Мерлін розгублено дивився на стелажі зі старовинними фоліантами і не міг допетрати, що він тут шукає. Якщо у бібліотеці Ґауса нема відповідей, то тут і поготів. Цілитель попросив знайти якусь книгу з травами, бо не вистачало інформації щодо хвороби, котра зараз лютувала у Камелоті. Мерлін підозрював, що це чаклунство і поривався вилікувати хворих самотужки. Ґаус відмовив, застерігши, що магія заборонена і вихованця можуть стратити. Тому-то чарівник зараз був у запиленому приміщенні, розгрібаючи сувої з книгами при тьмяному світлі, що проникало зі стрілчастих вікон. Старий бібліотекар Джефрі десь подався, тому юнак покладався лише на власні сили.
“А яку, власне, я книгу шукаю?” – спитав себе Мерлін. Він пам’ятав, що це має бути книга з настійками, та назву чи забув, чи не розчув, бо, як завжди, надто квапився.
Зненацька у приміщенні почулися кроки. Юнак зачаївся і прислухався. Хтось ішов до нього. Може, бібліотекар? Мерлін визирнув з-за стелажа. Тут його і схопили.
– То он де ти пропав, – пролунав знайомий голос, – Мерліне, чому я маю тебе шукати? Чи ти забув про свої обов’язки?
– Артуре, відпустіть, – озвався чарівник, бо вухо, за яке його тягнув принц, боліло.
– Що треба сказати, щоб я послухався? – насмішливо спитав Артур, наблизивши своє обличчя до Мерлінового. Останнім часом такий жест чомусь нервував молодого слугу.
– Е-е… будь ласка? – припустив Мерлін. Артур смикнув за вухо сильніше. – Та що ви робите? Відірвете ж!
– Ти маєш сказати: “Вибачте, ваша величносте”, – мовив принц, потішаючись невдоволеним поглядом співрозмовника. Той так і поривався бовкнути щось таке, що б вибісило Артура, та водночас боявся лишитись без вуха. – Я чекаю.
– Я вам вибачаю, Артуре, – незворушно відказав Мерлін, котрий ледь тримався, аби не розсміятися.
Зрозумівши, наскільки зухвалою була відповідь слуги, ошелешений Артур інстинктивно підійшов до Мерліна. Сам не знав, що далі зробить, хоча скинути кілька книг на голову слуги здавалося непоганою ідеєю.
Аж тут у бібліотеці почулися кроки.
Молодий Пендраґон не розгубився. Схопив Мерліна за плечі й втиснув у вузьку нішу між стіною і стелажем. Правду кажучи, він сам не знав, навіщо це робить, та шокований вираз обличчя потішив принца.
Мерлін інстинктивно смикнувся, бажаючи опинитись подалі від Артура. Принц притиснув його своїм тілом до стіни.
– Тихіше, – прошепотів Артур, вслухаючись у голоси в бібліотеці. Схоже, до Джефрі ще хтось зайшов. Пендраґон так захопився, що й не помітив, як знітився Мерлін, будучи так близько до нього. Ніби нічого такого й не сталося, вони втрапляли і в гірші ситуації. Але бачити обличчя принца так близько… Прямий ніс, густі світлі брови, стиснуті губи, зосереджений вираз обличчя наполовину сховали тіні. Чарівник на мить забув, де він і що робить. Мимоволі розтулив губи…
– Кажу ж – ні слова! – прошипів Артур, затуливши слузі долонею рота. З Джефрі розмовляв якийсь незнайомець, котрого теж цікавила книга з травами. Та ж сама, що її шукав Мерлін. Щось надто це підозріло. Роздивитися незнайомця принц не міг. Дерев’яні дошки підлоги скрипіли при найменшому русі, тож він не став ризикувати. Потім прийде в бібліотеку з вартою й розпитає Джефрі про незнайомця. Зараз же треба…
Пендраґон завмер, коли побачив, як пильно на нього дивиться Мерлін. Глянув у сині очі слуги, що напівтемряві здавалися геть темними й загадковими. Невже Мерлін завжди на нього дивиться з такою турботою і відданістю? Артуру аж стало ніяково, ніби він дізнався таємницю слуги, про яку не мав би знати. Та те, що Мерлін був небайдужий до принца, втішало. Обережно, аби не зачепити якусь книгу, Пендраґон обняв друга.
– Мовчи, Мерліне, інакше буде гірше.
Та той і не збирався говорити, за що Артур був йому вдячний. Сам не розумів, що з ним коїться. Невже все через погляд Мерліна? Чи, може, все сталося набагато раніше – коли вони вперше зустрілися?
Джефрі з незнайомцем пішли. Артур квапливо відсторонився від Мерліна, бо не знав, як далі бути і що казати. Ця пригода у бібліотеці призвела до нової ситуації, у яку принц точно не втрапляв.
– Маємо знайти книгу, яку попросив Ґаус, – сказав Артур, – схоже в ній є щось, що може нам допомогти.
– Так, – Мерлін відвернувся до стелажів з книгами, бо боявся, що Артур знов полізе обійматись, і він скаже якусь дурницю.
Та все ж обіймати принца таки приємно.
Додати до улюблених