Як так вийшло?
Чому вона, сидить тут на підвіконні, у маєтку Мелфоїв?
Мало хто то розуміє, вона й сама не втямить. Перегортає сторінку, підставляє щасливе обличчя сонцю та тішиться.
Герміона прекрасна у своєму щасті, як і Драко, що повільно підходить, милуючись своєю нареченою. Вони занадто довго доводили усім навкруги своє кохання. Хіба бажання трохи перепочити та зануритись у ці прекрасні дні, гріх?
Обережно притискає до себе й кладе підборіддя на її маківку
‒ Хах, мої друзі все ще здивовані, що ти не тиран, – тихо хихоче.
‒ Я обрав тебе як жінку, з якою хочу провести залишок свого життя. Звісно я буду з тобою добре поводитись, – хмурить брови. – А ще це тому, що я тебе кохаю.
‒ А кохати значить поважати, – промовляє колись сказане ним. М’яко усміхається. – І те що я бруднокровка тебе не займає.
‒ Займало, – важко видихає та дивиться прямо в очі. – Не буду брехати, для мене прийняття, було дуже важким. Але зараз ти не маєш цим перейматися, бо я зробив вибір і не жалкую.
‒ Я теж.
***
Сьогодні сонце палило. Палило ліс, сухе листя та крадькома підкинуло пекучу іскру у щастя Герміони та Драко.
Вперше у житті її зап’ястя так болюче свербіли.
***
Легені розривало від болю, шкіра боліла та свербіла. А Драко постійно був поруч, став якимось особливо ніжним та турботливим, його очі тонули у хвилюванні.
А Герміона нічого не могла з цим поробити, гнана соромом боялась зізнатись.
Бувало таке що вона мала почуття одразу до декількох людей. Колись через це навіть ледь не розійшлась з Драко, думаючи що вона його більше не кохає. А тепер оце… хіба не абсурд?
Вона намагалась приховати від свого нареченого усе, приглушити свій стан закляттями, настоянками, перерила усі книжки з цієї теми, але виявилась безсильна.
Квіти проросли навіть у волоссі, тепер навіть розчісуватись було боляче.
***
Драко здогадався майже одразу, намагався довести свою щирість, сотні разів на день зізнавався у кохані.
А згодом мовив:
‒ Вибач, моє кохання недостатньо сильне.
‒ Ні, Драко. Це моя провина, – він усе розуміє, лише глянувши на розпач, що впереміш з болем відбився на її обличчі.
Вони довго боролись заради свого кохання, незважаючи на осуд чистокровних та нерозуміння сім’ї й близьких. Тому Мелфой не міг прийти до тями, від страху, розпачу, гніву, ці почуття перекручувались у серці, змішувались та розривали до кісток.
Він кричить, намагається дізнатись хто це, бодай щоб врятувати її. Але вона мовчить.
‒ Ні, Драко, досить! – хрипить, більше не може плакати. Через квіти навіть говорити боляче. – Прошу, ти не допоможеш! – через силу видихає. – Усі мої почуття, усі мої слова то не брехня та не марення. Я знаю, що відчувала та відчуваю! Я приймала кожне рішення думаючи головою! – рука заривається у волосся, зминає пару бутонів. – Досить вважати мене дівчиною, що просто піддалась чарам та плила за течією…
‒ Герміоно… – він хоче поглянути їй в очі, проте одне з них майже повністю закрили пелюстки.
‒ Я не закінчила! – грубо перериває. – Я все ще кохаю тебе. Я не жалкувала, що залишилась з тобою ні на мить.
‒ Добре, – кривить губи у ламаній усмішці.
Весь біль можна прочитати у його очах, рідке срібло перетворилося на дощові хмари.
***
‒ Я не хочу помирати…
‒ Я знаю, мила.
***
Відтоді він ненавидів аромат бузку та весну.
Додати до улюблених