Айзек втомився. Точніше задовбався, але він був добре вихованим хлопцем і такі вирази не вживав. Однак інакше про його життя навряд чи можна було сказати. Він завжди був із тих, кого називають «стійким середнячком, що подає надії». Зірок з неба не хапав, але був терплячим і старанним. Якихось особливих талантів не мав, а своїх цілей домагався винятково наполегливою працею. Непогано закінчив школу, а потім університет, влаштувався у видавництво кур’єром, потім вибився в молодші секретарі, дослужився до особистого помічника головного редактора і мріяв якось стати редактором сам. Айзек був цілком амбітним юнаком, але не плутав бажане з дійсним і не намагався стрибнути вище голови.
А ось у особистому житті йому не щастило катастрофічно. Він вибирав чоловіків різної професії, зовнішності та характеру, але все закінчувалося однаково — розбитим серцем та зіпсованими нервами. Іноді цьому передували місяці зустрічей чи спільного життя, іноді (як у випадку з його керівником) навіть до побачення справа не доходила, але результат виявлявся тим самим. Айзек немов потрапив у безглуздий день бабака. Що б він не зробив, кого б не вибрав — все незмінно закінчувалося невдачею.
Якби Айзек був більш забобонним, він би вирішив, що проклятий. Будь він романтичнішим — що доля таким чином намагається вберегти його для того самого, єдиного.
Айзек був реалістом та вважав, що не за горами депресія.
Йому не пощастило з ріднею: жорстокий батько, байдужий старший брат та відсутність жіночого впливу через ранню смерть матері. Айзеку навіть до психолога не треба було йти, щоб зрозуміти, що його болісне бажання знайти собі пару виросло явно з його зовсім не щасливого дитинства. Але яка зрештою різниця, звідки взялося коріння у такого бажання? Хіба погано, коли людина хоче бути щасливою? Хіба погано бажати не бути самому?
Айзек все робив для того, щоб стати кращою версією себе вчорашнього, підвищити свої шанси сподобатися потенційному партнеру. Записався до тренажерної зали, навчився танцювати та готувати, освоїв три іноземні мови. Але, хоч би що він робив, нічого не допомагало. Будь-які стосунки закінчувалися, не встигнувши переступити позначку першої річниці. Він був як горезвісне кошеня з жарту про вітрину зоомагазину — милий, пухнастий, і нікому не потрібний.
Сьогоднішня відмова безпосереднього керівника, за яким Айзек зітхав півроку роботи у видавництві Хейлів, лише вкотре підтвердила цю теорію. Становище посилювалося тим фактом, що сьогодні був Святвечір, а у святкові дні сум Айзека від самотності особливо загострювався.
Секретар саме проходив повз яскраво прикрашене кафе, уявляючи, як повечеряє в квартирі під якийсь зовсім точно не святковий фільм зі списку Нетфлікс, а потім завалиться в ліжко, напившись снодійного, щоб бісова святкова ніч пролетіла швидше, коли йому на очі потрапило оголошення: «Сьогодні наше кафе працює цілодобово! Давайте відсвяткуємо Різдво разом!».Порівнявши перспективу зустрічі свята за столиком у кафе з такими ж невдахами, яким нема куди піти, і тишу своєї квартири, Айзек штовхнув прикрашені ялиновим вінком двері. Приємно брязнув дзвіночок. Людей було не так багато, тому чоловік вибрав собі дальній столик біля вікна. Зробивши замовлення офіціантці, він почав з цікавістю оглядати внутрішнє оздоблення.
Обстановка була цілком стандартною — м’які диванчики, оббиті штучною шкірою бордового кольору, дерев’яні столи, накриті картатими скатертинами, висока стійка зі скляними банками різних сортів чаю і кави, фікуси в діжках по кутках і чорно-білі квадрати підлоги, розташовані в шаховому порядку. Айзек відчув затишок, це кафе нагадало йому ті, що знаходилися у його рідному містечку.
Усміхнена офіціантка принесла меню та склянку води, порадила пару страв та пурхнула виконувати замовлення. Весь день секретар пробігав з дорученнями, тому був по-звірячому голодний, тож принесену дівчиною їжу зустрів з ентузіазмом. Втім, як не був голодний, Айзек намагався їсти повільніше, щоб розтягнути час, адже він мав провести тут цілу ніч, а просто сидіти, займаючи столик, було б ніяково.
