Оригінал твору https://archiveofourown.org/works/11597742
Насправді, Пітер ніколи не розмовляв із нею.
Тобто, він ніколи не починав розмову. Ініціатором виступала завжди вона, роблячи зауваження йому та Неду під час обіду чи дебатів, у коридорі, коли він найменше цього очікував, щоб вона могла спостерігати, як він підстрибує та голосно верещить.
Він ніколи не починав розмову першим. Принаймні, з нею, хоча вона не пам’ятає, щоб коли-небудь бачила, як Пітер Паркер починає розмову. Винятком слугує хіба що Нед, але це не рахується.
Вона досить спостережлива, помічає це все, збирає й ретельно упорядковує інформацію, складаючи пазли космічної головоломки. Вона ні в якому не разі не одержима ним. Вона просто помічає деякі речі.
(Ну, вона трохи одержима ним, що і є джерелом усіх цих проблем.)
Їй подобається бути відокремленою від світу, діяти як спостерігач зі сторони. Їй подобається знати де що, але вона не любить щось робити та приймати в чомусь участь. Вона задоволена тим, що сидить в куточку й читає книгу (чи робить вигляд, що читає книгу), поки світ живе навколо неї.
Вона задоволена, що видається дивною та віддаленою. Їй подобається, що вона автоматично відсіює людей, яких лякають її книги, волосся чи погляди.
Їй цікаво, чи Пітер теж занадто боїться її, щоб почати розмову. Швидше за все це не так, але все-таки можливо. Вона кусається, але тільки словесно, і він з цим може впоратись. Він, як-не-як, Людина-павук, він не може боятися її.
( Він, звісно, не підтверджував це, але вона склала цю головоломку досить швидко, бо Пітер, напевно, найгірший брехун у світі. Вона впевнена на 92%, вона підловить його на днях, коли буде нудно і захочеться дивитись на переляканого хлопця.)
Вона могла просто не подобатися йому.
Пітер вихований, тож якби вона йому не подобалась, то він, імовірно, нічого не казав би їй. Він би дозволяв їй сидіти біля них на обіді й робити дивні коментарі, які означатимуть, що вона приділяє увагу їм (навіть коли читає).
Але водночас… Він посміхається їй іноді, як німе цуценя, коли вона щось говорить. Посміхається, і його очі примружуються, а волосся спадає на чоло і….
Вона не одержима ним.
Вона художниця… начебто. Вона просто любить помічати такі речі. Спостережлива, вона спостережлива.
Інколи він може сказати щось дурне, і вона подарує йому зневажливий погляд. Він завмирає, піднімає брови й просить вибачення, перш ніж почати слухати її розповідь, а потім кивне й знов попросить вибачення
Це не справедливо.
Вона має подобатися йому. Хоча б трішки. Хоча б як знайома. Хоча б.
Це цілком нормально. Вона може з цим працювати.
Вона вирішує провести експеримент, тому що вона інтелектуал, а він вчений. Це повинно спрацювати.
Вона вирішила, ще не буде говорити ні з Пітером Паркером, ні про будь-які речі, пов’язані із ним. Вона буде просто спостерігати, що відбувається. Ну, вона також спробує перестати бути так одержимою ним.
(Але це зовсім не її провина. Він просто думає, що може ходити цією школою, бути дуже розумним і якось відірваним від світу, з глибокими душевними очима і тою м’якою усмішкою. Він водночас ботанік із чимось темним і таємничим, і це має бути незаконним. Боже, який невдаха. Вона його ненавидить. Боже.)
Є один прорахунок в експерименті: тепер вона керує командою з десятиборства, частиною якої він є, і вона може бути просто одержима Пітером Паркером, але якщо він стане між нею та другим національним трофеєм…
Спочатку нічого не відбувається, але це нормально. Вона терпляча. Книги, куплені у публічній бібліотеці Квінса, їй допомагають. Тож вона готова до довгого шляху.
Через кілька днів Пітер і Нед починають крадькома поглядати на неї через обідній стіл. Вони говорять щось дивне й соромливе так голосно, щоб вона точно почула. Але вона нічого не каже, а вони повільно озираються, перш ніж обмінятись поглядами. Дівчина вдає, що нічого не помічає, читає один і той самий рядок декілька разів, поки вони не повернуться до своєї розмови, голосним шепотом щось обговорюючи.
Вони продовжують нічого не говорити. Щойно Нед запитає її думку щодо майбутнього тесту з історії, вона закочує очі й каже щось про зовнішню політику Резерфорда Б. Хейса.
Це змушує Пітера усміхнутись, це чудово. Але не суть, тому вона повертається до книжки й читає її до кінця вільного часу.
Це продовжується півтора тижня. З кожним днем Пітер дивиться на неї все довше й довше. Це не було заплановано. Але круто. Це досить цікаво. Він помахав їй рукою біля входу, підходить трохи ближче до її обіднього столу й говорить голосніше, щоб вона почула і їй не доводилось напружувати слух.
Однак після шостого дня ситуація змінюється. Він втрачає свою енергію, щеняча посмішка переходить у нахмурені брови. Цікаво. Вона не впевнена на який саме результат очікувала, але їй здається, що прямо зараз чогось навчається.
Він підходить до неї під час обіду в четвер. Нед захворів, тож Пітер заходить до їдальні й сідає просто поруч із нею.
—Гей, – каже він, а вона ставить галочку у себе в голові. Ось і початок розмови. Експеримент завершено, час аналізувати результати.
