Широким проспектом Гобелен йшлося повільніше, дихалося глибше й фізично легше. Рух транспорту залишався хаотичним, а люди так само, як і в дев’ятнадцятому районі, ігнорували існування світлофорів, перебігаючи не тоді, коли ввімкнеться зелене, а тоді, коли потрібно особисто їм. Ніби правила дорожнього руху існували окремо від парижан і ніяк із ними не перетинались, хіба що на папері та шкільних лекціях від жандармів.
Тротуари потонули в тіні високих зелених дерев, що висаджені по обидва боки від дороги. На них ляпками розкидані газетні кіоски, парковки для велосипедів та мопедів, численні кав’ярні й тераси, де, не поспішаючи, пенсіонери попивали ранкову каву або гарячий шоколад.
Піщаного кольору будинки з барвистими квітами на зовнішніх підвіконнях ніби відступили та заховались за деревами. В одному з таких проживав Мінхо.
Навіть одягнувши окуляри, Феліксу все одно було забагато сонця, що пекло в запалені очі й яскравіше освітлювало синці під ними. Як ніби воно назавжди зникло з його району та остаточно поселилося тут － у п’ятому. Відмінність починалась одразу на сходах, що вели з метрополітену. На червоній табличці “метро”, що прикріплена до зеленого стовба, висів чистий плюшевий ведмедик. Для когось це непотрібний елемент декору, для туристів це відмітка на Гугл-мапах, де можна зробити кілька світлин, а для Фелікса － ознака того, що тут безпечно. На Ла-Віллетт його давно би зняли й спробували перепродати на місцевій барахолці. Або ж під ним би ховали пакетики з наркотою. Точно напроти поліцейської будівлі, бо чому б і ні.
Вхід до будинку, де жив Мінхо, розташувався між рестораном і крамницею спідньої білизни. Масивні червоні дерев’яні двері, що зі скрипом відчинялися лише тоді, коли добряче штовхнеш плечем. За ними кручені металеві сходи й тиша. Було чутно лише Феліксове тупотіння. Вікна за сходами виходили на внутрішній двір і невеличкий сад, цвітіння якого любовно підтримувалося жіночкою, що жила на першому поверсі. Кожного разу, як хлопці спускалися на перекур, вона виносила їм тарілку з домашнім мигдальним печивом і фаянсові горнятка чаю з лимоном. Онуків у неї не було, тож вона залюбки спілкувалася з дітьми своїх відносно молодих сусідів та турбувалася про їхнє здоров’я. Хлопці ж віддячували фізичною допомогою: там пересунути шафу, там витрусити килим, там протерти від пилу високу поличку. Зазвичай, це не створювало зайвих проблем чи навантажень, але цього разу Феліксу хотілося просто посидіти з Мінхо нагорі, видихаючи дим від цигарок у вікно. Єдиний, кого би Фелікс нині витримав, був саме він.
Фелікс так і не їв. Оминув стороною прозорі двері корейського ресторану, пройшов повз перукарню Аміра та сховав обличчя від його допитливого погляду, тільки махнувши на знак вітання. В квартирі смерділо брудним одягом та спаленою на пательні яєчнею. Альберта не виходила до нього, напевно, черговий епізод “я － найнещасніша жінка на планеті” й години вмивання слізьми на підлозі. Він намагався заснути, але ніяк не виходило. За стіною ніхто не кохався, а зверху не кричали. З теперішнього йому ніхто не заважав. Заважала дикувата всмішка клієнта в чорному костюмі Версаче, що досі спливала у пам’яті. Його пронизливий погляд і смак холодних поцілунків, що нагадували солодку отруту замасковану під медово-шоколадний крем. Заважало збудливе відчуття нікчемності перед ним. Фелікс хотів його так, як не мав хотіти клієнта. Це бажання колошкало його, стискало груди та перетворювало на порожній фанерний куб, всередині якого билося свинцеве серце, і з кожним його ударом лічильник, що відраховував дні, звучав гучніше й гучніше. Фелікс хотів вдихнути той чортів кокаїн із його оголеного тіла, а потім лащитися в його руках, наче цуценя, щоби дав іще. Брав від нього все й крутив ним, як вітер росяним павутинням.
Напевно, Рауль щось запідозрив, коли Фелікс просто пройшов повз нього, коли вже прямував до виходу з Раю. Фелікс завжди приходив до нього за ще одним пакетиком. Тому таке байдуже “бувай” викликало чимало запитань. І не лише в Рауля, а ще й у самого Фелікса, який вважав, що запитань до себе та свого життя вже по-людськи досить.
