Бурштинові очі

Кам’яні джунглі змінювались на хвилясті гори. Дорога зайняла багато часу, але під вечір ми вже були у бабусі. Мене привіз тільки тато, мама ж не змогла поїхати з нами.

Бабусине село нагадало мені літній табір у горах, де я був минулого року. Де не глянь всюди видно гори. Все таке зелене і буйне. Ніде нема рівної ділянки, бо тут чи там горби різної величини чи спуски і підйоми. Село виглядало затишно. В кожного по двоповерховому будинку і без паркану, хіба що десь був маленький, мені по пояс. Зв’язок та інтернет тут теж був, хоча десь міг і пропадати. Ну, не так все погано, як я собі уявляв.

Бабуся мешкала аж в кінці села. Її хата була велика і з темного, майже чорного, дерева. І паркан у неї був вищий за сусідні.

Бабуся стояла біля дому схрестивши руки, ніби весь цей час чекала нас.

-Добрий день, пані Одарко,-привітався тато.

Бабуся лише кивнула і перевела погляд на мене. Я жахнувся: її очі були жовті, як у змії. Сама вона була стара-старезна, але спину тримала гордо і рівно. Білосніжну косу прикривала довга чорна хустка. Вбрана у вишиту сорочку і каптур. Чоботи мала гумові і це було єдиним, що пов’язувало її із цим століттям.

-Можеш уже йти.-Проказала баба моєму батьку.

Схоже, тато її боявся, бо занервував і почав відходити.

-Добре.Лука, гарно тобі провести час.

Тато незграбно мене обійняв і поспішно забіг у машину. От і залишились ми вдвох.

Дивлячись на бабусю Одарку я не бачив схожості із мамою. Мама в мене була добра і ніжна. І тато її не боявся.

-Ти підріс з нашої минулої зустрічі.-Зауважила баба схилившись наді мною.

Я нервово проковтнув клубок хвилювання. Я і забув, що вона така моторошна.

-Заходь у дім,-запросила вона легко підхопивши одну із важких валіз.

Будинок весь був у вишитих рушниках та засушених травах. Пахло бузиною та м’ятою. Біля вікон висіло часникове намисто а над вхідними дверима була прибита лялька з червоним хрестом замість обличчя.

-Подай мені кошик із яблуками, що на дворі.-Попросила баба Одарка.

Я слухняно виконав її прохання і вже протягував їй корзину та баба не поспішала брати.

-Спочатку переступи поріг а вже потім подавай.-Сказала вона таким тоном ніби це було очевидно.

Я так і зробив.

-Твоя кімната на горі. Можеш поки що розпакувати речі.-Сказала вона і понесла кошик на кухню.

Я сумно поплентав на гору. Все таки канікули будуть жахливими. Моя інша баба, бабуся Ті, тобто Тіфані, була добро і веселою. Вона разом із дідусем обіймали мене при зустрічі і на прощання. А тут добротою і не пахне.

Моя кімната була майже порожньою. Ліжко, комоди і шафа. І віконце було замале. Я ще більше засмутився.

-Лукаш! -прокричала баба як грім.

Я швидко спустився.

-Пригощайся пирогом з яблуками.

На столі був щойно спечений, духмяний і рум’яний пиріг. Як так, я навіть речі не встиг розкласти. Чи то не із тих яблук що були у кошику? Я зиркнув на корзину-вона була порожньою.

-Їж швиденько поки не охолонуло.-Поквапила мене баба.

Пиріг, на диво, виявився надзвичайно смачним.

Поки я їв баба Одарка не зводила з мене погляду.

-Нус,-склала вона пальці дашком,-розповідай.

-Щ-що?-мало не вдавився я.

-Те, що зазвичай розповідають внуки своїм бабусям.

-Нус, тоді питайте.

-Що?-сиві брови баби підскочили догори.

-Те, що зазвичай бабусі питають від своїх онуків.

Кутики її губ трохи припіднялись і чимось нагадували посмішку. Вона схожа була на  хитру лисицю з казок.

-Ви відьма?-запитав я.

Це питання її не спантеличило.

-Звідки такі доводи?

Я озирнувся.

