Терпіння на межі вичерпання. Оля вже понад два тижні працює в Йоррваскрі. Від ранку до ночі вона робить одну й ту саму рутинну роботу. І кожного дня Тільма знаходить до чого причепитися. Вже не кажучи про інших. Жінка почала сумніватись, чи це взагалі випробування, чи не працюватиме вона тут до скону і чи сама в результаті не перетвориться на таку ж як Тільма. Ще трохи й вона піде до Кодлака вимагати випробувати її двобоєм, а не миттям посуду. Адже вона так довго готувалась! До того ж час йде, а покладені на неї завдання ще навіть не розпочаті
Одного дня нарешті повіяв вітер змін. Тільма з самого ранку побігла у справах і її не мало бути до обіду. Нарешті, можна було трохи видихнути. Усю ранкову роботу Оля зробила швидко. Залишилось лише домити посуд і можна було спробувати тихенько чкурнути в місто. Але, як завжди в її плани втрутились.
Вона якраз поралась на кухні, складала миті тарілки на місце.
– Де поділася Тільма? – за її спиною наче привид явився Вігнар. Сивий довговолосий дід з вусами суворо та зверхньо дивився на Олю.
– Пішла у справах. Казала, що до обіду її не буде, – відповіла жінка, не відриваючись від роботи.
– А де Брілл?
– Зранку вигрібав яму з-під туалету. Мабуть, повіз перегній на ферму Пелагіо, – вона поставила на місце останню кружку і вже прораховувала всі можливі шанси швидко закінчити цю розмову та непомітно втікти у місто
– Я ж йому казав не займатись тою брудною роботою! Помічник він мені чи хто?!
На це риторичне запитання Оля мовчки пожала плечим. Наймовірнішеза все, Брілл взявся за цю роботу, бо знає, що на фермі Пелагія йому щедро наллють.
– Значить, тільки ти лишилась, – він взявся прискіпливо роздивлятись служницю. – Бачу руки в тебе чисті. Принеси мені обід в мою кімнату, і давай хутчіше. В мене ще сьогодні багато справ.
– Але подавати нічого, – відповіла жінка. – Тільма казала, що зготує обід коли повернеться
– От курка стара! Знов забула. Я ж її просив, – Вігнар не мав звички стримувати свій гнів, і бризкав слиною прямо в Оліні очі.
Тим часом жінка закінчила з посудом і вже збиралась тихенько вийти на двір.
– Ти куди це? – старий її перехопив на пів шляху. – Якщо Тільма дозволила собі забути приготувати мені обід, готуватимеш ти.
– Але мені заборонено працювати на кухні, – вона чимдуж намагалась ухилитись від ще одної роботи, за яку, до речі, Тільма її не похвалить.
– А я дозволяю. І давай скоренько! В мене важлива зустріч, і я не можу запізнюватись. То ж здивуй мене.
– Добре, – покірно відповіла Оля, перебираючи усі рецепти у своїй голові та гадаючи, що ж таке приготувати. – Є якісь продукти, що ви не любите?
– Я не люблю, коли мені ставлять дурні запитання, – нахмурився дід. – Зготуй так, щоб це можна було прожувати, бо зуби в мене вже не ті.
Впертий дідуган, міг би піти в будь-яку таверну і поїсти там, але про його скупість вже навіть ходять легенди, тож розраховувати на це було марно.
Тільма готувала досить непогано, проте навіть Олі за два тижні її обмежене меню приїлось. І Вігнар мав рацію, інколи її відбивні було тяжко прожувати. Не дивно, що соратники періодично відвідували таверни.
Часу на роздуми вона не мала, тому вирішила приготувати котлети й картопляне пюре. Це була далеко не найкраща страва з її книги рецептів, та служниця намагалась впоратись якомога швидше, і не тому, що так наказав старий, а тому, що вона все ще була налаштована погуляти вулицями міста хоч трохи.
Скоро приємний аромат смажених котлет поплив по всьому залу, що певне змусило Вігнара визирнути зі своєї кімнати.
– Довго там ще? – нетерпляче поцікавився.
– Вже несу, – відповіла Оля і, взявши в руки дві тарілки, понесла обід старому.
Вона поставила їжу на стіл прямо перед ним і відійшла.
– Що це? – він підозріло поглянув на вміст страви.
– Котлети та картопляне пюре. А це, – вона кивнула на іншу тарілку, – салат з помідор і цибулі.
– Картопляне пюре? Вирішила нагодувати мене дитячою їжею? – спитав, не чекаючи відповіді. – З чого це зроблено? – він гидливо ковирнув котлети виделко
– М’ясо, яйце, цибуля, часник, трохи муки, молока і хліба. Та ви спробуйте, – Оля підсунула тарілку ближче до Вігнала, підганяючи його таким чином.
– Що ж вибору ти мені не лишила, – покірно відповів старий і почав їсти. – Хм, а це непогано
– Смачного, – сказала жінка і швидко повернулась до кухні.
Вона повинна ще встигнути прибрати за собою, щоб Тільма нічого не запідозрила. Та щойно вона закінчила, як знову роздався голос Вігнара.
– Йди но сюди, як тебе там звати.
– Оля, – відповіла жінка і скоренько прибігла в кабінет старого
– Можеш прибрати зі столу.
Тарілки лишились абсолютно порожні, що не аби як її потішило, нічого й приховувати
– Я бачу з тебе ще буде якась користь, – буркнув Вігнар. – Тоді ось тобі складніше завдання. Коли вже мій помічник зараз бозна-де, його роботу виконаєш ти, – він поклав свою руку на невеличку бочку з маленьким краном, що стояла на столі. – Віднесеш оце барило з пивом до Елриндіра в таверну “П’яний мисливець”. Скажеш йому, що ця партія нікуди не годиться. Нехай поміняє на таку саму бочку, але з іншої партії. І передаси йому, що я дуже незадоволений. Все зрозуміла?
Оля мовчки кивнула і, піднявши тяжке барило, притисла його до грудей, ледь стримуючи радість. Нарешті якесь різномаїття! Нарешті вона побачить Вайтран!
***
Вілкас сидів за невеликим столиком в темному кутку таверни. Він допивав вже другу кружку еля, а того науковця, про якого говорив Провісник, все ще не було, хоч домовлялись на ранок. Часом чоловік дивувався вожаку, як той так легко читає людей і бачить, кому можна вірити, а кому ні. Звісно ж він радий, що Кодлак довірив йому цю зустріч, і Вілкас його ні за що не підведе. Проте, цей так званий вчений викликає більше запитань, ніж може дати відповідей.
Чоловік зазирнув в маленьке віконце і поглянув на вулицю. Сонце було вже високо. Він роздратовано видихнув та вже подумував про те, щоб піти. Але відчинились двері, і в таверну увійшов напів-ельф в довгому шкіряному плащі. Він зняв капюшон з голови та озирнувся. Помітивши Вілкаса, чоловік направився до його столика.
