Альтернативна версія, де у Ґоджо є дочка*

Ґоджо сидів у м’якому кріслі. У думках крутився образ однієї людини. Його ім’я ехом відбивалося в голові мага. Миті, моменти були єдиним спогадом про цю людину.

– Тату! Тату! Ходімо потренуємося! – маленька чорноволоса дівчинка весело підскакувала на місці. Її чорне довге волосся підскакувала разом з нею то вверх, то вниз. Ґулька на голові почала розплітатись.

Ґоджо поглянув на неї. Її волосся було таке ж, як у його коханої людини. Риси обличчя такі ж добрі й милі, лише очі були блакитні, як у самого Сатору. Посмішка була веселою.

– Пробач, Томі, давай пізніше, – маг мило посміхнувся. Та дівчина почала вередувати, запитувати чому. Вона надула своє миле личко, ображаючись на татуся.  Через “несправедливість” вона почала гніватися. Злісно підстрибуючи на місці, від чого ґулька розплелася повністю, і волосся заплуталося. Ґоджо посміхнувся. Він любив свою доньку. Вона була занадто схожа на нього.

– Ходи, я тебе заплету, – ніжно він її покликав, розставляючи руки в сторони. Дівчинка стояла на місці, навіть не поворохнувшись. Її сердите обличчя було дуже милим. Вона була серйозна і ображена. Маг почав лагідно до неї говорити.

– Але ти знімеш свою пов’язку! – дівчинка крикнула, водночас тупнувши ногою. Їй подобалося, коли її слухають. Вона часто уявляла себе маленькою принцесою, яка усіма командує і робить, що заманеться.

Коли Сатору був зайнятий, виконував місії та робив свою роботу, за Сатомі наглядали студенти.  Дівчинку усі знали, любили та завжди гралися з нею. Вона була вередливою, ніколи не слухала нікого, окрім свого татуся.

Ґоджо кивнув та зняв її з очей. Томі одразу підбігла до Сатору і почала вдивлятися у його очі. Вона любила розглядати їх. У них завжди було видно різні візерунки. Принаймні, так говорила Сатомі.

Дівчинка з подиву розкрила рота, її оченята блищали, а маленькі ручки схопили лице мага.

У неймовірно чистих блакитних очах було видно темну бурю, блискавку, яка раз у раз з’являлася темним відтінком. По морю плив корабель, його колихало у різні сторони через вітер, який дув з надзвичайною силою. Шторм, грім – це означало смуток. Дівчинка, побачивши цю картину, яку не вперший раз уявляла, засмутилася та обійняла свого татуся. Вона притулилася до нього міцно-міцно, обійняла своїми ручками шию Ґоджо та довго не відпускала. Маг спершу здивувався, але у відповідь обійняв свою донечку, єдину його розраду.

Одразу захотілось плакати. Ці маленькі долоньки були для нього його опорою, підтримкою. Він відчув полегшення. Було очевидно, що Томі зрозуміла його без слів.

Ні, він не плакав. Не хотілося, щоб донька за нього хвилювалася. Він лише міцно її обіймав. Притискав до грудей, висловлюючи свою біль жестами. Йому хотілося побачитись зі своїм другом.

“Ти сильний тому, що ти Ґоджо Сатору, чи ти Ґоджо Сатору, тому і сильний?” – ці останні слова його найріднішої людини крутились у голові. Пройшло десять років, а він усе ніяк не забуде той момент. Момент, який сниться йому кожну ніч. Нічний кошмар завжди нагадує про минуле. Про дівчину, яку ВІН не врятував, про друга, якого ВІН не зміг утримати біля себе, якого, сам того не знаючи, наштовхнув на невірний шлях.

У двері легенько постукали. Людина за дверима явно не хотіла заходити до кімнати.

Дівчинка розпустила обійми, відійшла на крок назад та лагідно посміхнулася. На душі стало тепліше. Він посміхнувся їй у відповідь.

Видихнувши, Ґоджо дав дозвіл зайти у кімнату.

