Ангели існують – просто на землі їх називають «мама».
Наступного ранку місто вкрилося снігом, як білим пледом. В основному, з настанням зими, люди поринають в очікування новорічної казки. Все навкруги, ніби, пронизане відчуттям теплого настрою, а сам ти, як маленький, чекаєш дива. Починається різдвяна метушня, а вивіски магазинів рясніють вогниками та різнокольоровою мішурою. Увесь світ нагадує про свято. Дітвора несеться на гірку, кидається сніжками і впадає в стан безтурботності.
Мені ж сніг нагадує про чистоту матері. В ньому її похоронили, на ньому вона залишила свої останні сліди. Після її смерті я ні разу не був на кладовищі, але картинка могили стояла у мене перед очима, ніби я прямо перед нею. В той день в цю могилу поклали і мене поряд з її труною, насипали три метри землі, а потім вкрили товстим шаром снігу. З того моменту мені завжди було холодно. Десь там – в душі. Я відчував ніби голий в сніжній пустелі, один в темряві і вічному мороку. З того моменту Луі перестав існувати. Тіло ще жило, але я став зомбі, з потухшим поглядом і померлою душею. На місце колишнього Томлінсона зꞌявився холодний, беземоційний монстр, який тільки може вимагати, нівечити, знищувати.
Я стояв на кухні і курив. За вікном літало мільйон сніжинок, витягуючи з мене все більше спогадів. Ось мені шість, і ми з мамою ліпимо сніговика, прикручуємо морквинку, замість носа, а на голову натягуємо діряве відро. В той день я носився по хаті, як ошпарений, радіючи першому снігові. Як би мені хотілося вміти радіти так зараз.
А ось ми нашою величезною родиною несемося зі склону на санках. Фіззі розбиває носа і плаче. Ми з мамою витираємо і заспокоюємо її. А через п’ять хвилин вона забуває про свою «трагедію» і знову забирається наверх. Ми сміємося таким безтурботним та заразним сміхом. Якщо б я тільки знав, що це остання зима поряд з нею, що більше ніколи я не відчую тієї душевної легкості і щастя.
Ніколи… Це найстрашніше слово. Я міг би чекати вічність, я б поборов усі залежності, я б зробив все, щоб вона мною гордилася, лише б знати, що колись, хоч на хвилинку, хоч на секундочку зможу побачити, поговорити, обійняти. Ніколи….
Ось я сиджу на її ліжку поряд з висохшим тілом, тримаю за руку та дивлюся на завірюху у вікно.
– Синку, ти ж знаєш, що можеш довіряти мені, – її голос тихий, ніжний, рідний…
– Так, мам, знаю, – титанічні зусилля, щоб не розревтися прямо над нею. Я ж пацан.
Цілую руку і дивлюся на обличчя. Вона у шовковій хустці – давно попрощалася з довгими косами, хімія забрала їх. Щоки впалі, а в очах втома від постійного, нестерпного болю. Під очима темні кола. Ніс стирчить, губи білі. І весь вигляд говорить про те, що хвороба висосала з неї всі сили. Люди, що хворіють раком чомусь виглядають однаково. На їх обличчях печать смерті, ніби говорить, як не борись, як не старайся, нічого не вийде. Мама боролася – все марно. Вона в лапах смерті, кінець – це лише питання часу.
– Луі, що б ти не зробив, що б не сталося, я люблю тебе, сонечко, і ні одна річ в світі не змінить цього, – вона знала, відчувала неладне. Я справді міг їй розповісти все, раніше… Хіба я міг зараз добивати її новинами, що став наркоманом. Тримаю її руку біля губ, на очі навертаються сльози, ковтаю їх. Навіщо їй бачити мої мордування? Хіба їх не було достатньо в лікарні? Мати завжди бачить, що твориться з її дитям.