– Ви Горацій? – спитав соратник.
– Так, – відповів чоловік і присів навпроти. – Я гадав, що зустрінусь особисто з Провісником.
– Я тут від його імені. У Провісника з’явились невідкладні справи. Ви запізнились.
– Так, дорога із Сиродила зайняла більше часу, ніж я очікував.
– В листі ви писали, що знаєте, де зберігаються уламки, – соратник одразу ж перейшов до справи.
– О ні-ні, – замахав головою чоловік. – я лиш казав, що маю кілька припущень, де вони могли б бути. Щоб сказати точніше, мені потрібно потрапити до бібліотеки Вінтерхолда, куди я і поїду одразу ж як закінчу тут. Але, якщо ви не проти, я б хотів спочатку замовити собі щось поїсти, бо з учорашнього дня в роті не було ні крихти, – чоловік встав, підійшов до прилавка, швидко зробив замовлення і повернувся назад. – То на чому я зупинився? – розгублено спитав вчений.
– Вінтерхолд, – холодно відповів Вілкас.
– А, так. Як я вже казав, мені потрібно відвідати Вінтерхолд. Там зберігається чимало сувоїв про древні поховання перших людей. Я гадаю, що уламки зберігаються саме в таких побудовах.
– Це ми і самі знаємо, – Вілкас розчаровано відкинувся на спинку свого стільця та вирішив прибрати усі зайві люб’язності.- Звідки нам знати, що ти, Горацію, не водиш нас за ніс?
– Запевняю вас, що це не так, – обурився вчений. – До того ж, ми домовились з вашим Провісником, що гроші я отримаю тільки після того, коли зможу точно вказати місцеперебування артефакт
– А звідки нам знати, що ти не продаси цю дорогоцінну інформацію ще комусь, наприклад нашим ворогам? – соратник нахилився над столом, щоб краще роздивитись розгублене обличчя співрозмовника.
– Ну….я… я даю своє слово! – від останнього запитання Горацій ще більше розгубився. – Врешті-решт, я поважний вчений у своїй сфері, і це вкрай обурливо чути такі звинувачення, – від невдоволення той аж почервонів, а на його лобі виступили краплини поту.
– Нехай, – відповів Вілкас. – Я просто хочу, щоб ти розумів, що Соратники не терпітимуть обману, – він зробив невелику паузу, щоб дати вченому хвилинку аби той заспокоївся, і продовжив. – Ну, то скільки часу тобі потрібно, що б знайти потрібний сувій.
Вчений почав розпинатися про важливість своїх досліджень і ще щось про його високе положення у світі науки, але Вілкас його не слухав. Бо в таверну увійшла Оля, тримаючи якесь барило у руках. Така подія була досить нетиповою, тому Вілкас лишився спостерігати зі свого місця і не показувався.
Оля тим часом поставила бочку на прилавок і заговорила про щось з Елринділом. Соратник прислухався як міг, проте його столик був занадто далеко, та й служниця повернулась до нього спиною. Елринділ кивнув їй в знак чогось, забрав барило і пішов в комору. Жінка поки чекала, вирішила оглянути головну залу таверни, і, здається, Вілкаса не помітила. Бо її увагу привернули два чоловіки, що сиділи за сусіднім столом. Вони весь ранок випивали, тому, нічого дивного, були вельми п’яні. Один з них майже спав, а от інший, орк, вочевидь, зацікавився Олею не менше ніж вона їм, і підійшов до прилавка. Він почав грубо залицятися до неї, запрошуючи за свій стіл, на що жінка стримано відповідала відмовкою. Тоді цей громило підійшов до неї в притул і, обнявши за талію, потягнув на себе. У відповідь вона відштовхнула його і голосно сказала:
– Тримайте, будь ласка, свої руки при собі
– Та чого ти ламаєшся!? Розваж но мене краще, дівко, і я тобі щедро заплачу, – муркнув п’яною мовою орк, по-дикунськи хапаючи її то за груди то за сід
Жінка не розгубилася. Вона різко прибрала його руки і швидким точним рухом вдарила його у кадик ребром долоні. Той схопився одною рукою за своє горло і з лютою злістю спробував вчепитися жінці у волосся, хапаючи ротом повітря та прохрипівши:
– Ах ти ж курво!
Проте Оля знову діяла швидко і точно. Вона перехопила його руку, скрутила в зап’ясті та щосили пришпилила її до прилавка столовим ножем, що лежав поруч. Поки чоловік, завиваючи від болю, намагався витягти лезо зі своєї кисті, вона схопила з прилавку виделку і глибоко загнала її в сідницю орка. Нещасний не знав якій частині свого тіла приділити увагу в першу чергу. Врешті-решт він звільнив другу руку і схопився за свій меч. Проте, вочевидь, через свій п’янючий стан, він був занадто повільний і не встиг вберегти свого носа від її кулака. Мужик не втримав рівновагу і впав на землю, захопивши з собою барний стілець. Деякий час орк барахтався на підлозі й не був здатен навіть перевернутись на бік. А от Оля стояла рівно і спокійно, навіть волосся не розтріпалось.
Вона швидко забула про грубіяна, коли з комори вийшов Елринділ з новим барилом. Спокійно поглянувши на орка, він поставив бочку на прилавок. (Боги свідки, бійки у його таверні це звична справ
Охопивши обома руками нове барило, жінка тихо обмінялась з ельфом парою слів і вийшла на д
Що ж, ця невеличка вистава його вельми потішила. Битися ця дівка точно вміє, хоч, на перший погляд, про неї такого не скажеш. А її техніка доволі незвична та, треба визнати, дуже дієва. І справа не в тій пародії на зброю, що вона використала, а в плавності і точності її рухів. Вілкас звик спостерігати за парою трійкою бійок чи не щодня, але такого він не бачив навіть у каджитів, чия техніка двобою як правило більш схожа на акробатичну виставу аніж на кривавий поєдинок, притаманний нордам.
Соратник подумки смикнув себе, усвідомивши що забагато думає про неї останнім часом, та й не одразу пригадав чому він тут. Він неохоче повернувся до розмови з Горацієм, та продовжив вдавати ввічливий інтерес до балачок ученого.
***
Оля швиденько повернулась в Йоррваскар, не дивлячись на те, що по дорозі в таверну вона трохи заблукала. Місто виявилось куди більшим ніж вона уявляла, не кажучи вже про ту убогу версію Вайтрана у грі. Вона однозначно має погуляти його вулицями ще. Та й розім’ятися теж було приємно, що тут казати. Здається сьогодні найкращий день у її новому житті.