—Невдаха, – відповідає дівчина, відриваючись від книги. Він загородив головою половину вікна, тому навколо нього світиться сонячне світло. Боже, це так по-невдаховому.
—Ти мене ненавидиш? – якби вона не знала його добре, то подумала б, що той образився.
—Так, – вона повертається назад до своєї книги, а він хрипить щось незрозуміле, мабуть, сміється.
—Я, е-е-е… Це ж сарказм, еге ж? – Вона думає, що більшість сказаних нею фраз таки саркастичні, – Ти на мене зла?
—Чого б це? Ти щось зробив?
—Я не впевнений, – він знизує плечима й продовжує, – Я не можу згадати, щоб якось нашкодив тобі, але відчуваю, що.. Не знаю, ти якось дивно поводишся.
—Я завжди поводжусь дивно.
Він киває
—Так, але цього разу це щось інше. Здається, наче ти віддаляєшся. Все гаразд?
—Так, – каже вона й не планує вдаватися до деталей.
—Добре. Це.. Це круто. Ти б мені сказала, якби щось було не так, правда ж?
—Чому, Пітере? – питає вона, нахиляючи голову. – Ти думаєш, що зможеш впоратися із моїми секретами?
—Ем. – на його обличчі так і читається непорозуміння.
—Я лише жартую, – каже вона, помітивши, як хлопець трохи розслабився. – Я проводила соціальний експеримент. Не хвилюйся, ти пройшов.
—Круто, – він повільно говорить і киває, – але експеримент не можна пройти.
Вона закочує очі й додає
—Ти такий ботанік, – чомусь це змушує його посміхнутись.
—Тож… Цей експеримент триває? Тобі потрібна допомога?
—Ні, насправді все вже закінчилось.
—О, та?
—Та.
—І який результат?
—Непереконливий.
Він більше нічого не запитував, але залишився сидіти поруч до кінця обіду. Він спокійно продовжив їсти, поки вона закінчувала останні чотири розділи своєї книги.
На тренуваннях по десятиборству всі зробили перерву на перекус, і він знову підійшов до неї, потираючи потилицю й сором’язливо усміхаючись.
—Отже, цей експеримент стосувався мене, чи не так?
—Не знаю. Ти відчував, що над тобою експериментують? – запитує вона, піднімаючи брови.
—Наді мною раніше ніколи не експериментували, тож я не знаю.
Вона киває. Це хороша відповідь.
—Ти колись помічав, що не розмовляєш з людьми?
—Я розмовляю з людьми, – заперечує він високим голосом (таким він завжди обурюється). Чому це так мило? Це не повинно бути милим. Це так… по-невдаховому.
—Ти дозволяєш іншим людям починати розмову з тобою. Я просто перевіряла свою теорію.—Добре, – каже він, і їхня перерва на перекус закінчується.
Після десятибортсва вона хапає свою сумку із книгою, і йде коридорами, тримаючи курс на метро.
—Гей, почекай, – вона чує голос Пітера, який її окликає. Підошва його черевик стукає об підлогу, ніби він біжить, тож вона не сповільнила ходу, а просто йшла, чекаючи, коли він її наздожене.
—Знову ти? – каже вона, коли він опиняється поруч і може чути її слова. Він підлаштовується під її темп. Це шалено задовільняє.
—Ми з тобою друзі?
—Ні, – вона відповідає й продовжує рухатись далі.
—Ти жартуєш? Інколи це дійсно важко зрозуміти.
—Я зазвичай жартую, за винятком випадків, коли я смертельно серйозна, – каже вона.
—Послухай, у мене ніколи не було багато друзів. Я маю на увазі, це в основному просто Нед. І моя тітка. І я ніколи не помічав, що чекаю, поки люди заговорять до мене. Тож мені було цікаво, чи ми друзі.
Вона закочує очі, бо вже казала це один раз, і їй не хочеться знову говорити щось щире. Особливо не тоді, коли вони просто вдвох йдуть порожнім коридором до метро, і це, ймовірно, прозвучить дуже по-невдаховому і ніби він насправді подобається їй, чого не може бути.
—А ще ти постійно читаєш, малюєш чи пишеш і… не знаю, я просто не хочу тебе турбувати, тому що ти, ймовірно, мене вбєш, а ти і так маєш важливі справи.
—Не жартуй більше.
—Слухай, я хотів би бути твоїм другом. Я маю на увазі, що завжди вважав себе ним, але не був упевненим. Тож, я просто хочу знати, чи можна там почати розмову і попросити тебе потусуватися?
Вона продовжує йти, витрачаючи кілька секунд, щоб привести свій мозок у порядок і подумати про дотепну відповідь.
—Звичайно, чого ж ні, – каже вона, краєм ока спостерігаючи зміну в його міміці, – думаю, це буде цікаво.
—Гаразд, круто, – він ледь помітно підстрибує від енергії, що бушує в його тілі, яка майже заразна, якби вона лише не очистила свій мозок від будь-яких думок.
—Побачимось завтра, ботанік, – каже й повертає праворуч у місці, де, як вона знає, він повертає ліворуч. Не тому що вона одержима ним. Ні.
Вона не одержима ним.
Вона не усвідомлювала, що осунула всі перешкоди. Вона вважала, що досить йому подобається, і була рада, що він вважає їх друзями, але вона не знала цього напевно. Він сидить поруч з нею на англійській, зупиняється біля її шафки після геометрії, починає з нею дискусію за обідом про «Зоряні війни», а Нед з подивом дивиться на це. І це лише перший день.
