Вечір

Був майже вечір. Красувався гірський пейзаж. Деякі гори були настільки високі, що пухнасті хмари закривали їхні вершини, зливаючись зі снігом. Тааак, там було багато снігу. Один крик – і є ризик заснути вічним сном під цією холодною ковдрою. Як добре, що ті двоє були ближче до підніжжя…

Темноволоса дівчина і рудоволосий хлопець стояли на льоді, на невеликій відстані один від одного. Дівчина була одягнена у форму хокеїста-воротаря і впевнено стояла на ковзанах, тримаючи в руках ключку. Її опонент, на відміну, стояв без хокейської форми. Натомість у нього був плащ, штани, шапка та шарф. Ну, і ковзани, зрозуміло.

—До-бре-нько. Нумо, Ріглі, вдарь ключкою з усієї сили, а я спробую відбити шайбу! – гучно сказала юнка, закриваючи своє обличчя захисними ґратами на шоломі.

— Т-Ти впевнена? А якщо занадто сильно вдарю? Я не хочу тебе поранити… – із турботою відповів юнак.

Дівчина сперлась на свою ключку і поглянула на Ріглі з усмішкою, піднявши одну брову.

— Ой, ой, та не хвилюйся ти так…Та і доведи, що зможеш вдарити настільки сильно, щоб мені кістки переламати.

Після цих слів дівчина хитро посміхнулася, продовжуючи дивитися на хлопця своїми синіми очима.

Рудько випростався і трохи насупився.

— Ну, гаразд….Тоді…

Хлопець швидко приготувався до удару і мовив:

— ОтримУУУЙ—!

Зі свистом ключка стукнулася об шайбу і та на великій швидкості летіла убік синьоокої.

— Ой-ой— –це все, що встигла сказати дівчина.

УДАР! ПОВНЕ ВЛУЧАННЯ!!….В голову, правда….

Хокеїстка ледь похитнулася і взялася за голову, одягнену в шолом, а потім впала на трохи присипаний снігом лід.

До хлопця не одразу дійшло, що трапилося.

— Еббі?……ЕББІ! – рудько кинув ключку і швидко просковзнув до подруги.

Присівши поряд з нею, він почав швидко говорити, паралельно штовхаючи її, щоб та прийшла до тями або навпаки не відрубалася, у разі:

— О ні, Еббі, пробач! Пробач мені, будь ласка! Я ж і справді не хотів! Проба—

— Ей, ей, спокійно! Та це звичайна справа для хокеїста отримати в морду шайбою, ха-ха! – з усмішкою на обличчі, несподівано озвалася Еббі. – Я в порядку. Гаррррнений удар, Рі!

Хлопак трішки здивувався, але потім зітхнув з полегшенням. Він перевів погляд своїх зелених очей на дівчину, щоб перевірити, наскільки в порядку вона. Нехай Еббі і світила зубами, а кров з носа потекла струмком. І ґрати на шоломі були трохи погнутими.

— Я ЩО, ТОБІ НІС ЗЛАМАВ!? – злякано крикнув Ріглі.

— Щ– А! Заспокійся, заспокійся! – промовила синьоока. – Навіть якщо й так, то мені не вперше, не хвилюйся. — з усмішкою відповіла дівчина.

— Вперше чи ні, але перевірити треба. Ідімо до Хоші.

— Все нормааально – протягнула Еббі і спробувала встати.

Ріглі озразу ж допоміг дівчині і коли вони двоє добре стали на лід, він сказав:

— Навіть якщо не хочеш піти перевіритися, нам все одно потрібно повертатися. – рудько поправив шарф. – Ходити можеш? Ще чогось не пошкодила?

— Уууф … Так, тупцятм можу. Як же ти переживаєш все таки – вона просковзнула повз хлопця, мимохідь поплескавши його по плечі. – Поїхали, Рі.

— Д-Добре, тільки візьми щось, щоб прикласти до носа.

Зібравши речі, двійко друзів почали спускатися з підніжжя.

Ближче до рівнини, природа змінила свої холодні та зимові тони, на теплі та весняні. Було тепло, тому Еббі та Ріглі зняли свої головні убори і продовжували йти до гільдії. Рудько ледь розворушив своє волосся, а синьоока зібрала своє волосся в хвіст, пустивши свою розтріпану гривку. Хлопець дорогою зірвав пару квітів і трав, і почав робити вінок, щоб скоротити час. Він уміло вплітав стеблі з листям між собою і повертав бутони так, щоб виглядало гармонійніше. Дівчина на той час просто йшла і думала про своє, час від часу витираючи кров з носа. Іноді, вона могла надто сильно притиснути і колючий біль спритно пробігався по покаліченій області.

Було боляче. Але синьоока і справді звикла до забоїв, переломів та інших казусів, так що це для неї, як крапля в морі. Ріглі один із тих, хто стежить, щоб вона чогось гірше собі не зробила. Еббі помічає його турботу, і нехай це може виглядати, немов вона підколює рудька через його переживання, насправді дівчина цим дуже цінує.

