Бал завжди був улюбленою розвагою публіки. Він був дуже дорогим задоволенням, яке дозволити собі могли тільки люди при грошах. Але навіщо нам вдаватися у фінансові подробиці? Краще говорити про те, що відбувалося там.
Бали проводилися цілий рік, але сезон розпочинався з пізньої осені і тривав усю зиму. Звичайно ж, будь-який бал розпочинався із запрошення. Адресати мали отримати їх за три тижні до події, і написати відповідь – будуть чи ні.
Розпорядок балу також був важливим. Гості починали з’їжджатися після шостої чи дев’ятої вечора, деякі взагалі приїжджали до півночі. Господар цієї урочистості повинен був зустрічати своїх гостей з усіма почестями. Приїжджали на бал, як правило, із невеликим запізненням. Спізнілі приєднувалися до танців, часом навіть запрошення, персон.
Бал відкривався урочистим полонезом*, у якому мали взяти участь усі запрошені, навіть якщо потім вони всю ніч просиджували за картковими столами. У другій половині 19 століття полонез виконували наприкінці, а відкривав захід класичний вальс. Далі чергувалися польки, вальси, кадрили, мазурки.
Одним із завершальних танців був котильйон. Танець для закоханих. “Котильйон, нескінченний вальс з фігурами, триваліший три години або більше …”.
У середині балу, за правилами, був обід, на який кожен проводжав свого партнера. Якщо хтось приїжджав без партнера, господиня могла попросити його проводити когось на бал, наприклад того, хто приїхав з подружжям родичів і не супроводжується кимось іншим. Коли пара сідала за стіл, вони знімали рукавички та покривали коліна серветкою. Перед тим, як стати з-за столу, рукавички одягалися знову, а серветки залишали на спинках стільців.
Згодом знов були танці. За вечерею гості говорили багато про що: про музику, театр, останні новини зі світської хроніки, хто на кому одружується або за кого виходить заміж…
Після вечері завжди танцювали котильйон. До нього виносили великі коробки з квітами. Кавалери розбирали букети та підносили їх своїм партнерам. Після всього цього диригент балу та його помічники на шпагах вносили безліч різнокольорових стрічок, а також вузьких та коротких стрічок з бубонцями на кінцях. Кавалери, розібравши стрічки, підносили їх своїм партнерам, і ті надягали через плече одну стрічку на іншу. Причому вузькі короткі стрічки з бубонцями прив’язували до рук, починаючи від кисті рук до ліктів.
На бал люди приходили одягненими парадно. Чоловіки – у фраку, смокінгу чи костюмі (залежно від десятиліття), білій сорочці та обов’язково у білих рукавичках. Костюми кавалерів мало залежали від моди та їх рекомендувалося шити у класичних формах, щоб шати прослужили довше. На бал кавалери приходили у черевиках. Жінки та дівчата одягалися у сукні за останнім писком моди. Жінки могли вибирати будь-який колір для сукні (якщо він не був обумовлений), для дівчат сукні шилися білого кольору або пастельних тонів – блакитного, рожевого, опалінного. До сукні підбиралися рукавички в тон плаття або білі. Жінки могли прикрасити себе головним убором – наприклад, беретом. Дівчатам рекомендувалась скромна зачіска. У будь-якому випадку, шия мала бути відкрита. Прикраси жінок могли бути будь-якими, головне, щоб вони були підібрані зі смаком. На балу ні на хвилину не забувайте, що вираз обличчя має бути веселим та люб’язним. Похмуре чи зле обличчя на балу – те саме, що танець на поминках.
Але ж ми з вами говоримо все-таки про відьомський бал. Деякі традиції дійсно схожі зі звичайними, але є і безліч своїх фішок. Бал нечисті починався рівно опівночі. Першою на бал з’являлася королева, вона ж Ліліт – дружина диявола. Саме Ліліт і зустрічала гостей. Запрошеним було прийнято шанувати королеву і цілувати тильну сторону долоні. Ох, а які ж гості там були! Відьми, потопельники, упирі, стригої, вовкулаки, біси, кого там тільки не було.