—Мене не було один день. Один! А ти замінив мене на Мішель? – вона чує, коли лежить на трибунах і читає, як Нед обурюється в спортзалі.
—Я нікого не замінюва, – виправдовується Пітер, – Мішель просто… вона наша подруга. І справді дуже класна.
—Ну так. – І це все, на цьому їхня розмова про Мішель закінчилась.
Відтоді він завжди скрізь. Вона дрімає в бібліотеці, і раптом він там запитує про рекомендації щодо Джейн Остіна. Вона краде чай із вчительської, а він за нею спостерігає.
Раптом вони стають друзями, як друзі, які ведуть себе як друзі, не час від часу обмінювані словами, а цілі розмови та плани потусуватися.
Він пише їй повідомлення в суботу вранці, а потім через десять хвилин вони сидять один біля одного в Starbucks. Післяобіддя вівторка , і вони разом готуються до проміжних курсів. Вечір п’ятниці, і вони їдять жирну піцу й сперечаються про золоте бікіні Леї. Ранок понеділка, і він купує їй чай у їдальні, а вона йому – пачку клейких черв’яків.
Якимось чином у неї з’являється одна із його толстовок, а на її рожевому хайлайтері є сліди його зубів. Він огидний. У нього в шафці є три її книги Глорії Стайнем, і він носить її коричневий кардиган кожен другий четвер.
Тепер вона також ближче з Недом, що ще більш несподівано. Він лагодить її комп’ютер, а вона допомагає йому написати есе з англійської мови.
—Ти закохана в Пітера? – каже він одного разу.
—Ні, я планувала його вбити, — поправляє вона, і він киває, піднімаючи брову, а потім повертається до свого комікса, а вона – до своєї книги. Пітер робить щось тупе і, ймовірно, героїчне, але їй це байдуже.
—Нічого не кажи, — каже вона йому перед тим, як закінчиться обід. -Я повинна підтримувати репутацію.
—Не хвилюйся про це, — каже він, усміхаючись.
Наразі Нед доводить, що добре зберігає таємниці.
Говорячи про таємниці, Пітер досі не сказав їй, що він Людина-павук, але вони з Недом надзвичайно йолопи в обережності. На даний момент це диво, що про його таємницю не знає весь їхній клас.
Вона має спланувати це. Тож, незважаючи на те, що іноді вони з Пітером телефонують рано вранці, і вона каже щирі речі, які ніколи не могла сказати особисто, а він розголошує свій власний список трагедій, вона нічого не каже, тримає цю єдину таємницю, як і він свою.
Настане слушний час, ідеальний час, можливо, коли він пропустить тренування з десятиборства або коли він відмовиться від навчальної сесії. Тоді вона скаже все й зможе просто спостерігати, як він хникає й задихається. Це буде весело. Вона може навіть сміятися.
Але зараз він завжди виглядає таким винуватим, коли йому доводиться виправдовуватися, а вона насправді відчуває себе трохи розлюченою після двох годин очікування в бібліотеці, і їй потрібно зосередитися на тому, щоб виглядати байдужою. Вона постійно шукає виправдання, щоб не згадувати про це.
Все добре, вона врешті-решт впорається із цим. Або він . Можливо. Вони тепер друзі, це неминуче.
Але потім… Вона вдома, коли це чує. У неї немає позакласних програм, а Пітер і Нед зазвичай виправдовувалися, щоб втекти. Отже, вона вдома, глибоко поглинена своєю книгою, згорнувшись калачиком на дивані з ковдрою і чаєм на журнальному столику, переживає пік зимової хандри, а потім шоу Еллен переривається червоним спалахом останніх новин.
Усередині вона вже знає. Вона закриває книгу і сідає.
«Ми перериваємо ваші регулярні програми, щоб повідомити вам останні новини про поточну подію в Асторії, Квінс, де наразі триває битва між місцевим героєм Людиною-павуком та іншим лиходієм у масці на ім’я Містеріо», – говорить диктор перед тим, як вони переходять на пряму трансляцію з місця подій.
Це дуже круто. Вона бачила його в дії у Вашингтоні, і це було божевільно, сюрреалістично. Із легень вибився кисень, поки вона примружуючись дивилась вгору, вражена страхом таким сильним, що не піддавався цензурі, просто благала будь-кого зверху захистити їх, будь ласка. Тільки не її друзі. Не її друзі і не Пітер.
Тепер вона дивиться неспокійні кадри на екрані з меншим страхом. Дивиться, як він гойдається в повітрі й літає поміж будинками.
Для нього це має бути дивовижним. Йому подобається весь цей екшн, фантастичні фільми та фантастичні бойовики, і ось він у центрі цього. Відчуває, що мрія здійснилася.
Він повністю виводить іншого чувака. Тримає його подалі від цивільних, а потім валить на землю. Вона може уявити собі дурну задоволену усмішку під його дурною маскою, ймовірно, таку ж, коли він виграв Флеша у Біо. Він дає маленькій дитині п’ятірку, отримує безкоштовний крендель від продавця, а диктор закінчує словами: «Ми повертаємо вас до шоу Еллен».
Але потім інший чувак, чиє дурне ім’я вона вже забула, і ніколи більше не буде згадувати, встає і кидає Пітера через дорогу в припарковану вантажівку, перш ніж хтось кліпне.
