. Хоча розуміла, що твою любов до нього, виразити ними є нереальним. Ці почуття, які бурлять усередині тебе, мов лава. Коли він посміхається, цілує, обіймає або просто знаходиться поряд. І навіть, коли ви знаходитеся за тисячі кілометрів від одне одного. Ти знаєш, що кохаєш його.
⁃ І я тебе кохаю. – відповів хлопець сильніше обіймаючи тебе й вдихаючи запах твого волосся. Він би хотів зупинити час зараз. І просто лежати з тобою так. Та серце його починало боліти, коли він розумів. Цей час, який він провів з тобою був найкращим у його житті. І він не хоче тебе покидати, не пояснюючи чого він має йти. А просто залишаючи записку, де він написав: “Вибач”. Коли він дивиться на тебе, яка спокійно заснула в його обіймах і спить так солодко, що залишається поцілувати цю ромашку в чоло. Обережно покласти на диван, накрити ковдрою і… Він розуміє, що плаче. Розуміючи, коли його сльози падають на твоє обличчя. Ти у відповідь на це смішно зморщила свій носик. Просто витираючи свої сльози з твого обличчя рукавом свого худі й роблячи те саме зі своїм обличчям. Хлопець накриває тебе ковдрою. В останнє цілує твій носик. І йде.
Прокинувшись вранці ти не розумієш, де знаходиться хлопець. Перша твоя думка це пішов у магазин. Ти встаєш, щоб піти у ванну кімнату й вмитися. Та на дверях ванної кімнати, помічаєш листочок прикріплений скотчем. Ти швидко зриваєш його не вірячи власним очам. Просто не хочеш у це вірити. Невже ви не могли просто сісти й обговорити те, що вас турбувала. запитуєш ти в себе. А потім ти чуєш новини. І після цього, просто починаєш дивитися, то відео заразом.
Тому що, тільки там, вона може бачити таку рідну посмішку, яка поєднується з переливчастим сміхом. Тільки там, вона може бачити рух, такого рідного тіла. Тільки там, вона може побачити сяйво душі. Тільки там, вони існують разом.
Та неочікувано вона чує голос. Це такий рідний голос. Це голос її, але не її. Це голос, тої людини.
⁃ Ромашко, я тут, – промовила людина.
⁃ Що ти сказала? Зачекай не йди!
Дівчина пішла до дверей з кімнати в коридор. У неї залишалася надія знову почути цей голос. Але його вже не було чутно. Тоді вона відкрила двері в коридор і напружила свій слух. Вона була схожою на тятиву. Уся її особистість прагнула, хоч на секунду почути той голос.
⁃ Так, а чого ромашка зажурилась і пелюстки свої опустила?
Дівчина завмерла, затаїла своє дихання. Навіть здалося, що її серцебиття стало повільніше. У ній усе завмерло в очікуванні. Щоб тільки не злякати людину, якої це був голос. Але це все було марно. вона не чула його більше.
⁃ Я сумую за тобою. Будь ласка, хоч на секунду дайте мені почути його голос ще раз. Я вас прошу. Усього на секунду послухати, почути його голос, – промовила крізь сльози.
Тоді ж вона вимкнула світло в кімнаті й зробила крок у темряву. Просто вірячи у те, що там вона обов’язково почує його знову.
⁃ Я скоро знову почую його. Ще трішки. Я почую його мелодію голосу, його спів. Я почую його.
Та це все було просто жартом над нею. Жартом створінь, які живуть у темряві. Це була їхня спроба забрати ще одну світлу душу. Щоб їх стало більше на одну сіру душу. І їм це вдалося.
Додати до улюблених