Частина 1

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Кріпосний Ремус Люпін мріє стати архітектором. На своєму шляху він зустрічає графа Блека і приречено закохується у нього.

Фанфік також є на ао3 https://archiveofourown.org/works/39256410/chapters/98228268

 

***

 

Пульс Ремуса відбивав шалений ритм у районі скронь. Кров, що линула до мозку, заважала повною мірою усвідомити почуте. Новина виявилася настільки несподіваною, що Ремус ніяк не міг зрозуміти, що відчуває.

 

Його господар, князь Філімонт Поттер щойно повідомив Ремусу, що той  їде до Києва на навчання. Та ще й із князівським сином Джеймсом.

 

— Іди, Ремусе. Їдете завтра на світанку, щоб до полудня вже прибути до міста. Тож поспіши зібрати речі, — пан Поттер махнув рукою, показуючи Ремусові знак покинути кабінет, і повернувся до ділових паперів.

 

Вклонившись, Люпін вийшов у коридор і швидким кроком попрямував у бік саду, чекаючи знайти там Джеймса в компанії Пітера чи Лілі.

 

Ремус не помилився і знайшов компанію друзів, які сміялися, на дерев’яних лавках у тіні квітучих яблунь та вишень.

 

— Ремус! Батько вже сказав тобі? — Джеймс скочив зі свого місця поруч із Лілі, його окуляри покосилися, а неслухняні пасма темного волосся впали на очі.

 

Ремус кивнув головою.

 

— Так, я щойно з його кабінету. То була твоя ідея? — нахиливши голову, він засунув руки в кишені пошарпаних старих штанів.

 

Страх. Ось яке почуття викликало те, що сказав Поттер-старший. Відразу після хвилинного розчарування прийшов панічний страх не впоратися з тим, що на нього покладали.

 

— Моя. Ти ж нещодавно сказав, що почуваєшся тут марним, даремно займаєш місце та інша твоя нісенітниця, — Джеймс знизав плечима і відвернувся. На його обличчі промайнула ледь помітна образа. — Ось я й поговорив із батьком, попросив, щоб ти здобув освіту і міг працювати у нас.

 

Безсило видихнувши, Ремус простягнув руку до Джеймса, знову розвертаючи його обличчям до себе.

 

— Дякую, Джеймсе, справді, дякую. Це несподівано… і я не впевнений, що мені під силу впоратися з цим. Секретарська справа – складне заняття, не кожному воно вдається. Не хочу розчарувати князя Поттера.

 

На цю заяву Джеймс лише відмахнувся. Рух його руки був такий схожий на звичний  жест Поттера-старшого, що Ремус подумки посміхнувся цій деталі. Джеймс був точною копією батька.

 

— Не кажи дурниць: батько обожнює тебе, ти йому як другий син. І не думай, що після закінчення навчання одразу візьмешся до справ. Хоч би як київська школа не була хороша, Грюм влаштує тобі додаткові заняття. Ця поїздка швидше буде маленьким відволіканням.

 

Карі очі знову спалахнули, і міцна рука Джеймса обвилася навколо плечей Ремуса, а інша простежила в повітрі невидиму дугу.

 

— Тільки уяви, скільки всього цікавого ми з тобою влаштуємо у столиці! А там і Пітер приїде на вечір-другий. Відірвемося в повній мірі, Рем!

 

—  Джеймс! — Лілі, яка досі мовчала, дала хлопцеві легкий потиличник. — Ти може і гулятимеш днями й ночами, але Ремус не стане потурати твоїм забаганкам і безперервно веселитися.

 

— Ой, та годі, пані Еванс, він тільки вдає з себе такого тихого заучку. А насправді в нього нехилий потенціал гуляки. А Ремус? — Джеймс підморгнув хлопцю, нарешті відпускаючи його і знову займаючи своє місце на лаві.

 

—  Хотів би я поїхати з вами, хлопці, —  зітхнув Пітер, перекочуючи черевиками камінчика під ногами.

 

— Ти зможеш відвідати нас у будь-який час, Пітті, — Джеймс жартівливо штовхнув того в бік і посміхнувся. — Тільки спитай дозволу у батька і мчи до нас на крилах братньої любові!

 

Друзі вибухнули сміхом, і напруга Ремуса потихеньку почала спадати. Тепле торкання долоні перервало його веселість, і він обернувся до Лілі, запитливо вигинаючи брову.