Вона за мілісекунду, стоїть на подушці дивана, притиснувши книгу до грудей, а Пітер, хитаючись, встає на ноги, перш ніж його знову вдарять, а потім кинуть. Він приземляється в алеї між двома будівлями. Вертоліт втрачає їх з поля зору.
Ніхто не знає, де вони. Ведуча новин безцільно, нервово балакає цілі хвилини, коли камера гуляє по провулку, перш ніж справді зрозуміє те, що вони обоє зникли.
На мить вона думає, що її останньою згадкою про Пітера могла би бути про те, як він у тому костюмі з раною на плечі намагається встати. Але ні, її останній образ Пітера був, як він сором’язливо посміхався їй у відповідь, коли вони з Недом тікали «робити ботанські справи».
Її живіт крутився,наче на американськи гірках, у грудях зав’язаний вузол, але мозок був уже на п’ять кроків попереду, як завжди.
Вона дуже спостережлива. Вона добре вміє складати пазли. І вона якось одержима Пітером Паркером.
За десять хвилин вона вже біля житлового будинку Пітера з набором кольорових маркерів, роздрукованою картою Квінса та бейсбольною битою, заправленою в мамину сумку для софтболу.
—Лідс!, – вона кричить монотонно знову і знову, поки він не підходить до вікна.
—Мішель? — питає, широко розплющивши очі.
—Впусти мене, — вимагає вона.
—Що?
—Впусти мене, Неде, — твердо наказує вона, характерним строгим поглядом, і він відходить від вікна.
—Пітер у магазині, — каже він, відкриваючи для неї двері квартири. – Він бере напрокат фільм «Повстання планети мавп». Тобі наврядчи це сподобається.
Це типове виправдання. Ніби він казав це про себе кілька разів, поки вона мчала сходами.
—Неде, немає магазинів, де все ще є прокат фільмів, — відповідає вона, проштовхнувшись повз нього, розклавши свою карту на журнальному столику. — А тепер розкажи мені, що ти знаєш, щоб ми могли його знайти.
—Знайди кого? — запитує Нед.
—Знайди Пітера, — каже вона, закочуючи очі. – Людина-павук. Які б дурні кодові імена не використовували ви, невдахи.
—Він сказав тобі? — обурено запитує Нед, і це було б смішно, але вона справді не встигає. — До біса, це не та таємниця, яку він мав тобі розповісти.
Вона відразу вирішує не питати, хоча дуже-дуже хоче.
—Він мені не сказав. Я сама зрозуміла це. Мабуть, до того, як він сказав тобі. Я найрозумніша людина, яку ви знаєте.
—Ти, що? Як?
— Нед, — каже вона. – Я не знаю, чи ти дивився новини, але я майже впевнений, що Пітера щойно викрав якийсь суперлиходій, як ідіот. Можливо, ми зможемо завершити цю дискусію?
— Так, — каже він і сідає біля неї за журнальний столик. – Я дзвонив містеру Старку приблизно п’ятнадцять разів, але він не відповів.
—Тоні Старк перебуває у триденній дипломатичній поїздці до Ваканди», — каже вона, адже сьогодні вранці прочитала статтю про це у газеті. – Там немає зовнішніх комунікацій.
—О ні, — каже Нед, але лице його зблідніло, ніби ось-ось втратить свідомість.
—Ми не можемо його чекати. Хто знає, на що здатний цей придурок? – Вона дістає свій червоний маркер. – Вони билися зі Steinway, потім опинилися в цьому провулку навпроти Key Foods на Дітмарсі. Принаймні це те, що я побачив у новинах. Що ти знаєш?
—Пітер розмовляв зі мною, доки його не кинули у ту вантажівку, — каже Нед. – Тоді лінія обірвалася. Але його трекер показав його в провулку, перш ніж перестав працювати.
—У вас, ботаніків, є трекери?- Каже вона, хитаючи головою. -Не зважай. Минуло дванадцять хвилин тридцять чотири секунди, як він зник. Давай зробимо це.
Вона починає малювати лінії.
Вона завжди захищала Пітера Паркера. З тих пір, як зрозуміла, що доброта, яка виходила з його посмішки та його очей, була не фальшем, а чимось справжнім. З тих пір, як вперше сіла за їхній обідній стіл, і він махнув їй рукою, усмішка змусила її серце забитись, а очі закотилися. З тих пір він цитував її, розповідаючи про інтерсекційний фемінізм.
Флеш якось висміяв голос Пітера, а Мішель кинула гострий соус у його газовані напої. Еллісон Картер насміхалася з його якоїсь сказано ним дурницею, і вона вкрала всі свої тримачі хвостиків.
Ще до того, як вона виявила свої більш м’які почуття до нього, відчула потребу помститися за несправедливість по відношенню до Пітера. Оскільки такі люди, як він з їх милими усмішками, їхньою добротою і серцем, такі люди, як Пітер, рідкісні, як дорогоцінні камені, і їх не слід кидати в бруд.
Вона надягає пальто невдало яскраво-фіолетового кольору, бере бейсбольну биту й кухонний ніж і кладе карту в кишеню з усіма кольоровими лініями, напрямками та колами.
—Що ти робиш? — обережно запитує Нед.
—Збираюся до Пітера, — відповідає вона.
—Ми просто діти, — протестує Нед.
—Я старша за нього на п’ять місяців і на мільйон років доросліша, — каже вона.
—Але він володіє суперсилами.
—У мене в пальті є перцевого балончик. Ми не можемо просто залишити його там.