Шостий поверх опинився під ногами доволі швидко. Фелікс став перед дверима, що вели в квартиру Мінхо, але, діставши цигарки, підійшов до вікна в коридорі та спершу запалив, відчинивши його. Він зняв окуляри й сфотографував себе на передню камеру телефону.
－ Виглядаєш паршиво, － прохрипів із насмішкою до своєї світлини.
На його обличчі закарбована хронічна втома. Мімічні зморшки не мали б бути настільки явними в його доволі юному віці, але спосіб життя, що той вів, заглиблював їх, ніби пилкою загострюючи Феліксові риси та затемнюючи погляд його колись блискучих очей. Він схуд так, що на ньому висіли навіть ті речі, які колись щільно облягали здорове тіло. На ньому чорний светр із колючим коміром, що кусав підборіддя, після чого Фелікс його розчісував до почервоніння. Темні джинси також не додавали радості до загального похмурого образу. Кросівки так і залишалися вкриті в’їдливим білим пилом, їх відмивати не було бажання й сил. Із широкої кишені пальта виднілися зошит і погризаний олівець, які Фелікс узяв на випадок, якщо вони з Мінхо знайдуть час для підготовки до семінару. Щось підказувало, що ні, але самообман працював завжди, тож із думкою “ми намагалися”, підготовка відкладеться аж до самого семінару, а там вони щось на ходу вигадуватимуть, це також працювало завжди.
Коридорна прохолода підбиралася під одяг, і Фелікс, кинувши опалок у старанно підстрижені сусідкою кущі троянд, підвівся, щоби нарешті зайти до квартири Мінхо й ненадовго стати частиною нормального життя.
Після першого стукоту двері відчинилися. Фелікс миттєво зніяковів. Мінхо чекав на нього за ними, вдивляючись крізь дверне вічко чи прислуховуючись до кроків і нервових постукувань пальців на склі. А вдавати чи брехати він не вмів, тож на запитання про це, знизав плечима й запросив усередину.
Квартира сяяла чистотою та пахла нещодавнім прийомом душу. На Мінхо домашні сірі шорти й майже прозора біла футболка, крізь яку виднілося татуювання в формі квіткової арки, що плелася ключицями. Його фіолетове волосся закинуте назад та зачісане тонким металевим обручем, щоби пасма не лізли в очі. Феліксу захотілося притулитися до нього, йому подобався його природний аромат, що змішувався з запахом квіткового гелю для душу.
Він прискорився й ухопився за нього. Мінхо завмер, очікуючи, що ж буде далі. А Фелікс просто уткнувся головою в його спину й міцно обхопив руками. Він вдихав його з кожним разом усе глибше. До горла підступив ком. Він болісно тис і ніяк не ковтався.
Посеред біло-рожевих відтінків стін Фелікс почувався слабким у хорошому сенсі. Він міг розраховувати на підтримку Мінхо навіть не вимовляючи цього прохання вголос. Він притискав його до себе міцніше, намагаючись побороти бажання розплакатись. І коли відчув знайоме тепло на руках, трошки розслабився.
－ Хочеш какао?
－ Дуже.
Жодного зайвого слова з боку Мінхо він на свою адресу не почув. Тому, постоявши ще недовго, вони пройшли до кухні пити какао.
－ Як давно ти не спиш?
Запитання залишилося без відповіді. Не тому, що Фелікс не хотів відповідати, а тому, що не знав, а що ж відповісти, бо й сам не помітив, як безсоння стала його постійною супутницею. Спочатку сон відійшов через збитий режим. Нічна робота залишає свій відбиток на здоров’ї. А нічна робота під кокаїном робить так, що цей відбиток поступово прогниває.
－ Смачний рулет.
І дійсно, смачний. Яблучний із волоським горіхом, зверху посипаний цукровою пудрою.
－ Коли ти їв востаннє?
－ Будь ласка, давай не будемо.
－ Гаразд. Я хвилююся.
－ Не мусиш. Я можу дати собі ради.
－ Як скажеш.
Фелікс протикав виделкою рулет, розривав його й розмазував по тарілці. Відривав по крихітному шматку й повільно пережовував. Дійсно смачно, але не настільки, щоби шлунок не скрутило. Дрібні перекуси перетворили його на забуту суху грушу, що гойдається вітром на дереві взимку. Тому коли туди потрапляє щось більш їстівне за кокаїн, воду та хлібці з вершковим сиром, стає погано. Захотілося блювати, але щоби цього не показати, Фелікс нахилився ще нижче над тарілкою. Мінхо лише видохнув гучніше.
