– …Братику! – скрикнув схвильований Тевкр, коли побачив на порозі будинку Чайльда з повними руками пакунків. – Нарешті ти вдома!!! – Тевкр обійняв його міцно-міцно, що той ледве міг стояти на ногах.
– Повно, Тусере, – засміявся Чайльд. – Ти так мене з ніг звалиш.
– Братик вдома!… – закричали Тоня та Антон, і також кинулися його обіймати, застрибуючи тому ледве не на шию. – Де ж ти був стільки часу?!
– Ох, – зітхнув Чайльд, – помотало мене по світу, ви ж знаєте, як це важко бути продавцем іграшок зі Сніжної, – трохи прибрехав він. – Вічно: закордонні командировки, перемовини з клієнтами…
– Братику, ти трудоголік! – засміялася Тоня. – Як же тобі вдалося вирватися додому?!
– Ну, як?! – очі Чайльда поповзли вгору, ніби шукаючи відповіді на стелі. – Я – майстер умовляти…
***
– …Можете мені, будь ласка, нагадати, якого біса я взагалі мотався по світу поки Дотторе наводив шухер у Сумеру?! – роздратовано спитав Тарталья на зустрічі з іншими Передвісниками Фатуї. – Або я певно чогось не розумію, або тут підкралася якась підстава!
– Як би ми не розходилися у поглядах з Одинадцятим Передвісником, – пробухтіла Арлекіно, склавши руки на грудях, – Він має рацію. Щось дивне раптом сталося, коли Дотторе побував у Сумеру та забрав Серце Бога у Дендро Архонта. Таке відчуття… Ніби раптом чогось забракло…
– Ваші побоювання небезпідставні, – кивнув П’єро. – Щось дійсно не так… Але поки я не з’ясую, що саме – поводьтеся так ніби нічого не сталося. Чайльде, дякую, що так швидко відреагував на мій лист та повернувся до Сніжної.
– Нема проблем, – знизав плечима він. – Що потрібно?!
– Нове завдання для тебе є, – взяв слово Пульчинело. – Але, думаю, воно може зачекати, – підморгнув він Першому Передвіснику. – Ти певно вже давно не бачився з рідними?!
– Так, довгенько, – підтвердив Тарталья.
– Ну, то вважай ці кілька днів відпустки – такою собі компенсацією за незручності, – мер поправив свої окуляри, які сповзли з його довгого носа, та прокашлявся. – Однак, пам’ятай, бал у Заполярному Палаці – обов’язковий для тебе, тому будь хорошим хлопчиком, та, незважаючи ні на що, явися на нього свіжим та бажано без крові на обличчі.
– Коли я являвся на бал у крові?! – перепитав здивовано Тарталья.
– А тобі нагадати, що сталося минулого року?! – перепитав Пульчинело, зблиснувши скельцями. – Коли ти приперся просто посеред вальсу майже голяка із закривавленим гарпуном та мішечком чорної ікри в руках?!
– Це був подарунок для Її Величності, – відповів Чайльд, закинувши кінчик свого червоного шарфу за спину. – Їй же подобається свіжа ікра, ось я і приніс її в якості дарунка. Між іншим, їй сподобалося!
– Ага, – кивнув Пульчинело, – а половину гостей ледве не вивернуло від того смороду риби та крові, яким від тебе віяло! Тож, думай собі що хочеш, хлопчику мій, а цього разу спробуй провести ці дні з користю та не підставляти мене ще раз! Або більше кликати тебе на бенкети не буду!…
***
– …Ось, тримайте, це вам, – мовив Чайльд, роздаючи сестрі та братам подарунки, які він привіз з Інадзуми.
– Вау!!! Яке гарне! – скрикнула Тоня, притискаючи новеньке платтячко.
– Це кімоно, – мовив Чайльд. – Традиційний жіночий наряд Інадзуми. Я знаю це, бо Йоімія мені всі вуха прожужала про особливості кожного узору та вишивки.
– Солодощі! – скрикнули менші брати, коли вони відкрили свої подарунки. – Які смачні!!!…
– Подобається?! – перепитав Чайльд, і ті одразу закивали головами. – Я дуже радий, бо хвилювався, щоб вони не зіпсувалися поки я везтиму їх сюди.
– Ням-ням! – засміявся Тевкр, напхавши собі повний рот цукерок.
– Не їж усе разом! – засміявся Чайльд, скуйовдивши його волосся. – Ти ж на свинку тепер схожий! Весь у цукровій пудрі!
– Хі-хі…
На сходах почулися кроки, і раптом на них показалося двоє: чоловік і жінка. Жінка, обхопивши руками обличчя, враз підбігла до Чайльда та обійняла його зі словами:
– Синку!… Нарешті ти повернувся!
– Мамо, – промовив Чайльд та пригорнувся до неї.
– Як же ти виріс! Тебе й не впізнати! – посміхнулася жінка і на її очах забриніли сльози.
– Нумо жінко, – мовив чоловік за її спиною. – Відпусти його, а то ще задушиш!
– Батьку, – кивнув Чайльд та схилився.
– Аяксе, – обличчя батька, на відміну від інших, не виражало аж такої радості по поверненню сина. – Ти певно з дороги. Голодний… Ну то нумо за стіл. Мати саме накривати хотіла.
***
Посмакувавши ситною вечерею, Тевкр, Тоня та Антон попросилися піти до себе в кімнати та оглянути подарунки, які Чайльд привіз зі своїх подорожей. Мати звичайно була не проти, але побачивши, як Тевкр тишком потягнув миску із солодощами, з криком кинулася за ними.
