Чому ти плачеш? Чому ллєш сльози?

Очі швидко проходяться по на друкованим строчкам новин у телефоні. Катерина тільки видихає та відкладає його в сторону. Що зараз робить Даміано? Уж підозріло тихо для їх квартири.

Проходячи біля ванної кімнати, Катруся помічає наполовину відкриті двері, а за ними – її кохання. Знову акне? Скільки раз вона казала їх не видавлювати?

Вона заходить до кімнати.

– Ну й що ти тут в біса робиш? – Катерина ледве не плаче. У неї й без того поганий настрій.

– Ох, люба, це не те, що ти подумала! – Давид дивиться в її зелені очі. – моє сонечко, щось трапилось?

– Нічого – коли Даміано простягає до неї руки щоб обійняти, жінка лишень відвертається. – Дійсно нічого.

– Йди-но до мене. Ти знаєш як я тебе люблю? Ні? Хочеш покажу? – і починає розціловувати її лице.

чмок.

Поцілував у лоба.

Чмок.

В щічку.

Чмок.

В носик.

Катерина усміхається. Вона знає, що її чоловік хвилюється, але не говорить про це. А вона бачить. Бачить по його тримтячим рукам та голосу, що тремтить, а іноді й зовсім обривається. По його прекрасним очам.

– Так ти розкажеш, що трапилось, моя голубко?

Вибач, але я не хочу про це говорити.

***

Після цієї розмови, Давід пропонує їй прогулятись. Павленко не заперечувала. А чому ні? На дворі сонячно та нарешті тепло. Взагалі, погода в Італії, а особливо у Римі, настільки відрізнялася від погоди за її вікном у Києві.

Київ.

Катерина опускає очі додолу. Як же хочеться додому.

Даміано зупиняється поруч із нею та дивиться так збентежено, ніби відчуває весь її біль і хоче розділити його з нею.

– Пішли. Здається, ты хотів зайти до пекарні, тістечок купити. – Вона не хоче, щоб він переживав через неї, тому лишень посміхається, дивлячись в його карі очі.

А в її очах лише смуток.

***

Хлопець бере пульт та переключає канали. Вже пізній вечір. По телевізору немає нічого цікавого. Давід із зітханням виключає його. У квартирі тихо та темно. Тільки торшер одиноко світить біля дивану. Катерина вже лягла спати.

“Хай відпочине. Завтра у нєї купа справ.”

А подумки повертається у той день, коли його жінка телефонує йому. Коли він ще не встиг заговорити, вона сказала тихим тремтячим голосом: “В нас війна.”. Той страх, який він відчув, коли через телефон пролунала сирена, а його серденько закінчила дзвінок. Згодом, вона все ж таки написала, що тоді бігла до бомбосховища і зараз з нею все добре. Але Даміано Давід вже в тих посивіти на декілька  волосин.

Його спогади пририває тихе шаркання капців.

– Ти коли спати підеш? Вже пізно. – Павленко дивиться на нього заплаканими очима. – Не можу без тебе спати…

Він так вже не може. Даміано сідає удобніше.

– Сонечко, йди до мене. Розкажеш, що сталося? – простягає руки до жінки.

Катерина йде до нього. Сідає до нього на коліна та обіймає. Міцно-міцно обіймає та утикається завжди холодним носом йому в шию.

– Катруся, лебеденько моя, ну чого ти? – Даміано поглажує свою жінку по спині. – Ну, що трапилось? Зіронько, не плач, скоро все закінчиться. Я обіцяю тобі.

Жінка лише сильніш починає плакати.

– Чому це трапляється в моїй країні? Чому ми? Чому ці люди повинні страждати?! Вони ні в чому не винні! Чому їх вбили?! Чому?!

Вона кричить і згодом її слова перетворюються на надривні ридання.

– Ну, тихіш-тихіш, моє серденько. Все буде добре. Шшш, не плач, будь ласка – він починає качатись вперед-назад і поглажувати її по спині, – ну-ну, заспокойся. Я поруч.

Вона не заспокоюється. Давід вже не знає як її заспокоїти. Він починає ходити по кімнаті із Катериною на руках та шепотіти різні ніжні слова. Згодом її плач стає тихішим і вона лишень міцно обіймає його за шию. Даміано нарешті сідає із нею на диван.

Він все ще обіймає її, а вона все ще сидить у нього на колінах думаючи про своє.

– Хочеш, я зроблю твій любимий десерт? – наближається до її вуха. – Прямо зараз.

Катерина дивиться на нього вже заінтересованими зеленими очима.

– Що, прямо зараз? – в недовірі вона вигинає брові. – А мені що, сидіти просто поруч?

– Можна й так. Ну  так що, підемо на кухню?

А вона лише сміється.