－ Якщо хочеш, можеш знову пожити в нас. Батьки не будуть проти.
－ Не можу лишити маму саму. Ти ж розумієш, що я потім знову повернуся, так який сенс робити це ще раз?
－ Вона доросла жінка, Феліксе, й може потурбуватися про себе. А як не може, то це не твої проблеми. Батьки мусять допомагати дітям та тягнути їх, не навпаки.
－ Мінхо, прошу тебе, не треба.
－ Від тебе скоро нічого не залишиться. Я не можу дивитися на тебе таким.
Його голос затремтів. Якщо Фелікс зумів стриматись, то Мінхо не зміг. Він притулив серветку до очей та притиснув її так, щоби вони запекли.
－ Давай поговоримо про щось інше.
－ Я не можу. Вибач, але я не можу спостерігати мовчки за тим, як ти вбиваєш себе. Що з тобою коїться? Чому? Ти можеш розповісти мені, ти ж знаєш, що я не повчатиму тебе чи засуджуватиму. Тільки не зникай десь у собі, а переді мною показуйся лише таким втомленим та знесиленим.
－ Ти прочитав той твір на завтра?
－ От знову…
Перевівши тему на навчання, Фелікс удавав, що нині його хвилювало лише воно. Червоні очі Мінхо й просочена сльозами серветка стискали серце. Його невимушена усмішка кардинально відрізнялася від учорашньої, під яку хотілося підставити шию, щоби розірвав. Всередині розмови Фелікс м’яко взяв долоні Мінхо в свої. Той засоромився й опустив погляд. Хоч і сварився на Фелікса, а сам також до кінця не доїв.
Волосся Мінхо блищало на сонці, що пробивалося з подвір’я. Він здавався сяючим янголом, від нього сяйвом лилося тепло. Нечесно йому недоговорювати. Він турбувався й міг домалювати собі й гірші сценарії. Але куди ж гірше? Фелікс уже пробив соціальне дно. Став наркоманом та проституткою, точно за іронічним списком експертів похилого віку, які частіше давали такі пророцтва особам жіночої статі. Навіть не так. Фелікс став залежним від способу свого життя й уже не бачив та не вірив у інше. Диплом викладача він таки отримає, а потім відсканує, роздрукує й підвісить навпроти дверей у кімнату Альберти, як наочний доказ того, що матір із неї паршива. Якщо до того моменту вона не підвісить себе сама. І якщо він не занюхається так, що помре десь у громадському туалеті, зґвалтований та втоплений у повній раковині брудної води.
－Феліксе?
Мінхо кликав його вже довго, але перед очима ніяк не зникала картина: побитий Фелікс із білим від коксу носом та розірваним одягом, порожніми очима, розбитими вустами й порізаними вилицями; над ним двоє чи троє незнайомців, що глузують та пинають уже мертве тіло, фотографують його й передивляються відео, щоби потім викласти його на порнхаб, гидотно сміються, а після тікають і залишають його або на розтерзання таким, як і вони, або вже як доказ для поліції. Від думок про це його знову нудить, і він, нічого не пояснюючи, тікає до туалету та блює. Чергова невдала спроба поїсти.
Від своєї нікчемності хотілося розбити все навколо. Фелікс відкрутив усі крани й пустив воду, щоби його вивертань було чутно не так. Йому було чхати на думку суспільства, чхати, бо кожен виживає та крутиться, як може. Але йому не було чхати на те, як він помре. Хоча і розумів, що такі, як він, рано чи пізно кінчають саме так: або зниклими безвісти, або в рядах передознутих, або вбитими за дозу та залишеними напризволяще, що навіть тілом ніхто не опікатиметься.
Тепла підлога не давала замерзнути. Фелікс намацав у кишені пакетик. Дістав його і придивився. Краями налипли залишки коксу. Всередині приємно залоскотало. Один вдих － і мертве тіло самого себе перед очима розчиниться. Але того, що залишилося, було недостатньо навіть для того, щоби натягнути на обличчя усмішку. Попри це, Фелікс згріб залишки пальцем та втер їх у ясна. Мало. Критично мало. Внутрішній вогник запалився, але згас, як неякісний сірник або запальничка, в якій скоро закінчиться газ. Він стиснув руки в кулаки та схопився за раковину, щоби допомогти собі піднятися.