Батько ж Тартальї тримався вкрай стримано із сином, хоча на очах у інших членів родини він і намагався поводитися з ним розважливо. І от, плеснувши трохи горілки собі у чарку, він нарешті вирішив завести розмову із сином:
– Ну, і як там просуваються справи у Фатуї?! Чув один з ваших Передвісників привіз із Сумеру значні трофеї…
– Це правда, – кивнув Чайльд, – Дотторе дійсно непогано постарався…
– Аяксе, ти можеш вважати мене старим бурчуном, однак… – батько Чайльда глибоко зітхнув та залпом випив вміст чарки. – Те, що ти робиш нині… Це не та доля, яка викликає захоплення. Однак, наші з тобою розмови завжди заходять у глухий кут, коли діло доходить до твоєї роботи. Я хвилююся за тебе, і боюся, як би твій запальний характер не привів до невідворотного…
– Батьку я не розумію про що ви…
– Чудово ти все розумієш, Аяксе, – похитав головою батько. – Я втомився від того, що мої діти живуть у брехні, не знаючи хто насправді їхній брат, та що робить… Тоня може і розуміє усе, а от Тевкр та Антон… Я постійно брешу їм, ховаючи своє роздратування від того, що сам привів тебе до цього вибору!… Віддав до Фатуї… Я сподівався, що там тебе навчать уму-розуму… Дисципліні… Натомість, я отримав вічну скорботу та страх, що одного дня – ти вв’яжешся з кимось у бійку, і, по-дурному, загинеш, залишивши нас самих.
– А яка альтернатива, батьку?! – роздратовано мовив Тарталья. – Вічно сидіти у цій глушині, відморожуючи кінцівки?! Одружитися на першій-ліпшій, щоб вона народила мені купу малих курдуплів?! Ні, це – не мій шлях! Я вартий кращого!
– Я й не казав про це, Аяксе, – заперечив батько. – Твоя доля дійсно в іншій площині, ніж моя. Я ж бо – старий дурень, який зіпсував життя власному синові своїм занудством. Бо саме через це ти втік тоді?! Я правий?!
Чайльд мовчки відвів погляд, закинувши ногу на ногу.
– І так, і ні.
– Все зрозуміло, – батько ще раз ковтнув горілки, однак цього разу з горла. – Приходив пан мер… Він в нас частий гість останнім часом.
– Так, він казав, що потурбується про вас, поки мене немає вдома.
– Ото ж бо і воно, Аяксе… – батько глянув на сина спідлоба: – Мені не подобається це. Я вірний Її Величності, однак те, що робить мер – починає мене непокоїти. Він, якийсь дивний останнім часом…
– Бздури все це, – відмахнувся Чайльд, і його обличчя враз запалало наче ошпарене. – Намовляєш на нього, коли він так нам допомагає! Мою допомогу не цінуєш, то хоча б будь вдячним П’ятому Передвіснику!
З цими словами, Чайльд вхопив свого теплого плаща та, накинувши свій червоний, наче кров, шарф, пішов прогулятися серед темної зимової ночі. Батько вже не раз бачив його у подібному стані, відколи хлопцеві виповнилося чотирнадцять років і він втік з дому, тому й цього разу – вирішив залишити того в спокої, на самоті.
Чайльд звик, що будь-яка розмова з батьком зазвичай закінчувалася саме так, і знав, що «старий» за ним не прослідує. Ніч видалася досить сніжна та вітряна, тому надворі було зовсім безлюдно. Ніхто не потурбує, і ніхто не стане його шукати.
– Як же він не розуміє?! – просичав Чайльд. Його обличчя охопила гримаса болю та смутку. Йому хотілося крові, вбити когось, щоб цей біль минув. Побачити, як жертва впаде бездиханна на цей білий сніг благаючи про пощаду.
Тарталья дійсно не міг пояснити тих почуттів, які все ще жевріли по відношенню до рідних в його холодному безжальному шматку льоду, який утворився на місці де в інших було серце. Він вже давно забув про такі звичні для всіх почуття, як то дружба чи любов. Кожна клітиночка його тіла бажала битв, конфліктів та хаосу. Тарталья був ладен на все, щоб тільки відчути той блаженний екстаз, у який він поринав під час битви. Але, коли мова заходить про сім’ю… Тут він не може зрозуміти геть нічого.
Але він знав одне – монотонне та нудне, до блювоти, життя звичайного кмета – не його шлях. Так само він думав і тоді, коли в чотирнадцять років взяв батьківський стилет й буханець хліба, та зник серед безмежного зимового лісу.
***
– Не хочу!… – кричав малий Аякс, розсікаючи снігові замети. – Не хочу такого життя!…
Сльози наверталися на його очі, а до горла підступав ком. Він більше не хотів бачити нікого. Тікати… Тікати геть з цього, Богом забутого, місця!… Тікати від того жаху, який віщувала йому доля. Тікати… Щоб нарешті знайти свій шлях.
– Як він міг… – рюмсав Аякс, змахуючи сльозинки зі своїх щік. – Після стількох років брехні про моє визначне майбутнє… Батьку?… Чому?!… Чому ви так зі мною?!…
Йому пригадався холодний вираз обличчя батька, коли він повернувся додому з прогулянки, під час якої на нього напали місцеві хлопці та побили. Він знову бачив перед собою ті сумні та втомлені батьківські очі, які дивилися на нього з-під зморшкуватих повік, та губи, які утворювали ідеальну лінію. І також, ті слова, які ранили його у самісіньке серце:
– …Аяксе, може досить просто приймати удари, і нарешті постояти за себе?! – хмурився батько. – Візьмися нарешті за голову! Ти зовсім нічим не цікавишся… Не маєш друзів, і не допомагаєш нам із матір’ю по господарству! Ти вже не мала дитина!