-Ваш будинок схожий на відьомський.

-Ну, тут не посперечаєшся.-Погодилась баба оглядаючи самим поглядом свій дім.

-А цей пиріг із тих яблук з корзинки. Ви його начаклували?

-Дурниці. Я приготувала його ще до твого приїзду. А ті яблука там.-Вона кивнула в бік скляної миски позаду себе, яку я до цього не помітив.

-Але у вас очі жовті!

Бабця дістала маленьке люстерко і витягнула його перед мої обличчям. Я побачив у маленькому овалі своє відображення.

-У тебе такі ж.-Сказала баба.-Тільки темніші. Ти єдиний з нашої родини хто успадкував  бурштинові очі як у мене, всі інші зеленоокі, включно із твоєю мамою.

-Але ж…

-Я не відьма!-Грубо обірвала мене баба.

-Вибачте, бабцю Од…-Винувато схилив голову я.

-Як ти мене назвав?!

Якби  колючка була людиною то це була би баба Одарка.

-Ніколи.Так.Мене.Не.Називай.-Гострила вона кожне слово.-Пані Одарка. І лише так. Ніяка «баба», «бабуся» а  тим більше «бабця». І ніяких скорочень мого імені.

-Добре.-Кивнув я боязко.

 

Мені вистачило близько години, щоб порозкладати речі. Було якось не пособі залишатись у цій темній кімнаті самому. Було таке неприємне відчуття, що хтось за мною стежив із самих темних закутів.

Тому я вирішив спустився вниз, але ба…пані Одарки ніде не було.

Я вийшов із дому і роззирнувся. Позаду будинка був город. Мені стало цікаво, який він може бути у пані Одарки. У бабці Ті на городі росли смачні ягоди та лохини. Навіть яблуню я там посадив разом із дідком.

Та город пані Одарки мене здивував. Це був не город і навіть не сад. Не було акуратних грядок, дерев в рядок, кущів малини і всього того, що буває на звичних городах. То тут то там росли незвичні квіти, з одного боку тягнулись високо розлогі дерева вишні, груші чи яблуні змішуючись із лісовими деревами. Це був цілий лабіринт, який буянив зеленню і травами. Вітки дерев звисали і дотягувались до мене своїми гілляками болісно дряпаючи шкіру. Я кілька разів перечіпався через шипучі лози, які розповзлися по землі.

Та навіть тут пані Одарки не було.

По інший бік текла широка річка. Десь недалеко був місток. А за ним ліс.

Ліс.

Темний, моторошний та невідомий. Ліс в якому жило багато чого небезпечного, по типу вовків, ведмедів, змій чи навіть гірше…

Я здригнувся. Нізащо туди не полізу. Всередині себе я відчував глибинний страх якому не міг дати пояснення.

Пригадався  сон.

Але ж то був сон. Не спогади. Просто сон. Щось не реальне. Це все мені примарилось. Цього не було. Не могло бути.

Десь поміж дерев я помітив силует пані Одарки. Та з нею ще хтось йшов. Вони спокійно прогулювались лісовою стежкою і про щось балакали. Я поправив окуляри і прищурився. Її супутник був вдвічі вищий за неї.

То був чоловік в шубі.

Я відчув як сильно забилось серце в грудях. Спину закололо тисячу голок. Десь далеко у підсвідомості, за зачиненими дверима спогадів, проривалась слабка мелодія сопілки. А потім звідти вирвались танці і багаття. Страшні маски.

Я кинувся навтьоки. Забіг назад в дім і подзвонив мамі.

Довгі гудки і вона нарешті взяла слухавку.

-Мам! Мамо!

-Лука, що сталось?

-Мені тут не подобається! Бабуся зла. Мені страшно! Заберіть мене звідси.-Ридаючи благав я.

-Лукаш, заспокойся, сонечко.-Втихомирювала мама.-Бабуся строга, але ви здружитесь, вона не така погана яку із себе робить. Ти просто зіграй із нею в карти. Вона любить карти.

-Вона відьма!

-Не говори так про мою матір, Лукаше.

-Чому ви не можете мене забрати? Чому я не можу залишитись у бабці Ті та дідка Миколки?