Жінка вручила бочку Вігнару і, пропустивши повз вуха зайві коментарі старого, повернулась до своїх справ. Вона швиденько схопила мітлу та почала там-сям підмітати головну залу. Все заради того, аби збоку це виглядало як важливий робочий процес. І саме вчасно, адже на порозі з’явився Вілкас, який, судячи з виразу на його обличчі, вже мав якій претензії.
– Що ти робила в місті? – суворо запитав. – Я бачив тебе, можеш не відбріхуватись.
– Я виконувала доручення Вігнара, – спокійно пролепетала служниця, не відриваючи очей від процесу підмітання. – Можеш в нього спитати.
Перепитувати у Вігнара він не збирався, адже це б виказало його надмірний інтерес до неї.
– І як тобі працювати служницею? Подобається? – соратнику захотілось її якось вколоти.
– Мене все влаштовує, – відповіла Оля, продовжуючи вивчати підлогу в пошуках сміття
– Ну, це все не надовго, – прозвучало двозначно, але пояснювати свої слова Вілкас не збирався, а жінка не збиралась його перепитувати.
– Що ти там метеш? – викрикнула Тільма, яка щойно ступила на поріг. – Йди но краще допоможи мені з торбами.
Оля слухняно підбігла до старої і почала допомагати розбирати закупки.
– Цю торбу не чіпай, – наказала Тільма, відібравши в жінки невеличку тряпчату сумку. – Там отрута і нові мишоловки. Старі вже ні на що не годяться, а мишей то розвелося! Тільки вчора я бачила трьох
– Чому б не завести кота? – обережно поцікавилась жінка.
– Що? Кота? Тут? – стара щосили розсміялась, потім опанувала себе і продовжила,- Коти у Йоррваскрі не водяться, запам’ятай собі. Не люблять їх тут, зрозуміла? Ти ще Вігнару запропонуй тримати тут зайвий рот. Ой, не можу, насмішила. Ти мені краще скажи, ти картоплі намила?
– Угу.
– Тоді зараз я скоренько приготую обід і допоможеш мені розставити нові мишоловки.
Старі мишоловки працювали справно. Саме тому Олі довелось їх усі пошкодити. Миші стали її маленькими друзями. Вони розповідають їй усе, що почують, були б то чутки з Йоррваскру чи з Драконячої Межі. Завдяки їм вона знає коли Єйла ночує у Скьора, знає, що Вігнар кладе собі в кишеню пару зайвих монет щоразу коли підбиває щотижневі підсумки доходів і витрат. Їй також відомо, що місцевий купець Белетор щоночі порпається в речах свого працівника Сігурда, щоб перевірити чи той, бува, не обкрадає його крамницю. А ще вона знає хто з чоловіків Вайтрана полюбляє навідуватись в місцевий бордель, вже не кажучи про чутки та байки про неї саму, що вже тиждень як гуляють містом. Миші – створіння маленькі, проте розумні і добре відчувають пороки людей. В знак подяки Оля годує своїх шпигунів хлібом та насінням гарбуза, а часом їм перепаде навіть трохи сиру. Вона не такі дурні, щоб лізти в мишоловки, але вона ніяк не навчить їх не бігати там де людно. Ось вони і видали себе, вистрибнувши прямо під ноги Тільмі. Можливо, то її провина. Адже вони біжать сюди до неї поділитись свіжими новинами і звичайно ж отримати за це смачну винагороду. Тепер доведеться зіпсувати ще з десяток мишачих пасток і попередити маленьких друзів про отруту.
– О, з’явилась нарешті, – невдоволено забурчав Вігнар, помітивши Тільму на кухні. – Ну?
– Що? – Роздратовано спитала стара жінка
– Нічого не забула? – дід схрестив руки на грудях. – Я тебе просив сьогодні зготувати обід раніше.
– Тьфу ти, – відмахнулась старша служниця. – Біда яка. Ти своїм списком покупок забив мені усі баки! Щоб ти знав, за твоїми новими простирадлами я мала пхатися аж у Рівервуд, бо у Вайтрані, бачте-но дорожче! Міг і в корчмі поїсти.
– Ти забуваєшся, жінко! – розгнівався чоловік. – Та на твою вдачу, мене нагодувала твоя помічниця.
– А я бачу, м’яса поменшало! – Тільма, не звернувши жодної уваги на їдкі зауваження Вігнара, люто поглянула на Олю. – Тобі хто дозволяв, га? Домислила себе кухаркою?
– Я дозволив, – Вігнар мав намір чи то заступитися за жінку, чи то позлити Тільму, – бо тут Я вирішую, хто і що робить. Та й кухарка з неї таки непогана, можливо навіть краща за тебе, – він наостанок тицьнув стару служницю у болючого мозоля.
– Ти на мою кухню не лізь, – Тільма налаштувалась посваритись з Вігнаром, та видно зрозуміла, що з цього нічого доброго не вийде і направила весь свій гнів на помічницю. – Що я тобі казала за кухню? Га? Та з мене досить! А ну пішли зі мною, – вона схопила Олю за лікоть і потягла її до Провісника
***
Кодлак та Вілкас сиділи за столом кабінету і обговорювали зустріч з вченим. Двері в кабінет були навстіж відчинені, тож вони помітили служниць ще здалеку. Тільма вела Олю, грубо тримаючи ту за лікоть, і постійно бурчала, час від часу викрикуючи щось не зрозуміле.
– Що вже сталось? – спитав вожак, ледь вони ступили на поріг.
Стара випхала Олю на середину кімнати, після чого помічниця шанобливо вклонилась вожаку і привіталась:
– Провіснику.
– Скільки разів тобі казати – не кланяйся мені!? – суворо відповів Кодлак.
– Значить так, – стара схрестила руки на грудях, – або я або вона.
– Щось не поділили? – насміхаючись, спитав Вілкас.
– Ця дівка рішила прибрати до рук мою роботу! Поки я бігала по важливих справах, вона розгромила мою кухню і перевела усі продукти, що там були!
– Я лише виконувала наказ Вігнара і взяла їжі рівно стільки, скільки знадобилось на одну людину, – Оля намагалась спокійно пояснити ситуацію. – І після себе я прибрала.
– Ой, що ж це робиться?! – завила Тільма. – Я стільки років служила Соратникам вірою і правдою, і це отака мені дяка? – стара почала чавити з себе сльози. – Рішили викинути жінку на старості років на вулицю, бо їй, бачте-но, знайшлась заміна?
Нарешті Олі стало зрозуміло, чому в Йоррваскрі тільки одна служниця. Ділити з кимось обов’язки для цієї бабці гірше смерті. Та й акторкою вона виявилась непоганою, що там казати.
– Заспокойся, Тільмо, – роздратовано сказав Кодлак. – Ніхто і не думав тебе звільняти. Я певен, це все одне велике непорозуміння. А ось, до речі, і Вігнар йде, – він глянув за спину Тільми і побачив в іншому кінці коридору свого старого побратима. – Зараз ми з усім розберемось.