—Звичайно ні, але ми можемо викликати поліцію, Месників чи щось таке.
—Поліція може його заарештувати. Месникам знадобиться багато часу, щоб дістатися сюди. Нед, Пітер наш друг, і ми йому потрібні.
Це, здається, на мить заспокоює, зміцнює її рішучість, додає Неду трохи сміливості.
Нед приносить свій телефон, і вони беруть свої Metrocards і сідають на автобус до бульвару Асторія.
На вулиці темно, як опівночі, тому що взимку середина дня навіть тіні, здається, можуть накинутись на них.
За житловим будинком є гараж, який не був закріплений за договором оренди. Згідно з кількома поліцейськими звітами, які вони слухали через радіоприймач Пітера, зсередини долинали дивні звуки. Він був іржавий і з графіті. Замок тримався на чесному слові, тому взламати його не забрало багато часу.
—Залишайся тут, — каже вона Неду пошепки, перш ніж вони підійдуть занадто близько.
—Ні в якому разі, я допомагаю вам, чуваки, — каже він.
—Якщо щось піде не так, хтось повинен викликати поліцію, — каже вона.
—Я думав, ти сказав, що ми не повинні викликати поліцію, — протестує він.
—Спочатку нам не слід, але я не хочу вмирати тут, Лідс, — каже вона, закочуючи очі.
—Слухай, я цілком можу допомогти. Я збив цього хлопця, який нападав на Пітера під час повернення додому. Повністю врятував йому життя.
—Гаразд, але у нас лише одна бита, тому хтось повинен почекати тут, а оскільки вона моя…
—Добре.
—Добре, — відповідає вона, кидає йому банку з перцевим балончиком. – Тримай. Про всяк випадок.
—Гаразд. Якщо я тобі буду потрібен, просто кричи дуже голосно.
Вона не хоче відкривати двері гаража, бо не хоче зустріти мертвий подарунок. Вона не знає, що там знайде, а елемент несподіванки є гарною ідеєю, тому підкрадається до задньої частини і відчиняє двері.
Її серце калатається надто швидко, але хвиля полегшення настигає її. Вона повільно йде вперед, нікого більше не бачить у гаражі, але є багато місць, де можна сховатися.
—Гей, невдаха, — шепоче вона, коли підійшла досить близько, а Пітер так сильно стрибнув, що ледь не вирвався з мотузки від шоку.
Їй вдалося трохи посміхнутися.
— Мішель, — шипить він. – Що ти тут робиш?
—Шукаю туалет, — відповідає вона, закочуючи очі.
—Це не те, на що схоже, — каже він, безпорадно поглядаючи на свій костюм.
—Пітер, я сподіваюся, що це так, як це виглядає, тому що все інше викликає занепокоєння, — каже вона. Можливо, їй це занадто подобається.
Вона вихоплює з кишені кухонний ніж і стає на коліна біля стільця, починаючи різати мотузку, обережно уникаючи його шкіру.
—Ти жахливо зберігаєш таємниці, — каже вона безтурботно, наче вони за обідом. – Я маю на увазі, що тебе кусає той павук під час нашої екскурсії, а потім через тиждень, ти повністю побиті, а через місяць після цього з’являється Людина-павук. А потім якимось чином супергерой опиняється в округу Колумбії в ті самі вихідні, що й ми , і в ті самі вихідні, коли ти від нас вийшов.
Вона повинна продовжувати говорити. Тому що, якщо вона не буде говорити, їй доведеться думати про засохлу кров на його скроні, синець на його щоці і той факт, що вона буквально вирізає його зі стільця.
— Мішель, — каже він безнадійно. – Ти не можеш бути тут.
—Я можу бути, де захочу, Паркер. Це сексизм, – каже вона. Одна з мотузок переривається, і вона зітхає з полегшенням.
—Це справді небезпечно. ти не повинна бути тут. Ти повинен-
—Чувак, замовкни», — каже вона, приступаючи до наступної мотузки. Він важко дихає, весь стривожений.
— Мішель, — шепоче він. – Я… я хотів тобі сказати, але…
— Пізніше, Паркер, — каже вона, вдячна, що темрява приховує її усмішку. – оглянь кімнату.
Вона розрізає четверту мотузку, є ще три, і саме тоді двері зачиняються.
—Дідько, — каже вона, хапаючи биту й стрибаючи на ноги. Виродок із новин стоїть за п’ять футів від неї.
—Хто ти? – він бурчить, голос глибокий і страхітливий. Пітер б’ється на своєму місці.
—Твій костюм виглядає ще більш огидним, — каже вона, перш ніж махнути на нього битою. Їй вдається вдарити його в бік і відчути цей адриналін від дії.
Вона задається питанням, чи це Пітер відчуває щодня: хвилювання від боротьби, від того, що ти робиш щось добре.
Але цей хлопець створений з чогось більшого, ніж звичайні виродки на вулицях, і її б’ють прямо в ребра й кидають у стіну на протилежній стороні гаража.
—ЕмДжей! — кричить Пітер. Усе болить, але вона піднімає голову вгору, показує йому великий палець вгору, якого він не бачить, тому що зайнятий пересмиканням інших мотузок з рішучістю і своїми видніючими мускулами
Вона знала, що він накачений (дуже спостережлива і все таке), але нічого собі. Просто вау. Це було щось. Він починає діяти, і вона вирішує лягти назад, дивлячись у стелю кілька секунд.
