Виміряний стук у двері лунає у невеликій темній вітальні майже зловісним дзвоном — три удари, пауза, удар, пауза, два удари.
Робін.
Едді підіймається з дивана, суплячись від болю в обох боках — чи то різкого, чи то ниючого, вже і не зрозуміти. Ще не до кінця загоєні рани боліли справжнім вогнем, майже без упину, та давали про себе знати при кожному русі.
— Нарешті, — вигукує він замість вітання, не дуже вдало ховаючи своє нетерпіння. Робін швидко заходить всередину, і, тільки закривши двері позаду себе ногою, зупиняється з майже ображеним виразом обличчя, плескаючи руками по бокам.
— Вибачайте, якщо ти забув, мені доводиться їздити сюди на клятому велосипеді!
Едді і справді забув — Робін якраз кричала про те, що вона — в сотий раз повторюю — не вміє водити, коли він прийшов до тями, ледь не задихаючись від того, як свіжі бинти, що покривали майже половину нещасного покаліченого тіла, здавлювали шкіру до пекучого болю, ніби намагалися не тільки зупинити кров, а ще й не дати залишкам затьмареної свідомості втекти через отримані рани.
Той, хто перев’язував його, вочевидь постарався на славу.
— Вибач, — Едді заправляє пасмо волосся за вухо та ніяково мружить очі, — я просто почав хвилюватися, коли ти не з’явилася у призначений час.
— Розумію, але будемо на майбутнє вважати, що три години пополудні — то дуже орієнтовна цифра, — Робін все ж таки відходить від порога, кидаючи випираючий у всі стороні темно-бордовий рюкзак, вочевидь створений не для дальніх походів, прямо на невеличкий журнальний столик, ледь не змітаючи з нього безлад, залишений там Едді — майже порожня пачка сигарет, знеболюючі таблетки, якісь краплі, дві напівпорожні склянки з водою, купа списаних листів, — та обурено піднімає руки над головою, явно маючи намір висловитися щодо всієї ситуації, в якій вона ніколи в житті не планувала опинитися. — Їхати сюди — це справжнє катування! Я об’їжджала три затори, три затори в Гокінзі, уявляєш?! Ледь не гепнулася прямісінько на узбіччя, а ти бачив які узбіччя на північній трасі за Гокінзом?!
— Ні, — Едді хитає головою, не стримуючи тихий смішок від вигляду обличчя Робін, яке почервоніло нечіткими плямами від захопивших її емоцій — на них вона ніколи не жалілася.
— Твоє щастя, Едді! — Робін видихає і нарешті сідає на диван. — Це жах!
Едді у відповідь лише гмикає із повною згодою та, навіть не питаючи дозволу, відкриває чужий рюкзак.
— Сподіваюсь, це стирчить блок «Кемел», інакше я…
— Ще чого, — Робін дивиться на нього, прискіпливо піднявши брови. — Дві пачки у боковій кишені, твоя доля.
— До наступного візиту?
— До наступної зарплати, Едді! Якщо вона колись буде, звісно, роботи в нас, до речі, більше немає, а я тим часом не маю жодної гадки про те, чи виплатять нам і без того мізерні залишки, — Робін відчайдушно кривиться, наче згадуючи щось неприємне, але за секунду її обличчя наповнюється відверто штучним спокоєм та удаваною посмішкою, ніби з рекламних білбордів на виїздах із міста. — Саме час піклуватися про своє здоров’я, коли як не зараз!
У відповідь Едді видає протяжний звук, щось середнє між стогоном та ричанням — сигарети, хоч і вже давно не давали помітного відчуття легкості, якщо не курити натщесерце, але допомагали зайняти руки та розум чимось, що по факту не потребувало ніяких зусиль та думок. У заміському будинку Гаррінґтонів, який колись належав чи то бабусі Стіва, чи його тітці, а тепер пустував, чекаючи або на кращі часи, або на продаж, зайнятися було нічим від слова зовсім.
Особливо, коли тобі не можна виходити на вулицю, бо тебе розшукує половина штату.
Особливо, коли ти Едді Мансон.
І особливо, коли ти тільки що ледь пережив смертельно небезпечну мандрівку у Виворіт, дізнавшись про цей світ стільки, що багато було б для всіх прожитих років, що вже й казати про кілька жалюгідних днів.