– А-а, ось де ти! – голосно гиркнув дід з вусами, бувши ще у коридорі. – Ану поясни-но мені, якого дідька ти наробила в таверні?
– Що? – розгубилась Оля.
– Що? – одночасно спитали інші.
– До мене щойно приходила варта. Твоя підопічна, Кодлаку, влаштувала в “П’яному мисливці” бійку, і заподіяла шкоди на 5 золотих! А гроші питають з мене, бо вона мала наглість представитись моєю помічницею!
– Бійку затіяла? – перепитав Кодлак, суворо поглянувши на Олю.
– От бачите, – оживилась стара служниця, – від неї одні проблеми!
– Та яка там бійка!? – відповів за молоду жінку Вілкас. – Так, надавала трохи копняків одному п’яному виродку. Ну постраждала пара столових приладів, але на 5 золотих не тягне, ну максимум на 5 срібняків, не більше. Чи не так? – він самовдоволено поглянув на молоду служницю.
– Певне, зі сторони видніше, – холодно відповіла жінка.
– Ти все бачив і не втрутився? – Кодлак підняв одну брову.
– Та якби я і хотів, то все одно не встиг би. Вона доволі швидко впоралась з ним сама.
– То що накажете мені робити? – продовжив гніватись Вігнар. – Піти в таверну і поставити під сумнів чесність Елринділа?
– Я здогадуюсь, що насправді відбулось, – Вілкас спробував його заспокоїти. – Я знаю того постраждалого. Це один з найманців Синів Битви. Їх завжди троє. Двоє братів орків і один імперець, затятий пияка. Старший з братів у них головний, та й трохи розум має, а от менший зовсім безтолковий і завжди лізе нарожем. Старшого в таверні я не бачив. Та мабуть, коли той повернувся, Елринділ, вочевидь, почав вимагати з них платню за заподіяну шкоду. Звичайно ж вони відмовились платити. Ще й менший, напевно, пожалівся, що його скалічили. З цією трійкою у місті завжди якісь конфлікти. Тож я не бачу тут ніякої проблеми, їх просто потрібно поставити на місце, от і усе, – пожав плечима Вілкас на останок.
– Я не знаю, що там відбулось і хто винен, але розберіться в цьому негайно! Бо я жодного срібняка не збираюсь їм платити, – похмуро буркнув Вігнар.
– Добре, – кивнув Провісник. – Відправимо Фаркаса, нехай з ними розбереться.
– Ні-ні, – заперечив молодий соратник. – Вона усе це заварила, то нехай і розхльобує.
– Ти впевнений, що допомога Фаркаса не потрібна? – Кодлак з інтересом поглянув на Вілкаса.
– Абсолютно, – відповів той і задоволено поглянув на трохи розгублену Олю.
– Що ж, – старий відкинувся на спинку стільця і заглянув в очі молодій служниці. – Ти його почула. Роби що хочеш, але конфлікт повинен бути вирішений. Тільки без крові і без нових збитків для чужої власності. Зрозуміла?
– Так, – невпевнено відповіла жінка, поглядаючи на усіх присутніх, щоб зрозуміти чи це, бува, не якийсь жарт
Трохи збентежена, жінка залишила кабінет вожака та попрямувала виконувати наказ.
– А я пропоную вам усім подивитись на це дійство, – звернувся до решти Вілкас, ледве Оля зникла з поля зору. – Їхній вожак хоч і не дурний, проте дуже впертий і суперечки звик вирішувати на кулаках. Думаю, на нас чекає яскраве видовище.
***
Всередині Олі все закрутилось. Невже це її перше випробування? Нарешті! Вона має зробити все ідеально, аби показати усім що їй місце серед кращих воїнів Йоррваскра, а не серед брудного посуду. Звичайно, для початку вона залучить усі свої дипломатичні навички і спробує вирішити проблему мирним шляхом. Але жінка не побоїться пустити в дію й інші методи. Головне – завжди зберігати холодний розум, як її вчили.
Вона вже підходила до таверни як почула гучну розмову, схожу більше на суперечку. На порозі багатостраждального закладу стояли власник таверни, здоровецький громило-орк і двоє вартових, які даремно намагались щось йому пояснити.
– Мені плювати хто вони, соратники чи хоч родичі ярла, – розлючено гавкав орк. – Вони скалічили мого брата, і ще й почепили на нього погром. Я не платитиму ані копійки й вимагаю справедливості!
– Це вона, – вказав на Олю власник таверни, ледь жінка підійшла ближче. Уся групка вирячилась на неї.
– Хто? Оця? – глузливо сказав здоровань, оглянувши жінку з ніг до голови. – Я думав, то був якийсь соратник, а тебе дівка побила? – він невдоволено гаркнув на свого молодшого брата, який весь цей час стовбичив неподалік, намагаючись хоч якось присісти на невеличку лавку.
– Я повторюю, – Елринділ спробував привернути увагу усіх присутніх на себе. – Мені все одно хто заплатить, але збитки є збитки. Барний стілець одна штука, столовий ніж одна штука, виделка одна штука. Прилавок пошкоджений. Вже не кажучи про час, який я витратив на прибирання І за все я прошу якихось нещасних 5 золотих.
– А я кажу, що не буду платити, – повторився орк, грізно дивлячись на служницю з метою залякати. – Це все через тебе, то й платити тобі.
– Навіть якби в мене були такі гроші, я би все одно цього не робила, – спокійно відповіла Оля, витираючи зі свого обличчя бризки слини свого опонента. – Мої дії по відношенню до твого брата можна розглядати лише як відповідь на його кричуще хамство, неприпустиме в будь-якому цивілізованому світі. Чомусь, він вирішив, що якщо я знаходжусь з ним в одному приміщенні, то я просто зобов’язана його розважити в кращих традиціях місцевих борделів. Твій брат не поважає жінок і заплатив за це. І нехай ще подякує, що я була з ним милостивою, і постраждала лиш одна його сідниця, – жінка докірливо поглянула на молодшого орка, який все ще намагався без болючих наслідків присісти на лавку.
– Що ж, тоді ми зайшли в глухий кут, – старший орк випрямився, зверхньо поглянув на служницю і схрестив руки на грудях.
І тільки тоді Оля змогла відволіктись від його обличчя, такого незвичного для неї тоді, і зрозуміла врешті решт з ким має справу. Перед нею стояв здоровенний бугай, широкоплечий, в залізній броні, з дворучною сокирою за плечима. Навіть його нижні ікла виглядали грізно. Вона могла поклястись, що вони були спеціально нагострені. Що ж, такого дядька подолати буде нелегко.
– Ну? – Орк все ще чекав від неї відповіді. – То що робитимем? Чи може мені з тебе ці гроші витрясти?