Король балу, він же диявол, з’являвся пізніше і не затримувався надовго, лише вітав того, кого вважав за потрібне і знову зникав. Бал відкривав шалений і гарячий фламенко. Далі було палке аргентинське танго, а вже після нього спокійний вальс. Завершувала бал мазурка. Не бажаючі танцювати могли сидіти всю ніч, граючи в покер і ведучи світські бесіди. Після танців був святковий бенкет, на якому можна було знайти все, що душа забажає. Сідаючи за стіл, потрібно було так само, як і на звичайних балах, знімати рукавички і класти на коліна серветку.
Оформлення та дрес-код відрізнялися темними та похмурими кольорами, готичною атрибутикою та кривавими елементами. Чоловіки одягалися у чорні суворі костюми, темні сорочки та червоні метелики. На ногах класичні чорні глянсові туфлі (можна черевики). Необов’язковою прикрасою також був капелюх-циліндр, але їх одягали переважно чоловіки віком за п’ятдесят. Дами приходили в червоних, чорних і темно синіх сукнях виключно до підлоги, але з якомога більшою кількістю вирізів та відкритих частин. Безліч золотих аксесуарів та прикрас, темні туфлі на високих підборах. Зачіска допускалася будь-яка. Найобов’язковішим атрибутом були рукавички, але їх можна було одягати лише чистокровним та найвищим рангам нечисті. Колір або класичний чорний, або червоний. Щоб вшанувати велич Сатани і потрапити на сам бал, за звичаєм потрібно було зробити неглибокий розріз уздовж внутрішньої сторони долоні та додати пару крапель у грановану чорну чашу.
Розповідати про звичаї та традиції можна дуже довго, але побувати на ньому все ж таки цікавіше…
***
Відпроситися у Ваймака виявилося не дуже складно, але підозри у тренера все ж таки були. У результаті, дивлячись на активне ігнорування питань Нілу, він зрештою здався. Він швидко переодягся, повернув свою справжню зовнішність і насамкінець погодував свого тимчасового співмешканця у вигляді небожества на ім’я Юн, непомітно вислизнув із гуртожитку.
Щоб дістатися Академії Незримих Мистецтв потрібно було знайти найближчу точку відправлення, а вони найчастіше знаходилися в лісі. Але що робити, якщо в Пальметто немає лісів.
«Браво Ніле, просто блискуче місце проживання ти вибрав, я просто плескаю стоячи. Ну і що тепер робити?»
Ніл присів на лавочку біля Лисячої Башти і закурив, стомлено прикриваючи очі і відкидаючи голову на борт.
«Треба думати, що робити. Думай-думай, Ніле…»
Джостен різко розплющив очі і знову прийняв нормальне становище. Точно! Він голосно засвистів і вже за кілька секунд над ним закружляв чорний ворон, голосно каркаючи. Ворон приземлився на зігнуту руку Ніла, приймаючи з його руки частування, яке той встиг дістати.
– Мені потрібен ти, як провідник, Рене. – заговорив Джостен, спостерігаючи, як ворон жадібно пожирає шматочок сиру. – Ти зможеш це зробити, друже?
– Звичайно, кар, – ворон зістрибнув з руки і кумедно пошкандибав по всьому периметру лавки. – Радий допомогти.
– Дякую.
Ніл знову замислився, роблячи ще одну затяжку. А все через раптову ідею. Перспектива бути на балу наодинці, коли тебе за будь-яких обставин запросять на танець якісь незнайомі пані, а іноді траплялися й чоловіки, була така собі. Тому Джостен і вирішив запропонувати ворону ще дещо. Зазвичай фамільяри набувають форми тварин, але у разі потреби можуть набувати форми людини.
Насправді, фамільяри дуже цікаві істоти. Найголовнішим і важливим фактом є те, що вони досить малопоширені та найчастіше зустрічаються лише у могутніх магів. А ось одним із найцікавіших фактів є те, що фамільяри самі обирають собі господаря. Вони також, як і їхній господар обізнані до чаклунства. Живуть фамільяри стільки, скільки їх господар. Їх можна вбити у будь-який спосіб, але коли фамільяри сильно агресивні – стають практично невразливими.