– Але все чим ви займаєтеся – не для мене! – проказав Аякс, опустивши голову. – Я не хочу цього…
– А чого ти хочеш?! – заревів батько, наче поранений ведмідь. – Сидіти весь день на печі та чекати коли манна небесна сама впаде тобі на голову?! Ти розчарував мене, синку… – батько закашлявся та присів на ослінчик. – Я сподівався, що вирощу того, хто стане опорою для родини… Тим, ким я буду пишатися… Хто прийме моє діло після того, як мене не стане… Але… Бачу нічому мені так і не вдалося тебе навчити…
– Батьку… – голос Аякса уривався від тих сліз, що текли по його рожевим щокам.
– Іди геть з очей, – просичав батько, затуливши руками обличчя. – Не хочу тебе бачити…
Заплаканий Аякс побіг до себе в кімнату та забившись у куток почав плакати. Він не хотів, щоб Тоня, Тевкр чи Антон почули його, тому прикрив рот долонями, щоб приховати той крик, який зринав з його вуст.
– …Навіщо ти так з ним?!… – почув Аякс голос матері.
– Бо треба дивитися правді в очі, жінко, – проказав сумно батько. – Моя провина, що я виростив його таким… Забив баки малому своїми дурними історіями про світле майбутнє, яке на нього чекає… А тепер, його геть нічого не цікавить окрім рибалки!…
– Може все ще зміниться, – обнадійливо мовила мати.
– Хто зміниться?! Він?! Ти ж чула, що він сказав: це життя не для нього…
– Стерпиться-злюбиться… Час змінить усе…
– Дурня… Людину не змінити… Це безнадійно… Він – безнадійний…
***
Аякс довго біг уперед, не шкодуючи ні ніг, ні сил. Зрештою, коли ті підвели його, він впав на холодний сніг та, скреготнувши зубами, почав колоти його своїм гострим стилетом, ніби уявляючи той безмежний розпач, який нині заволодів його думками.
– Дідько тебе дери!… – кричав хлопець. – Я – не безнадійний!!! Я й сам можу за себе постояти!!!…
Його пронизливий стогін гомоном розлетівся по всьому лісу, що навіть птахи, які мочки сиділи на гіллі дерев, враз затріпотіли крилами та злетіли виром у небо. Тихий ліс наповнився криками болю та жалю, які поглинули молодого Аякса, який тепер бажав тільки одного – залишитися тут назавжди, жити одинаком та ніколи не повертатися додому. І ця перспектива здавалася йому набагато кращою за ту, в якій він би знову глянув батькові у вічі, і знову побачив той самий вираз розчарування.
Однак, Аякс був не одним у цьому лісі, хто вирішив прогулятися цим зимовим ранком. Із глушини до нього донісся вий вовків, які саме мчали в його бік. Збуджені криками, сірі тварюки проривалися вперед до їхньої жертви, клацаючи своїми іклами у передчутті вдалого полювання.
Малий Аякс від страху скочив на ноги, та побіг, що було духу. Страх за своє життя охопив його, і він просто мчав уперед, не розбираючи навіть куди біг. Ліс перестав бути для нього знайомим, а дерева ставали дедалі більшими та страшнішими.
Переслідуваний диким гоном, Аякс ніби чув, як сам ліс почав промовляти до нього. Він чув його голос у вітрі, який безжально бив у обличчя; у кронах дерев та вовчому витті, який ставав дедалі ближчим до нього з кожною секундою. Це був подих самої смерті.
Та Аякс не спинявся, він біг та біг, аж тут, ліс підвів його, і перед ним постала прірва, яку той не встиг побачити. Він упав, та полетів вниз, у її темні обійми. Серце калатало в грудях, намагаючись вистрибнути, однак крик, що зірвався з його вуст, глушило німе мовчання цього дивного місця. Аякс заплющив очі, у передчутті неминучої загибелі, однак на його ж здивування, коли він їх відкрив знову, він аж ніяк не був мертвим.
Він лежав посеред якогось незрозумілого місця. Це були якісь дивні руїни, оточені непроникною темрявою. Глянувши нагору, він не побачив там жодного промінчика сонця, а отже той пролом, через який він впав – зник.
Аякса охопив страх.
– Де я?! – ледве не плачучи сказав він, оглядаючи місцину. – Що це за місце?!…
Однак замість відповіді, він знову почув вий. Аякс глянув перед собою, та побачив двох вовків, які дивилися на нього своїми жовтими очима. Певно вони провалилися сюди, як і він, не побачивши тієї прірви, подумав Аякс.
Аякс вихопив свого стилета, та став у стійку:
– Не підходьте до мене! – закричав він у розпачі. – Назад, потвори!!!…
Але вовкам було байдуже до цих погроз. Вони самі боялися, потрапивши у незнайому місцину. І хоча, їх було явно менше ніж на поверхні, Аякса вони все ще вважали досить легкою здобиччю, поступово підбираючись до нього все ближче і ближче.
Батько вчив Аякса поводитися з ножем, однак, Аякс не славився тим, хто дійсно міг вправно володіти зброєю, хоча б навіть ножем. От і зараз, він почувався безпорадно, навіть перед обличчям справжньої небезпеки. Та тут, щось промайнуло серед руїн. Тінь.
– Допоможіть мені! – крикнув Аякс. – Благаю!!!
Та у відповідь, він почув лише сміх.
– Нащо мені допомагати тобі?! – спитала тінь.
– Бо мене зараз зжеруть!
– У тебе є зброя, хлопче, – відповіла знову тінь. – Скористайся нею.