– Твоя жалюгідна спроба залякати мене, здатна лиш розсмішити. Ти хочеш запропонувати мені двобій, чи не так? Проте, як бачиш, зброї в мене немає, тож цей поєдинок буде як мінімум нерівносильним, – вона повторила позу свого супротивника і гордовито задерла носа, демонструючи усю свою рішучість.
– А ха-ха, – розсміявся здоровань. – Наш двобій ніколи не буде рівносильним, дрібнота. Навіть якби зброя була тільки у тебе. Але ти мене розвеселила, тож так і бути, я дам тобі фору. Битимемось лише на кулаках. Я навіть зніму свої залізні рукавиці, аби не перетворити твоє миле личко на суцільне місиво вже з першого удару.
– Домовились, – спокійно погодилась Оля і прийняла більш захисну позу.
– Платить той, хто перший впаде на спину, – задоволено сказав громило, знімаючи з себе рукавиці. – Готова?
Жінка ступила пару кроків назад, і, трохи зігнувши коліна, стала в обороняючу позицію. Орк, насмішкувато споглядаючи на суперницю, оголив свої кулаки, наче кувалди, загортаючи рукави сорочки. Оля ж тримала свої долоні рівними, зігнувши лиш великі пальці.
Жінка була так сильно сконцентрована на скорому двобої, що не помітила навіть, як навколо них набігли люди і за мить утворився натовп роззяв, охочий подивитись на безкоштовну “виставу”. Вже не кажучи про групу соратників, які спостерігали за суперечкою на невеликій відстані.
***
Можливо Вілкасу і не варто було пропонувати послати Олю на цю бійку, проте, нічого і сперечатись, це була гарна можливість побачити нарешті, що ця дівка собою представляє, і чи справді вона така особлива, як вважає Брілл.
Орк замахнувся перший раз, але жінка легко ухилилась від удару. Потім другий, третій… п’ятий. І жодного разу він її навіть не зачепив.
– Ти будеш битися чи ми танцюємо? – роздратовано гиркнув велетень.
Певне вона була налаштована трохи виснажити суперника. Бо хоч він був і кремезним, проте не таким швидким як вона.
Наступну атаку несподівано для орка вона блокувала і відбила, трохи штовхнувши його назад. Потім швидко присіла і двома руками завдала подвійного удару по його правому коліну. Мужик від різкого болю тихо зашипів і трохи нахилився, схопившись за ногу. Жінка не чекала на відповідь і, скориставшись моментом, довбонула суперника у нижню щелепу. Здоровань зробив кілька кроків назад, щоб зберегти рівновагу, і кровожерливо посміхнувся.
– Ну, це вже щось, – гиркнув, витираючи кров на посіченій губі. – Давай ще! Я тільки розігріваюсь!
Вілкасу здалось, що на початку двобою громило бився напівсили. Бо після того, як він отримав по морді, його атаки стали агресивнішими. Він став берсерком, не інакше. Навіть Тільма, що стояла біля соратника, нервово спостерігала за бійкою, явно хвилюючись за свою помічницю. І не дивно. З орками і Фаркас завжди бився неохоче.
Громило захотів схопити свою суперницю за сорочку і надавати їй нарешті стусанів по голові, але вона перехопила його руку і спробувала скрутити її у зап’ясті. Проте цей орк виявився сильнішим за свого молодшого брата, і з легкістю скрутив руку їй, потім, взявши її ззаду за шию, змусив нахилитися вперед. Міцно тримаючи жінку, він разів з п’ять щосили вдарив її в живіт своїм дужим коліном. Врешті, насолодившись розплатою за посічену губу, орк наче тряпчату ляльку жбурнув Олю на землю, розраховуючи, що вона впаде на спину, і двобій буде негайно закінчено на його користь. Але жінка здаватись не збиралась і, неначе граційна кішка, вивернулась та приземлилась на ноги.
Тим часом глядачів навколо ставало дедалі більше. Кожна дія бійців супроводжувалась гучним співчуттям або здивуванням. Найгаласливішим з них був молодший брат орка, який постійно викрикував чи то якісь поради, чи то застереження. Соратники ж флегматично спостерігали за двобоєм на кам’яних сходах, що вели у інший район міста. Поруч з ними стояли ті самі двоє вартових, які вдавали що контролюють ситуацію.
Вілкас уважно слухав серцебиття бійців, і відчував усю лють, що вирувала у грудях орка. Оліне ж серце билось рівно і тихо, трохи швидше ніж зазвичай, що легко пояснити фізичними навантаженнями. Але ні страху, ні злості соратник в ній не чув
Було очевидно, що здорованю дуже не сподобалось що поєдинок ще не закінчено, адже він вже був помітно виснажений. Мужик тяжко дихав і переступав з ноги на ногу, намагаючись завдати фатальних ударів своїй суперниці. Але її майстерна спритність не давала йому жодних шансів на атаку, що дратувало його ще більше. Врешті решт, йому вдалось схопити її своєю величезною лапою за плече, щоб нарешті розмазати їй обличчя. Але цього разу вона швидко звільнилася з його захвату, скрутивши оркові великий палець руки та чимдуж вдарила його в кадик. Він зробив крок назад, хапаючи ротом повітря. Його секундної дезорієнтації вистачило жінці, щоб ногою з розвороту влупити суперника в плече, а потім ще раз в сонячне сплетіння. Хоч громило і був в залізній броні, проте сила останніх двох ударів травмувала йому руку і добряче штовхнула його назад. Тоді жінка швидко присіла і підсікла свого суперника, змусивши його впасти на спину. Вона була неймовірно спритною. На мить Вілкас засумнівався, а чи зміг би він сам упоратися з нею.
Опинившись на землі та все ще хапаючи повітря, орк припіднявся і тихо прохрипів:
– Що ж, здається, твоя взяла…
– Я ще з тобою не закінчила, – холодно відповіла Оля і схопила громилу за травмовану руку, змусивши його скривитися від болю.
– Не чіпай мого брата, курво! – люто прокричав молодший орк і налетів на неї, замахнувшись своїм мечем.
Ось тут вартові вирішили нарешті втрутитись, проте Кодлак мовчки, лиш злегка припіднявши руку, подав їм знак сховати зброю назад в піхвИ та лишатися на місці.
Жінка ледь встигла відскочити й уникнути зустрічі з гострим лезом. Вона зробила пару переворотів назад, аби триматись якомога далі від небезпеки, що змусило Вілкаса припустити чи вона, часом, не втікла з якогось бродячого цирку акробатів.