У неї болить спина, але вона може ворушити пальцями рук і ніг. У неї болять ребра, але вона трохи штовхає їх і вирішує, що вони просто в синцях.
Загалом непогано для її першого виходу в боротьбу зі злочинністю.
Вона дивиться на бійку, повертаючи голову набік. Це ще більш божевільно зблизька. Пітер цілковитий дурень. Милий ботанік Пітер Паркер повністю вибиває цього хлопця. У цій боротьбі тримається як чемпіон.
Перемагати в цій сутичці ніби не складніше, ніж їх домашня робота з геометрії.
— Мішель, — каже він, підбігаючи до неї, коли бійка закінчиться. Очі широко розплющені й занепокоєні, голос високий. – Боже мій, Мішель.
— Тсс, — каже вона, б’ючи йому рукою, коли він простягається до неї, стоячи на колінах, – Я подрімаю.
—З тобою все гаразд? Боже мій.
— Я в порядку, — каже вона, сідаючи. – Моє пальто правда подерте. Зі мною все гаразд.
—Це було так тупо. Чому ти це зробила?- Боже, чому він такий милий?
—Сьогодні в мене більше нічого не відбувалося, у мене був вільний час, — каже вона, хникає, встаючи. Не тому, що їй боляче, а тому, що вона втомилася.
—Міш-що? Це…
—Ти милий, коли хвилюєшся, — каже вона і відразу звинувачує в цьому струс мозку, якого у неї немає. – А тепер займись цим хлопцем, і давай повідомимо Неду, щоб він викликав поліцію».
—Нед тут? – здається, у нього зараз буде інфаркт.
Наступного дня Мішель, як завжди сідає поруч із Пітером, який ховає обличчя в складних на столі руках.
—Гей, невдаха, — каже вона і ставить чашку кави до його столу, а потім відкидає крісло, балансуючи на двох задніх ніжках.
Він стогне, дивиться на неї, а потім на каву.
—Дякую, — бурмочить він, а вона киває. Це його звичайне замовлення Starbucks з купою цукру та сиропів, ніби йому потрібно більше енергії. Вона запам’ятала це ще тоді, коли вони разом пішли в Starbucks.
У них є кілька хвилин до початку уроку, тому вона трохи малює в зошиті і намагається не дивитися на нього краєм очей.
—З жовтня? Справді? — питає він обурений і роздратований.
Вона знизує плечима.
—Я спостережлива, – І одержима ним. – Також ти жахливо брешеш.
—Я не…
—Пітер, одним із твоїх виправдань було те, що твій кіт помер. Ти використав його двічі. У вас немає кота.
Він знову стогне, опускає голову назад до столу. Він щось бурмоче, а вона закочує очі.
—Я припускаю, що ти щойно вибачився за те, що брехав мені останній рік, — каже вона. Його очі знову виглядають винними. Він такий до розчарування чарівний.
—Всі знають, чи не так? – Він говорить, нахмурившись.
—Ні, — каже вона.
—Але ти догадалася, — каже він.
Бо вона занадто довго вивчає його, її очі підсвідомо стежать за ним. Вона вміє розрізняти, коли він бреше: його руки трясуться, а ніс морщиться. Вона помічає, як він трохи кульгає або віддає перевагу користуватись лише одною стороною.
Тому що вона одержима ним, і їй це не дуже вдавалося б, якби вона не помічала подібних речей.
—Так, але я розумніша, ніж усі, — каже вона.
Пітер зітхає.
—Так, — погоджується він.
Її серце робить кульбіт. Натомість вона закочує очі й тягнеться через стіл, щоб вдарити його легенько. Він хмуриться, а потім входить вчитель.
Їй доводиться переодягатися в спортзал, і вона робить це в кутку роздягальні, але хтось все ще бачить синці на її ребрах. Вони не такі вже й великі. Вона не збрехала, коли сказала, що її пальто має товсту підкладку. Але вони помітні, а потім люди про це говорять, тому що люди жахливі.
Вона старається не помічати шепіт, але не може змусити Пітера, який спотикаючись підходить до неї. Схоже на те, що він ось-ось блюване, тому що, мабуть, він підслухав деякі з сильно перебільшених чуток.
—Ти сказала, що з тобою все гаразд, — каже він найблідішим, ніж вона коли-небудь бачила, зі страхом у очах.
— Я в порядку, — каже вона, закочуючи очі.
—Але ти… Мішель, — каже він.
—Чувак, серйозно. Перестань лякатися. Я в порядку, — наполягає вона. Його занепокоєння лежить на її плечах, і вона не хоче думати про це занадто багато, інакше вона почне відчувати щось дурне.
—Але… — каже він тремтячим голосом.
Він виглядає так, ніби буде плакати. Чорт, вона змусить його плакати? О ні. О ні. Вона не думає, що могла б впоратися з чимось подібним.
— Гей, — каже вона й тягнеться до нього, щоб поплескати його по плечу. – Пітер. – Це так само незручно, як і все, і її ніс зморщується від того, наскільки жахливий цей момент. Чому ніхто в цій школі не може тримати язика за зубами?
Він дивиться на неї добру хвилину, і їй так незручно, що вона хоче померти. Вона хоче одного з його веб-шутерів, щоб могти вирватися з цього моменту і втекти.
—Можна обійняти тебе?
Вони посеред уроку фізкультури, і він виглядає так, ніби насправді може заплакати. Але вона не може сказати ні.