– Цей ножик ніщо проти них! – прокричав Аякс, дивлячись, що вовки вже були зовсім близько.
– Якщо сам не постоїш за себе, хлопче, – озвалася тінь. – Ніхто не стане. Бийся за своє життя! Доведи, що ти не просто ще один нитик, який не в змозі навіть захистити себе!
Ці слова запали в душу молодого Аякса, та, наче розпеченим залізом, викарбувалися на його юному та невинному серці. Він більше не боявся вовків. Він перестав тремтіти та, стиснувши в руках стилет, із скаженим ревом кинувся вперед. Тепер, він перестав бути жертвою.
Він сам став мисливцем.
Маленький та слабкий Аякс помер у той день. Тоді, вперше проливши кров, на світ народився новий Аякс, той який вже не боявся небезпеки, а навпаки, стрімголов мчав їй на зустріч. Це побачила і тінь. На її обличчі з’явилася посмішка, і вона легким кроком вийшла вперед, підійшовши просто до рудоволосого хлопчика, який сидів між двох мертвих вовків та усміхався, тримаючи у руках закривавлений клинок.
– Бачу, я все ж не помилилася у тобі, хлопче, – незнайомка скинула з обличчя каптур та відрекомендувалася: – Мене звати Скірк. Ходи за мною. І, не забуть захопити із собою тих вовків! Будуть нам за вечерю…
***
Чайльд довго блукав серед хурделиці, аж поки не прийшов до місцевої каплички. Давно, ще коли він був малим, мати частенько приводила його сюди по неділях та на свята. Вона молила Сімох, щоб її син виріс мужнім та сильним, і щоб удача завжди залишалася на його боці. Малий Чайльд нічого тоді не розумів, та не знав, чому вони ходили сюди, однак атмосфера, яка панувала у храмі, завжди заспокоювала його, а монотонний голос диякона іноді навіть занурював його у сон посеред служби.
Тарталья пнув старі дерев’яні двері та увірвався всередину, наче принесений буревієм. Диякон, який молився коло статуї Кріо Архонта, враз встав на ноги, та глянув на того, хто так безцеремонно вдерся до храму у таку пізню пору.
– Не зважайте на мене, – мовив безтурботно Чайльд, проходячи повз ряди іконостасів та палаючих тоненьким полум’ям свічок.
– Це ти Аяксе?! – перепитав старий диякон, дивлячись на Тарталью крізь скельця своїми підсліпуватими очима. – Що привело тебе у таку пізню пору?!
– Провітритися захотілося, знаєте, – відказав Тарталья, всідаючись на лавку, та закидаючи ноги на спинку іншої. – Вдома якось душнувато, панотець.
– Через батька знову сердишся?! – припустив диякон, підходячи ближче. – Ну хіба ж годиться так довго один на одного зуби точити?! Скільки років минуло з тих пір, коли ти так само посеред ночі вломився сюди минулого разу?!
– Достатньо, панотець, – відповів байдуже Чайльд та перевів погляд на ікону, на якій було зображено Царицю, що тримає свого меча біля горла чудернацького монстра.
– Сповідь, Аяксе, чудодійна річ, знаєш… Якщо на твоїй душі лежить щось важке – не соромся, говори… Я вислухаю…
– Панотець, – звернувся до нього Чайльд, закинувши непокірний кінчик свого шарфа за спину. – Я певно вас потурбував. Можете і далі робити свої справи. Я просто хочу побути у тиші.
Його голос лунав радше не як прохання, а скоріше погроза. Однак старий диякон не зважав. Він злегка посміхнувся, та стиснувши у своїх руках дерев’яні чотки, мовчки попрямував назад до статуї Кріо Архонта, та, схилившись на коліна перед нею, продовжив перервану молитву.
Тарталья можливо б і хотів розповісти усе як є, та, навіть у такого досить безпринципного та нестримного молодика, яким він був, все ж вистачало совісті, щоб вберегти старого диякона від тих жахливих та кривавих подробиць свого життя, які Чайльд бажав тримати в таємниці від усього світу.
Він був Фатуї, та навіть більше – Передвісником Фатуї. Номер Одинадцять. І на відміну від інших, чужоземців, дурну славу він здобув саме тут, серед безкраїх білих просторів Сніжної.
Саме тоді, коли він повернувся з Безодні.
***
– …Їж, – мовила Скірк, відкусивши шматок вовчатини. – Бо охолоне!
Малий Аякс взяв до рук кістку, на які було м’ясо та впився у неї своїми зубами. Наче маленьке вовченя, він розривав його та жував, хоча саме м’ясо було жорстке, а на смак було наче старий черевик.
– Ха, а ти смішний, коли їси, хлопче, – засміялася Скірк. – Ти що, вперше відвідав смажене м’ясо?!
– Ми не часто їмо м’ясо, – відповів Аякс. – Наше село знаходиться коло водойм, тож зазвичай їмо рибу…
– Ага, – закивала Скірк. – Звідки ти?!
– Зі Сніжної, – відповів він.
– А звати тебе як?!
– Аякс.
– Що ж, Аяксе, – мовила вона, відкладаючи вбік вечерю. – Вітаю, ти тепер не у Сніжній.
– А де ми?!
– Це місце носить багато назв, однак серед твого народу, її називають – «Безодня».
Аякс пригадав, як мати розповідала йому про це місце. Батьківщина монстрів та скверни – так вона розповідала. Моторошнішого місця й годі шукати в Тейваті. І тепер, він потрапив саме туди, куди навіть світло не проникає.
– А як ви опинилися тут?! – допитувався Аякс. – Ви теж провалилися через якийсь розлом у землі?!