– Ґоджо, – ніжний жіночий голос пролунав невпевнено. У кімнату увійшла Шьоко – єдиний найближчий друг мага. Вона була одягнена у коричневий гольф, завжди білий халат був чимось заляпаний, і на синіх джинсах теж була невелика пляма. Її завжди акуратно зачесане пряме волосся зараз було заплутане. Синці були під карими сумними очима. Вона хвилювалася за щось. Сатору, поглянувши на сумний вираз обличчя жінки, кивнув.

Дівчинка радісно побігла до найулюбленішої тіточки Шьоко. Жінка одразу посміхнулась і підхопила Томі на руки, водночас тримаючи в руці листок паперу.

– Тітко Шьоко, ходімо потренуємося! А то тато не хоче, – понуро промовила дівчинка, обіймаючи шию тітки.

– Ну звісно, маленька, але спершу я поговорю з твоїм татусем, гаразд? – вона старалася говорити м’яко та впевнено, проте нотки смутку в її голосі міг почути кожен. Сатомі угукнула, злізла з тітки та вибігла з кімнати, під ніс собі щось співаючи.

Після того, як дівчинка вибігла, у приміщенні постала мертва тиша. Іейрі мовчала, стоячи на місці. Вона хотіла щось сказати, розповісти, можливо виговоритися, але ніяк не могла. Її тіло не ворушилося, погляд був спрямований на Ґоджо, а губи застигли в німому слові. Маг сидів так само не зворушно. Він дивився на подругу. Мертва тиша.

По коридорі було чути кроки. За вікном шелест листя, спів пташок, сміх студентів.

– Ґоджо, – ехом пролунало ім’я відомого мага.

Він кліпнув. Його ніби вивели з трансу.

– Ґоджо, візьми. – вона простягнула йому маленький зігнутий папірець, – прочитай і виріши, я підтримаю тебе в будь-якому випадку, – маг з невпевненим обличчям взяв папірець. Посміхнувшись, Шьоко розвернулась і вийшла, залишивши чоловіка в роздумах.

Сатору дивився на клаптик паперу в своїй руці. Він був пом’ятий, маленька пляма красувалась на білому аркуші, краї були зігнуті. Його подруга, коли читала лист, нервувала, це було помітно по стану паперу.

Він розгорнув його. Спершу раз, потім другий. А потім з’явився і текст. Кожна літера була красиво виведена на папері. Сатору почав читати. Подих перехопило. Він вчитувався в кожне слово. З кожною літерою, словом, розділовим знаком серце пробивало удар. Він впізнав стиль, почерк цієї людини. Це звертання. Його називати так може лише одна людина….

“Зустрінемося біля озера сьогодні увечері,Сатору”

Здавалося б, простий лист, в якому нічого не ясно. Але це “Сатору” було для нього якоюсь надією.

Від цих слів стало страшно, радісно й незрозуміло. Всі почуття змішалися в одне. Ґоджо сидів з відкритим ротом і розширеними очима. Тепер в його блакитних діамантах плив корабель по неспокійному морю, а на небі світило сонце.

В руках був папірець, в думках моменти про “їхнє” озеро, в серці надії, але мозок був проти усього.

Проте, не потрібно бути екстрасенсом, аби думати йти чи не йти. Усе було ясно. Він сумував за ним. Ті моменти, коли вони зустрічалися зовсім недавно. Коли Юта прийшов до Джуджутсу, коли вони зустрічалися зовсім випадково завжди закінчувалися битвами. І Богу було ясно, що Ґето хоче його вбити.

“Ти сильний тому, що ти Ґоджо Сатору, чи ти Ґоджо Сатору тому і сильний?”

А Ґоджо й досі не знає : він сильний тому, що він Ґоджо Сатору, чи він Ґоджо Сатору тому і сильний?

Він так довго думав над цим. Йому завжди було боляче. Він ніколи не забуде цей тон, яким він говорив.

На обличчі з’явилася дурнувата посмішка. Він уже не міг дочекатися сьогоднішнього вечора. Певно, з боку він виглядав як закохана школярка, якій хлопець, котрий їй давно подобався, написав любовного листа. Стало смішно. Але він не сміявся.