 

— Прогуляємось? — Лілі взяла Ремуса під лікоть і повела у бік заднього двору маєтку Поттерів.

 

Коли вони відійшли на достатню відстань від Джеймса та Пітера, Лілі заговорила.

 

— Ти так і не розповів йому?

 

— Я намагався, Лілі, — Ремус зітхнув, — Але ж це Джеймс, йому треба говорити навпростець.

 

— То скажи йому прямо, Рем, — дівчина смикнула того за рукав, звертаючи на себе всю увагу. — Тобі нема чого боятися. Ти нічого не втратиш, якщо скажеш Джеймсові, чого ти хочеш. Це ж твоє життя, твій шанс здійснити мрію! А натомість ти вічно в чомусь сумніваєшся і упускаєш можливості.

 

— Це вже не має сенсу, — Ремус похитав головою, дивлячись під ноги і тупцюючи зелену траву. — Скоро я вирушу до Києва, вивчуся на секретаря, а потім допомагатиму панові Поттеру вести рахунки та інше.

 

— Скажи Джеймсу! Покажи свої малюнки! Він буде захоплений ними, я впевнена. Йому нічого не варто попросити батька, щоб ти отримав належну освіту архітектора. Пан Поттер буде радий допомогти тобі. Джеймс правий у тому, що він ставиться до тебе як до сина.

 

— Гаразд, я спробую, — Ремус кивнув. Не було сенсу сперечатися з Лілі.

 

Але відповідь не задовольнила її, і вона потяглася до обличчя Ремуса, щоб ущипнути його за щоку.

 

— Ай! Що ти робиш, Лілі? — Ремус одразу потер зачеплене місце і витріщився на подругу.

 

— Пообіцяй мені, Люпине, що ти справді поговориш із Джеймсом, — Лілі зупинилася і схрестила руки на грудях, дивлячись прямо в зелені очі навпроти.

 

У такі моменти Ремус зовсім забував, що в ньому майже два метри на зріст, намагаючись стати нижче травинки — щоб пильний погляд Лілі не пробив його наскрізь.

 

— Обіцяю, ваша милість пані Ліліана. Я поговорю з Джеймсом, — сказав Ремус, комічно приклавши руку до серця, демонструючи усю серйозність своїх намірів.

 

Хмикнувши на це у відповідь, Лілі знову взяла того під руку і змінила тему розмови на свої розбіжності зі старшою сестрою Петунією.

 

***

 

Наступного ранку проводжати Ремуса і Джеймса в столицю зібралася практично вся прислуга і кріпаки Поттерів, а також Пітер і Лілі. Незважаючи на те, що їхня відсутність має тривати лише кілька місяців, після чого молоді люди повернуться додому, їх ніби проводжали на війну.

 

Сімейний лікар Поттерів Поппі Помфрі зібрала їм всілякі трави, що лікують, і мазі на випадок, якщо вони захворіють.

 

— Ну, хіба в столиці ми не знайдемо лікаря? – Усміхнувся Ремус жінці.

 

— Столичні лікарі здеруть з вас утридорога, Ремусе, але вилікувати, так і не вилікують. А ці трави зібрані особисто мною і мають цілющу силу, не сперечайся.

 

На це Ремус лише похитав головою. Що ще варто було очікувати від Помфрі? Вона замінила хлопцеві рідну матір після того, як та померла, коли йому було лише чотири роки. І завжди ставилася до нього з материнським теплом та турботою.

 

Лілі спекла їм у дорогу дюжину яблучних кексів, а пані Юфімія Поттер приготувала смаженого курчати та яловичий ростбіф, замінивши на кухні головну кухарку Еллі на один вечір.

 

Нарешті, завантаживши всі речі в візок, Джеймс і Ремус, помахавши всім, хто зібрався, вирушили в дорогу.

 

Серце Ремуса тремтіло від хвилювання у передчутті. Раніше він ніколи не залишав межі садиби Поттерів, не заходив далі за володіння сімей Петтігрю та Еванс.