Фамільяри володіють телепатією, невидимістю, можуть змінювати форму і в пориві гніву викликати стихійні лиха. Найсильніші з них використовують чари та чаклунство. І як у всіх, у фамільярів є власні слабкості. Наприклад, залізо чи береза. При попаданні берези в тіло істоти вона може вбити його навіть у стані гніву, ось чому вони «майже» невразливі. Завжди знайдеться лазівка.
Зброя, просочена отрутою чи магією, також може вбити фамільяра. Навіть маленька подряпина. Хоча в такому випадку істоту можна ще врятувати протягом двох хвилин, але зробити це може тільки його господар, який має досить могутню силу, щоб залікувати рану. Ніл знову глянув на ворона.
– Щось трапилося, Ніле? – спитав Рен, помітивши на собі пильний погляд.
– Слухай, а в тебе є костюм? – задумливо спитав Джостен, переводячи погляд на небо. Ворон глянув на нього, як на ідіота.
– Костюм кого? Клоуна? – гаркнув він, стрибаючи зі спинки крамниці вниз і назад, повторюючи цю дію вже кілька разів. Ніл закотив очі.
– Класичний, недоумок, – ображено буркнув Нат. Ворон знову стрибнув униз.
– Слухай, якщо ти хочеш зробити суїцид – йди й зістрибни з даху, алгоритм дій такий самий, або припини стрибати туди сюди.
– Я ворон, звідки я маю класичний костюм? Та й до чого це питання?
– У мене тут з’явилася деякв ідейка… – Ніл задумливо прикусив губу. – В тебе ж немає жодних планів на вечір?
– О ні, тільки не це, – Рен жалібно каркнув.
– Що? Я самотній, ти теж…
– О Сатана, не продовжуй.
– Та я не в тому сенсі! – Вигукнув Ніл. – Я мав на увазі сьогоднішній вечір. Я хотів би піти на бал із партнером, якого знаю, аніж терпіти чергові приставання незнайомців. Ну, будь ласка, Рене!
Ворон ще пару секунд побурчав собі під ніс, обсипаючи свого господаря безліччю прокльонів, а потім знову заговорив:
– Гаразд, але це буде єдиний і останній раз.
– Добре-добре, обіцяю. Ти найкращий, Рене! – Ніл з натхненням потріпав того по пір’ям, на що невдоволений ворон його цапнув. – Ауч!
Рен зістрибнув з лавки і подивився на Ніла. Хлопець глянув у відповідь. Довго вони так не простояли, ворон невдоволено каркнув і махнув крилом у бік Лисячої Вежі:
– Ти ідіот чи прикидаєшся? Іди і принеси мені бодай якесь пальто, чи ти думаєш я відразу в одязі буду?
– А ось за ідіота прикро було, – ображено пробурчав Ніл, нарешті рушаючи до гуртожитку.
Знайшовши своє чорне осіннє пальто, він знову непомітно вислизнув із вежі і поспішив до свого фамільяра. Той залишився на тому самому місці.
– Приніс? – Дочекавшись позитивного кивка і відійшовши разом з хлопцем у кущі, щоб їх ніхто не побачив, ворон продовжив. – А тепер відвернися.
Ніл знизав плечима, але все ж таки повернувся в інший бік.
« Так, ну з партнером розібралися. Залишилося тільки знайти портал та пережити цей вечір.»
Почувши досить гучний всплеск та кашель, Джостен обернувся. Чорний дим клубився довкола не високого, але й не низького тіла, поступово зникаючи та відкриваючи повний вигляд. Погляд практично чорних очей, що бере за душу, в обрамленні густих вій, сильні руки і досить міцна статура. Хлопець був абсолютно голим і частково покритий тонким шаром наче чорної фарби. Ніл припустив, що це наслідки перетворення і прошарок незабаром має зійти.
Новоспечений хлопець уважно розглядав своє людське тіло. Пасмо його чорного смоляного волосся, яке було довгим трохи вище підборіддя, злегка кучерявим, впало на лоба і він різким рухом відкинув їх назад. Ніл оглянув Рена з ніг до голови і задоволено хмикнув. Ворон різко обернувся.