Скалічений в сідницю чолов’яга розмахував мечем направо і наліво, відганяючи Олю все далі й далі, доки вона не опинилась біля входу в таверну. Живо озирнувшись, вона схопила мітлу, що була підперта під стіну. Жінка спробувала блокувати наступний удар меча дерев’яною рукояттю її нової зброї, але та без жодних шансів на збереження цілісністі з глухим тріском була поділена надвоє. Не довго думаючи, жінка відкинула в сторону нижню частину мітли і віртуозно прокрутила довгу дерев’яну палицю у своїх руках, демонструючи ворогові свої вражаючі здібності. Орк від побаченого трохи забарився, але вмить опанувавши себе, знову атакував жінку. Рука, в якій він тримав свій меч, була замотана якоюсь ганчіркою. Певне тому Оля щосили вдарила палицею суперника по цій вочевидь травмованій руці, від чого той ледь не згубив зброю. Наступний її гнівний удар припав на його зад. Від різкого болю він з диким виттям схопився за нещасну сідницю, усім тілом вигнувшись в дугу. Усім своїм єством мужик демонстрував лють і бажання помститися. Але його ведуча рука все ще боліла, а інша була не такою справною у володінні мечем. Це допомогло Олі швидко з орком покінчити. Вона миттєво виконала три точних удари: ще раз по болючій руці, по шиї й по печінці. Потім, виконавши розворот, поштовхом ноги у ребра відправила нещасного лежати на землі.
Переконавшись, що її ворог встане не скоро, вона кинула палицю і знову підійшла до його старшого брата, який все ще сидів на землі, тримаючи себе за травмоване плече.
– Слухай, Малакат свідок, мій брат повний бовдур, я не сперечаюсь, і через це він знову отримав прочуханки. Проте я не маю до тебе жодних претензій. Парі є парі. Ти чесно виграла, – старший з братів трохи переполошився, коли вона впритул підійшла на нього
– Ляж на спину, – скомандувала вона. – Я вибила тобі плече. Його треба вправити назад.
– Я певен, що це зайве, – відмахнувся орк. – Пара зілль швидко поставить мене на ноги.
– Ляж, кажу, – повторила жінка.
Здоровань послухався, все ще поглядаючи на неї з легкою недовірою. Вона вперлась йому в грудну клітину коліном, закинула його травмовану руку собі на плече, охопила її обома руками і спокійно поглянула на свого суперника:
– Я порахую до трьох і вправлю тобі плече назад. Готовий? Раз, два….
– Р-р-ра-ар, – рикнув громило, знову схопивши себе за багатостраждальне місце. – Ти ж казала, що порахуєш до трьох!
– З ефектом неочікуваності болить не так сильно, – відповіла Оля, вставши на ноги. – Гадаю конфлікт вичерпаний?
– Звичайно, я ж сказав.
– Тоді ти будеш не проти заплатити ще і за зламану мітлу?
***
Не чекаючи на відповідь, Оля зібралась рушати назад в Йоррваскр. Але, озирнувшись навколо себе, вона тільки тоді зрозуміла, що увесь цей час на неї дивилась сотня очей жителів міста, не менше. Трохи зніяковівши, жінці захотілось якнайшвидше залишити те місце. Вона обережно пробиралась через натовп, які повільно розходились перед нею, даючи дорогу, і мовчки дивились їй услід. В когось на обличчі читався осуд, в когось здивування, а в когось страх. Нарешті, глядачів на шляху поменшало, проте, неочікувано для неї, новою перепоною на дорозі став Кодлак, а поряд з ним і решта: Вілкас, Тільма і Вігнар. Усі четверо лишались стояти на місці та не мали що сказати
– Провіснику, – вона вкотре вклонилась вожаку в знак поваги.
Цього разу він її не поправив. Навпаки, старий розумів, що такий прояв поваги від неї додасть ще більше авторитету і Соратникам і йому особисто. Містяни тим часом не спішили розходитись, жадібно очікуючи, яким же буде його слово.
– Зайдеш до мене в кабінет. Прийшов час для серйозної розмови, – суворо сказав Біла Грива.
– Добре, – відповіла Оля, і, тримаючись смирно перед вожаком, тихенько направилась до Йоррваскру.
***
Отримавши “свій хліб та видовище”, глядачі почали потроху розбігатись по своїх справах, все ще тихо між собою обговорюючи побачене. Кодлак лишився обмінятись парою слів з вартовими, а Вілкас та Вігнар спостерігали як брати-орки з приниженим виглядом залишають місто.
– Гей, Олфріде, – Вігнар покликав смуглявого чоловіка у багатому вбранні, що із відкритим невдоволенням проводжав переможених найманців.
– Що? – роздратовано відгукнувся чоловік, голова клану Синів Битви.
– Наступного разу будуть якісь проблеми, звертайся до Соратників. Як бачиш, в нас навіть посудомийка б’ється краще за твоїх найманців! – після цих слів, Вігнар задоволено погладив собі вуса і розсміявся. Що може бути приємнішим, ніж привселюдно принизити свого ворога?!
У відповідь на це Олфрід роздратовано відмахнувся і швидким темпом пішов у глиб міста.
Тим часом Вілкас дочекався доки Провісник закінчить розмову, щоб задати старому запитання. Проте, Кодлак його попередив:
– Що ж, ти мав рацію, – тихо сказав Біла Грива, запрошуючи Вілкаса приєднатись до його неспішної прогулянки дорогою додому. – Подивитись було на що. Такої техніки бою я не бачив дуже давно, ще й настільки бездоганно виконаної.
– Бездоганно?! – відверто здивувався Вілкас. – А чи це не їй навішали стусанів?
– Але ж на землю вона не впала, – посміхнувся старий. – Та годі тобі, Вілкасе. Маємо визнати, в ній щось є. Зрештою, хоч на одне питання в нас є відповідь – вона таки має щось незвичайне, чим боги виділили її з поміж інших.
– То що ви плануєте робити далі, Провіснику?
– Мені варто знову поговорити з нею, – Кодлак вдумливо погладив свою бороду. – Тільки цього разу відверто.
***
– Ти вже тут? – Кодлак ані трохи не здивувався Олі, що чекала його під дверима кабінету. – Добре. Заходь, – він відчинив їй двері і зачинив їх за собою, переконавшись що у коридорі відсутні зайві очі та вуха.
– Сподіваюсь, це було моє випробовування для вступу у Соратники, і я упоралась, – жінка лишилась стояти посеред кімнати.
– Яке ще випробування? – старий зіграв здивування. – Ти наламала дров і я дав тобі шанс все виправити. Про твоє братерство з Соратниками я нічого не казав.
– Тоді чому я тут?
– Правильні питання ставиш, дівчинко! Сідай но, – старий запросив її сісти за стіл навпроти себе. – Давай про це і поговоримо. Адже навряд чи ти просилася в Йоррваскр за для чистого посуду, чи не так?
– На скільки я пам’ятаю, це було вашою ідеєю, – жінка не побоялась відповісти зухвало, адже вона знала що після демонстрації своєї майстерності, до неї ставитимуться вже трохи інакше. – Я з самого початку була з вами відвертою і сказала все як є. Мені додати нічого, – несподівано для себе, вона відчула, що дещо образилась.
– Ти ж розумієш, що озвучені тобою пояснення виглядають доволі… казковими?