 

Відвідувати будинки друзів з інших дворянських сімей вже було великою честю для Ремуса. Інші пани ніколи нікуди не відпускали своїх кріпаків. Поттери ж дозволяли йому подібне і жодного разу не дорікнули і не тицьнули носом у його рабське, недворянське походження. Ця тема ніколи не згадувалась і не піднімалася в розмовах. Однак якщо Джеймс, пан і пані Поттери, Лілі й Пітер уже й забули, що Ремус — невільна людина, сам він завжди пам’ятав про це, не сміючи думати про себе як про вільного.

 

— Гей, про що замислився?

 

З потоку думок Ремуса вирвав легкий удар Джеймса в плече.

 

— Ні про що важливе, — знизав плечима Ремус.

 

— Знаєш, ти завжди можеш розповісти мені, якщо тебе щось турбує, — Джеймс нахилився ближче до Ремуса, стискаючи його плече.

 

— Знаю, — той кивнув, розтягуючи губи у легкій посмішці.

 

Це був ідеальний момент, щоб розповісти Джеймсу про саму нав’язливу думку в голові Ремуса. Але він знову не наважився порушити це питання, незважаючи на дану Лілі обіцянку.

***

З моменту приїзду Ремуса та Джеймса до столиці пройшла пара тижнів. Школу Ремус відвідував щодня.

 

Вчитель Флітвік був досвідченим діловодом і кілька років служив особистим секретарем у імператора. Вчитися в нього було честю для Ремуса, як і для інших присутніх у класі. Ремус уважно слухав усе, що говорив Флітвік, і намагався виконувати завдання вчасно.

 

— Ні, Джеймсе, я не піду на бал пані Макдональд. Завтра мені потрібно здати есе.

 

Сидячи за письмовим столом, Ремус поперемінно переводив погляд зі шматка пергаменту, списаного каліграфічним почерком, на середній товщині книгу, не перестаючи мачати перо в чорнильницю і швидко виводити літери на папері.

 

— Хіба тобі так довго писати? Адже воно майже готове!

 

Розвалившись у кріслі навпроти каміна, Джеймс випускав клуби диму з рота і струшував попіл з кінчика цигарки в бронзову попільничку, спостерігаючи за діями Ремуса і гіпнотизуючи його останніх хвилин двадцять.

 

— Вибач, Джеймсе, але сьогодні без мене, — Ремус похитав головою, не відриваючись від свого заняття, витримавши пильний погляд Джеймса.

 

Джеймс махнув вільною рукою, роблячи ще одну глибоку затяжку:

 

— Як хочеш. Але від прийому в будинку Пруеттів наступного вівторка тобі не відвернутися! Тим більше, що в понеділок має приїхати Пітер.

 

— Гаразд, — хмикнув у відповідь Ремус, вже подумки вигадуючи привід не йти на прийом до братів Пруеттів.

 

Через пару годин Ремус залишився один у квартирі, орендованій паном Поттером на час перебування Джеймса та Ремуса у місті. Варто було Ремусу почути цокіт копит коней, запряжених у віз Джеймса, що означало відбуття молодого дворянина, як він відразу ж закрив книгу перед собою, склав пергамент і відклав перо.

 

Умить тепле пальто огорнуло худу фігуру Ремуса, а за кілька секунд роздумів навколо його шиї обв’язався і картатий шарф.

 

Погода за вікном стояла по-справжньому осіння. Похмурі хмари тяжким тягарем тиснули на голови жителів Києва, приховуючи за собою іскри зірок, загортаючи в сірий серпанок і приглушуючи сяйво повного місяця. Вітер колихав майже оголені гілки дерев, зриваючи з них останнє жовто-коричневе листя.

 

Обминаючи калюжі, Ремус йшов мокрим тратуаром, кутаючись у теплий шарф і розтираючи руки в тонких, пошарпаних рукавичках. Нарешті, зупинившись перед фасадом знайомого будинку, Ремус полегшено видихнув і поквапився зайти всередину, ховаючись від холоду.

 

Не знаючи до пуття, куди йти далі, Ремус зупинився посеред просторого холу, озираючись на всі боки. Нарешті, погляд зачепився за чоловіка, який поспішав кудись.

 

— Вибачте, ви підкажете, де відбуваються заняття з образотворчого мистецтва та креслення?

 

І Ремус швидко піднявся на потрібний йому другий поверх.

 

На заміну тремтіння від холодного повітря прийшло тремтіння від хвилювання. Жар піднявся в тілі Ремуса, залишаючи на обличчі рожеві плями, а руки ковзали по краю шарфа і ніяк не могли знайти місця.