Едді міг жартівливо називати це Мордором, але факт залишається фактом — Мордор не був реальним.
Реальними натомість були біль, страх перед неминучою нічною темрявою, неможливість заснути через конвульсивні крики потойбічних створінь — теж цілком реальних, — які заповнювали голову, полонили мозок скреготом кожного разу, коли свідомість починала послаблювати хватку, били неіснуючими крилами по шкірі, нагадуючи, що смерть — це також цілком реальна річ.
Могла би бути.
Реальними були години, які Едді провів непритомний, кров, яку він втратив, змішана із потом, власними сльозами та сльозами Дастіна, що капали на обличчя солоною скорботою, чужі холодні руки, які гладили його чоло, відчуття вологої тканини на лобі, за яке він хапався, щоб повернутися до світла із самісінького пекла власної свідомості, яка малювала йому картини нестерпного болю та криків, суцільної темряви та неприємно хімічного, цвілого запаху Вивороту.
Малювала йому картину його нової реальності.
Реальними були потворні шрами, які залишаться у нього на все життя.
Картини перед очима, кожен раз, коли Едді дивився на стелю — повзучі плями, мов павутиння інопланетних павуків, — розповзалися по білому тлу цілковитою реальністю.
Доторкнися — і відчуєш слизьку поверхню, яка здригається під твоїми пальцями, охоплює весь потойбічний світ колективною панікою.
Заплющ очі — і почуєш, як Кріссі…
— Едді? — погляд у Робін стривожений, але у цій тривозі стільки невластивої турботи, що Едді мимоволі дуже різко веде плечем, ніби відганяючи від себе думки та приводи для чужої жалості. — Ти як?
— Все добре, Робін, — проводить рукою по обличчю, ніби знімаючи з нього якусь поволоку, і посміхається так, наче все і правда добре. — Я в нормі, ну, наскільки це можливо.
— Брехун, — Робін качає головою, але здається вирішує не чіпати чужу голову зайвим копанням в ній, лише дивиться витримано — і в очах її Едді читає щире розуміння; а коли тебе розуміють у такому, то про це не дуже хочеться говорити вголос. — Я передам Стіву, щоб купив тобі ще цієї гидоти, але нічого не обіцяю.
— Ти свята!
— Хтось має бути, — Робін зітхає, але посмішка все ж таки торкається її обличчя. Вона трохи нахиляється вперед, щоб повернути розкритий рюкзак до себе, та однією рукою вказує на місце поряд із собою. — Сідай, будемо тебе перев’язувати. Якщо ти, звісно, не хочеш, щоб це знову робив Стів, бо, чесно кажучи…
— Так це був він? — вигукує Едді, одночасно з цим повільно стягуючи з себе футболку — задача непроста та болісна. — Він завжди такий жорсткий?
— І я про це! Не мені судити, бо у мене так тряслися руки, що я і шматок вати не втримала би в пальцях, але він наче не людину в’язав, а я не знаю… — Робін качає головою та супиться, оглядаючи бинти на чужому тілі. — Хоча ти його добряче налякав… Нас всіх.
— Саме тому ви вирішили мене добити? — Едді грає бровами, намагаючись скоріше вивести все у жарт для того, щоб щоки не встигли залитися червоним, але Робін цілковито ігнорує його невдалу спробу.
— Вони з Ненсі займалися твоїм лікуванням, якщо це можна так назвати… І гадки не маю, скільки ти проживеш після таких лікарів, але, думаю, трохи довше, ніж якби цим займалася я у той момент чи заплаканий Дастін.
— Що ж, тоді передай Містеру та Міс Зібраність мою щиру подяку.
— Сам передаси, Стів буде тут у неділю.
— Це про всяк випадок, якщо я не витримаю та помру від нудьги, — посміюється Едді, нарешті сідаючи та одразу відкидаючи голову на спинку дивану. Стримати хрипкий видих не вдається — проводити на ногах довше кількох хвилин було важко і це відчувалося тягучою втомою у тілі. — Не хочу бути невдячним боржником.
Робін у відповідь лише посміхається та обережно пхає Едді ліктем по руці, намагаючись не зачепити рани. В наступні сорок хвилин вони сяк-так роблять перев’язку, і, діставши з рюкзака невелику кількість продуктів, що привезла з собою, Робін їде, знову залишаючи Едді в компанії думок та темряви.