Пройшло уже декілька хвилин, а він досі дивився на пом’ятий зігнутий папірець. Долоні були теплі від предмету в руках. У кімнату забігла дівчинка.

– Тату! Я навчилася “Безшумному” стилю! Тітка Шьоко навчила мене! – Сатомі радісно підскакувала на місці, від чого її заплетиний хвостик підстрибував разом з нею. – А ще! А ще! Тітка заплела мені красивого хвостика! Дивись! – вона почала крутитися на місці, демонструючи свій образ.

Ґоджо здигрнувся. Невже пройшло так багато часу? Папірець впав на землю. Погляд припав до дівчинки. Вона сміялась весело, її оченята блищали від захоплення, платтячко крутилося разом з нею. Вона була надзвичайно красивою. Сатору зачаровано дивився на свою доньку. Посмішка з’явилася на його обличчі.

– Молодець, – в його голосі були нотки розгубленості. Дівчинка перестала крутитися та посміхнулася на всі 32 зуба. Ґоджо поглянув на підлогу, де лежав той клаптик паперу. Він хотів його підняти, але цей папірець перехопила Томі.

Вона підняла його та почала читати по складах.

– Зустрі-немося біля озе-ра сього-дні уве-чері, Са-то-ру, – дівчинка незрозуміла, що прочитала. Ґоджо завмер, адже те, як вона прочитала його ім’я, нагадувало його. Цей той самий тон, інтонація як він промовляв ім’я мага. – Са-то-ру. Тату, це ж твоє ім’я, – вона мило примружилась, вдивляючись в речення. – А це те озеро, на яке ти мене завжди водиш? – мило нахиливши голову, дівчинка дивилася на свого батька, не зводячи очей. – А що це за лист взагалі? Можна з тобою піти? Ти обіцяв, що ми підемо разом на це озеро! – питання так і сипалися з дівчинки. Ґоджо сидів з заціпенінням. Мову ніби відмовило. Він не знав, на що спершу відповісти.

– Томі, – він з ніжністю промовив її ім’я, перед цим глибоко вдихнувши і видихнувши. Дівчинка замовкла, дивлячись своїми блакитними очима на батька. – Томі, прошу, віддай мені цей папірець. Тобі не потрібно йти зі мною, це буде… небезпечно для тебе, – маг говорив пошепки, боячись, що хтось почує. Дівчинка понуро опустила голову.

Її лице посумнішало. Руки опустилися. – Сатомі, це справді небезпечно, я хвилююся за тебе, тому і не беру, розумієш? – він узяв її маленьке личко в свої великі долоні і дивився їй прямо у вічі. Їхні очі випромінювали різні емоції. У Сатору було хвилююче море, а у Сатомі понурі дерева.

Але дівчинка лише кивнула. Вона зрозуміла, але й не зрозуміла водночас.

Ґоджо знав, що це небезпечно. Хоч він і кохав свого колишнього найкращого друга, але розумів, що Ґето потрібно лише його вбити або запечатати.

Проте, усе буде добре. Можливо. Сатору невпевнений.

Потім дівчинка побігла до своєї улюбленої “Ноби-чан”, адже лише вона могла її заспокоїти. Маг попросив доньку нікому про це не говорити. Вона знову кивнула. Ґоджо одягнув пов’язку, встав з м’якого крісла та вийшов на вулицю до своїх студентів. Думки були зайняті майбутньою зустріччю, яка повинна була відбутися цього вечора.

***

Сонце почало опускатися. Пташки почали вмощуватися у своїх затишних гніздечках, готовлячись до сну. Дерева колихалися збоку в бік від вечірнього вітру. Ставало все холодніше. Сатору стояв на березі невеличкого озера, дивлячись на захід сонця. Біле волосся мага розвіялося у різні боки. Він запхав руки у кишені штанів. Це не дуже рятувало його від холоду.

– Давно не бачилися, Сатору, – хриплий твердий голос чоловіка пролунав ехом. Здавалося, природа поширювала його голос лісом. Ґоджо знову почув своє ім’я. Серце почало калатати у грудях, пульс підскочив, а в горлі застрягли заповітні слова.