За тими справами, друзі дійшли до гільдії. Здоровенні ворота та червоний прапор з емблемою постали перед ними. Синьоока крикнула чоловікові на вежі з проханням відчинити “двері”. Брама відчинилася. Навіть увечері притулок Героїв жеврів життям: хтось займався своїм ремеслом, хтось відпочивав, інші спілкувалися з друзями, ну, а ще деякі могли просто бити байдики.

Наші герої вирушили до Хоші.

— Як твій ніс? – гукнув Ріглі.

— Болить. – дівчина демостративно помахала пальцем біля лиця.

— Ох…Ще раз пробач… – рудько з жалем відвів погляд.

— Оу, та не— Я ж сказала, що все в порядку! – заспокоювала дівчина. – Зараз до Хоші збігаємо, вона мене миттю залатає.

Хлопець повернув голову до подруги й тепло посміхнувся.

На щастя, довго шукати медика їм не довелося – жіночка з темним волоссям у зеленому одязі з капюшоном не була у своєму наметі, а чимось займалася на вулиці. Друзі почали підходити до неї, і Еббі, коли відстань трохи звузилася, крикнула:

— Пані Хоші!

Медик озирнувся і глянув своїми світло-зеленими очима на тих двох.

— О, ви повернулися. – з усмішкою відповіла жінка, а потім, глянувши своїм натренерованим оком на Еббі, сказала, – Сонечко моє, що вже сталося?

— Якщо ви про носик, то … Я шайбу обличчям прийняла, хе-хе – нервово посміялася дівчина і потерла потилицю.

— Як я зрозуміла, удару завдав Ріглі. — Хоші перевела погляд на рудька.

Той здригнувся і хотів щось сказати, але його випередила Еббі:

— Якщо вже й звинувачувати когось, то мене, тому що це була моя ідея влупити ключкою з усієї сили.

— О-оу, все гаразд, Еббі, я визнаю свою провину – відповів хлопець.

— Так, так, я нікого не звинувачую, не переживайте. Ходімо зі мною. – добродушно промовила жінка.

Ті пішли за нею і Хоші разом з цим розпитувала, як хокеїстка себе почуває. Хлопець теж потрапив під цю “роздачу”.

— О, народ, привіт! – до них підбіг каштановолосий, з темно-зеленими очима хлопак, одягнений у лицарські обладунки.

Він хотів щось сказати, але прокумекавши, що з ними стоїть медик, мовив інше:

— Щось трапилось?

— З Ріглі все гаразд, а ось Еббі отримала забій. – відповіла жінка.

— Оуу, сподіваюся, все буде добре. – потерши потилицю, сказав зеленоокий.

— Звісно, буде! Ти щось хотів, Конане? – проговорила синьоока.

— Та там потрібна допомога, вирішив запитати вас. Проте, якщо ви зайняті, я попрошу когось іншого, все добре.

— Оу, я могу піт— –почала Еббі, але Хоші її перебила:

— Хвалю твоє бажання допомогти, але ти йдеш зі мною.

— Меее – протягнула синьоока.

— Ой, ну…Я б міг прийняти це завдання..Якщо це не виглядає ніби я кидаю Еббі з травмою..Яку ж сам і завдав… – обережно обізвався Ріглі.

— Не турбуйся, Рі, я переживу. – з легкою посмішкою відповіла молодша. – І перестань себе гризти, чуєш? Я вже пробачила. – насупилась дівчина.

Герої попрощалися і хокеїстка з медиком потупцяли до намету.

Біля входу стояли дві дівчини. Одна, коричневоволоса з пекуче-зеленими очима, була в якомусь спортивному костюмі, а на вусі красувалося срібне кільце. Друга дівчина, вища на зріст і з блакитними очима, була одягнена в майку і шорти. На голові виявився перев’язаний “канатик”. Міцна статура натякала, що вона з легкістю могла переламати комусь руки… Або хребет. Боксерка, що скажеш.

Медик одразу ж щось запідозрив.

— Так, так, так, і що ви вже натворили? – озвалась Хоші, схрестивши руки.

Дівчата обернулися і жінка помітила, що коричневоволоса приклала якусь тканину до голови, а кремезка затуляла свою руку іншою рукою.

— Моті, Дорі, что трапилося? – спитав медик.

— О-о, привітик, Хоші-сама…Та ми тут тренувалися і…– дівчина забрала руку від голови.

Там проходив, хоч і не величезний, але поріз. Крові було небагато.

— Я випадково розбила глечик і уламок полетів у голову Суші. – з прізвиськом для Моті, продовжила боксерка. – Ну, і я трошки поранилася. – Дорі підняла руку, в яку встромилися пару уламків.

Жінка зробила квадратні очі.