 

Двері в клас були відчинені, всередину вже зайшли кілька людей. Ремус поспішив за ними. Навчальний клас був широкою кімнатою з низькими стелями, від входу до дальньої стіни простягалися столи з лавками. Ті, хто прийшов на заняття, займали місця випадковим чином, але перші парти були зайняті, очевидно, людьми вищого і благородного походження. Ремусу, як простому слухачеві, було дозволено зайняти лише останню лавку на самому кінці кімнати.

 

Втім, з неможливості слухати лекції з першої парти не випливало, що йому не можна залишати замітки у своєму зошиті та робити начерки. Це лише означало, що вони не будуть оцінені викладачем і ніхто не вкаже на помилки.

 

Але Ремус погодився і на це. Оголошення на стіні Академії він помітив, повертаючись додому зі школи. Фрази «лекції з образотворчого мистецтва та креслення», а також «без внесення плати» миттєво зачепили його. Він звірив розклад занять в Академії та школі та виявив, що, на щастя, зможе поєднувати і те, й інше. Тільки домашнє завдання для Флітвіка потрібно було виконувати вдвічі швидше і якомога заздалегідь, щоб звільнити час для Академії.

 

Залишилося ще якось приховати це від Джеймса. У голові розносився голос Лілі, що наказує розповісти Джеймсу правду і перестати мучити себе і заганяти в рамки. Але сам Ремус ніяк не міг наважитися на таку розмову. Він вирішив, що зберігатиме свої заняття в таємниці, поки що може.

 

За зручним збігом обставин Джеймс не міг всидіти на місці жодного вечора, оскільки постійно отримував запрошення від знайомих на бали та вечері. І Ремусові було не так важко вислизнути з дому, кинувши слузі Монті коротке «подихаю свіжим повітрям».

 

Гул, що стояв у класі, вмить вщух, і Ремус підняв голову, відволікаючись від споглядання гладкої поверхні дерев’яної парти. Широкоплечий чоловік з солідною бородою і в елегантному світлому костюмі стояв перед студентами, що розсілися по своїх місцях, з терпінням чекаючи, коли вся увага буде прикута до нього.

 

— Мене звуть професор Альбус Дамблдор, і я читатиму ці лекції з малювання та креслення. Сьогодні ми почнемо з теорії, а на наступному занятті ви вже виконаєте на ваших пергаментах кілька ескізів.

 

Заклавши руки за спину, професор Дамблдор почав ходити між рядами парт від одного кінця класу до іншого.

 

— Насамперед вам варто визначитися, для чого вам потрібні дані лекції, чого ви хочете навчитися і що вміти внаслідок їхнього відвідування. Ті, хто тут заради забави і кому нема куди витратити свій капітал, раджу не приходити на наступне заняття. Вам буде нудно, повірте. У нашій справі без належних старань і зусиль ви нічого не досягнете.

 

З кожним словом професор оглядав кожного присутнього в кімнаті і оцінювально хитав головою, ніби робив замітки в голові.

 

— У свою чергу, ті, хто прийшов сюди, відомий щирим бажанням, талантом і прагненням, отримають свій результат. Незалежно від того, чи будуть вони тихо слухати мої лекції в кутку і робити начерки лише у своєму зошиті, — нарешті погляд Дамблдора дійшов до Ремуса, затримуючись на ньому, потім перескочив на шматок паперу і його старий надламаний олівець і знову стрибнув убік іншого студента, — або ж активно просити моєї поради у створенні своїх робіт і демонструвати їх усьому класу, зокрема й мені, кожен тут отримає те, що шукав. Чи це знання, досвід, визнання чи щось інше.

 

Професор хотів був продовжити, але двері в клас раптом відчинилися, і всередину увійшов юнак.

 

— Перепрошую за запізнення, професоре, — він блиснув зухвалою усмішкою і, не чекаючи відповіді Дамблдора, попрямував на пошуки вільного місця.

 

Ремус не звернув уваги на студента і навіть не глянув на нього. Швидше за все черговий знатний дворянин, який нікуди не поспішає і не вважає за належне приходити вчасно на заходи.

 

Він не піднімав голову доти, доки не відчув чиюсь присутність.

 

— Я можу тут сісти?