Чорноволосий чоловік стояв непорушно у своєму вбранні. Його волосся, мов гілля дерев, розвіювало вітром. Чорні очі споглядали за біловолосим магом. Він був красивим у променях сонця.

– Сугуру… що тобі потрібно? – Ґето Сугуру усміхнувся. Ґоджо поглянув на нього. Вперше за стільки років він знову бачив його чорні, мов безодня, очі, біле й неймовірно красиве лице, завжди веселу і … награну усмішку.

– Шьоко все ж передала тобі записку.

– А ти сумнівався в ній?

– Ні. – Ґето заплющив очі й натягнув посмішку до вух. – Але ти прийшов не сам. Я здивований. – він пильно дивився за спину Сатору.

– Що? – непорозуміння так і чулося в тихому голосі мага. Він обернувся назад. За деревом, великим дубом, ховалася маленька дівчинка. Вона здивовано розплющила очі, визираючи з-за стовбура. Дівчисько одразу засмутилося й вийшло зі свого сховку. Вона понуро опустила голову, склала ручки одна на одну й дивилася вниз.

Ґоджо був шокований. Він не міг не помітити, як за ним стежать. Але найбільше його розчарувало те, що це була… його донька.

Ґето перемістився до дівчинки. Він сидів навпочіпки й намагався зазирнути їй у вічі. Сатору знову стало страшно. Але він знав, що Сугуру ніколи не зачепить дитини. Ніколи.

– Ти ким у нас будеш? – мило запитав чорноволосий чоловік. Їхні погляди все ж зустрілися. Дівчинка розглядала незнайомця. Вона пильно вдивлялася в його вічі. Там було видно темне захмарене небо, дерева ледь не виривало разом з корінням через сильний вітер. У небі щось блиснуло. Польові квіти зав’яли. Усе ніби вимерало. Дівчинка обійняла чоловіка, міцно-міцно тримаючи його в обіймах. Ґето розкрив від подиву очі. Серце завмерло, а дихання перехопило. Сам не знаючи того, він підхопив її на руки та у відповідь обійняв так само сильно. Йому це було потрібно.

Ґоджо непорушно стояв з роззявленим ротом. Він не знав, що між трапилось. Але те, як вони обіймалися, було занадто милою сімейною картиною. Його губи самі піднялися в посмішці.

Сугуру розвернувся й почав підходити з дитиною на руках до колишнього друга. На його губах теж виднілася посмішка.

– Сатомі.. – раптом промовила дівчинка тихим голосом, прямо на вухо незнайомцеві. – Я – Сатомі Ґоджо.

– Ґоджо…? – це було риторичне питання. Ґето був здивований. Сатомі Ґоджо. Від неї віяло незвичайною силою. Хоча, якщо поглянути на її очі, не складно здогадатися, що це його донька. У них одинаково блакитні очі. Шість очей. Вона була володаркою шести очей, як і сам Сатору.

– Ти уже знайшов свою… сім’ю? – Сугуру ледь вимовив останнє слово. В мить його настрій зіпсувався. Тепер захотілося виплеснути на когось свою злість. Ґоджо лише дивився. Пильно спостерігав за ними. Через пов’язку не було видно його внутрішніх емоцій. Хоча, чоловіку здавалось, він знає, що відчуває маг.

– Так, вона моя сім’я. – Сатору схилив голову донизу, тихо промовляючи ці слова. Самими губами він промовив найважчі для нього слова. Ґето усе зрозумів. Він відпустив дівчинку, вона злізла з нього та споглядала за його рухами.

– Зніми свою пов’язку, Ґоджо Сатору, – попросив його чорноволосий чоловік. Маг послухався. Він повільно її зняв, після чого вона висіла на його шиї.

Сатору поглянув у вічі Ґето, їхні погляди зустрілися. Чорні, мов пітьма, очі, зі змішаними емоціями дивилися прямо у блакитні, мов небо, вічі. Маленька дівчинка спостерігала за двома дорослими чоловіками. Вона відчувала цю ауру, якою від них віяло. Атмосфера була гнітючою. Ніхто не смів порушити цю ідилію. Маленька дівчинка вирішила запитати те, що і так було ясно.