– Я ж тобі сказав відвернутися! – скрикнув Рен, квапливо намагаючись прикритися.
– Ой та гаразд, мені ж було цікаво!
– І після цього ти заявлятимеш, що не гей? – спитав ворон, вихоплюючи пальто з рук Джостена.
– Але я справді не…
– Мовчи, просто мовчи, – зупинив того Рен, натягуючи пальто на своє тіло, з якого поступово сходить чорнота.
– Це був просто науковий інтерес. Я ніколи не бачив, як фамільяри змінюють форму, – Ніл все ще намагався виправдатися, але ворон його вже не слухав, наважуючись вийти нарешті з кущів, але щойно зробив крок, ноги підкосилися. Джостен встиг підхопити його, поставивши назад. – Ходити розвчився?
– Стули пельку! Я давно не змінював форму, мені треба звикнути.
– Гаразд-гаразд, не кип’ятись. Можеш поки що потриматися за мене, – Ніл люб’язно виставив лікоть, даючи ворону схопитися. А тепер уперед за твоїм костюмом.
Слава всім демонам, що магазини були недалеко. Витративши близько півгодини на вибір костюма і ще стільки ж часу, наводячи Рена у відповідний вигляд, хлопці нарешті вийшли з торгового центру.
– Ну ось, тепер ти хоч не виглядаєш як збоченець, – Ніл задоволено усміхнувся, за що отримав невеликий удар по плечу від ворона.
– Ти колись замовкнеш? – Рен закотив очі. – Ми йдемо чи як?
Ніл мовчки підхопив свого партнера за лікоть і пішов у бік місцевого парку. Ворон постійно озирався на всі боки, звикаючи все бачити не з висоти пташиного польоту. Все було надто цікаво та надто чудово, коли ти не в образі ворона. Рен витягнув руку, майже невагомо проводячи руками по кущах, що зростали в ряд, але достатньо, щоб відчувати кожен листок, який чіпляв. Він легенько посміхнувся. Зараз, ідучи красивою алеєю в парку і відчуваючи присутність Натаніеля, якого тримав за лікоть, він відчував той самий спокій, якого так давно не відав. Він блаженно заплющив очі, повністю довіряючи Нату вести його. Рену хотілося зберегти цей момент назавжди у своїй пам’яті. І скільки б у них не було розбіжностей, як би вони з ним не сперечалися і сварилися, ворон знав, що завжди буде всім серцем любити цього непосидючого, зухвалого, часом нестерпного і такого гарного юнака. Він пам’ятав кожен момент, проведений з ним, зберігав і цінував ці спогади, більше ніж будь-що, щоразу відчуваючи приємне тепло в грудях. І він ніколи не скаже в слух, але цей рудий хлопець був тим самим промінцем світла в його темному світі, сповненим болем і стражданнями, смертю та гіркотою. Рен знав, що ніколи не пошкодує за те, що колись зустрів Натаніеля Веснінські.
Ніл зупинився, висмикуючи Рена з думок. Ворон кілька разів проморгався і подивився на хлопця.
– Ну, ми ніби прийшли, – Джостен знизав плечима, чекаючи на підтвердження свого фамільяра.
– Так, ми на місці, – Рен приклав руку до кучерявого плюща і прошепотів щось латиною. Плющ повільно розповзався убік, відкриваючи хлопцям вид на Академію. Вони кілька секунд збиралися з думками, але потім одночасно переступили рослину. Плющ моментально повернувся у своє звичайне становище, а хлопці продовжили прямувати до входу, де на них уже чекав дворецький з чашею в руці.
– Пане Веснинські, – він шанобливо схилився. –А ви…
– Його звуть Рен Лі, — відповів за ворона Нат. – Він буде моїм супроводжуючим сьогодні.
– А, зрозуміло, — коротко відповів дворецький. – Прошу ваші руки, панове.
– О так, звичайно, – Натаніель не замислюючись простягнув руку. Рен злякано глянув на нього. – Що? Ти боїшся? Все буде гаразд, правда. Ти ж мені довіряєш?
Рен на мить прикрив очі.
– Більше, ніж будь-кому, – і простяг свою руку.
