На невеликому лужку в парку сиділа маленька дівчинка, років п’яти. У неї було синювато-чорне волосся до лопаток і глибокі, як океан сині очі. До неї підійшов чоловік тридцяти років, у нього було біле світле волосся, одягнений він у просту чорну сорочку та джинси. На його губах сяяла посмішка.
— Що ж, маленька Леді, настав час додому.
Дівчинка тримала в руках маленького білого метелика, а потім відпустила його і той пурхнув у блакитне небо. Чисте, безкрайнє небо. Чоловік підняв її на руки і притис міцніше до себе. Його маленький скарб, маленьке щастя.
— Татку, я завела нового друга! — з широкою посмішкою вимовила дівчинка, дивлячись на свого тата. Вона щаслива та весела, така енергійна.
– Правда? — Батько з неприхованою цікавістю дивився на дівчинку, та показала пальчиком на небо і помахала ручкою на прощання комусь.
— Бувай, маленький метелик! — Зелені очі чоловіка одразу понурились, він побачив білосніжного метелика, що ширяє в небі. І на мить йому здалося, що там стоїть Вона. Його Леді, його Марінетт.
Він пригадав усе, першу зустріч, коли він віддав їй парасольку, адже вона тоді забула свою. Їхні місії та недомовки один одному, розкриття особистостей і перший поцілунок. Ніжні руки, що обіймають його міцно і він тримає її за руку. Весілля, прекрасна наречена в білій сукні, ось вона стоїть перед ним вся приодягнена. Трохи переживає, але світиться від щастя, сімейне життя і звістка про те, що їх буде незабаром троє. Щасливі приготування до народження дитини, гучні привітання, дев’ять місяців очікування. І ось, нарешті…
Казка в одну мить розпалася, залишивши по собі лише порожнечу та самотність. Вона не витримала, лікарі робили все, що могли, щоб урятувати її та життя її доньки. Але… Вижила лише малеча, якби не цей промінчик світла, то Адріан не знав би що робити. Вона так схожа на неї, цією широкою посмішкою, великими щасливими очима. Тією ж незграбністю і простотою, донька стала його сенсом життя.
Він гірко посміхається, ледве стримує сльози, всі ті емоції, які давно були заховані, вириваються назовні. Серце стискається від однієї думки, що її більше немає, і ніколи не буде поруч. Розпач накриває з головою, не можна ворушити старі рани. Вони не загоюються, лише ховаються в закутках душі, а потім різко, без попередження відкриваються з новою силою. Але раптом він здригається, чуючи її голос, який вимовляє її улюблену фразу:
«Бувай, маленький метелик!»
Додати до улюблених
Дуже чутливо