-Ми тобі вже говорили.-Стомлено видихнула мама.- Нам із татом потрібно їхати у відрядження а його батьки погано себе почувають і не зможуть подбати про тебе.

-Тоді я буду сам!

-Ніхто не залишає дванадцятирічних дітей самих вдома на все літо. Лука, послухай, бабця Ода може про тебе подбати, просто вона трохи…не вміє бути ніжною.

-Вона дозволяє тобі скорочувати її ім’я?

-Ну звісно, я ж їх донька. А тобі хіба ні?

-Ні.

-Хех, це у її манер. Сонце, мені потрібно йти. Подзвони коли будеш лягати спати.

-Але мам…

Та вона вже скинула.

-Наскиглився?-Зневажливо запитала пані Одарка за моєю спиною. Я і не почув, як вона тут опинилась. Як довго тут стояла? Мабуть довго, бо виглядала сердитою і зверхньою.

-Я не хочу тут бути.

-То йди на вулицю.-Знизала плечима відьма. Саме так, відьма. Так і буду її називати.

-Друзів собі пошукай.-Продовжувала вона розуміючи,  що я прямую до виходу.-Повернешся коли зголоднієш!-Крикнула мені навздогін коли я вибіг.

Це не справедливо. З усіх місць на планеті мене відправили саме сюди. І мама мені не вірить. Та ця відьма просто її обдурила своєю магією. Баба нагодувала пирогами щоб потім забити мене в піч як у тій казці.

Я біг від її дому аж поки не стомився. Чим далі йшов тим ясніше світило сонце і привітнішим видавався навколишній світ. Навіть трава була зеленіша.

На полі хлопці грали футбол. Я не хотів до них підходити та вони помітили мене перші.

Кілька із них підбігли до мене.

-А ти ще хто такий?-Запитав хлопець мого віку, хоча був трохи вищим.

-Я Лукаш, приїхав із Києва до бабусі.

-А-а-а, міський.-Глузливо сказав інший  хлопець без переднього зуба.

-Турист.-Ще глузливіше підкинув світловолосий хлопчина з шрамом на носі.

-Чужинець.-Виніс вердикт перший. Схоже їхній ватажок.

Я зиркнув їм за спини. Хлопці які продовжили грати у футбол виглядали адекватнішими, але до мене підійшли не самі привітні. А я думав гірше уже не буде…

-А ви тут типу як головні?-Запитав я риторично.

-А він  кумекає.-Пирхнув беззубий.

-Бачу клепки тобі вистачає, тому правила запам’ятаєш з першого разу.-Сказав головний.

-П-правила?

-Перше правило: не плутатись під ногами.

Друге правило: не розповідати нічого дорослим.

І третє правило: не лізти до дівчат.

-Та у вас ціла конституція.

-Кепкуєш?-Стиснув кулаки головний.-Окуляри шкода буде.-Він ступив крок уперед.

-Ей, що у вас тут робиться?-Між нами стала дівчинка.-Знову чіпляєшся?

-Ні, просто правила пояснюємо новачку. Виявилось, що він не знає грати у футбол, але тепер усе вивчив, правильно?-Сказав головний поглянувши на мене пасивно-агресивним поглядом.

Я лише кивнув. Проблем мені точно не хотілось.

-От і добре. До речі, ми так і не познайомились. Це Микола,-показав він на світловолосого,-а це Вася,-кивнув на беззубого. Мене звати Всевлад.-Простягнув хлопчина руку.

-Лукаш.-Не охоче відповів я на рукостискання та Всевлад сильно здавив мою правицю.-До Василини навіть підходити не смій.-Сказав він крізь зуби так щоб лише я почув.

-Ну, бувай здоровий, Лукаше.-Постукав він по спині на прощання з такою силою, що я ледь не викашляв власні легені.

-Не звертай на них увагу, вони забагато про себе думають.- Сказала мені дівчина.

-Дякую, що врятувала від них.

Дівчинка вмить почервоніла і посміхнулась, заправляючи золотисті пасма за вухо.

-Та вони ще хороші порівняно із Віктором. Він самий старший із нас і тому думає, що може нас ображати і командувати нами. От йому краще дорогу не переходити. То де ти живеш?