– Ні, – відповіла Скірк, загадково посміхнувшись. – У нас, відьом, існують свої способи…
– А можете і мене навчити?!
– Тебе?! – мовила розважливо Скірк. – А з якого переляку мені тебе вчити?! Малого честолюбного хлопчака, який тремтів наче заєць перед двома калічними вовками?!…
– Я більше не такий! – скрикнув Аякс. – Я більше не боягуз!
– А довести зможеш?! – спитала відьма, та вхопила свого меча. – Нумо, вставай! Якщо не боїшся, виходь зі мною один-на-один!
Аякс ні секунди не думаючи, схопив свого стилета, та з диким ревом кинувся на Скірк, вимахуючи ним в усі боки. Відьма посміхнулася і, в один рух, обеззброїла Аякса, після чого вдарила клинком спочатку по його нозі, потім по правій руці, і вже за тим, провела вістрям по Аяксовій щоці.
Все сталося настільки швидко, що він навіть не помітив, як вона рухається. Вона була наче тінь, примара, яка певно за потреби, могла б і крізь краплі дощу сухою пройти.
Аякс хотів було щось сказати, як раптом відчув неймовірний біль та слабкість в ногах. Скірк не просто вдаряла по ним клинком, вона насправді залишала на них порізи, з яких тепер сочилася кров. Слова застрягли в горлі, а сам Аякс впав на коліна перед відьмою та тремтячим голосом мовив:
– Благаю… Навчіть мене, майстре…
Скірк скоса глянула на цю жалюгідну картину вже збираючись дати відкоша, однак наступні слова Аякса вразили її:
– …Навчіть, щоб я міг помститися вам за цей урок…
На обличчі хлопця з’явився той самий вираз, який він мав тоді, коли вбив тих вовків, які загрожували його життю. Ця самовдоволена усмішка, яка вкривала його миле, ще дитяче, лице наче кривава рана від алебарди, і ці безумні, майже маніакальні блакитні очі, які палали вогнем, погрожуючи спалити усе на своєму шляху. Так, Скірк не помилилася з вибором учня, направду розгледівши в тому прихований потенціал.
Хаос, який дрімав у ньому просто чекав слушної миті, щоб нарешті вирватися назовні. «Хлопчик-невідомо-звідки» безцільно проживаючий своє нікчемне життя помер остаточно. Тепер перед нею стояв демон, справжній Аякс, який був схований від сторонніх очей за невинним дитячим образом. Спраглий до битв та крові, він нарешті постав таким яким він є.
– Гаразд, – всміхнулася Скірк, та сховала меча. – Однак, попереджаю, шлях твій буде непростим. Я не буду з тобою панькатися. У «Безодні» існує одне правило – борися, або помреш.
– Я буду боротися, – Аякс підвівся на ноги, і навіть попри біль, стояв прямо та впевнено. – І одного дня, я переможу навіть вас.
– Побачимо, Аяксе, – Скірк, порилася у кишені та кинула до рук Аякса згорток бинта. – А зараз: перев’яжи рани. Чого шкіришся?! Нужбо, поспішай, поки кров’ю не стік…
***
Три місяці тривала їхня подорож «Безоднею», за цей час від минулого наляканого хлопчиська не залишилося нічого. Замість нього, постав дорослий чоловік, який знав собі ціну, та більше не боявся нічого. Тепер, усе чого він прагнув – було бачити, як все навколо палає, і як вороги тремтять від жаху тільки побачивши його на своєму шляху.
Навіть найстрашніші монстри більше не лякали його. Він дивився на них, та з посмішкою на обличчі біг на зустріч, шукаючи можливості перевірити свої сили. Аякс насолоджувався цим наче солодким медом, який стікав по його вустам. Він бажав продовження, опускаючи свого стилета тільки тоді, коли бій закінчувався його повною та безумовною перемогою.
Одне було йому не під силу: як він не старався, як би не намагався побороти свою наставницю, в нього це не виходило. Та Аякс не здавався, він все продовжував і продовжував, попри рани та біль. Він ішов до кінця, усміхаючись навіть в обличчя смерті, бо у битві зі Скірк вони могли зайти навіть до того, що він був на волосині від загибелі.
– …Непогано, Аяксе, – мовила Скірк після ще одного поєдинку. – Твої навички дійсно стали куди кращими після останнього разу.
– Думаєте?! – всміхнувся він, перетягуючи глибоку рану на стегні.
– Хоча певно цього разу із «Грішним Спадком» ти перегнув палицю, залишаючись у цій формі надто довго.
– Біль ніщо, якщо на кону перемога.
– Але тепер – ти ледве на ногах тримаєшся, – зауважила Скірк. – І прикінчити тебе зможе навіть простий солдат з мечем, чи хілічурл з палицею. Розраховуй власні сили, Аяксе, бо одного дня – це стане причиною твоєї загибелі.
– Це ми ще побачимо, – затиснувши у зубах вузол мовив Аякс та смикнув за кінець бинта, стискаючи отриману рану.
Скірк підійшла до нього, та глянула на стилет, який лежав поруч з ним.
– Він майже затупився, – зауважила вона. – Як ти взагалі ним ще б’єшся?!
Аякс лише мовчки давив либу, та завершував латати свої рани.
– Твоє навчання закінчене, Аяксе, – мовила Скірк, коли вони сіли за вечерю. – І тепер наші шляхи мають розійтися. Я проведу тебе звідси на поверхню.
– Але… Майстре, чому ви йдете?! – спитав Аякс, відкусивши шматок м’яса.