Вона також не може сказати «так», тому просто киває, а він крокує вперед і обіймає її талію. Він нижчий за неї, і його підборіддя лежить на її плечі. Він теплий і справжній перед нею.
Вона гладить його по спині, нерішуче й ніяково, і дивиться на стелю, ніби там є відповіді.
—Дякую, —Він весь задихався. Це занадто. Вона хоче обхопити його руками і міцно стиснути, але вони посеред уроку фізкультури, а це вже занадто.
—Це просто обійми, Паркер, — каже вона спокійним і невимушеним голосом. При цьому справді незручні обійми.
—Ні, за те, що прийшла мене врятувати, — каже він. – Я маю на увазі, Зі мною, мабуть, було все добре, але… Ти дійсно хороший друг, Мішель.
Вона знизує плечима, що дуже дивно в обіймах.
—Так, звичайно, коли завгодно — каже вона, ніби це не одна з найприємніших речей, які їй говорили.
Він тягнеться назад через вічність, а очі, слава Богу, сухі. Він сором’язливо посміхається, проводить рукою по своєму дурному розпущеному волоссю.
— Ти теж, — швидко каже вона. – Ботан. – А потім знову заривається носом у книжку, щоб він перестав на неї дивитися так.
Вона не впевнена, чого очікувала, тепер, коли він знає, що вона знає. Ситуація не так сильно змінюється, але між ними більше немає виправдань чи брехні.
Тепер, коли він зупиняє злочини, вона сидить у його кімнаті з Недом, розлягається на його ліжку з книжкою й дражнить їх, достатньо голосно, щоб комунікатор підхопив. Коли він повертається весь побитий, але сяючий, з його розкуйовдженим волоссям від його дурної маски, вона ховає усмішку за книжкою й закочує очі.
Він посміхається їй, весь такий дурень і милий, і вона не знає, що з цим робити, тому висовує йому язик.
Все так схоже на те, що було раніше, але зараз, коли вони ділять цю таємницю, навколо нього витає ця нова грань, ця нова річ. Вони можуть обмінюватися поглядами і знати, що думають те саме, і ніхто інший не знає.
Усвідомлення приходить під час різдвяних канікул. Нед їде у відпустку в тепле місце, і коли вони тусуються (в основному щодня), то тільки вдвох.
Вони друзі. Справжні близькі друзі. У неї ніколи раніше не було таких друзів, людей, заради яких у вівторок перед Різдвом вона блукала горами коричневого снігу.
У неї ніколи не було людей, які б хотіли проводити з нею час поза школою, відморожуючи дупи, щоб потрапити до публічної бібліотеки. Друзі, які задоволені сидіти в абсолютній тиші, поки вона читає. Друзі, від яких вона не приховує таємниць і які не приховують від неї секретів.
Це смішно, так неймовірно по-невдаховому.
—Ти в порядку?” — запитує Пітер, бо вони посеред бібліотеки, а вона, мабуть, скривилась.
—Ніхто ніколи не буде в порядку, поки патріархат залишається недоторканим, — відповідає вона, вдаряючи його руку, коли він тягнеться до її книги.
—Ти читаєш одну й ту саму сторінку останні дві з половиною хвилини, і я знаю, що твоя середня швидкість становить п’ятдесят дві секунди на сторінку, — каже він.
—Дуже спостережливо, — відповідає вона. – Ботан.
А потім її осяйнило.
Пітер повністю одержимий нею. Останнім часом вона відчувала, що він спостерігає за нею, завжди відкидає цю думку й продовжує працювати. Але вона ніколи не думала про це так, як мала.
Він одержимий нею.
—Це хороша сторінка, — каже вона і вирішує зберегти це відкриття.
Він зазирає через її плече, по суті схиляючи туди голову, щоб прочитати, але вона б’є його ногою в гомілку.
Вона думає про це. Довго. Пітер одержимий нею. Це не гарантія, що вона йому подобається так само, як вона ніколи не визнає, що любить його, але це досить хороший знак.
Але що вона взагалі буде робити? Вона планувала лише сталкерити його десятиліттями, але те, що Пітер справді її любить…
Це жахливо. Їй доведеться щось зробити зі своїми почуттями. Бо Бог знає, Пітер, мабуть, зробить щось дурне й нездарне, наприклад, закохається в неї.
Вона проводить цілий тиждень безперервно наголошуючи про це. Здебільшого тому, що вона вже закінчила всі домашні завдання, які вони мали на перерві, і весь цей час вони проводять разом.
Принаймні, коли вони повернуться до школи, вона має на чому зосередитися. Але вона все ще відчуває цей тиск, ніби їй доведеться поговорити з ним про це. Вона ненавидить говорити про почуття. Чи дійсно Пітер того вартий? Ну, мабуть, але говорити про почуття буде нудно.
Пітер може сказати, що щось трапилося, а Нед, здається, втомився від них. Це жахливо, і вона не має часу на цей стрес, і вона повністю звинувачує його у всьому.
Відразу після обіду в середу він отримує сповіщення на свій телефон про збройне пограбування, яке відбувається за зупинкою поїзда.
Чи можеш прикрити мене перед англійською? — питає він із розплющеними і нервовими очима, але уже б’є адреналіном. Ніби вона не збиралась цього робити.
—Я скажу містеру Бейтману, що у вас діарея, — вирішує вона.
—Мішель, — скиглить він. Боже, він мав би дратувати, але він просто милий, і це несправедливо.
