Я любив музику, не гітару

Одна гітара на обох

На якій я не вмію грати.

Ти приносив завжди мені, даби я міг її сховати.

Твоя мати говорила:”Візьмися за навчання”

А ти мені:”Я неначе забуваю, що таке навчання, коли музика грає у мені”

Десь опівночі ти пропав.

Проте, зустрілися пізніше.

Біля тебе була гітара.

Акустична, знищена вщент.

Як виявилося, ви чимось схожі – побої були на лицю твоїм.

І ти мені:”Більше не буду грати – бо кінцевий результат”

Мені здалося, що я повинен щось сказати. Промовчав я ті слова, що проковтнулися в ту мить.

Ще до ранку розійшлися, і тільки гірше стало на душі.

А через тиждень мені прийшлося почути звістку, в якій повісився ти.

Тільки пам’ятаю день, як твоя мати гірко плакала, і все повторювала слова:”Я знала, не буду брехати, що ти забереш усе, від пожитків до майна. Я забагато в тебе вклала, бісове дитя.”

За батька тобі сказати? Навіть не прийшов, а мені доповіли, що прийняв він героїн, і так і відійшов.

Знаю, ти посмертно залишив мені записку.

В якій просив гітару зберегти.

Я усе зробив, марно не хвилюйся.

Тільки запитаєш в мене ти, чому не граю нею?

Бо вона для мене – це не ти.

Її струни жорсткі для мене.

І звук вже не той, що був колись.

Я любив музику, не гітару.

Дарма я не зміг сказав це тобі.