Він не такий і поганий. Зовсім дитячий. Можливо, цього й не вистачало йому?
Вчора, після їхнього першого разу, вони практично відразу пішли додому, і ще багато не могли дивитися один на одного. Все пройшло добре, хоч це перший раз в обох.
Дівчинка в сріблястому костюмі бігала чужою планетою, намагаючись допомогти всім поспіль. І як тільки у неї вистачає сил? Бігає вже другий сезон туди-сюди, а ніяк не вгамується. На те це і мультик, мабуть.
«Ммм, я заснув вона бігала, прокинувся вона бігає, не втомилася, м?» – сонний Бін бубнів на бідну героїню мультика.
“Та я сам думаю про це.” Попри сонність, Бін уже ліз до Чоніна обійматися.
«Що ж ти такий приставучий?»
“Тебе просто побачив…” – уткнувся обличчям у ковдру.
“Ні-і-і, давай тільки без соплів.”
“М-м…добре…»
“Ти там не задихнешься?”
«Якщо і задихнуся, то обійнявшись з тобою
А-ай !!»
Біна вдарили по дупі
Та за що?
«А я казав щоб без соплів.»
«Не даєш мені висловлювати моє кохання!»
«Потім висловиш, у мене тут мультик.»
Бін перевів погляд на екран.
“Вау, вона … бігає …”
«Вона завжди бігає! Нехай бігає! За те людям допомагає. »
«І взагалі-
Домовити не дали. Телефон Чоніна завібрував, вказуючи на дзвінок.
“Мінхо … хіба він у такий час не спить після зміни …?” – серце одразу опустилося в п’яти.
Йені глянув на здивованого Чанбіна. Той знизав плечима.
«Алло! Мінхо, привіт!»
“Привіт, Чонін…” – голос жіночий
«Тітка Вієн?» – чому з його номера дзвонить вона?
“В нас проблеми…”
«Що? Які проблеми ?” – він не був готовий до такого ранку.
Бін одразу підскочив з ліжка. Руки Йена трохи обмякли, напружені плечі опустилися якомога нижче.
Все добре ? Чому він так розслабився?
«Добре…зараз приїду… Так…так…» – скинули дзвінок.
«М? Що трапилося ? »
«З Мінхо проблеми…його… Взяли силою…»
«Що силою? Його побили?»
“Не тільки…” «Обоже, його ж не…»
«Так, Бін.»
«Пиздець, що… А хто ? Як це взагалі?»
“Не знаю. Його знайшла жінка. Сказала, що чула крики під вікном і побачила трьох хлопців, скинула на них відро, а вони розбіглися…»
“Троє…?”
«Вона так сказала»
«Йобаний Мьон, сука.»
«А він до чого? Він навіть не знає, що він там працює.»
“Знає.”
«Ні, він би йому життя не дав.»
«Він казав мені про Мінхо, але я не думав, що він захоче дійти до такого…»
“Ти знав ?!”
«Я-я не знав що таке буде! Це взагалі було два місяці тому! І він не говорив про таке, просто сказав, що той дивиться на нього в клубі весь час…»
«Похуй, треба їхати.»
«Куди хоч?»
«У третю лікарню. Вона далеко.»
«Пішли тоді, скоріше.»
“Ну нічого ! Головне не засмучуватися! Спіймаємо цього шахрая завтра!» – говорила дівчинка у сріблястому костюмі.
«Так! Головне не опускати руки! Пощастить наступного разу! – дружок з вушками енергійно підтакував героїні.
✹✹
Забігши у потрібну кімнату, вони побачили дуже неприємну картину.
Заплакана жінка, що не спала весь час, лежала головою на тумбі, а іншою частиною тіла сиділа на офісному стільці.
«Тітка Вієн…» – Чонін ледве торкнувся її плеча.
«А!»
Жінка смикнулася, і не зрозумівши навіть хто перед нею почала шикати.
«Людина спить, ви ч…а…ох, божечки, Чоніні» – Вієн підлетіла до нього й обняла.