А Мінхо весь цей час стояв за дверима з рушником напоготові. Він не кликав його, а терпляче чекав.
Мінхо був із тих, у кого все занадто добре. Люблячі нетоксичні батьки, гроші, подорожі, брендовий одяг та виконання будь-якої забаганки, варто було лише клацнути пальцями. Але він на диво не був розбалуваним телепнем. Він чітко знав, чого хотів: закінчити університет, зібрати чемодани й рвонути до Тайланду викладати англійську в приватних школах. “Пляжі-коктейлі, а в перервах корисну справу робити, що треба ще”. Фелікс на таке лише відсміювався, але відраджувати не став. Мінхо любив відпочивати в клубах, але й міг вчасно себе зупинити. Одна таблетка екстазі на пару тижнів, відходняк, а потім як нічого й не було. Ймовірно, він резистентний до залежностей. Фелікс про таких читав, але ніколи не бачив. Точніше не бачив, допоки не зрозумів, що з таким дружить. Чи зустрічається.
－ Полегшало?
－ Вибач. Я там усе прибрав.
－ Сподіваюсь, я доживу до того моменту, як ти почнеш прямо відповідати на мої запитання.
－ Припини.
Вони посміялися гучно та щиро одне з одного, спершись на двері. Фелікс хотів порівняти обруч, але випадково скинув його. Заламане волосся Мінхо стало дибом, і це розвеселило ще більше. Його гарні чорні очі, обрамлені підфарбованими бровами, майже заплющувалися, коли він сміявся. В кутках його губ зібралися залишки цукрової пудри, що нагадували залишки коксу, недбало розтерті на яснах. Відчуваючи піднесення як і від наркотику, Феліксу до поколювання на кінчиках пальців захотілося злизати ті залишки. Тому він став напроти Мінхо, поки той усе ще гигикав, але той сміх нагадував гикавку пінгвіна.
Своїм тілом Фелікс притиснув його до стіни й відчув, як той перестав дихати в очікуванні на подальші кроки. Вони починали цілуватися зненацька. Могли посеред перегляду якогось шоу, що гуділо фоном, бо вони торкалися одне одного й нічого не чули, крім нав’язливого бажання роздягнути. Могли перерватись на це, коли разом писали доповідь чи робили чергову презентацію, щоби було менше заборгованостей по навчанню. Їхні поцілунки, що іноді переходили у взаємну мастурбацію, спалахували, як блискавки на небі, а потім так само зникали, й вони продовжували займатися тим, що й раніше, як ніби нічого не сталося, а потім узагалі не обговорювали, чекаючи наступного разу.
Зараз було так само. Блювота перейшла в сміх, а сміх перетік у невідступне бажання цілувати.
Обхопивши його за пояс та стиснувши, Фелікс поцілував. І Мінхо відповів одразу, навіть не намагаючись вирватися, хоч поцілунок і мав специфічний постблювотний присмак.
“А це він ще не знає, скільки членів у моєму роті побувало. Цілував би він мене так само після того, як би дізнався? Чи варто на цьому зациклюватись?”, － розмірковував Фелікс, коли Мінхо почав дихати глибше й повільніше, притискатись щільніше, а цілувати пристрасніше, намагаючись зняти з Фелікса светр. Але той не дав й закинув його руки над головою, притиснув до стіни й відчув, як у Мінхо стоїть. І від цього щось усередині заграло. Його забажалося розвернути й відтрахати, втиснувши обличчям у стіну, таким чином знявши напругу. Ця думка здалася дикою. Але напрочуд відповідною до натури Фелікса та тих, хто платив йому гроші за секс. То ось, як почувався Хав’єр. Ось, чому він не міг дати йому спокою після одного танцю в Рожевому Раю, а потім після цілої ночі, проведеної разом. Його － Фелікса, хотіли так само, як і він зараз хотів Мінхо. Але романтичний настрій змішався з іншим. Мінхо не був тим, кого хотілося використати, кинути в нього гроші й піти. Біля нього було чудово навіть без бонусів у вигляді поцілунків та всього дотичного. З ним було цікаво говорити про все на світі й ця його наївно-щира турбота робила його схожим на добру фею з казок. Тому Фелікс зупинився. Він відійшов на крок та зазирнув до його очей. Його погляд блукав у пітьмі насолоди. Мінхо цього виявилося замало. Ймовірно, він думав про те саме, що й Фелікс, тож той дарма загнався й перервав взаємну насолоду. А може, він узагалі ні про що не думав, просто розчинявся в моменті, віддавав себе, як робив завжди, коли обидва цього потребували.