– Тату, тобі подобається цей дядечко? Він дуже схожий на мене, – Сатомі поглянула на обох магів по черзі. Спершу на батька, а потім на невідомого дядечка. Ґоджо здригнувся й здивовано на неї поглянув. Суґуру перевів свій погляд на дівчисько. Він придивився на неї, і справді побачив схожість.

– Це… – Ґето не знав, що йому далі говорити. Ґоджо не знав, що думати. Чи сказати правду, чи збрехати, чи перевести тему… Між ними плуталися нитки. Нитки, які вони повинні були самі розплутати. Розгадати, що до чого. Поставити всі крапки над “і”.  У кожного в думках були свої задуми, питання, відповідь, притензії. Ніхто не розумів, що коїться, адже у кожного були свої вимоги що до їхньої зустрічі.

– Скажи мені: ти сильний, тому що ти Ґоджо Сатору чи ти Ґоджо Сатору, тому і сильний?

Ґето промовив це настільки несподівано, що маг розтиснув кулаки. Він знову постав перед цим питанням віч на віч. Він прикусив губу, опустив голову і тихо промовив.

– Я слабкий…, я слабкий, Суґуру! – сльози з’явилися в очах, потекли по червоних щоках, а згодом по ледь червоних губах. Стоячи на місці, його трусило від істерики. Він знав, що так було після того, як його покинув його друг. Єдиний найкращий друг – Ґето Суґуру.

Дівчинка мовчки стояла, ніби застигла після зізнання свого татуся. Але вона хотіла кинутися йому в обійми, проте її випередив той, хто досі є найкращим єдиним другом Ґоджо Сатору.

Ґето підійшов до мага. Підняв його підборіддя й поглянув у блакитні вічі, які були повні сліз. Зуби були стиснуті, кулаки теж. З губ потекла маленькою струйкою кров, вона стікала по підборіддю разом зі сльозами. Він обійняв Сатору. Міцно, стискаючи так, як ніколи ще не обіймав його.

– Я знаю, – вони стояли мовчки. Плечі Ґоджо трусилося, але згодом чоловік заспокоївся. Дівчисько стояло й не знало, що робити. Їй хотілося обійняти татуся, адже вона завжди так робила. Але водночас вона не могла нічого вчинити. Здавалося їй, що так повинно бути. Не можна було заважати.

Руки мага обійняли спину друга. Сльози згодом закінчилися. І він тихо, на вушко Ґето, промовив.

– Пробач мені, – це звучало, мов грім серед ясного неба. Чорноволосий чоловік посміхнувся.

– Давно пробачив, дурню.

Спогади в голові Ґоджо почали з’являтися дуже швидко. Востаннє вони так стояли десять років тому, коли дурачилися. А тепер вони знову обіймаються. Ґоджо думав, що ніколи вже не зможе так зробити.

– Татусю, чому ти плакав? – дівчинці стало сумно і вона сама ледь не плакала. Її миле личко випромінювало сумний вираз. Блакитні оченята наповнилися сльозами, губи тремтіли, як і руки, а брови опустилися нижче, були такими ж сумними.

Її синє платтячко то припіднімалось та опускалися, наче вітер з ним грався. Волоссячко було розпатлане, а босоніжки були брудні, через болото.

Ґоджо поглянув на неї і знову ледь не заплакав. Ґето відійшов від друга й погляд припав до дівчинки. Сатору присів напочіпки та розставив ручки в сторони. Сатомі одразу підбігла та обійняла батька. Ґоджо все повторював, що усе добре. Суґуру споглядав за цією картиною. Вони були милими й задавалися рідними. Його серце пробило гучний удар, а губи піднялися в посмішці.

– Так, це вона, – маг промовив це для свого друга. Цього було достатньо. Суґуру зрозумів, Сатору посміхнувся, а Сатомі міцно обіймала татуся, якого любила найбільше у світі.

 

2 коментаря

Залишити відповідь