– Розкажи, тобі стане легше. Я все одно заберу цей секрет в могилу, – посміхається, хоче пожартувати. Але для мене ці слова – ніж в серце. Кашляє, починає захлинатися, лякаюся, показує жестом: «я в нормі». У мене стискаються всі органи, коли я бачу, як їй боляче. Я хочу забрати хоч трохи того йобаного болю собі. Віддай, я винесу, я – сильний. Але вона не віддає, заспокоює мене і хвилин через десять приходить в себе. Я не зміг втриматися, плачу. Витирає тоненькими сухими пальчиками краплі на моєму чолі.
– Я завжди буду поряд, навіть, якщо ти не будеш відчувати. Вітерець потріпає волосся, знай, що це я лілею тебе, пташечка заспіває – це я запитую, як твої справи, сонечко сходить – це я бажаю тобі доброго ранку.
– Ма-аа-мм. Я не зможу без тебе. Я не хочу, – ридаю в її руки.
– Обіцяй, що помиришся з Гаррі, – притягує до себе та обіймає.
– Але.. він… Він кинув мене, – падаю в обійми. Я ще не знаю, ще не до кінця розумію, як це попрощатися з найдорожчою людиною назавжди.
– Обіцяй…
– Добре, мам, – скиглю в шию.
– Так ти не збираєшся мені нічого розповісти? – вона підбирає найбезтурботніший тон. Тякжо навіть уявити, яких зусиль їй це вартує.
– Давай поговоримо завтра, я так втомився, – це правда – сльози висмоктали всі сили, і все, що я хочу – відрубитися в теплому ліжку і продовжити розмову завтра.
До завтра її не стало. Я хотів розповісти їй тисячу речей і промовити стільки слів, я навіть не встиг сказати, як люблю її. Я знав, що велику, пусту частину мого серця тепер не заповнити ніколи. Мати може замінити тобі увесь світ – матір не замінить ніхто. Ніхто в світі не зможе тебе любити такою необ’ємною, безкорисною любовꞌю. Я зрозумів, що ця самотність залишиться зі мною назавжди.
Ввечері я накидався так, що забув, що у мене колись існувала мама. Я прийняв стільки всього, лишень би не відчувати цей біль. Я лежав на підлозі в незнайомому домі доліниць і верещав в килим, бив кулаками, поки не зламав два пальці. Я ревів так, що задихався, я хотів задихнутися. Я рвав волосся, викручував руки, бив себе, лиш би фізичний біль заглушив моральний. Будь ласка просто перестань так боліти. Я не можу….
Чую, як на кухню зайшов Гаррі. Винирювати зі спогадів все важче, цигарка зотліла і фільтр обпік пальці.
– Вона любила тебе, – вперше за два тижні говорю до нього. Він застигає на місці. – Називала «моїм котенятком» та хотіла, щоб ми помирилися.
– Я теж любив її, – нарешті, я чую цей хриплий голос.
Це вперше я говорю з кимсь про неї після смерті. Зейн та Ліам були на похоронах. Я заборонив їм нагадувати про матір. Видно, Гаррі був про це сповіщений. Я ні разу після поховання не говорив про неї вслух.
– Пробач, що мене не було поряд. Я не знав. Мені шкода…
– Я хочу до неї, Хаззе. Я знаю, відчуваю, що вона поряд, але не можу її фізично обійняти, не можу поговорити. Розумієш? – знаю, що не розуміє. Я сам довго не міг зрозуміти, що її насправді більше нема в цьому світі. Приходив додому та по звичці шукав в домі. Боже…
– Лу…
– У нас є сьогодні плани?, – я повертаюся до нього з мокрими очима. Він, як завжди, розуміє все без слів.
– Нічого такого, що не можна пропустити, – він наливає нам каву та запрошує за столик. Яка там кава. Я хочу ридати, кричати в пустоту, повернути її, повернути час…
– Відвези мене на цвинтар.
Гаррі купив двадцять білих троянд, під колір снігу, що хлеще за вікном машини у воріт кладовища. Мете так, що за два метри нічого не видно. Стайлс додає градусів в пічці і обережно заглядає у вічі.