Втім, як Айзек не старався, дивовижно смачне рагу, салат і великий кухоль гарячого шоколаду таки закінчилися. Закусочна стала заповнюватися відвідувачами, здебільшого парочками та компаніями, що весело гомоніли, і секретар зовсім занепав духом. Ідея залишитися на Різдво в кафе, заповненому радісними людьми, більше не видалася йому такою вдалою. Він уже зібрався сплатити рахунок і піти, як раптом перед його носом з’явилася чашка кави з вельми хитромудрим малюнком на пінці і блюдце з тістечком.
— Що це? — здивовано підняв він очі на симпатичного білявого офіціанта. — Я не замовляв.
— Це за рахунок закладу. Щоб Ви могли згаяти час, поки чекаєте свою дівчину, — офіціант посміхнувся і Айзек завмер, не в змозі перестати милуватися. До того, коли він від нудьги витріщався на відвідувачів і працівників кафе, цей молодий чоловік іноді потрапляв у поле його зору, і секретар помітив, що той або супився, або розтягував губи в байдужій, професійній посмішці, яка не чіпала очей. Зараз же він усміхався щиро, через що його обличчя повністю змінилося, наповнившись якимсь внутрішнім світлом.
— У мене немає дівчини, — вражений перетворенням вічно похмурого офіціанта, Айзек не одразу усвідомив сенс сказаних ним слів. І навіщось додав. — І хлопця немає.
Він ніяково опустив очі.
— Я взагалі вже збирався йти. Коли я йшов повз ваше кафе, то побачив напис про те, що воно працює сьогодні всю ніч, і подумав, що провести свято тут, замість того, щоб лізти на стіни квартири від самотності, буде гарною ідеєю. Але зараз мені так не здається. Дивлюся на всіх цих веселих людей і почуваюся невдахою.
Офіціант покрутив головою, переконався, що в даний момент його присутність ніде не потрібна, і вмостився навпроти Айзека, поклавши порожню тацю поряд, на диван.
— Дивіться, — він очима вказав за протилежний столик, де сиділа літня азіатка. — Це Сатомі. У неї, на жаль, не залишилося рідних, тому вже кілька років вона приходить зустрічати Різдво сюди. Це, — кивок на темношкірого чоловіка за дальнім столиком, по сусідству з розлогим фікусом, — Алан, ветеринар з двадцять шостої вулиці. Він вдівець і, здається, ще переживає це. Он Мередіт, дивне дівчисько з крамниці з різноманітними чаклунськими штуками. Вона не має друзів. А он Метт, кримінальний фотограф, якому подобається Мередіт і він приходить сюди, щоб подивитися на неї, тому що ніяк не набереться сміливості заговорити. Це містер Харріс та його дружина. Вони познайомилися в цьому кафе напередодні Різдва, тож відзначають тут кожну річницю. Там — Трейсі та Хейден, вони постійно працюють на свята, а потім після зміни заходять сюди випити кави. А це Енніс. У минулому він мав проблеми з алкоголем, але зараз він посилено працює над собою і волонтерить у центрі допомоги залежним людям. Супутники за його столом щоразу різні, тож я роблю висновок, що це люди з його групи. Бачите, у кожного є причини перебувати тут і, яким би ідіотом я не вважав свого друга Денні, все ж таки його ідея зі святковим кафе допомагає людям. Те, що Ви потрапили сюди на свято, не означає, що Ви невдаха. Просто у вас сьогодні паршивий день, як і у багатьох присутніх. Я ось, наприклад, якби не опинився тут, усю ніч простирчав би у офісі, бо батьки поїхали на Мальдіви, а брат змився з друзями гуляти.
— У офісі? Хіба Ви не офіціант?
— Я юрист. А тут підміняю мого приятеля Денні, який являється адміністратором та власником кафе. Але саме на Святвечір його кішці захотілося розродитися, а його хлопець зараз застряг у Балтиморі на змаганнях. Тож довелося виручати друга, але це й мені на користь, інакше довелося б копатися в паперах всю ніч, щоб не йти до порожньої квартири. Отже, якщо Вам справді не хочеться повертатися додому, залишайтеся. Ми придумаємо, чим Вас розважити.