-У Києві, але зараз у бабусі. Її хата в кінці села.

Дівчинка зблідла.

-У пані Одарки? Ой…-Дівчинка злякано прикрила рот руками.

-Що таке?

-Ходять слухи, що вона відьма. Ще на Великдень вона прокляла нашого священника. А через кілька тижнів його знайшли мертвим у лісі. Розірваного на шматки не відомим звіром з виколотими очима і без внутрішніх органів.

Від цієї історії в мене по спині пробігли мурахи. Та і дівчинка коли розповідала то вся тремтіла зо страху.

-У вас сталося вбивство? А поліція у вас є?

-Так, це мій тато. Але крім цього села у нього на патрулюванні є ще кілька сусідніх. Він не вірить у ці забобони і каже що був ведмідь, бо таке вже було. За цей рік сім смертей. Переважно це були заблукавші браконьєри. Але священник…

-Небезпечно тут у вас.

Дівчинка кивнула.

-В ліс краще не ходи.-Застерегла мене дівчинка.

-І не збирався. Вибач, але ти так і не сказала як тебе звуть.

Дівча трохи зашарілось відвівши свої великі блакитні очі.

-Василина.

 

Стемніло. Чим ближче я наближався до відьомської хати тим меншало будинків і вуличного освітлення. Зате ліс наближався з кожним кроком. Зірки одна за одною спалахували на небі. Тепер виднілись тільки силуети. Шум річки ставав дедалі гучнішим.

Та раптом у кущах щось загрозливо зашелестіло. Я зупинився і  намагався розгледіти що то, та через темну ніч нічого не бачив. Гілки тріскотіли під масивною вагою.

-Всевладе?-Гукнув я.-Це ти? Хлопці, це геть не смішно.

Та замість відповіді тріскотіння ставало все ближчим і ближчим. Хтось стрімко йшов прямо на мене. Я згадав про вбивства за які розповіла мені Василина. А якщо це те чудовисько? Я заціпенів від страху. Все тіло відмовлялось рукатись.

З кущів показались темні тіні. В ніс в’їдався запах смоли та крові.

Тіло все трусило та я все ще не міг зрушити з місця.

Тіні почали повільно виповзати з кущів. У цих істот було по одній руці, по одній нозі та по одному оку, яке хижо виблискувало. Велетенські чудовиська із головою собаки. Вони повільно підповзали до мене.

Коли один із них рикнув то це вивело мене з оціпеніння і я кинувся тікати з усіх ніг. Вони протяжно завили і кинулись за мною. Істоти скавчали і ричали пускаючи слину. Я біг з усіх сил до бабусиних воріт. Та вони були швидшими. Відстань між нами стрімко скорочувалась. Вони занадто швидкі. Мені не втекти! Ще трохи і вони мене спіймають! Спіймають і зжеруть!!!

Я відчував їхній смердючий подих на спині. Земля під ногами здригалася від їхніх тупотінь.

Та я біг до воріт. Ще трохи. Лиш щоб вони не були зачиненими.

Та мене осліпило яскраве світло. Я впав безсилий на землю. Хтось волочив мене. От і все. Вони спіймали мене і тягнуть у своє лігво де і розірвуть на шматки.

-Вставай.-Сказала бабуся.-Ти занадто важкий щоб тебе тягти.

Я підвівся і роззирнувся. Нікого крім нас із бабусею не було. Сама вона тримала старовинний ліхтар над головою. Такі ліхтарі я бачив лише у сувенірних магазинах або історичних фільмах.

-Там були…там були…-Задихався я.

-Ходімо в дім.-Сказала вже спокійніше бабуся.-Це всього лише собаки і твоя дитяча фантазія, хлопчику мій.

Її голос заспокоював і клонив у сон. Я і не пам’ятав як опинився в ліжку і коли заснув. Кілька разів прокидався і бачив силует бабусі і ще якогось маленького дідуся, який був навіть менший за мене та мав на голові роги. Але я знову провалювався в сон знаючи, що бабця Од сидітиме біля мене всю ніч.

Додати до улюблених