– Серйозно!? – жінка не приховувала своїх здивувань. – Ваш світ переповнений магією, дива трапляються на кожному кроці, але причини моєї появи здаються вам казковими? А чи ви не забули, що самі міцно пов’язані з даедра?
– Я лише хочу бути впевненим, що ти не працюєш на Срібну Руку.
– Якби такі як я були серед ваших ворогів, вас би давно вже всіх перебили, – Оля дозволила собі трохи нахамити вожаку і без жодних вагань виклала те що думає, нехай і в такій грубій формі, бо розуміла, що так, як було раніше, більше не буде: або її приймають в Соратники, або надалі вона сама по собі.
Кодлак був трохи здивований такій зміні у поведінці жінки. Увесь цей час поводячи себе тихо і слухняно, раптом Оля вирішила заявити про себе. Хамство він дуже не любив, але цього разу вирішив це проковтнути.
– Що ж, треба визнати, я був щиро здивований побачити акавірську техніку бою сьогодні.
– А я щиро здивована, що вона взагалі тут комусь відома, – відповіла жінка без жодного натяку на сарказм.
– Хм, так. Колись давно я знав одного каджита, доволі поважного воїна, що практикував таку ж бойову техніку. Він вчився у свого батька, а той у свого і т.д, доки його далекий пращур не навчився цьому в одного воїна, що свого часу прибув на наші землі з Акавіру. Невже і ти звідти?
– Ні, я там ніколи не була, – відповіла Оля.
– Що ж, в будь-якому разі, твій вчитель може тобою пишатись.
– Це не важливо. Як я вже казала вам раніше, головне – чому я тут, моє призначення.
– Так-так, – перебив її вожак, намагаючись повернути цій розмові помірний темп. – Ти казала, що маєш нам допомогти. Та з чого ти взяла, що нам потрібна допомога? – старий виявив бажання перевірити її ще раз.
– Послухайте, – роздратовано зітхнула прибулиця. – Я тут не просто так. Не тому, що я так приглянулась богам і вони мене обрали для якоїсь особливої мети, нетому, що я дуже сильно просилась на цю, так би мовити, посаду. А тому, що я знаю такі речі, про які не знають навіть Вони. І якщо я кажу, що допомога вам потрібна, значить так і є. Ви спитаєте, яке діло богам до вашої дружби з Хірсином? Тож я вам відповім. Соратникам пора повернутись туди, звідки вони починали, і згадати, кому насправді вони повинні служити, кому вони зобов’язані своїм існуванням і своєю силою…
Вожак хотів щось заперечити, проте жінка відразу його перебила і продовжила:
– Ви скажете, що Соратники завжди були самі по собі, і ваша слава це результат винятково вашої тяжкої праці протягом довгих предовгих років.
Та ваша вдача це не лише ваша заслуга. За спиною будь-якого хвацького воїна можна побачити його покровителя, що завжди за ним наглядає. Варто тільки придивитися.
– І хто ж стоїть за нашими спинами? – скептично запитав Кодлак.
– А ви озирніться і побачите, – жінка розвела руки в сторони. – Вона дала вам Небесну кузню, щоб у вас була краща зброя, зростила Дерево для вас, щоб ваш з нею зв’язок був сильнішим. Вкінці кінців, біля вас було зведено її храм, де ви могли б молитися Їй та заліковувати свої рани. Але зв’язавши себе з Хірсином, Соратники розірвали священний зв’язок зі своєю Матір’ю. Та вважайте, що вам пощастило, бо Вона дає вам останній шанс повернутися в Її обійми, – тут Оля зробила паузу, аби дати слово старому. Але чоловік не мав що сказати, а на його обличчі читалось усвідомлення всієї очевидності її слів, тому вона продовжила. – Тож давайте не будемо прикидатись, що допомога вам не потрібна. Адже ми з вами обоє знаємо, що вовк всередині вас це проблема і вже тривалий час ви намагаєтесь знайти рішення. І воно в мене є.
– Тоді не муч старого, розказуй, що знаєш.
– Я знаю, що Соратники активно шукають уламки Вутрад, і ви на правильному шляху.
– Але самої сокири недостатньо, – продовжив вожак.
– Так. В гробниці Ісграмора є священний вогонь…
– Це я знаю, – нетерпляче відповів старий, адже зараз він можливо нарешті почує те, про що так довго намагався дізнатись. І краще б цій жінці усе йому розповісти.
– Зв’язати себе з Хірсином Соратникам допомогли відьми, чи не так?
– Так, Гленморілський Ковен.
– З них все почалось, ними все і повинно закінчитись. Вам достатньо вкинути голову однієї з відьом у той священний вогонь, і зв’язок з вовком буде розірвано.
– Що ж, я багато думав про цей варіант. Проте є одна проблема – цих відьом давно ніхто не бачив. Навіть в Коллегії Вінтерхолда про них немає жодної достовірної інформації. Лише старі сувої. А чи не повиздихали вони взагалі?
Ні, – посміхнулась Оля і задоволено відкинулась на спинку свого стільця. Їй не аби як сподобалось відчуття того, що вона нарешті може бути Кодлаку корисна. Навіть не так, уся надія тільки на неї! – Вони живі.
– Вони досі у Скайрімі?
– Так, і я знаю де шукати їхнє … гніздо.
– Покажи, – вожак кивнув в сторону мапи, що висіла на стіні позаду Олі.
– Навіщо це? Вам потрібні відьмові голови, і я їх вам принесу, але тільки якщо…
– Принеси мені ці голови, – Кодлак одразу зрозумів до чого вона хилить, тож негайно перервав її зухвалу виставу, – і можеш вважати себе кандидатом.
– Лише кандидатом? – здивувалась жінка, припіднявши брови.
– Так. Це буде твоє перше випробування з двох, – старий був непохитним. – Правило одне для всіх.
– Добре, – погодилась Оля з повною готовністю діяти. Вона підійшла до мапи і, трохи роздивившись її продовжила, – Я відправлюсь завтра на світанку.
– Тоді тобі терміново потрібна броня та зброя. Зараз я напишу для тебе рекомендації. Покажеш їх Йорлунду, і він зробить усе швидко і якнайкраще, – Кодлак підсунув ближче до себе чорнильницю та пару папірчин.
– Це зайве, – відмовилась жінка. – Я вже все маю. Потрібно тільки дістатись до Лабіринтіану. Як довго йти туди? – вона знайшла потрібне місце на мапі і тицьнула туди пальцем.
– В Лабіринтіан? – щиро здивувався вожак.- Це дуже небезпечне місце, дівчинко. Ти це знаєш?
– Звичайно ж знаю. Та це нічого не змінює, – спокійно відповіла прибулиця. – То скільки туди йти?