– Ти хочеш, щоб я пішов з тобою? – бере за руку.
– Можна я сам? – накриваю долонями його руки.
– Звичайно.
Сніг дряпає обличчя, і я хоч приблизно не розумію, в якому напрямку направлятися. Перед очима білий квадрат, і я півгодини тиняюся між могильних плит, в надії знайти знайому.
Джоанна Томлінсон. Дата народження – смерті. А знизу надпис «Мами не йдуть, просто перестають бути поряд». Вибито по моєму проханню.
– Привіт, ріднесенька. Давно не бачилися, – стряхую сніг з граніту і цілую, сідаю на коліна, розкладуючи квіти по всій могилі. – Я так сумую… – упираюся лобом в холодну поверхню, ніжно погладжую, і уявляю, ніби це її руки. – Пробач, що не приходив. Я б не виніс цього, правда. Ненавиджу це місце. Воно забрало тебе. Але і люблю більше всього на світі, адже воно зберігає останню крихту тепла на планеті.
Стільки всього сталося…. Так зразу і не розкажеш… Ох. Я виконав твоє останнє бажання – помирився з Гаррі. Він турбується про мене, так як ти. Так що, не хвилюйся. Твій син в надійних руках. Хоча ти і так, мабуть, все бачиш. І…. він заставив повернутися до університету. Ти ж теж цього хотіла. Ми ходимо на тренування і прогулянки, він годує мене збалансованою їжею і , взагалі…. Він такий… смішний, милий, розумний, лагідний, цікавий ……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
Мені здається, я кохаю його….. Трохи ніяково. Але я знаю, що ти любиш мене будь-якого, і Гаррі любиш, як власного сина. Не важливо – хлопець чи дівчина, правда ж? Хіба у справжніх почуттів є стать? Я б хотів сидіти за столом всією сімꞌєю і оголосити, що ми скоро одружимося. А ти б раділа, обійняла нас…. «Ласкаво просимо в сімꞌю, синку». Я б заридав від щастя. Я думаю, ти б так і зробила. Адже…. Ти була кращою мамою на всьому білому світі. Тому ти і пішла так рано. Бог завжди забирає першими найкращих. Запитай у нього, чому він так робить?
До речі, на рахунок родини. Ти навіть не уявляєш, який молодець Марк. Він звалив на себе всі турботи і просто чудесно справляється з дівчатками. Не хочу самостійно вішати медалі. Але він точно заслуговує на звання «батько десятиліття». Ти вибрала прекрасного чоловіка, мамо. Хіба могло бути інакше?
Дівчатка…, – перші краплі з очей, під колінами калюжа з розталого снігу, мете все сильніше. Волосся намокло, вода під комір, сироти на спині. Плювати. Я так давно не бачив мами. Не відчуваю холоду. Біля неї тепло. Підіймаю голову до майже чорного неба. Сніжинки ріжуть очі, видихаю пар.
– А я не знаю, як вони. Я навіть не згадаю, коли бачив їх в останнє. Я їх зрадив, як і тебе, Марка, друзів, себе… Я став останнім мерзотником. Я не доглядаю за сестрами і не намагаюся замінити тебе, хоч це і не можливо. Я, взагалі, нічого не намагаюся. Пробач за те, що стільки вкладала в мене, а я проміняв усе на наркотики. Так, матусю, я став наркоманом та алкоголіком.
Останнього вечору ти запитувала, що сталося? Ось тобі і відповідь. Я стався. Але хіба я міг сказати про це помираючій людині? Людині, яка готова віддати за мене життя. Хіба міг сказати, що проміняв все на порошок?
Замість того, щоб проводити з тобою останні дні, я закидав в себе тонни отрути і пропадав на вечірках. Я слабкий, не міг винести новину про твою хворобу і вибрав найлегший спосіб забутися. Я не вірив, що ти можеш видужати, і не намагався, як всі, вселяти в тебе вбивчу надію.