– Аяксе, світ куди складніший за просту жадобу битв та мандр… І навіть в мене є свої обов’язки, які я не можу покинути. Ти вправний учень, і я пишаюся тобою… Однак, моє життя – не для тебе. Ти смертний, і колись твій шлях скінчиться… А я і далі подорожуватиму крізь світи та час, виконуючи волю шабашу. Тому, живи своїм життям, і йди уперед, не зважаючи ні на що. Можливо, одного дня, наші шляхи знову пересічуться, а до того – на тебе чекає увесь цей світ з його битвами та вибором.
Відьма підвелася на ноги та, змахнувши рукою, відкрила прохід, через який Аякс відчув той самий холодний вітер Сніжної, з якої він втік три місяці тому.
– Тобі вже час, – мовила Скірк, вказавши на прохід.
– Бувайте… Майстре… – сказав Аякс, ступаючи у портал.
І тоді, Аяксові в обличчя вдарило біле сяйво, яке на мить засліпило його очі. Він зробив крок, і його ноги торкнулися глибоких снігових заметів. Він повернувся додому…
***
Чайльд сидів та слухав молитви які читав диякон. А коли той пішов до себе, Тарталья встав та підійшов до олтарю, де стояла статуя Кріо Архонта. Він глянув на неї, однак не побачив у ній ні дрібки схожості з тією, хто зараз сиділа у Заполярному Палаці. Ходили легенди, що цій статуї понад тисячу років, і що тоді Її Величність була зовсім інакшою. Але для Чайльда, Цариця завжди залишалася чуйною та ніжною натурою, який би смуток не лежав на її серці. Можна було навіть сказати, що вона була для нього взірцем чеснот.
– Якщо ви чуєте мене, Ваша Величносте, – мовив тихим голосом Чайльд. – То знайте, що обраний мною шлях служби Вам – ніяк не пов’язаний з тим, що я став членом Фатуї. Бо вони – ніщо, а заради Вас, я кинуся навіть у пащу диявола. Тільки б знову побачити Ваші прекрасні очі…
Чайльд схилився на одне коліно, проказав єдину молитву, яку він пам’ятав із дитинства, після чого залишив храм так само швидко, як і прийшов. Він вже не злився на батька, скоріше він зрозумів, чому той так розчарувався у виборі сина. Просто для нього – Чайльд залишався тим самим чотирнадцятирічним Аяксом, який ще не побував у «Безодні». Який ще не пізнав смак битви…
***
Час у «Безодні» стікав швидше ніж на поверхні, і в той час, як для Аякса минуло три місяці, для інших пройшло всього три дні. Однак, не сплинуло й місяця з тих пір, як Аякса знайшли мати та сестра серед лісу із затупленим клинком у руках, як той одразу поліз у бійку з тими, хто все дитинство його ображав та глумився. Усі кривдники були покарані. Аякс зробив це власними руками. Після цього, дурна слава про рудоволосого демона з Морепіска ширилася по всіх околицях навіть швидше за чуму. Усі боялися його, бо варто було їм кинути неправильний погляд, чи чого лишнього сказати – той одразу починав бійку, яка ледве не кінчалася фатально.
Батьки були шоковані такою кардинальною зміною у поведінці їхнього сина, що навіть не знали як на це реагувати. З одного боку, Аякс нарешті перестав бути байдужим до всього, з іншого ж – у хлопці палала така ненависть та злість, яку не можна було втопити ні на ярмаркових боях, ні навіть по кабаках чи тавернах, гамселивши п’яних відвідувачів. Через будь-яке слово Аякс заводився з півоберту, ліз у бійку, навіть тоді, коли це було непотрібно. Батько довго закривав на це очі, та навіть йому урвався терпець.
І от, одного дня, коли Аякс знову вліз у бійку, він ледве не забив до смерті бідолашного перехожого, який випадково зачепив його. Батько Аякса був там, він побачив що сталося, та ледве зміг відтягнути сина, щоб той не наробив дурниць. Збігся натовп, покликали навіть дільничного, щоб той склав протокол. Батько глянув на обличчя натовпу, які застигли від страху, і зрозумів – далі так продовжуватися не може.
– Навіщо ти це зробив?! – обличчя батька було блідим наче смерть.
– А навіщо він мене зачепив?! – байдуже відповів Аякс. – Нехай відповідає за свої дії…
– Ти розумієш, що ти говориш?!
– У цьому місці ніхто не може тримати удар, – Аякс не звертав уваги на те, що йому казали і просто поглянув на свої кісточки пальців, посічених дрібними ранками. – Слабаки…
– Ну все, – голос батька повернув свій звичний тон. Тільки так він зміг привернути увагу свого сина. – На цьому край, Аяксе! Я довго думав, що робити з твоєю нестримною жагою створювати неприємності, і нарешті вирішив – ти відправляєшся до Фатуї! Дисципліна та субординація виб’ють з твоєї голови усі дурощі! Там-то твої навички явно будуть корисніші і державі, і Її Величності!
– Як хочете, батьку, – відмахнувся Аякс, та пішов до своєї кімнати.
Через кілька днів, вони двоє їхали до столиці, де розташовувався учбовий центр та пункт вербовки рекрутів. Аяксу ж подорож одразу до душі не припала. Він весь час сидів насуплений в очікуванні скорішого прибуття, що від нудьги ледве не почав вити. Та коли вони дісталися потрібного місця, нудьга нарешті добігла кінця. Аякса дуже швидко записали у ряди Фатуї рекрутом, та відправили разом із іншими претендентами на плац, для інструктажу. Батько думав, що нарешті його син знайде місце де зможе з користю виплеснути свої емоції, вгомонитися та повернутися до нормального життя. Але він помилявся…
***
Чайльд спробував якомога корисніше та тихіше, як для себе, провести час разом із рідними, тож зранку сходив разом із Тевкром та Антоном на рибалку, потім наколов дрова на задньому подвір’ї, щоб вистачило на кілька місяців уперед, а за тим, пішов з Тонею прогулятися по місту, щоб купити їй нові сережки та туфельки, які б пасували до тих подарунків, які він привіз.