 

Все той же зухвалий тон змусив Ремуса, нарешті, поглянути нагору. Над Ремусом височів юнак приблизно одного з ним віку. Виглядав він неначе спокусливий диявол, що піднявся на землю підштовхувати смертних на страшні гріхи.

 

Незнайомець струсив пишними чорними локонами і нахилив голову. Його ідеальна брова зігнулася в питанні, а в світло-сірих очах відбивався і танцював блиск свічок.

 

Ледве до Ремуса дійшло, що він невідривно вирячився на юнака, так йому і не відповівши, пролунав суворий голос Дамблдора:

 

— Сядьте нарешті, граф Блек.

 

Ремус швидко зсунув свою сумку, звільняючи місце на лавці. Він намагався не звертати уваги на жар, що спалахнув на щоках, і усмішку на тонких губах свого нового сусіда.

 

Варто було Блеку сісти з ним поруч, як попереду почали перешіптуватися, і пара молодих людей з сусідніх парт озирнулися назад. Блондин з високими вилицями і бездоганним довгим волоссям єхидно посміхнувся.

 

— Тепер ведешся з бідняками, Блек?

 

— Йому близько до їхнього рівня. Подейкують, що батько хоче залишити його спадщини та залишити все малюкові Реджі. Це правда, Блек? — ще один хлопець із загладженим каштановим волоссям обернувся у бік Ремуса та його сусіда.

 

— А ти віриш усьому, що тобі кажуть, Лестрейндж? Замовкніть обидва, —  прошипів Блек і, закотивши очі, пирхнув, даючи зрозуміти тим двом, що розмова закінчена.

 

Він повернувся у бік Ремуса, простягаючи йому руку:

 

— Граф Сіріус Блек, до ваших послуг.

 

— Ремус Люпін.

 

І Ремус знову звернув увагу на Дамблдора. Він розповідав базові речі про світло та тіні, про те, як вони мають виглядати на малюнку. Це було, безумовно, важливіше за найкрасивішу людину на світі, що сиділа поруч із Ремусом.

 

— Не можу згадати нікого з прізвищем Люпін, — Блек вдавав, що зацікавлений у тому, що говорив професор, не зводячи очей з його постаті. Але голову нахилив ближче до Ремуса, щоб той почув його шепіт, — ви не зі столиці, пане?

 

— Ні, — Ремус сковтнув. Чи було правильніше виправити Блека, сказавши, що він ніякий не пан, а звичайний кріпак, який таємно втікає від свого господаря на ці заняття? Або простіше нічого не говорити і дати його новому знайомому самому все додумати, і тоді Ремусу залишиться лише слідувати по прокладеній Блеком стежці?

 

— Ви не налаштовані на світську бесіду, здається, — граф блиснув білим рядом рівних зубів і, нарешті, глянув на Ремуса.

 

— Здається, зараз не час світської бесіди.

 

На щастя для Ремуса, саме в цей момент Дамблдор підійшов до дошки і крейдою намалював кілька ліній і форм, так що він почав повторювати те саме у своєму зошиті, уникаючи погляду світло-сірих очей.

 

Більше вони не розмовляли, лише зрідка Ремус відчував, що Блек спостерігає за рухом його руки, яка виводить лінії на папері.

 

Як тільки Дамблдор сказав, що заняття закінчено, і попрощався з учнями, Ремус поквапився додому.

 

Джеймса ще не було, коли Ремус повернувся до квартири.

 

Монті подав йому вечерю, а потім Ремус прийняв ванну і приготувався до сна. Як тільки він погасив свічку в спальні, в коридорі почувся галас. Джеймс повернувся. Двері в кімнату Ремуса так і не відчинилися – значить, Джеймс поплентався відразу до себе відсипатися після бурхливих веселощів.

 

***

Наступні тижні пройшли у тому ж порядку. Джеймс відвідував кожен відкритий йому бал і прийом, а Ремус був повністю поглинений навчанням. Про його таємне захоплення Джеймс не здогадувався. Принаймні Ремус на це сподівався.

 

Незважаючи на вечірні заняття в Академії, уроки в школі Ремус не відставив на другий план, продовжуючи так само старанно виконувати завдання. Але його блокнот дедалі більше заповнювався різними ескізами, начерками і замальовками. Сторінки зберігали у собі зображення всього, що траплялося Ремусу на очі: його брудні черевики, квітучі каштани над дахами, непогашена цигарка Джеймса, сервірування обіднього столу.