— Я не хочу один займати цілий столик, — зніяковіло пробурмотів Айзек, але йти йому різко розхотілося.
— Перебирайтеся до мене за стойку, — запропонував офіціант. — Я час від часу відлучатимуся до відвідувачів, але коли буду вільний — зможемо побалакати.
— Мене звуть Айзек. Айзек Лейхі, — представився секретар, вирішивши проявити ввічливість. — І можемо перейти на “ти”.
— Джексон Віттмор, — офіціант знову посміхнувся і міцно потиснув простягнуту долоню. — Приємно познайомитися.
Він допоміг перенести тарілки та відійшов до відвідувачів.
— Розкажеш, чому так вийшло, що ти опинився тут на Різдво? — запитав Джексон, повернувшись за стійку. — Не хочу тиснути, просто я сьогодні майже як бармен. Тільки замість алкоголю у мене какао та зефірки. Але вислухати також можу. Посварився зі своєю половинкою?
— Немає в мене половинки. Вже давно, — зітхнув Айзек і колупнув тістечко, яке, до речі, виявилося дуже смачним.
— Поділишся, чому так сталося? — м’яко уточнив Джексон, щось змішуючи у черговій чашці. — Ти гарний, костюм у тебе недешевий, отже, ще й успішний. Розмовляєш чемно, тобто добре вихований, і явно закінчив університет. У тебе від шанувальників відбою не повинно бути. Або шанувальниць.
— Шанувальників, — уточнив секретар, сподіваючись, що правильно зрозумів швидку усмішку блондина. — Сам не знаю. Так, я справді закінчив універ, у мене непогана робота у видавництві, і я визнаю, що симпатичний, дякую за комплімент, до речі. Але якось так виходить, що мені складно познайомитися з кимось, а якщо таке диво все ж відбувається, стосунки закінчуються, до ладу не розвинувшись.
— Хочеш спробуємо розібратися, в чому тут біда?
— Ти ж начебто юрист, а не психолог.
— Моя мама психолог, тож фразу «ти хочеш про це поговорити?» я чую з дитинства, — Джексон зробив страшні очі. — Але іноді, щоб розібратися у проблемі, не треба бути психологом. Буває, що рішення не таке вже й складне, просто сама людина його не бачить і треба подивитися збоку.
— Я не знаю, що ще сказати, — знизав плечима Айзек. — Я зустрічався з різними хлопцями, впевненими в собі та скромними, спортсменами та офісними працівниками, старшими за мене або ровесниками. Спочатку все йде добре, а потім я неминуче чую фразу «нам треба розлучитися» з різним ступенем емоційного забарвлення. І на всі питання, що не так, як все виправити, отримую розпливчасту відповідь «ми просто не підходимо один одному».
Джексон уважно слухав і Айзек, підбадьорений цим, продовжив, раптово відчувши бажання виговоритися.
— Щоразу після цього я шукаю у собі недоліки. Записуюсь на якісь курси, міняю гардероб чи інтер’єр у квартирі, але нічого не допомагає. Я знайомлюся з новим хлопцем, минає місяць-два і все закінчується, як минулого разу. Коло замикається.
— Знаю, що це збита і дуже дратівлива фраза, але які в тебе стосунки з батьками?
— Не дуже гарні, — Айзек зітхнув і поспішив заїсти гіркоту, що з’явилася в роті, тістечком. — Мій батько був дуже суворим, карав мене за найменшу провину — розбиту чашку або четвірку замість п’ятірки. Все повторював, що я маю прагнути до кращого. Коли я, на його думку, поступався надто сильно, він замикав мене в підвалі.
— Господи, але ж це знущання! — Джексон насупився.
— Насправді все не так страшно, як здається. Так, у підвалі було волого і трохи незатишно. Але там зберігалися дідусеві добірки фантастичних журналів, старі газети та книги, які тато все погрожував викинути, але забував. Я залізав у крісло біля вікна і читав. З захватом, все підряд. Думаю, тоді я й полюбив книжки, тож коли постало питання про те, куди йти вчитися, я вибрав щось пов’язане з текстами. І тепер працюю у видавництві.
— Ну, я радий, що ти бачиш у цьому позитивні моменти, але ж ти в курсі, що це все одно звучить моторошно? — Джексон пересмикнув плечима.