***
У неділю Стів приїжджає за півгодини до призначеного часу. Едді тривожно підскакує, почувши важкі кроки за вхідними дверима, але видихає, коли після неправильного стуку чує голосне «Бляха!».
— Гаррінґтоне! — Едді розчиняє двері, не чекаючи, поки Стів ще раз повторить їх вигаданий код у правильному порядку, та широко посміхається.
— Як ти… — Стів дивиться на Едді на все око, завмираючи на мить з піднятою у повітрі рукою. — Я навіть не постучав.
— Ти б ще голосніше лаявся, ніякі б секретні коди не потрібні були.
Стів здивовано піднімає брови, але нічого у відповідь на це не каже, нарешті проходячи всередину.
— Як справи?
— Це питання риторичне чи… — Едді нервово посміюється, дивлячись як Стів обережно кладе на диван спортивну сумку та великий рюкзак — привілеї їздити машиною, — та знов повертається до нього обличчям, тримаючи руки на поясі, ніби і справді чекає якийсь звіт за останні дні.
— Ні?
— Кепсько, Стіве, як ще вони можуть бути? — Едді розводить руками в сторони та хитає головою, ніби пояснюючи щось настільки очевидне, що питати про таке — ледь не дурний тон. — Я їду тут з глузду від самотності, а інтер’єр, залишений у спадок твоїми родичами, зовсім не допомагає.
Стів відкриває рота, наче хоче заперечити щось у відповідь, але, окинувши поглядом вітальню, лишень неоднозначно хмикає.
Будинок і справді кричав про те, що його останніми хазяїнами були літні люди, і, хоча особистих речей, крім меблів, тут майже не було, все інше казало саме за себе: квіткові шпалери рожевого відтінку, що здаються брудними через постійно закриті фіранки, які ледь пропускають краплі сонячного світла, сліди від кріплень для рамок на стінах, безліч в’язаних речей від килимів до подушок, вицвілі округлі плями від давніх вазонів з квітами на світлих поверхнях… Не те щоб Едді жалівся — він був радий будь-чому, де є дах над головою та вітер не продуває тіло до кісток, до того ж і сам майже все життя прожив у трейлері, а ще тиждень тому переховувався у складському приміщенні рибацького будинку наркоторговця. Однак коли ти знаходишся в такому замкнутому просторі без можливості навіть вийти на вулицю, з єдиним заняттям у вигляді вивчення того, що тебе оточує в трьох невеликих кімнатах, то дуже швидко починаєш їхати головою не в ту сторону.
— Наступного разу принесу тобі якусь книжку, про твоїх цих… Ну, що ти там любиш, — нарешті каже Стів з нотками розуміння в голосі та, знову взявши у руки тільки знятий рюкзак, прямує в сторону кухні. — У сумці змінний одяг та сигарети, подивись.
Едді радісно скрикує та, відкривши швидким ривком молнію на сумці, одразу починає копатися у речах — під час свого візиту Робін привезла йому нову білизну та змінну футболку, але цього було, м’яко кажучи, недостатньо. Попрати речі не було проблемою, але для того, щоб вони просохнули в приміщенні без опалення весною, потрібен був час, а залишатися без нічого на ніч було не самою вдалою ідеєю. Однак не встигає Едді витягти із сумки спортивні штани та теплу кофту на застібках, як завмирає з ними в руках, не в змозі стримати смішок.
— Ти що, крадеш гуманітарку, Гаррінґтоне?!
— Що?! — Стів, здається, від такого неочікуваного і голосного звинувачення, ледь не випускає щось із рук прямісінько на підлогу, та через два різких звуки бахкання посуду та один шелест паперового пакету знов з’являється у вітальні, перекидаючи рушник через плече. — Ні! Це мої речі!
— Та ти що! — Едді лукаво посміхається і грає бровами, ніби готуючись спіймати злодія на гарячому — аж кортить; а після цього скидає руки договори, щось тримаючи в них. — І це твоє?