Дворецький різко провів вістрям по долоні Ната, той у свою чергу стиснув руку в кулак, капаючи кілька крапель у чашу. Дворецький зробив те саме і з Реном. Болісно скривившись, він стиснув кулак і додав туди своєї крові.
– Ласкаво просимо, панове. Вдалого вечора! Ступив в хол, двері за хлопцями зачинилися з характерним звуком. Рен і Натаніель оглянули приміщення, попутно одягаючи рукавички. Темно, лише безліч свічок висвітлюють простір, довкола ні душі (мабуть усі вже в бальному залі). З боків стоять дерев’яні лавки, як у церкві, а наприкінці на піднесенні стоїть вівтар, оточений статуями семи смертних гріхів. Перед вівтарем горить вогонь, з вітражних вікон падає місячне світло, освітлюючи статуї та створюючи ефект, ніби вони світяться. Величезні стелі, підлога натерта настільки, що видно власне відображення.
– Гарно, правда? – спитав Ніл, захоплено дивлячись на вівтар. Рен стенув плечима. – Гей, ти гаразд? — він торкнувся друга, привертаючи його увагу.
Лі кивнув і вони попрямували до бальної зали, звідки слабо долинала гарна, чарівна музика. Ткнув двері, Рен завмер від краси. Він вперше на балу і це воістину чудово. У самому залі було два поверхи: на першому в самому центрі кружляло безліч пар, синхронно та витончено виконуючи всі рухи, віддаючи себе повністю танцю та партнеру; на другому поверсі стояло багато карткових столів та кілька довгих столів із різними закусками на будь-який смак. Половину столів вже зайняли статні чоловіки, граючи в покер і попиваючи елітний віскі. Натаніель глянув на свого партнера.
– Подобається? – спитав він. Рен повільно кивнув, продовжуючи розглядати все довкола. – Здається, ми запізнилися на перший танець.
– І що? – здивовано спитав ворон.
– Ну, це не зовсім етично, але вже нічого не вдієш, – знизав плечима Нат. – Пішли на другий поверх.
Швидко подолавши зал, намагаючись нікому не заважати, хлопці піднялися сходами та зайняли вільний картковий столик у самому кутку. Вдале місце, вигляд відкривався на весь зал.
– Не бажаєш випити? – спитав Ніл. Рен погодився і той пішов, залишивши одного ворона.
Тільки зараз Рен помітив величезний трон на першому поверсі наприкінці приміщення.
“Трон для Сатани” – здогадався він. Поруч із ним стояв ще один, але вже менший. “А це для королеви”.
Перед очима замаячила руда маківка. Ніл прямував до столу з двома келихами червоного вина. Передавши келих Рену, він сів поруч на диван і поглянув на танцюючі пари. Швидко осушивши келих, він знову глянув на Рена. Пару секунд про щось думаючи, Натаніель підвівся на ноги і став перед своїм партнером, простягаючи руку.
– Потанцюємо? – Рен здивовано дивився на рудого. – Ми таки пропустили перший танець. Зараз має бути вальс.
Кілька секунд ступору і ось, Рен вже на першому поверсі, гублячись разом з Натаніелем серед пар. Хлопці стали один навпроти одного, Веснінські поклав свою праву руку на талію, а лівою узяв партнера за руку і ніяково усміхнувся, але тільки-но заграла музика, вся невпевненість на його обличчі зникла. Лі завжди дивувався, як цей хлопець вміє змінювати емоції за лічені секунди.
Рен своєю чергою закинув свою другу руку Нату на плече. Вони плавно і легко ковзали паркетом, здійснюючи кругові обертання і невідривно дивлячись один одному в очі. Рен був на пару сантиметрів нижче за Ніла і через це їм було не складно вести один одного.
Танцюючі віденський вальс не повинні підстрибувати ні вправо, ні вліво, і взагалі не виробляти недоречних стрибків та антрашу. Вальс повинні танцювати плавно, ковзаючи паркетом, не на всій ступні, а тільки одними носками ковзати паркетом. Грація цього танцю залежить від того, як танцює і тримає себе танцююча пара.