— Все гаразд, — посміхнувся Айзек, зворушений тим, що, по суті, незнайомий хлопець, так щиро за нього переживає. — Але з батьком ми спілкуємось не дуже тепло. Він відкрито не засуджує мого вибору професії, але й не підтримує. Він сподівався, що я піду в спорт, як мій брат, чи хоча б стану тренером, як він сам. Та й той факт, що я гей… скажімо так, сварок на цю тему у нас не було, але в розмовах він досі намагається уникати цієї теми. З братом ми теж не близькі, у нас велика різниця у віці.
— А що мама?
— Вона померла, коли я був маленьким. Навіть до ладу її не пам’ятаю.
— Мені шкода, — Джексон на мить накрив його руку своєю. — А я своїх батьків взагалі не знаю. Біологічних, я маю на увазі. Вони загинули в автокатастрофі і мене всиновили, коли я був немовлям.
— Ох, мені теж шкода, — Айзек зі співчуттям подивився на офіціанта.
— Мені пощастило, мої прийомні батьки вражаючі. Дивні, але приголомшливі. У всьому мене підтримували — у спорті, у виборі професії, в орієнтації.
— Це чудово, — щиро сказав Айзек.
Так вони говорили про все на світі: про роботу, друзів та дитинство. Джексон розповів про те, як побив головного хулігана школи, який діставав його через орієнтацію, про те, як перед самим випускним відбив у нього дівчину, з якою той поводився просто огидно, і танцював з нею та її подругами всю ніч безперервно. Потім заговорив про свого молодшого братика, теж прийомного, і про практику в муніципальному суді, яка буквально вичавлювала з нього всі соки, але здавалася шалено цікавою. Час від часу йому потрібно було відлучатися, щоб обслужити чергового відвідувача, проте, незважаючи на це, Айзек відчував, що чудово проводить час. Від колишнього суму не лишилося й сліду. Він щиро сміявся над кумедними історіями, розказаними Джексоном, з цікавістю слухав щось про його життя і милувався тонкими рисами обличчя співрозмовника, його блискучими у світлі новорічних ламп очима та граційними рухами.
— Я, здається, знаю, чому в тебе не ладиться особисте життя, — задумливо промовив Джексон, підливаючи Айзеку ще кави. — Тільки хочу ще дещо уточнити. Скажи, адже ти й по дому, коли живеш з кимось, пересуваєшся при всьому параді? Тобто, у брюках і сорочці чи якомусь химерному домашньому костюмі, де футболка гармонує зі штанами, все чисте та випрасуване? Ніяких розтягнутих майок та запраних треників?
— Ну… так, — Айзек, сам не знаючи від чого, зніяковів, ніби в тому, щоб і вдома виглядати охайно, було щось ганебне.
— А вранці намагаєшся прокинутися раніше за партнера, щоб він не бачив тебе заспаним, кошлатим і зі слідами подушки на обличчі? Вмиваєшся і ще, мабуть, сніданок готуєш, вигадливий, як з картинки кулінарного журналу?
— Так, — просипів секретар, відчуваючи, що фарба заливає обличчя.
— У квартирі в тебе ідеальний порядок, ніщо ніде не валяється, всі речі лежать на своїх місцях, і, навіть якщо ви розкидаєте шмотки в пориві пристрасті, ти спати не можеш лягти, поки все не розвісиш на вішалки і не прибереш у білизняний кошик?
— Звучить так, ніби бути охайним — злочин, — Айзек нервово засміявся.
— Зовсім ні, це здорово, насправді. Просто важлива причина, через яку людина так чинить. Якщо прибирання заспокоює або не є обтяжливим — це одне. Але є такий варіант, що людина просто зациклена на педантичності. Я, звичайно, не можу стверджувати з абсолютною впевненістю, але мені здається, що партнерів лякає твоя ідеальність. Безумовно, це добре, стежити за собою і місцем, де ти живеш, намагатися бути кращим і привабливішим, але неможливо завжди бути красивим, розумним і привітним. Я ось, наприклад, люблю вбиратися. Мені подобаються стильні костюми та незвичайні аксесуари, а мама вічно бурчить, що моїх засобів по догляду за собою у ванній вдвічі більше, ніж її власних, — Джексон весело підморгнув. — Але в мене іноді буває поганий настрій, коли немає жодних сил виглядати доброзичливо та спокусливо. Я можу втомитися, захворіти, зіпсувати свій одяг, випадково чи навмисно. Можу отримати погану оцінку на заняттях, щось забути чи програти у змаганнях. Як будь-яка інша звичайна людина. А оскільки ти не даєш своїм хлопцям побачити тебе в моменти, коли ти не такий вже неповторний, у них складається враження, що у тебе немає недоліків. І, якщо спочатку це їх приваблює, то потім починає дратувати. По-перше, вони порівнюють тебе із собою і починають відчувати заздрість і провину від того, що не можуть дістати твоїх висот. А по-друге, поряд з тобою вони не можуть розслабитися, бо змушені стежити, щоб нічого не пролити, не перевернути і не ляпнути якусь дурницю. Ти ж під час хвороби не дозволяв нікому доглядати за собою, я правий?