– Батько знову гнівалися на тебе?! – спитала Тоня, коли вони поверталися додому.
– З чого ти взяла?!
– От тільки не треба тримати мене за повну дурепу, братику, – Тоня задерла свого носика та скоса глянула на Чайльда. – Ти можеш вішати лапшу Тевкру та Антону, але мене ти не надуриш.
– Що ти хочеш почути, сестро?!
– Правду, – Тоня глибоко зітхнула, та поглянула братові у вічі. – Я знаю, що ти і раніше з батьком не ладнав, однак, послухай: останнім часом у Сніжній дійсно коїться щось дивне. Я вірю у великий план Її Величності, однак… Я боюся…
– Не переживай, Тоня, – посміхнувся Чайльд. – Ти ж знаєш, що я – зроблю усе, щоб день нашого тріумфу настав якомога скоріше.
– Так, але… Інші Передвісники…
– Я чхати хотів на їхні плани, – відповів Чайльд. – Я вірний виключно Її Величності, а не Першому Передвіснику. Він для мене ніхто. І ми співпрацюватимемо виключно до того моменту, поки його плани не суперечать волі Цариці. А поки мене немає – пан мер і надалі наглядатиме за вами, щоб ви ні у чому собі не відмовляли.
– Сподіваюся на тебе, братику, – кивнула Тоня, та поклала голову Чайльдові на плече. – Тільки б ти скоріше повернувся додому і все зрештою закінчилося. Нам тебе дуже не вистачає… Усім.
Коли вони повернулися додому, їх зустрів гарячий обід та мовчазний батько, який певно вирішив більше не провокувати непотрібних розмов, тож просто сидів собі тихенько в сторонці, та намагався не світитися. Чайльд бачив його вираз обличчя, і знав, що й йому варто на цей раз промовчати. Краще нехай все залишається так як є. Бо, як не крути, повернеться сюди він дуже нескоро.
Сонце швидко сховалося за горизонт, а це означало, що Чайльдові потрібно було готуватися до балу у Заполярному Палаці, де зібрався увесь цвіт Сніжної, а також вище керівництво Фатуї з іноземними посланниками, яких цього річ очікувалося на ще одну країну менше. Посли з Монду’, Лі Юе, Інадзуми, а тепер ще й Сумеру завчасно покинули столицю після останніх подій, які сталися в їхніх державах через дії Фатуї.
Пульчинело прислав для Чайльда новенький наряд, пошитий спеціально для балу. Тож, причепурившись, він одразу ж поїхав до столиці, щоб встигнути вчасно та не змушувати П’ятого Передвісника нервувати.
Та схоже, і цього року Тарталья запізниться на початок, перейшовши одразу до основної частини. Варто було йому спробувати скоротити шлях, пройшовши наскрізь через провулок, як його одразу обступили четверо з кийками.
– Гаманець чи життя, паничу, – сказав один з них та зблиснув золотим зубом.
– Ви серйозно?! – посміхнувся Чайльд.
– Смертельно серйозно, командир, – підхопив другий. – Тому віддавай свого лопатника, годинник, і можливо розійдемося з миром.
– Ха-ха-ха… – Чайльд засміявся своїм звичним напів маніакальним сміхом. – Ха-ха-ха…
Четверо злодіїв перезирнулися, та зі здивуванням глянули на панича.
– Чого смієшся?! – спитав той, що із золотим зубом.
– Ох… А я вже думав вечір буде нудним, – враз у руках Чайльда матеріалізувалися його водяні клинки, зблиснувши лезами під світлом єдиного ліхтарика у провулку. – Наступного разу будете уважніше обирати жертву для грабунку. Ой, ні, забув… «Наступного разу» не буде! Бачиш маску в мене зліва?!… Як ти думаєш, що вона означає?!
– От же ж, трясця! – крикнув другий. – Він – Передвісник Фатуї!…
– Са-ме так, – смакуючи кожну букву мовив Чайльд, після чого між ним та злодіями зав’язалася битва.
***
– …Ой, вибач, не помітив, – мовив єхидно один з групки офіцерів Фатуї, проходячи повз Аякса та інших курсантів, підставивши тому підніжку. – Не забився?! Як же ж так вийшло?!…
Офіцери враз залилися сміхом, та глянули на Аякса крізь свої темні маски.
– Вимагаю вибачень! – крикнув Аякс. – Ви навмисно це зробили!
– Тихо, помовч… – шепнув йому хтось з курсантів, однак офіцери почувши слова нахабного новобранця підступили ближче.
– Це ти кому, щеня недоношене?! – спитав один з них, що був більшим за інших.
– Тобі чудаче! – гаркнув Аякс.
– Як смієш ти так розмовляти зі старшим за званням?! – руки бугая враз стиснулися у кулаки. – Давно не отримував батогом?!
– Ну давай же, – Аякс розвів руками та відкрився для удару. – Нумо, вдар мене! Думаєш ти тут самий крутий?!
Обличчя бугая враз почервоніло і він з розмаху вдарив Аякса по його самовдоволеній пиці. Однак той лише трохи хитнувся назад та, сплюнувши кров з розбитої губи, промовив:
– Ну хіба ж це удар?! – і врізав офіцерові так, що його маска розкололася навпіл, а сам він упав навзнак втративши свідомість. – Ось це – удар.
