Це був… довгий день. Довгий день блукань без будь-якої мети. Спочатку – багато ходіння туди-сюди, аж поки гнів трохи не вщухнув, давши змогу почути тихе урчання живота, який вимагав щось в нього закинути. Вирішивши дослухатись до нього, Кейтлін поснідала (чи може й справді доцільніше буде сказати «пообідала»?) у затишній кав’ярні. А потім…
Потім ноги несли її куди завгодно, аби просто подалі від дому. Парки, крамнички, красиві вулиці. Кроки допомагали згаяти час. Та скільки б його не минало, бажання повертатись не з’являлося. Хотілося просто зникнути, піти світ за очі, аби тільки знову не зустрічатися з матір’ю, яка, без сумнівів, забажає завести стару розмову. Тому Кейтлін не йшла додому, навіть коли стемніло.
…А потім просто усвідомила, що постукала в двері невеличкої квартирки на околицях Пілтовера. І коли збагнула, що ж саме цієї миті зробила, їй уже відчинила Вай.
– Привіт, – ніяково засміялась шерифка, відступивши на півкроку.
– Що ти тут робиш, пундику? – здивовано протягнула напарниця, трохи наморщивши лоба.
– Та довга історія. Сильно посварилася з мамою, якщо коротко, і… якось не хочу вертатися додому. Принаймні, поки що. То й…
– Ясно. Заходь, – кинула дівчина, кивнувши головою на знак запрошення, та пройшла всередину.
Увійшовши слідом, Кейтлін обережно зачинила двері та озирнулася, ставлячи на стілець біля входу невеличку сумку з кількома дрібничками, які вона купила за сьогоднішні походи від крамнички до крамнички.
Раніше вона була тут лише раз, зовсім побіжно – коли Вай тільки домовлялася з власником про оренду. Та відзначила, що попри всі побоювання, шибайголова з рожевим волоссям таки не влаштувала тут суцільний гармидер! Ну, хіба що, зовсім трошечки.
– Якщо ти поки не готувала вечерю, то я дещо прихопила, – заговорила Кейт, дістаючи з сумки коробку з ресторанчику, до якого якось бездумно заскочила на півдорозі. – Це, я так зрозуміла, локшина… ніби в якомусь соусі та зі шматочками м’яса. Сподіваюсь, воно хоч смачно.
– Як мило, пундику, – гмикнула Вай, забираючи коробку з її рук, та пішла на кухню. – То через що з матір’ю погримала?
– З одного боку, вона завела стару пісеньку про те, що я дуже необачна та наражаю себе на небезпеку. Але з іншого… скажімо так, додала до неї кілька ноток, якими перейшла межу.
– Які ж нотки? – поцікавилась вона, спершись ліктем на одвірок, та зиркнула на Кейтлін спід лоба.
– Та просто заявила, що…
– Що тобі варто перестати водитись з деким, хто погано впливає на її хорошу дівчинку?
– Загалом так, – видихнула Кейт, опустивши погляд.
– Ну не сказала б, що вона насправді аж настільки не має рацію, – буркнула вона, та різко розвернувшись, пройшла вглиб кухні, слабко освітленої м’якою лампою.
– Вай…
– Врешті, правду нікуди діти, чи не так? – кинула вона, не озираючись. – Як я вже казала, жителі Пілтовера та Зауна – ніби вода та олія: спробуєш їх змішати – нічого все одно не вийде. Вода однаково опуститься вниз, а олія спливе над нею. Це не з тих речей, які працюють.
Зціпивши зуби, дівчина пройшла повз Кейтлін, не дивлячись їй в очі, та рушила до ванної, де поспіхом відкрутила кран умивальника, аби як слід плеснути в обличчя води. А потім ще, і ще.
– Знаєш, Вай, гадаю, ти дещо не береш до уваги, – проговорила Кейт, підійшовши до неї зі спини.
– І що ж? – пирхнула та, витираючи обличчя старим рушником.
– Знаєш, що це? – протягнула Кейтлін, поставивши на поличку перед нею невеличку прозору пляшечку, яку дістала зі своєї сумки.
– Гадки не маю, – Вай закотила очі.
– Я й не здивована, – гмикнула вона, і відкрутивши пляшечку, крапнула на долоні трохи її пахучого вмісту. – Це олія для обличчя, щоб ти знала. Бо коли ти умиваєшся водою, вона сушить та стягує шкіру. Але достатньо після того додати зовсім трошечки олії… – прошепотіла вона, і торкнулась долонями загрубілих щік, лагідно втираючи в них ароматну олію. – …І та пом’якшує та підживлює щойно вимиту шкіру. Розумієш, про що я кажу, Вай? – тихо видихнула Кейтлін, наблизивши своє обличчя до її. – Вода та олія… іноді, за певних обставин, в особливих випадках… це справді працює.
Мить. Лише одна, єдина мить, за яку губи Вай захопили її скаженим ураганом!
– Трясця, що ж ти робиш зі мною? – прошепотіла вона, пропускаючи крізь пальці синяво-чорне волосся.
– Ти… потрібна мені. Справді потрібна, – затинаючись, проговорила Кейт, линучи струнким станом до міцного, добре тренованого тіла. – Я просто… більше не зможу без тебе.
– А не пошкодуєш? – видихнула Вай на вухо, різко притиснувши її до стіни!
– Анітрохи, – тихо простогнала дівчина, запускаючи долоні під стару білу футболку, та відчуваючи подушечками пальців кожен рельєф, кожен шрам татуйованої спини.
– В такому разі, начувайся, мій солоденький пундику, бо я тебе з’їм, – гмикнула Вай, легенько прикусивши їй кінчик вуха.
– Смачного, – шепнула Кейтлін… а вже за мить без залишку розчинилась в шаленому поцілунку, який розділив все її життя на «до» та «після».
Додати до улюблених