— Це… — Стів відкриває рота та кілька секунд просто дивиться на чорну-білу футболку з майже стертим нерозбірливим написом — скоріш за все, назвою якогось музичного гурту, про який Стів ніколи в житті не чув — та більш вцілілим малюнком на всю її довжину, схожим на звичне для сприйняття зображення смерті з черепами, окутану чи то лозами, чи то чимось іще, вже втратившим свою можливість бути опізнаним. — Я думав тобі таке подобається.
— Ти думав у правильному напрямку, вітаю, Стіве, але все ж таки… — Едді підносить футболку до тіла, ніби приміряючи, хоча і неозброєним оком було видно, що вона йому або в самий раз, або не критично завелика. — Питання залишається.
— Її в церкві все одно ніхто не взяв би, вона… — Стів дивиться трохи спохмура та махає рукою в сторону, як збирається виправдовуватися, але договорити йому все одно не дають.
— Попався! — радісно скрикує Едді, так, наче йому життєво необхідно було спіймати Стіва Гаррінґтона на цьому. — Крадеш гуманітарку, ай-яй!
— Ти можеш це так не називати, будь ласка?
— Я не проти, якщо що, подумаєш, крадій… — Едді повністю ігнорує чуже прохання, лише хмикає одними губами та театрально веде руками в сторони, розмахуючи при цьому вже майже горезвісною футболкою. — Мене взагалі за вбивство шукають.
— То будемо мірятися? — Стів посміхається, ніби підхопивши чужу веселість, як іскру.
— Не будемо, я ж нікого не вбивав, а от твої звинувачення… — Едді дивиться невинно та качає головою, ніби журить — того і гляди, почне грозити пальцем.
— Нагадати тобі, хто викрав чужий фургон, Мансоне?
— Вдале зауваження, Стіве, але… — Едді робить крок в сторону Стіва та вказує на нього пальцем. — У цьому ти зі мною, на моє щастя, в одному човні.
— А, я зрозумів, то ти хочеш собі напарника-злочинця? Типу Бонні та Клайд?
Едді на секунду завмирає, а потім дзвінко пирскає зі сміху, ховаючи обличчя у футболці, яку досі тримає в руках.
— Це точно не те, що я хотів сказати, але мені подобається хід твоїх думок, Гаррінґтоне! — Едді посміхається так широко та щиро, що болять щоки, а невелика пов’язка з лівої сторони щелепи починає сповзати ще нижче; після чого лишень одна мить — і йому самому це починає здаватися неприроднім. Від таких посмішок на своєму обличчі, колись звичних та постійних, дуже швидко відвикаєш; і повертаючись вони приносять із собою не тільки радість, а ще й почуття провини та сердцебиття, що диким тривожним птахом б’яться в грудях. — Але більше я хотів би мати напарника-кухаря, ти там збирався щось робити?
— Ну, я привіз дещо з…
— От і добре, — Едді знову не дає йому договорити і, не перестаючи посміхатися, швидко хапає з дивану свій новий одяг. — Я в душ, доки мій запах не перебив нам обом апетит.
Посмішка болісно сходить з обличчя Едді у той момент, коли він закриває двері ванної кімнати за собою. Потерте старе дзеркало зустрічає його власним наляканим поглядом та похмурою складкою між бровами — і це обличчя навпроти, ніби чуже, саме питає у нього, що не так.
Едді здається, що він і справді чує голос, що лунає моторошним відголоском від кафелю; болісно хиткий голос, дуже дивно схожий на його власний.
Хвилина, довга як вік, йде у нього на те, щоб заспокоїти розбурхане дихання, а всі останні справи після цього робить майже крижана вода, під яку він підставляє спочатку долоні та передпліччя, потім шию, ноги — повільно, але намагаючись не чіпати місця болісних ран, змиваючи не тільки дурний запах з тіла, а й в котрий раз наринувші важкою панічною хвилею нещодавні та ще не загоєні спогади.
***
— То хто з нас Бонні, а хто Клайд? — Едді на секунду відривається від теплих сендвічів з сиром, які приготував Стів, та дивиться в обличчя навпроти з усмішкою на один бік — єдиною відповіддю на це виявляються лише закочені очі. — Я за язик не тягнув.
— Тепер будеш мені все життя нагадувати?
— А ти збираєшся провести поряд зі мною все життя? — Едді дивиться саркастично широким поглядом, ніби імітуючи шок від чужого питання.