Вона завжди любила Чоніна. Якось навіть хотіла всиновити його у свою родину. Однак, після відходу батька, тягти двох було б складно, її можна зрозуміти. Хлопець знав це, але намагався не користуватись її доброзичливістю. Мама називала її “тупою мандою”, хоча, було б за що. Бачила ж що дитині приємніше з іншою, а ревнощі лізли зсередини.
У тітки Вієн завжди добре. Завжди їсти солодке і щось до чаю. А бачачи синці Чоніна, та шкодувала його, розповідала, як сильно хоче його забрати до себе.
У такі моменти завжди підбігав дрібний Мінхо, приєднуючись до обіймів, які, як йому здавалося, було тільки через добрі емоції та радість, а не через сині плями друга по всьому тілу.
«Бін, і ти тут?» – Жінка глянула на хлопця
«Так, ми приїхали як тільки змогли…»
«Дякую вам…я навіть не знаю що і як сталося…треба тільки чекати доки Міні прокинеться…»
«Вам же ввечері на роботу? Ми можемо побути тут, з ним.
“Ох, я … я не знаю, я дуже переживаю, я …”
«Ми подзвонимо вам, щоб не трапилося, обіцяю.»
“Я не знаю…”
“Вам ще всю ніч працювати, йдіть відпочивайте, все буде добре.”
«Добре, гаразд, так… – поправивши маленьку сумочку, жінка підвелася.
Мій малюк…тримайся…» – цмокнувши в долоню, вона остаточно встала і пішла до дверей
“Удачі вам, тут все буде добре.”
«Так, дякую вам, хлопчики…»
Вієн пішла додому, залишивши хлопців утрьох.
«Божечки, Лі…»
Хлопець був весь синій, можливо, тільки окрім обличчя. Шия, плечі, руки, все було фіолетово-червоним.
“А це що?” – Чанбін підійшов і ледве провів пальцем по чорній плямі.
«Що?»
“Схоже на опік.”
«Думаєш це випадково вийшло?»
“Ні, це від цигарок, безумовно.”
«Якщо це Мьон…я його вб’ю.»
«Не поспішай, я поговорю з ним, ти його тільки розлютиш сильніше.»
“А що робити ? Сподіватися що розмова допоможе? Що нам хтось допоможе? Тут ніхто не поможе. І ти не допоможеш. Його треба тільки вбити. – Йен злий, це погано. На емоціях багато може натворити.
«Не кажи поганого. Тут камери зі звуком ще тебе посадять.
Вигляд Лі не подавав сподівань на легке відновлення. Заради свого друга він готовий і на вбивство.
“Так, я зателефоную йому і піду розмовляти. А ти посидь і дзвони раптом що, окей?»
«Так…окей…»
Бін цмокнув Йена в лоб і швидко вийшов із палати.
«Лі, тримайся тільки…»
✹✹
За годину до палати зайшов ще один хлопець.
«Ой, ви хто?» – той виглядав приголомшено
«А? Я-я його друг, не виганяйте мене тільки, зараз з ним ніхто не зможе посидіти.
«Оу, гаразд. Я не лікар, я типу практиканта.
“Добре… Щось є щодо нього?»
«Так, звичайно, я б сюди просто так не прийшов! Я Хан до речі!» – надто дзвінко прозвучало для палати з побитою людиною.
«Я Чонін. Тільки не кричіть так сильно, прошу.
“А, ой, так, добре.”
«То що там?»
“Ах, так. Тут все не дуже добре…» – дивлячись на купу аркушів, промовляв Хан.
“Ну?”
“Ох, так, у нас тут є перелом одного ребра, тріщини у двох, купа садин і гематом.”
«Пиздець…»
«Я так само сказав! А, ще плюс його зґвалтували, ви знаєте?
Йен потемнів відразу.
Не знали…?”
“Знав я, просто я не знаю як це сталося…”
“Ніхто не знає. Але ми подали заяву разом із тією жінкою, тож їх шукають!»
«Ага…» – далі дивиться на покаліченого друга
«Ну, я залишу вас поки що?»
«Так, дякую Вам велике…»
“Без проблем !” – вилетівши з палати, не зачинивши двері, пробелькотів Хан.
Чоніну не складно закрити.
Хлоп, і вони знову самі.
«Мінхо, як же так … Куди ще гірше?»
А є куди?
Додати до улюблених