А ти знаєш, мамо, не треба мене пробачати. Такі, як я не заслуговують на прощення. Такі як я, мають сидіти на електричному стільці.
Я так сумую… Я так хочу, хоч на секундочку побачити тебе, почути твій голос, заглянути в рідні очі, відчути твій запах, торкнутися волосся. Але я не достойний. Заслуговую на весь цей біль. Я нікчема, і мені не піднятися з цього дна ніколи. Дно – моє законне місце.
А знаєш, мамо, ти ж бачиш там Бога? Так ось, передай йому, нехай іде на хуй. Я ненавиджу його. Яке право він мав забирати тебе в мене? Чому він блядь не забрав маніяка чи вбивцю? Якого хуя він вирішив, що може забрати тебе? Тебе. Ти ж була найкращого людиною у світі. Так, я не відповідаю. Але манюні…. Вони тут ні до чого. Їм потрібна мати. Вони ще маленькі. Та хто цей Бог такий, щоб вирішувати такі речі? Бог любить нас. Що ж він блядь так не справедливо любить? А землетруси, війни, хворі діти теж його любов? Наказує нас? За якій хєр наказує? Він же любить та пробачає все? Чому ж тоді наказує?
Пішов він НА ХУЙ. Пішло воно все: Марк, дівчатка, Зейн, Найл, Ліам, Елеанор, Гаррі….
Ні! Пішов на хуй ти, Томлінсоне. За те , що не говорив матері, як сильно любиш, за те, що проводив з нею так мало часу і не підтримував, за те, що такий слабкий, за те, що не виправдав очікувань, що опустився на саме дно, за те, що забув про всесвіт за допомогою ширки, за те, що пропадав ночами, заставляючи матір ще більше хвилюватися, за всі нерви і ночі без сну, за те, що не був поряд, коли сповістили діагноз, за те що не приходив у лікарню, за те, що відмовився говорити в останній день, за те що не попрощався, за те, що не був хорошим сином та братом, за всі розбиті надії, за злість на все людство, за всі зради, за те що так мало обіймав, говорив добрих слів, так мало дякував, за ненависть до тебе, коли не стало. Прости. Пробач, матусю. Молю, пробач. Пробач…….
Я ридав. Ридав, що чути було до місяця, зривав горло і хапався за волосся. Моє тіло здригалося в калюжі снігу на землі. Метелиця все сильніша, завірюха, сніг покриває мене товстим шаром. Я не буду вставати. Тут тихо, спокійно, затишно, як ніде більше. Хочу залишитися жити тут. У місці, пронизаним болем, любовꞌю, ласкою і турботою. Вона поряд, я відчуваю. Лягаю в позу ембріончика, як в дитинстві, і відчуваю, як вона заспокоююче гладить моє волосся. Засинаю.
*********************
Тіло пушинка – літа собі в невагомості, як безтурботна птаха в безкрайнім небі. Вигріває крильця на павутинці з сонячних променів. А потім суне хмара, чорна, як полярні ночі на крайньому півночі, блимає грозою, лякає своєю необꞌємністю. Крізь шум та крики чую лагідні звуки: «Все добре, Луі, Все буде добре. Я поряд».
Я на задньому сидінні чорного джипу, мокрий, холодний, на грані істерики. Він витирає мій лоб, щоки, очі, губи, знімає мокрий одяг. Гріє, притуляє до себе. Я реву, як дівчинка, що розбила колінця.
10…9…8…7… Не допомагає. Продовжую хникати йому в губи. Міцно обіймає, тисне до серця моє худе, мокре тіло, зариваюся під куртку. Хоч трошки тепла – дай трошки тепла. Хапаюся за футболку, що аж рву. Він силою цілує мене, але сльози все так же градом. В грудях рветься, я намагаюся виштовхати цей ком із горла гучним риданням, не виходить. Гаррі наляканий. Він трохи відсторонюється, щоб заглянути в очі. Ні! Мені так холодно, так самотньо і страшно.
– Ні! Будь ласка. Ти так мені потрібен, – кричу в губи.