Айзек приречено кивнув головою.
— Зазвичай я замикався у своїй квартирі і спілкувався з ними тільки по телефону, поки не одужаю.
— Ось у них і склалася думка, що ти божество, а жити поряд із божеством і тягтися до його рівня дуже складно.
— Говориш із знанням справи. Зустрічався з таким хлопцем?
— Був таким хлопцем. Вступав у всі поспіль клуби в школі, намагався бути номером один у навчанні та в спорті, стежив за своєю зовнішністю і своїм оточенням, — очі Джексона на мить наповнилися смутком, видно, той час йому було неприємно згадувати. — Потрапив до лікарні з нервовим зривом та фізичним виснаженням. Тільки причина, чому я так чинив, трохи відрізняється від твоєї. Тобі хочеться, щоб батько і брат, нарешті, гідно оцінили тебе, а ще знайти хлопця, з яким зав’яжуться тривалі стосунки, і ти зі шкіри геть лізеш, щоб стати найкращим для нього. А я боявся, що батьки мене віддадуть в іншу сім’ю чи дитячий будинок, відколи дізнався, що прийомний.
Айзек, піддавшись пориву, накрив його долоню і несильно стиснув, отримавши у відповідь вдячну посмішку.
— Хоча тато і мама хором стверджували, що я — найкраще, що траплялося з ними в житті, навіть коли поводився як повний засранець, а мої біологічні батьки були мертві і, отже, не могли заявити на мене свої права, десь всередині мене сидів тихий голос, який шепотів: «Ти маєш бути кращим за всіх, інакше вони позбудуться тебе. Вони знайдуть іншого, так само, як одного разу знайшли тебе». І я буквально навиворіт п’явся, щоб довести, що краще за мене нікого немає і бути не може. Не розуміючи, що в процесі можу нашкодити не лише собі, а й оточуючим. Щоб стати першим, найкращим у якихось областях, я нерідко кривдив людей, не зважав на їхню думку та бажання. Коли ж у нас з’явився Ліам, для мене почалося персональне пекло. Я подумав: «Ось воно. Мені знайшли заміну». Спочатку у нас була просто локальна війна в будинку. Я то намагався виставити себе у кращому світлі перед батьками, то його — у найгіршому. Опускався до брехні і підстав, і взагалі, дуже негарно поводився. Ліам у боргу не залишався, у нього зовсім не спокійний характер. Ми навіть билися.
— Але ж тепер все добре?
— Не можу сказати, що ми друзі не розлий вода, але стосунки суттєво покращилися.
— І як у тебе вийшло змінитись? Що допомогло?
— Моя мама, — Джексон м’яко посміхнувся. — Не лише тому, що вона психолог. Просто вона дуже хороша, розуміюча людина. Швидше, ця її властивість перейшла у професію. Вона мені пояснила, що не треба гнатися за примарою мрії, якщо це не твоя мрія. Я хотів стати найкращим, не тому що сам цього прагнув, не тому, що хотів досягти якоїсь певної мети, а щоб вразити інших. Особисто мені це не приносило нічого приємного, я не відчував задоволення, коли підкорював чергову вершину, а лише накопичував роздратування та втому.
Він серйозно глянув на Айзека.
— Я не закликаю тебе ходити на роботу в сміттєвому мішку і зробити зі своєї квартири ведмежий барліг. Але якщо ти відчуваєш те саме, що і я тоді, якщо життя для тебе — нескінченна гонитва, від якої ти не отримуєш задоволення, значить, час пригальмувати. Налагодити все не така проста справа, я радив би тобі починати з малих кроків, а при нагоді — звернутися до фахівця.