— Ви як дві сестриці-зірвиголови, які подають такий самий приклад своїй молодшій сестрі чи племінниці. – помахавши головою, сказала Хоші.

— Тобто? – спитала Дорі.

Медик трохи відійшов, щоб увага тих двох переключилася на Еббі.

— Оі! – помахала Моті.

— Привіііт. А шо сталось? – мовила боксерка.

— Мені шайба ніс вгріла. – з усмішкою відповіла хокеїстка.

— АХАХА, ОТ ДАЄШ— – голосно засміялася висока дівчина.

Хоші суворо подивилася на Дорі, і та закрилася.

— Усі троє, за мною. – проказав медик і три “сестриці” пішли за нею в намет.

Пацієнти посідали на стільцях. Жінка проробила медичні “махінації” спершу на старших дівчатах і, перевіривши ніс Еббі, сказала:

— Так, на щастя, ніс ти собі не зламала. Але була близька до цього.

— Залишилося пластир наліпити і будеш, як новенька! – весело й гучно мовила Моті.

— Так, так.. До речі, про пластирі, де вони? – жінка почала озиратися на всі боки.

— А хіба ви тільки що ними не користувалися? Он цими. – коричневоволоса вказала на коробку поряд із медиком.

— Мені потрібні менші.

— О, у мене напевно є такі. Я майже завжди їх із собою тягаю – Дорі вже хотіла шукати, але потім зрозуміла дещо, – Оп, помилочка вийшла. Пластирі в сумці, а я її не взяла, хе-хе.

— Все одно дякую. Вони повинні бути тут. Ви двоє вільні, а ти, Еббі, залишайся поки що. – промовила Хоші

— Оу, добре. Швидкого одужання, Еббі-чан! – зробивши жест “Побачимося”, попрощалася зеленоока.

— Тримайся, мала. – мовила боксерка.

— Дякую! – помахавши рукою, відповіла хокеїстка.

“Старші сестрички” вийшли, а медик почав шукати потрібні їй речі.

— Хіба пластир такий потрібен? – запитала Еббі.

— Його не завадить наклеїти для фіксації. – продовжуючи шукати, сказала жінка.

Порившись у коробках на полицях, Хоші все ж таки знайшла ті медичні штуковини і підійшла до синьоокої. Вона обережно наліпила один пластир на ніс Еббі і промовила:

— Якщо стане гірше або ще щось – не бійся підходити! Те, що я гаркаю на Моті і Дорі не означає, що я не хочу їх бачити, не подумай.

— А, так, все добре! Спасибі велике! – відповіла молодша.

— Ой, а ти зуби не пошкодила? – запитала жінка.

— Ммм, та ні, начебто. – Еббі провела язиком по своїх зубах. – Ага, здається, всі зуби та протези на місці!

— Протези? – здивовано сказала Хоші.

— Ага, зубні. У мене їх чотири. Думаєте, мені вперше щось в обличчя прилітає? – усміхнувшись, мовила синьоока. – У мене і майже всі кістки хоч по одному разу ламалися, мені не звикати.

— Тобто ти теж будеш моїм частим гостем, так? – усміхнулася старша кішка.

— Нуу, тут вже, як піде. – знизила плечима Еббі.

— Гаразд, як я вже казала, якщо щось не так – тупцяй до мене. Я й сама потім перевірю, але раптом щось трапиться.

— Добренько! Дякую ще раз. – молодша встала і хотіла потягнутися, але через те, що вона рефлекторно примружила обличчя, ніс нагадав їй про травму. – Ауч, мені треба якось бути обережнішою.

— Отожбо. – сказала Хоші. – Але не хвилюйся, до весілля має зажити.

Було темно, але ліхтарі освічували містечко, а люди досі не влягалися спати. Еббі не була такою вже втомленою і вирішила, не поспішаючи, прогулятися гільдією.

Віяв теплий вітерець, збираючи запахи рослин і чогось смачного, які синьоока обережно ловила. Зірки розкинулися по темно-синьому небу. Увечері була особлива атмосфера для дівчини. Місто, де виросла синьоока, у такий час не рідко загравало іншими барвами. Вона згадувала, як маленькою з батьками ходила на матчі хокею, як тато горлав, коли їхня команда забивала у ворота, як купували всілякі закуски. Саме з того часу дівчина полюбила цей крижаний спорт і почала цікавитись грою. Вона займалася на уроках по цьому спорті, а також просто з батьками. Її тато і мама теж були із запальним та ексремальним характером, але вони були дбайливі та нікому не дозволяли нашкодити їхній маленькій хокеїстці. І якщо татусь міг розібратися по-доброму, адже був добродушним, то матуся могла змусити пояснити за базар трохи жорсткіше… Але вона все одно залишалася доброю жінкою. Еббі згадувала свою сім’ю та рідне місце. Це гріло їй душу.

Додати до улюблених