Стайлс вкладає мене на сидіння, лягаючи зверху, цілує і цілує, до зірок в повіках, до басів у висках, до тремтіння рук. Мені так тепло, так добре в його руках. Господи, як я міг прожити без нього стільки днів? Холодні руки гладять тіло, а губи опускаються на шию, груди, живіт. Кілька секунд і я лечу. Мій плач переростає в збудження і стогін. Маломаломаломало. Більше, ближче, сильніше. Кучерявий, ніби чує мої думки та бажання, повертається до губ, а рука швидко опиняється між ніг. Різко хапаю.
– Не треба, Хаз.
– Чому? – без звуку, лише губами.
– Не роби це через жалість, – шепочу зламаним голосом. Боюся навіть поворухнутися.
Він мовчки проникає в боксери, і я вигинаюся дугою до хрусту в спині. Дідько, який він ніжний. Хіба може хоч одна дівчина йти у порівнянні з ним. Він повільно водить рукою вверх-вниз, а великим пальцем торкається головки. Чесно кажучи, я ніколи не стогнав під час сексу. Вважав це не по-чоловічому. Соромився, та і не хотілося, не було явної причини. Але зараз із мого рота вилітають такі звуки, ніби я порноактриса.
– Хазза, що ти твориш зі мною?! – закидаю голову.
Відповідає поцілунками в підборіддя та шию. Я міцно впиваюся пальцями у волосся, тягну, тихий стогін. Від цього маленького звуку, по моєму тілу біжить немаленький рій мурашок. Це найприємніший звук в галактиці. Я хочу слухати його 24 години на добу. Розумію, що дію наркотика не можна назвати кайфом, в порівнянні з моїм станом зараз.
Рука кучерявого рухається, а він продовжує залишати на мені відмітини, які я ще тиждень з насолодою та тремтінням буду розглядати у ванній, поки вони на стануть блідо-жовтими. Це краще, ніж увесь секс разом взятий за все життя. Я кидаюся в різні сторони, вигинаюся, він силою утримує своїм тілом. Стегном відчуваю його стояк. За волосся піднімаю голову, заглядаю в аквамарини, в часте дихання, в малинові розтерзані губи. Перестає рухатися.
– Щось не так? – його голос збуджений, більше схожий на скрип, настільки низький. Боюся знову зробити щось не те, злякати, тиснути. Тому говорю пошепки, ніби це щось змінить, Господи.
– Можна доторкнутися до тебе?
Він думає лише пару секунд, цілує і ствердно качає головою. Не втрачаючи дорогоцінний час, швидко розправляюся з тугими джинсами, стягую до колін і повторюю його дії рукою. Ми ловимо один темп. Він утикається в шию і хрипить: «Лу». Я падаю в глибоку бездну. Мені здається, ніби ми тонемо в пухкій ваті, тіло покривається солодкою втомою, по венам чиста насолода. Через кілька хвилин ми одночасно доводимо одне одного до піку, Гаррі без сил валиться на мене.
Я, як можна ніжніше, цілую розірвані губи. Я помітив, що від поцілунків вони стають червоні та пухнуть, стають схожими на пелюстки троянд. Від цього його личко стає ще красивішим. І я цілую це личко в кожен міліметр.
– Гаррі, ти – всесвіт.
Ми засинаємо в цій позі, приклеєні спітнілими тілами до заднього сидіння. А ввечері я прокидаюся в теплій постелі. Гаррі сидить поряд і щось читає, брови насуплені, помічає мене та посміхається.
– Хеееей, привіт. Ти як? – Повзу до нього і перекидаю руку через талію. – Тобі краще? – мовчечки заглядаю у вічі, опускається, сплітає ноги. Згрібає в обійми. – Так краще?
Хапаю спочатку нижню, потім верхню губу своїми, цьомкаю кілька разів, кладу голову на груди. – Ось так краще! – заплющую очі і домальовую Гаррі умовні білі крила. Ангели дійсно існують.
Додати до улюблених