— Воно буде дуже коротким, якщо ти не замовкнеш, Мансоне, — Стів показово посміхається одними куточками губ та робить ковток вже майже холодного чаю.
— О, які погрози, Стіве… Вставай у чергу, та повір, — Едді нарочито підводить одну брову та сміється в голос, — ти будеш далеко не перший.
— Слухай… Ми щось придумаємо, — голос навпроти раптово стає тихіше, і ця неочікувана зміна відображається в усьому — від очей до повільно опущеної на поверхню стола руки, яка стискається в кулак, ніби Стів не ведеться на чужий грайливий настрій та сміх — а може навіть і бачить все те, що вони намагаються сховати. — Я про твої звинувачення. Ми щось обов’язково вигадаємо.
— Вибач, але віриться не дуже, — Едді не бере і хвилини на роздуми, але і тему не намагається перевести — тільки погляд опускає, хмикає та розводить руками в сторони, хоча посмішка нікуда не щезає. — Не те щоб я не хотів, просто… Це не так вже й важливо.
— В якому сенсі?
— Подивись навкруги, Гаррінґтоне, світ в буквальному сенсі трощиться у нас на очах, — і киває головою в сторону, ніби ворота у Виворіт, у справжнє Потойбіччя цього світу знаходяться прямо у вітальні. — Не думаю, що моя потенційна судимість це така вже невідкладна справа.
— Тим паче! — вигукує на це Стів, одночасно гупаючи рукою по столу. — У цьому є свої плюси, може нікому і не буде діла до…
— Почекай, почекай… — Едді дивиться з-під лоба та ледь помітно прикушує губу, і сам не розуміючи через що саме — чи щоб не засміятися, чи щоб не почервоніти зненацька. Не кожен день твоє життя ставлять вище апокаліпсису, нехай і ненавмисно.— Ти справді тільки що знайшов плюс у кінці світу?
— Виходить, що так, — Стів замислюється на секунду, плескає в долоні та дивиться Едді прямісінько в очі — настільки відверто, що той мимоволі завмирає. Зі Стівом Гаррінґтоном завжди так — все у нього дуже просто, і ця його чарована простота, яка тягнеться шлейфом майже в кожній фразі, дії, погляді, сильно ускладнює все для інших; це Едді зрозумів для себе дуже швидко — навіть швидше, ніж йому б того хотілося. — Тільки не зазнавайся сильно.
— Пізно, я вже уявив, як буду розповідати про це своїм онукам.
— Оптимістично з твого боку загадувати так далеко.
— Ауч… Боляче! Дуже боляче, — Едді нарешті відганяє від себе всі недоречно бентежні думки та театрально хапається за серце, але широко відкриті очі, що палають вогниками-веселощами, псують весь драматичний ефект.
— Боляче визнавати, що я правий? — Стів дивиться у ці очі невідворотно прямо і сам не може стримати посмішку.
— Матір божа, Стів Гаррінґтон бачить мене наскрізь, — Едді голосно зідхає та все ж таки відводить погляд, повертаючись до їжі.
Стів у відповідь хмикає ледь не гордовито, наче таке йому кажуть рідко — і сам теж повертається до свого чаю. Ще хвилин сорок вони проводять за тихою розмовою про життя в Гокінзі останні декілька днів; Стів розповідає про те, як Робін кожного дня таскає його з одного волонтерського пункту в школі до другого в церкві, і як Дастін чудово впорався зі своєю задачею щодо Вейна — на цьому імені Едді потуплює погляд та впивається пальцями в долоні, залишаючи там пекучі півмісяці.
Це була його ідея, і хоча він — як і всі інші — все ще вважав її цілковито правильною, думка про те, як дядько оплакує насправді живого племінника, гризла зсередини заточеними лезами. Едді не знав, чи побачить його ще колись — і чи буде це погляд вільної людини; не знав, що саме дядько, який втратив залишок своєї сім’ї, роботу, дім, буде робити далі — але сподівався, що тепер у нього вистачить сили та сміливості покинути це прокляте місто, без марної надії на повернення племінника.
Коли двері за Стівом зачиняються, все, на що у Едді вистачає сил, це лягти на диван, упершись поглядом у стелю, і рахувати неіснуючі паростки Вивороту, які мозок малює з невигаданою точністю.
Цієї ночі заснути він навіть не намагається.
Додати до улюблених