Інші офіцери враз кинулися на допомогу своєму товаришу, діставши дубинки, однак вже через хвилину усі вони лежали поруч з ним, зовсім без свідомості. А Аякс, що ж, він навіть не спітнів. Коли прибули охоронці, він один залишився у коридорі та смиренно чекав у компанії п’ятьох офіцерів, що безпорадно валялися на підлозі корчячись від болю.
Начальник академії був просто в ярості. За всю його професійну кар’єру, ще не бувало подібного випадку жорсткого порушення субординації та дисципліни з боку курсанта. Тим більше по відношенню до бойових офіцерів Фатуї. Аякса б чекав трибунал за подібне, однак на його щастя в той день до академії приїхав дехто, кому подібне видовище дуже припало до душі.
– Синку, – мовив Передвісник Пульчинело, схилившись над закутим у кайданки Аяксом. – Я прочитав доповідь начальника академії. Це правда?! Те, що тут написано?!
– Так, – кивнув Аякс, посміхнувшись на всі тридцять два. – До останнього слова.
– Он як, – хитрі оченята старого Передвісника забігали, оглядаючи непокірного суб’єкта. – Тоді, думаю, в мене не залишається вибору…
– Мене віддадуть під трибунал?!
– Ні, – посміхнувся Пульчинело. – Однак натомість, я б хотів запропонувати дещо інше. Думаю, це, має тебе зацікавити…
– Я – всі вуха!
– Твої таланти надто цінні, щоб отак від них відмовлятися, – Передвісник присів поряд із Аяксом та заходився протирати свої окуляри. – Тому пропоную тобі – зайняти почесне місце серед Передвісників Фатуї. Служитимеш вірою та правдою Її Величності Цариці. Станеш одним із списів хаосу, які ми встромимо у цей жалюгідний світ, втілюючи волю Її Милості… Ти отримаєш усе чого забажаєш… Ну, і яке ж твоє слово, Аяксе?!
Аякс довго не думав. Пропозиція яку йому зробив П’ятий Передвісник була такою, від якої відмовитися неможливо. До того ж, це була прекрасна можливість для того, щоб покращувати свої навички.
– Я згоден.
– Чудово, – кивнув Пульчинело. – Але в якості покарання за порушення субординації, тобі доведеться пройти увесь шлях перед тим, як отримати звання Передвісника. Починаючи з простого рекрута. Доведи мені, що я не помилився з вибором. Доведи, що ти по-справжньому вірний Її Величності…
Аякс так і зробив. Він повністю присвятив своє життя боротьбі за ідеали Її Величності. І тоді, коли всі його старання нарешті окупилися, його запросили до Заполярного Палацу, де б він нарешті постав перед очима тієї, кому пообіцяв кинути під ноги увесь світ.
– Вітаю в наших рядах, – урочисто промовив П’єро в оточенні інших Передвісників та прикріпив до лацкану Аякса «Око Злуди». – Тарталья. Номер Одинадцять Передвісник Фатуї.
Та не Перший Передвісник хвилював молодого Аякса. Бо очі його – прикувала лише одна особа у цій залі. Та, яка сиділа на крижаному троні та дивилася на присутніх своїми холодними блакитними очима. Чайльд запам’ятав той вираз обличчя назавжди. Нарешті він побачив ту, заради кого він буде продовжувати свою боротьбу, куди б доля його не закинула. Не заради Фатуї, ні… Тільки заради неї.
***
– …Вибачте, що запізнився, – мовив Чайльд, заходячи всередину бальної зали. – Виникли певні обставини, які змусили мене втрутитися.
Залою прокотилася хвиля охів та неприхованого страху, бо юний Передвісник знову явився на свято із замурзаним кров’ю обличчям. Пульчинело приклав долоню до свого лоба та, із сорому, сховав очі за бортами широкого капелюха. Дотторе та Арлекіно перезирнулися та стиха засміялися, а Коломбіна та Сандроне майже синхронно похитали головами. П’єро ж, який стояв поряд з троном, скривився від злості, і Чайльд побачив, як його єдине, неприкрите, око штрикає його персону в’їдливим поглядом.
– Потрудися пояснити, синку, де тебе знову носило?! – Пульчинело вдарив об мармурову підлогу своєю тростиною та глянув на Чайльда, який безтурботно попивав ігристе з кришталевого фужера.
– Я ж казав, виникли певні обставини, – відповів Чайльд та поклав перед старим Передвісником золотого зуба, якого він вибив під час бійки в одного з бандитів. – У місті зросла злочинність. Я її трохи знизив. Можете не дякувати…
– Чорт забирай, Чайльде! Ти невиправний! Завтра ж до мене в кабінет! Пошлю тебе якнайдалі від Сніжної, ото ти заспіваєш!…
– Як забажаєте, пане мер, – відповів Чайльд. – А ви не позичите мені нову сорочку?! Ця трохи забруднилася…
– Іди поспитай у Дотторе! – язував Пульчинело. – А краще, одразу йди до П’єро! Згинь з мої очей!
– З Новим роком, пане мер.
– Іди ти!… – Пульчинело стис свої руки в кулаки та почервонів наче варений рак. – Пішов геть!…
Чайльд мовчки розчинився серед натовпу, однак він все ще відчував на собі чийсь прискіпливий погляд. І це був аж ніяк не хтось із Передвісників. Цей погляд він впізнав одразу. Від нього віяло морозцем та снігом. Чайльд глянув у бік трону, та побачив на обличчі Цариці ту саму ледь помітну усмішку, як і минулого року. Це неабияк звеселило його, бо він знову зробив щось, що змусило Снігову Королеву нарешті посміхнутися.
Додати до улюблених