— До твоєї мами? — усміхнувся Айзек.
— Можна і до неї, чи до будь-якого іншого психолога, у місті їх повно.
Секретар подумав кілька секунд і зняв краватку. Згорнув її і засунув у кишеню піджака, після чого розстебнув верхній ґудзик сорочки і злегка скуйовдив укладене з ранку волосся.
— Чи підійде для першого кроку?
— Цілком, — зі схвальною усмішкою кивнув Джексон.
— До речі про ідеальність. Твої малюнки на каві — це один із способів терапії? Ти спеціально робиш їх такими дивними? — Айзек потішно насупився.
— Ні, це мій біль ще зі школи. Як не намагався, досягти висот у образотворчому мистецтві в мене не вийшло, — офіціант із стражданням заломив брови. — Але Денні сказав, що прокляне мене, якщо я не намагатимуся зобразити хоч що-небудь, а я навіть сніжинку не можу намалювати, щоб вона була схожа на сніжинку!
— Усі ми не ідеальні, — підколов його Айзек. — Але, за чистим випадком, у мене була п’ятірка з малювання. А ще я щоліта підробляв у кав’ярні в рідному місті, тож в курсі, як поводитися з каво-машиною і можу тобі допомогти.
— Не треба, ти ж гість! І, напевно, втомився після роботи, — запротестував Джексон, але по блискучих очах було видно, що ідея поштовхатися стегнами за прилавком не залишила його байдужим.
— Я щільно повечеряв і відпочив за приємною бесідою, — Айзек рішуче підвівся зі стільця. — Тож готовий до подвигів.
Джексон запустив його в підсобку, щоб добровільний помічник залишив там речі і вибрав собі формений фартух.
— Я випив так багато кави, що після зміни, швидше за все, не засну, — сказав він, притримавши Айзека у дверях. — Хочеш, прогуляємось містом?
— Із задоволенням, — чесно відповів той. Новий знайомий подобався йому все більше з кожною хвилиною, проведеною разом.
— А ще по всьому кафе розвішана омела. І я маю намір скористатися кожною її гілкою, — понизивши голос, повідомив офіціант.
Айзек підійшов ближче і прошепотів у самі губи Джексона, майже торкаючись його шкіри.
— Буду чекати з нетерпінням.
Після чого попрямував до каво-машини, на ходу зав’язуючи фартух. Джексон хмикнув і вирушив до відвідувачів, які його покликали.
Рівно о дванадцятій Айзек поцілувався з гарним офіціантом-юристом, вибравши ділянку підлоги рівно під букетиком штучної омели. Потім вони приглушили освітлення, ввімкнули музику гучніше і зсунули кілька столиків, а на п’ятачку, що утворився, всі охочі могли потанцювати. Ветеринар з двадцять шостої вулиці запросив Сатомі, містер Харріс — свою дружину, а Джексон мало не стусаном відправив блідого, як крейда, Метта до столика Мередіт, але вже за мить парочка кружляла під музику з радіоприймача разом з усіма, сором’язливо один одному посміхаючись.
Айзеку довелося потанцювати з усіма присутніми дамами, але найбільше йому сподобалося, коли Джексон залишив свої справи, обійняв його і не відпускав, допоки чергова мелодія не закінчилася.
Ближче до ранку зателефонував стомлений, але задоволений Денні і з гордістю показав у камеру п’ять крихітних грудочок, у яких лише з дуже великою фантазією можна було впізнати новонароджених кошенят. Айзек одразу попросив собі одного, коли підростуть.
Коли Джексона прийшли змінити, вони переодяглися і пішли гуляти, як і домовилися. Біля торгового центру незнайомі підлітки втягнули їх у снігову битву. Айзек у якийсь момент знову, за звичкою, почав турбуватися про те, що його пальто розстебнулося, обличчя почервоніло, а у волосся набився сніг, але Джексон притягнув його і, міцно поцілувавши, сказав:
— Ти найкрасивіший хлопець, якого я колись зустрічав.
І Айзек повірив цим словам. Здається, цього року Санта все ж таки виконав його прохання і подарував такого хлопця, який зможе протриматися довше за інших.
Додати до улюблених