 

Професор Дамблдор зрідка краєм ока поглядав у його блокнот і пошепки вказував на помилки в композиції, тіні чи пропорціях, за що Ремус був йому шалено вдячний і щоразу проводив професора поглядом, сповненим подяки та захоплення.

 

На його подив, на наступних заняттях граф Блек, як і раніше, займав місце поряд з ним, хоча в класі було повно вільних місць ближче до фігури професора і дошки.

 

І кожне заняття Ремус відчував пронизливий погляд свого сусіда, але ніяк не реагував на нього. Блек лише іноді щось записував чи замальовував у своєму блокноті. Скільки б разів Ремус крадькома не поглядав на Блека, на його обличчі не було й краплі зацікавленості в лекціях Дамблдора.

 

Через годину професор Дамблдор, попрощавшись із учнями, завершив заняття. Блек одним із перших вискочив за двері. Ремус зібрав свої речі, кинув їх у сумку і, перекинувши її через плече, залишив аудиторію. Листопадовий вечір зустрів його спокоєм та тишею. Ремус мимоволі зупинився на сходинці, вдихаючи прохолодне свіже повітря.

 

— Цигарку?

 

Ремус обернувся на голос. Біля колони, притулившись, стояв Блек. Між губ була затиснута тліюча цигарка, а в руці протягнута ще одна.

 

— Вибачте, граф Блек, я не палю, — Ремус похитав головою і вже розвернувся, щоб піти, але відчув, як Блек відійшов від колони і наблизився до нього.

 

— Тоді дозвольте мені підвезти вас додому, пане Люпіне. Я помітив, що вас ніколи не забирає карета.

 

— Вважаю за краще пішки. Корисно для здоров’я, — Ремус знизав плечима і чемно посміхнувся, намагаючись приховати подив від пропозиції Блека.

 

— Похвально. У такому разі пропоную вам свою компанію, щоб дістатися до вашого будинку, — Блек нахилив голову, і його очі блиснули.

 

— Несподівана пропозиція, граф Блек, — Ремус підняв брову, щосили намагаючись утримати обличчя, не почервоніти і не втекти від проникливого погляду сірих очей. Граф Блек був дуже непростою людиною, це було видно одразу. І тепер Ремус внутрішньо дивувався, що такому величному дворянину знадобилося від нього, селянина. Хоч Ремус і не розповідав в Академії нікому про себе, за його одягом і місцем в аудиторії всім було зрозуміло, з якого стану. Даремно лише Блек звертався до нього «пан» і на ви.

 

— Можете звати мене просто Сіріус, — Блек викинув догорілий недопалок під ноги і підійшов ще ближче до Ремуса.

 

— Тоді й ви можете звертатися до мене на ім’я. Однак я змушений відмовити вам у вашій пропозиції. Вже досить пізно, і я не хотів би заважати вашим планам на вечір. Усього доброго, Сіріусе, — Ремус з колишньою ввічливою усмішкою кивнув і поспішив якнайдалі сховатися від пронизливих сірих очей Сиріуса Блека.

 

— Тоді що щодо вечері?

 

— Вечері? — другий раз за вечір Ремус впадав у ступор від наполегливих пропозицій Сіріуса. Що за гру він веде? Навіщо вплутувати в неї Ремуса?

 

— Так. Скажімо, у п’ятницю? Або коли вам буде зручно? У мого давнього друга є невеликий ресторан, нічого розкішного та помпезного, якщо не хочете бентежитися.

 

Граф Сіріус Блек, спадкоємець знатного та стародавнього роду, однієї з найвпливовіших та найбагатших сімей у місті, запрошує Ремуса Люпіна, невільну людину без свободи та прав, на вечерю до ресторану? це не призведе ні до чого доброго. Ремус повинен це знати. І повинен без жодних вагань відмовитися раз і назавжди від пропозицій будь-якого роду з боку Сіріуса.

 

— Вам нічого боятися, Ремус. Ви не пошкодуєте, якщо погодитеся, — Ремус сам не помітив, як Сіріус опинився зовсім поруч, і його довгі бліді пальці легенько доторкнулися до передпліччя Ремуса.

 

Ремус має відмовитись. Але ж за один вечір нічого поганого не станеться?

 

— П’ятниця звучить добре.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.