－ Щось не так?
Запитав захекавшись, ніби не цілувався, а пробігав соте коло на змаганнях.
－ Ти так приємно пахнеш. Обожнюю.
－ А я люблю, коли несе цигарками від твоїх светрів. На перекур?
－ Але не донизу. Давай у коридорі.
Настрою спілкуватися з бабусею не було, як і на мигдальне печиво. Фелікс боявся, що його знову знудить, а Мінхо － що між ними хтось влізе, і магія моменту стане попелом, що злітатиме з шостого поверху.
Осінній протяг приніс із собою аромати з ресторану знизу. Страва тижня － стейк у медово-чорничному соусі на овочевій подушці. Мінхо хотів було запропонувати Феліксу повечеряти там, але не став. Той усе одно не піде, а якщо й піде, то не поїсть.
Вони палили в тиші. Тільки й встигали ховати цигарки, коли чули, як хтось піднімався сходами. Але ніхто до шостого не доходив. Фелікс подумав, що ніколи не бачив та не чув на шостому нікого, крім Мінхо та його родини. Як ніби цей поверх － таємна кімната, про існування якої знала обмежена кількість людей. Ніби це такий рай, але не той, де з райського лише назва. Цей поверх, район, квартира Мінхо й сам Мінхо － його особистий рай. Тут він міг вільно блювати, не соромитися вголос сміятись і цілуватися досхочу, отримуючи від цього задоволення моральне, а не тільки фінансове.
Перед очима знову виник образ чоловіка в чорному костюмі Версаче, й від чогось засмоктало під ложечкою. Фелікс протер вільною долонею під ребрами, щоби не помітив Мінхо, але той краєм ока таки помітив, узяв його долоню в свою й, не дивлячись, продовжив пускати вгору колечками дим.
－ У вас тут колись буває зимно? На Ла-Віллетт, здається, холодно та сиро завжди. Відколи ми там оселились.
－ Іноді буває. Не надаю значення.
Мінхо знизав плечима й затягнувся ще раз. Він не вмів говорити з димом у легенях, тому витримав паузу.
－ Якось біля вежі небо було так чітко розділене на штормові хмари, принесені з Ла-Маншу та на прозору блакить. Я навіть зняв на відео, але зараз уже не віднайду, щоби показати. Я так тоді здивувався. Виявилося, що на чорне та біле, добре та погане ділити вміє лише природа. Вона робить це так прямо, без натяків та викрутасів. Чому люди не вміють так само?
－ Хіба вона робить це прямо й без натяків?
－ Хіба ні?
－ Дощ － не завжди погано.
－ Звісно. Якщо маєш авто, парасольку, чи встигнув сховатись. А опинись ти голим серед поля, заспіваєш геть інше.
－ Але ж після дощу ростуть гриби й зеленіють поля.
－ Я не їм грибів та й в полях не розбираюся. Мої висновки доволі суб’єктивні.
－ То все ж таки навіть природа не вміє розділяти хороше й погане. Спиратися на суб’єктивні судження так собі історія.
－ Ой, відчепись. Я хотів сказати інше.
－ Що саме?
Мінхо переплів їхні пальці. Його рука волога й гаряча. Фелікс провів своїм великим пальцем по його. Мінхо майже непомітно всміхнувся.
－ Мені неважливо, чим ти займаєшся та що робиш, щоби забезпечити себе та Альберту. Я попрошу одне: не вбивай себе. Інакше я тебе воскрешу та в’бю сам. Домовились?
－ Домовились.
Цей договір був закріплений легким поцілунком із гірким присмаком тютюну.
Батьки Мінхо написали, що цієї ночі не повернуться. Рауль написав, що на заміну мають хлопців, може відпочити, якщо прийде серед тижня. Фелікс погодився й вирішив залишитись. В обіймах близької люди заснулося непомітно швидко. Сни біснувалися й картинки змінювалися одна за одною. Альберта знову лізла в петлю. Він її не зупиняв. І за ними спостерігали чужі чорні очі. Очі, що за якимсь невідомим внутрішнім відчуттям, належали чоловіку в чорному костюмі Версаче.
Телефон блимнув.
Обидва вже міцно спали, щоби його почути та якось зреагувати.
Додати до улюблених