І це був ще один момент, який Рен назавжди запам’ятає. Він готовий був плавитися під поглядом Веснінські, емоції та почуття ніби намагалися захлеснути його величезною хвилею. Хотілося продовжити цей момент, продовжити настільки, на скільки тільки можна, хоч на вічність, начхати, головне, що вони надто близько один до одного, надто довіряють. Але музика стихла, пари зробили крок назад, відступаючи від своєї пари. Натаніель відвів погляд. Розчарування прослизнуло на обличчі фамільяра, але йому вдалося приховати його, сховавши всі емоції глибоко в собі.
Натаніель попрямував до сходів, не чекаючи Рена. Він також, як і його фамільяр, був спантеличений, емоції вирували всередині, розростаючись величезним полум’ям. Захопивши дорогу пляшку віскі, він повернувся за столик. Цигарка і запальничка миттєво з’явилися в руках і за кілька секунд Нат вже на всю пилюжив.
Думати не хотілося, все ж таки прийшов сюди відпочити. Він обвів поглядом другий поверх, впізнаючи знайомих йому чарівників. За столиком в іншому кутку він впізнав отця Блеквуда та його заступника Арчібальта Хемсворта. Вони захоплено грали в якусь карткову гру і діловито коптіли товсті сигари.
Поряд щебетала молода дівчина, постійно підливаючи їм віскі. Все як зазвичай. Нат опустив погляд на свій келих з віскі. Почулися кроки і він подумав, що це повернувся Рен, але тінь, яка схилилася над ним, явно не відповідала параметрам його фамільяра.
– Гляньте-но хто тут, – гидко усміхаючись протягнула тінь. Ніл повільно підняв погляд, натикаючись на такі ненависні очі, що дивилися у відповідь.
– Сам Натаніель Веснінські дозволив прийти.
– Чого тобі, Джеку? – спитав Ніл.
– Да так, – він весело мугикнув. – Дивлюся, життя тебе зовсім пошмагало. Це все через те, що татко не доглядає? Чи ти після смерті своєї матусі зовсім загнувся?
– Заткнися нахрен поки я тебе не вбив, Вілсон, – прошипів Ніл з силою стискаючи келих.
– Ой, здається, я зачепив нашу королеву-недоторку, – він скорчив сумну гримасу, але потім знову засміявся. – Чого ж ти так напружився, Наті? Давно не парив качана?
«Ну все покидьок, я тебе вб’ю»
Натаніель різко підскочив і щосили зарядив кулаком по носу Джека. Від туди одразу ж ринула кров. Вілсон розлютився. З його зламаного носа хлюпала кров, але це не заважало йому приховати свою лють.
– Сволота!
Не встигли вони знову зчепитися, як до нас підбігли Рен та якийсь невідомий чоловік. Ворон схопив Ніла ззаду, з усієї сили утримуючи його, поки той активно чинив опір, у той час, як той самий незнайомець утримував Джека.
– Ви що тут влаштували? А якби Правитель побачив! Ви взагалі думаєте головою? – обурено заволав невідомий. Але хлопці явно проігнорували його.
– Ти ще поплатишся, Веснінські! – Він сплюнув кров, що потрапила йому до рота, на підлогу. – Настануть темні часи. Скоро пророцтво збудеться, прийде велике Зло, якому навіть Сатана не зможе протистояти. І тоді ти заплатиш за все!
Він вирвався з рук чоловіка і востаннє зло зиркнув на Натаніеля, пішов. Незнайомець теж пішов, залишаючи Рена та Ната удвох і тільки тоді крук відпустив друга.
– Ну і якого біса це було? – обурився Рен. – Мене не було лише кілька хвилин, а ти вже нарвався на бійку!
Натаніель плюхнувся назад на диван, підпалюючи чергову цигарку.
Про що говорив Джек? Що за пророцтво? Яке таке зло?
Стільки запитань, але жодної відповіді. Голова вже гула, від рою думок.
«Гаразд, розберуся з цим пізніше. Я надто втомився за сьогодні»
Він відкинув голову на бильце і заплющив очі, намагаючись нарешті розслабитися.
Нагадуємо, в нас є тг канал з новинами нових глав)
Додати до улюблених