Розділ 5. Бажання
Після слів Хьонджіна Лікс не витримав і втік з гри. Я не чекаючи побігла за ним. Залишивши Хьонджіна та дівчину з якою я була у парі стояти в ступорі. На диво Фелікс бігає швидко, я ледве його знайшла біля річки на лавці. Він сидів притиснувши коліна до обличчя.
-Феліксе.. все добре?
-Так. Ні. Він сказав, що пам’ятає мене і, що я вродливи.- на це я лиш засміялася.
-То це чудово.
-Ти бачила, як я втік. І як мені тепер дивитися йому в очі.
-Він тобі так подобається?
-Так. Дуже.
-Ох, бідося моя. Ти зможеш. Я в тебе вірю.- я поборсала йому волосся. Він виглядає так мило коли переймається. Невдовзі ми повернулися у гуртожиток там нас вже чекала наша банда заповзято обговорюючи щось.
-Куди ви втекли. Ви таке пропустили.- сказав Мінхо.
-Що вже трапилося?
-ой, слухайте. Коли ви драпонули ми ж продовжили грати. У кінці лишилося три пари. Ми з Ханом, Чоніні з Чанбіном, так звати його партнера, і дві дівчини. Це була запекла битва. Ми трималися як могли. Та враз Чонін не витримав та чхнув прямо в обличчя Біну той від несподіванки впав потягнувши цього дурко за собою. Через це вони лежали в обіймах на підлозі. Між ними лишилося буквально два сантиметри.- Мінхо показав відстань рукою до своїх губ і засміявся. А Чонінн зашарівся, мовчачи у кутку свого ліжка. Після короткого хору сміху Фелікс спитав.
-Ем, а, що Хьонджін?
-Він ніби кудись пішов, після вашої втечі.
-Ну а хтож виграв?- запитала я. На Мінхо, та Хана обличчах заблистіла посмішка. Це було очевидно вони тренувалися тоді у відпочивальні подумала я. Невдовзі припхався Чан і повідомив по те, що всі йдуть купатися у річці. Вся наша ватага попрямувала туди. На щастя, сьогодні ніхто не втопився. І всі дружненько пішли після, на обід. Решту дня ми гасали по тереторії, бавилися на підвісних лабірнитах, грали у квача, та спускалися на тарзанках. І ніхто не скаже нам, що це забава для дітей. Ми в своїх не повнох сімнадцять років можемо кричати як різані та веселитися від душі. Ввечері всі розбрелися по кімнатах. Ну як всі. Всі за вийнятком двох чудаків. Мінхо повів Хана прогулятися довше.
-Хане.
-Так?
-Я знаю, яке бажання мені тобі загадати.
-О я думав ти ніколи цього не скажеш. Хах.
-Ха ха ха.- зіронізував Мінхо.
-То, яке бажання?- Мінхо розвернув свого спів розмовника до себе обличчям і сказав.
-Зустрічайся зі мною.
-Що?
-Вибач. Я не не хотів. Я знаю, що це занадто швидко. Просто, порсто ти мені подобаєшся.- вигукнув він нахиливши голову.
-Вибач. Я не змушувати тебе. Ем. Напевно я дарма це сказав. Я зрозумію якщо ти зненавидеш ме..
-Ти теж мені подобаєшся. Може це було не помітно та як тільки ти зайшов до нашої кімноти того вечора. Я вперше почув так голосно стукіт свого серця.- Мінхо посміхнувся.
-Але я не хочу поспішати.
-Так, так звичайно.- вони вдвох зашарілися в посмішці.
-Але так як це твоє бажання закрий очі.- сказав Хан і чмокнув Мінхо в губи коли той заплющів їх. А тоді пришвидшивши темп побіг. Мінхо поча його наздоганяти.
-Що це було?- вони бігали один від одниго ховаючись за деревами та враз Мінхо наздогнав Хана та сильно його обійняв промовивши.
-Тепер я тебе не відпущю.
Додати до улюблених