– Дорога займе цілий день і навряд чи ця подорож буде спокійною. Тож я все-таки раджу тобі озброїтись хоч чимось, – він посунув складений вдвоє папірець ближче до неї. – Зайвим не буде.
– Дякую, – жінка спочатку трохи зніяковіла від того, з якою наполегливістю Кодлак пропонує їй свою допомогу, та потім згадала, в чому його інтерес, і повернула собі спокійний тон. – Гадаю, мені час збиратися у дорогу.
– Звісно, – кивнув вожак в знак згоди. – Ти впевнена, що впораєшся сама? Можу відрядити когось з тобою, – він не аби як хвилювався за результат цієї експедиції.
– Я впораюсь, – упевнено відповіла та.
– То хоча б скажи мені точне місцеперебування відьом? Зрозумій, занадто багато поставлено на карту, і своїм мовчанням ти береш на себе велику відповідальність, адже якщо з тобою щось станеться…
– Ви лишитесь без нічого, – закінчила за ним жінка. – Я розумію. Добре, – вона зітхнула і повернулась до мапи. – Я знаю, що гніздо відьом знаходиться десь у цьому районі, – вона пальцем намалювала коло на мапі, вказуючи на південний захід Скайріма. – Але можете не сумніватися, я знайду їх. Мені буде кому допомогти.
З цими словами Оля зібралась залишили кабінет Кодлака. Та, ледве відкривши двері, штовхнула Тільму, яка під цими ж дверми як завжди удавала, що прибирає.
Жінка поглянула на служницю, вдоволено посміхнулась і пішла збирати речі.
Проте збирати було нічого. Від тої ейфорії, що накрила її з головою, вона геть не подумала, що навіть мішка дірявого не має, не те щоб, покласти туди щось.
З цими думками Оля підійшла до свого ліжка і лишилась стояти наче вкопана, оглядаючи свої мізерні пожитки. А ще було б добре спланувати свої дії на найближчі пару днів.
– І в чому ж ти підеш? – сварливо спитала її Тільма. – Там, куди ти зібралась, набагато холодніше ніж у Вайтрані. Тим паче вночі. Тобі треба багато теплого одягу і зручне взуття, інакше зітреш собі ноги до крові і взагалі йти не зможеш. Краще б було коня запрягти, але хто тобі його дасть?!
За усіма подіями і пригодами останніх тижнів, Оля зовсім не замислювалась, про те, як жителі цього світу подорожують і на чому, та саме головне, скільки часу в них це займає. І треба визнати, вона зовсім не мастак у виживанні в дикій природі, тож жінка вже почала шкодувати про те, що взялась за цю справу сама, відкидаючи усю можливу допомогу, яку Кодлак їй пропонував.
– Я щось придумаю, – Оля намагалась триматись впевнено, проте все одно звучала розгублено.
– Придумає вона. А як же! – стара жінка полізла під своє ліжко і витягла звідти стару дерев’яну скриню. Трохи покопошивши в ній, вона дістала декілька речей і поклала їх на Оліне ліжко. – Ось, візьми це. Чого дивися? Бери-бери! Тобі то більше треба.
– Що це? – зніяковіла Оля.
– Речі, які мені вже давно не личать.
* * *
Кодлак сидів за письмовим столом і наче у ступорі дивився на карту Скаріма. Хоч Оля і вказала йому місцеперебування відьом, він все ще не міг повірити, що це правда. Він добре знає ті ліси, бо свого часу його вовк там частенько полював. Проте жодного разу він не відчував там запаху відьом.
А Лабіринтіан? Навіть він за все своє життя бував там разів зо два, і завжди намагався обходити те прокляте місце. Занадто багато магії там, занадто багато мерців. Що спільного може бути у цього дівчиська з тими руїнами?
Все нові і нові версії з’являлись в його голові, і одна дивакуватіша за іншу.
Його сповнені сумніву роздуми перебив голос Вілкаса, що прозвучав звідкись з коридору.
– Вілкасе! – гукнув він соратника.
– Що? – обізвався той.
– Зайди-но. Розмова є.
Вілкас увійшов в кабінет, завбачливо зачинивши за собою двері.
– Я чув, та дівка кудись збирається. Невже ви її вигнали? – він відчув легке розчарування, бо йому так і не вдалося розгадати загадку останніх днів і дізнатись хто ж вона така.
– Та ні, – відмахнувся старий. – Ця дівчинка багато знає, більше ніж я думав. Так, в ній забагато таємниць, що тривожать мене, проте вона може бути нам дуже корисною. Головне – дати їй те що вона хоче.
– І що ж такого вона знає? – скептично спитав молодий соратник, запідозривши вожака в надмірній довірливості.
– Вона казала, що у нас є всі шанси вдало завершити розпочате. Якщо це так, то, боги свідки, нам варто було вислухати її раніше, – старий ще раз задумливо поглянув на мапу і продовжив, – Завтра на світанку вона йде на випробування. Проте спочатку вона хоче навідатись в Лабіринтіан.
– Куди? – відверто здивувався Вілкас. – Що вона там забула?
– Саме тому я тебе і покликав. Прослідкуй за нею до Лабіринтіана, з’ясуй, чому їй туди так треба, і повертайся назад.
– Можете на мене розраховувати, – без жодних вагань відповів молодий соратник, хоч і відчував, що старий йому багато недоговорює.
Оля вийшла на поріг Йорваскру і набрала повні груди ранкової прохолоди. Легкий туман розстелився вулицями Вайтрана, нагадуючи всім що прийшла осінь. Закинувши ранець собі на плечі, жінка вкотре оглянула себе і ще раз подумки подякувала Тільмі за весь цей теплий одяг: шкіряні штани були зшиті напрочуд якісно, хоч їй вони були і закороткі; цю погрішність вдало приховали високі чоботи, що чудово сіли навіть з урахуванням теплих в’язаних шкарпеток. Та найбільше вона була вдячна за плащ з оленячої шкури, теплий і легкий.
Стара служниця допомогла їй зібрати в похідну торбу все необхідне, давала поради і настанови. Тепер, коли її робочому місцю ніхто не загрожує, Тільма почала клопотати навколо Олі наче рідна бабця.
Завітавши учора до Йорлунда з посланням від Провісника, жінка довго вислуховувала настирливі рекомендації від старого коваля, та врешті решт, під його рясні осудливі коментарі, обрала собі майстерно ковані ножі для метання. З усього запропонованого арсеналу, тільки вони єдині припали їй до душі, адже вона вже добре знала як поводитись з такою зброєю. Сподівалась лише, що за ці пару тижнів не забула того, чому її вчили.
Сонце ледь виглянуло з-за горизонту, а місто вже почало по трохи прокидатись. Продавці на ринку порпались біля своїх прилавків, вулиці наповнювались людьми, які потроху розганяли туман.
Сповнена рішучості Оля попрямувала по головній вулиці на зустріч своїй долі.
Додати до улюблених