Вона цілує його в щоку, але він нижчий за неї, тому вона в кінцевому результаті цілує його в скроню, і це дивно інтимно. Він дивиться на неї, витріщивши очі.
О ні. Це погано.
—Не будь ідіотом, — наказує вона, вказуючи на вихід, ніби він справжнє щеня.
—ЕмДжей, — каже він, приголомшений, застиглий на місці.
—Пограбування банку, — каже вона і йде підтюпцем по коридору.
—Якщо ти спізнишся на десятиборство, я насправді вб’ю тебе, — кличе вона йому вслід. Її обличчя гаряче, а живіт тремтить, і вона розлючена йде до класу.
Він запізнюється на десятиборство, з’являється через п’ять хвилин після закінчення тренування, задихаючись, і вибачливо посміхається. Вона кидає на нього різкий погляд, і він фактично робить кілька кроків назад.
Вона продовжує пакувати свої флеш-картки та маркери, задоволена силою, якою володіє. Він підбігає і починає допомагати їй прибирати.
—Вибач, — каже він. – Виявляється, банк справді був…
—Мені байдуже, — каже вона, хоча це звучить цікаво.
—О, добре, — каже він. – Все одно вибач. – Він збирає її олівці та фломастери і починає пакувати їх у пенал, а вона просто дивиться на нього.
—Я дозволю тобі завтра перевірити мене два рази, — пропонує він і пильно дивитися на неї. – Що? Ти справді вб’єш мене?
Він Людина-павук, він не повинен бути таким стурбованим нею.
—Не роби із цього великої справи, — суворо каже вона, обходячи крісло між ними. Він піднімає брову. Вона закочує очі й заривається пальцями в його кучеряве, безладне волосся й нахиляється, щоб поцілувати його.
Він видає писк, і його руки піднімаються вгору, зависаючи збоку, перш ніж опуститися на її талію. Вона ніколи не робила цього раніше, і вона знає, що він теж (одержимо спостерігає за ним).
Це має бути катастрофою, вони почуваються незручно, перш ніж розслабляються, перш ніж вона перестане так міцно стискати очі й стискати губи, і просто… Робить.
Це приємно, мило й солодко, якось дуже по-Паркерськи (хоча вона навіть не знає, що це означає). Просто вона насолоджується цим набагато більше, ніж думала, їх губи рухаються разом, її рука глибоко в його волоссі, його тіло тепле, а в її животі метелики (вона ніколи цього не признає) і відчуває, що вся тремтить і легка.
—Добре, круто, — каже вона, відриваючись, коли здається, що її серце може вибухнути.
— угу, — каже Пітер, дивлячись на неї, практично з розслабленою щелепою. Боже, як по-невдаховому.
—Передай мені мій пенал», — каже вона, але в підсумку нахиляється, бо він, здається, її не чує.
—Що…? – Він затихає, блимає кілька разів. Боже, вона його зламала. Ймовірно, вони все одно зможуть виграти десятиборство, але це буде набагато складніше. Флеш справді знає науку, що б він не говорив, і він просто дратує через це. Це була помилка.
Вона кидає пенал у сумку й застібає її.
—Добре, побачимось завтра вранці, невдаха, — каже вона і перекидає сумку через плече.
Він хапає її за руку, коли вона відходить.
—Мішель, — вона стоїть обличчям до нього, схрестивши руки на грудях.
—Так?
—Я… — він заїкається. А потім він знову її цілує. Це триває секунду-дві, перш ніж він відходить. – Ти мені справді подобаєшся.
—Це дуже по-невдаховому, — каже вона і б’є його по плечу.
Він зморщується, хапаючись за руку. Це був легкий удар, але він просто бився з купкою грабіжників банків у костюмі з спандексу годину тому. Вона здригається у відповідь, ніжно кладе руку на місце, де він, ймовірно, має синці, так що це компенсує це.
—Лайно — каже вона. Це була жахлива помилка. Почуття відстойні. – Вибач. Вибач.
Він тремтливо сміється і чомусь виглядає винуватим, ніби це не вона його вдарила.
—Слухай, я була повністю одержима тобою цілі роки, — додає вона, ніби це компенсує це. – Якось так.
—Справді?— питає він, очі горять від надії та інших милих речей.
—Давай, Паркер, ти не такий дурний, — каже вона, закочуючи очі.
—Я тобі подобаюсь?
—Чим довше триває ця розмова, тим мене, – відповідає вона. Він сяє, і якимось чином вони знову цілуються, стоячи посеред порожньої аудиторії.
—ЕмДжей… О Боже!
Вони обидва відскакують, дивлячись на Неда.
—О, чувак, — зітхає він. – Зараз це буде дивно, чи не так?
—Ні! – Пітер протестує.
—Очевидно», — каже вона. Я завжди дивна. Чого ви, ботаніки, очікували?
Вона перекладає сумку на спину і йде до дверей.
— Гей, — кличе Пітер. – Ми повинні поговорити?
—Абсолютно точно ні, — каже вона, відштовхуючи Неда від виходу. Вона відчуває, як він дується їй в спину. — Гей, Пітере, — зітхає вона, озираючись через плече. Він оживляється, як щеня. Боже, як це обурює.
—Якщо ти не повернеш мою копію Ringworld завтра, я тебе кину.
Вона спостерігає, як його обличчя світиться, і відразу ж обертається, перш ніж він побачить її усмішку.
—Замовкни, — каже вона Неду й пробивається через двері аудиторії. – Побачимось завтра, невдахи.