Університетська au в якому Михайло Подоляк – викладач, Олексій Арестович – студент.

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Чи був Олексій Арестович розумним хлопцем? Так був, та чи був він успішним студентом? Ні, звичайно ж. Відмінники дивились на нього зкоса, а двієчники проводжали поглядом і заздрісно перешіптувались. Не подобався він ні тим, ні іншим, бо незважаючи ні на що, вважав що він найкращий з усіх цих невдах разом взятих. Це була його друга вища освіта, тому Арестович міг собі таке дозволити.

І саме зараз сидівши на парі, він рахував пташечок в небі, поки викладач на кафедрі розпинався про мистецтво на межі століть.

– Кінець ХІХ – п. ХХ ст. характеризується різкою зміною ідеалів мистецтва.Реалізм ХІХ ст. поступово втрачає свої позиції. Національне реалістичне мистецтво художників-передвижників вичерпало свої можливості. Світова культура переходить на антиреалістичні позиції, – голосно і чітко, наче пояснюючи першокласникам, а не студентам другого курсу, промовляв Михайло Подоляк – саме йому поталанило вести «Історію Мистецтв» у цих геніїв-бешкетників. – Відбувається становлення нового художнього мислення, що насамперед пов’язано з різким економіко-політичним та науковим розвитком. Початок І світової війни наніс удар по ідеалах гуманізму, що зумовило відмову від традиційних форм реалізму.

Дякуючи проектантам та архітекторам цього університету, аудиторії були сплановані так, що навіть на верхніх рядах, де зазвичай відсипалися студенти або просто-напросто били байдики ледарі, було  чудово чути все що говорив Михайло. До вух Олексія ця інформація теж доходила, але, на жаль, пролітала повз них, рахування пташок за вікном, справді, було цікавіше, аніж ця нудна лекція.

– Ну тут тільки дурному буде незрозуміло, навіщо все так нам розжовувати, ми що маленькі? – пробурмотів собі під ніс Льоша і продовжив кидати нудьгуючі погляди на відчинене вікно.

Стрілки годинника на стіні рухались занадто повільно, всі літаючі об‘єкти за вікном зникли, навіть опале листя – і те вже тихенько спочивало на асфальті. Тому Арестович з споглядання за вулицею, перемкнувся на спостереження за паном Михайлом. Той був статним чоловіком, в цих коридорах ходили плітки, що йому вже десь біля тридцяти, і вони повністю виправдовувались його зовнішнім виглядом: біла сорочка з розстібнутим верхнім ґудзиком завжди заправлена у чорні брюки і сірий двобортний піджак прямого крою. На ногах – лофери, і тільки цікаві кольорові шкарпетки видають у ньому мистецтвознавця, а не офісного планктона. У нього цей елемент одягу був справжнім аксесуаром, і зазвичай по цьому можна було зрозуміти настрій пана історика – добрий чи дуже добрий.

З першого погляду Подоляк здавався суворим і педантичним викладачем, і деякий час на першому курсі студенти так і думали, тому боялися навіть зайвий раз вздихнути бо, здавалось, що він з‘їсть їх живцем і навіть не вдавиться. Людину, яка «горить» своїм предметом видно одразу і Михайло на всі мільйон відсотків був таким, жахливо ненавидів заучування і всіляко заохочував розуміння мистецтва – ти можеш не знати дати, але маєш орієнтуватися хоча б у якому столітті то відбулося, і розуміти з яких причин і що стало наслідком. Вміння створювати причинно-наслідкові зв‘язки і вмикати критичне мислення – ось що він хотів навчити своїх любих поціновувачів прекрасного.

Насправді ще довго можна було б описувати його прекрасність і самобутність, але повернемось у реальність, де, здається, починається щось цікаве, бо Льоша Арестович вже близько десяти хвилин пронизує пана Подоляка поглядом – який-ж-він-крутий-чоловік-тільки-б-балакав-менш-пояснюючи-і-ціни-б-тобі-не-було, а той в свою чергу намагається повернути до реальності свого студента, який якби міг, то спалив вже б своїми очима. Не спеціально, звичайно ж, так чисто випадково і тільки в експериментальних цілях.

– Олексію, ви мене чуєте взагалі, Ви маєте бути в аудиторії не тільки фізично, а і думками своїми, – вдаючи з себе сердитого викладача проговорив Михайло, – бо я так бачу, у Вас вони літають зовсім не там де треба.

– Можу собі дозволити не повністю поглинати у ваші розповіді, я і так це все, абсолютно все, знаю, – насміхаючись, легковажно кинув Льоша. – Ось якби ми говорили, наприклад, про творчість Михайла Врубеля чи Гюстава Клімта, чи якщо розглядати з українських художників, то у Кричевського неймовірні роботи були, це вже цікаво і подискутувати можна.

Чи не провокував Льошенька зараз на конфронтацію свого викладача? Так, провокував, чи не страшно йому це робити? Ні, бо який до біса страх якщо Олексій живе за принципом «ходи по лезу ножа не падаючи і провокуй усіх підряд»

Подоляк зовсім не здивувався з слів юнака, він давно вже здогадувався на що здатен цей Льошенька Арестович, так в себе в голові він називав його саме так, бо ж різниця між ними була всього-навсього чотири роки. Мізерна кількість і була вона такою завдяки тому, що психологічної вищої освіти Арестовичу виявилось замало, а тяги до прекрасного забагато – так він і вступив на факультет Історії і теорії мистецтв до ЛНАМу. Ні, ці двоє не були знайомі до цього, як вам могло здатись, насправді Михайла дуже зацікавила ця особа, і він під видом краще-познайомитися-з-студентом випросив його особову справу і мотиваційний лист. Треба ж знати, що за такий цікавий фрукт відвідує твої лекції.

– Якщо ж ви такі впевнені у своїх силах і знаннях, то розкажіть, всезнаючий пане Олексію, що таке «кітч» і коли ж він виник.

Гра почалась, цікава і захоплююча гра, спостерігати за Олексієм Арестовичем зараз одне задоволення, в карих очах спалахнув вогник цікавості і азарту, на губах з‘явилась хитра і ледь помітна посмішка. Закинувши ногу на ногу, він витягнув шию, похрустів пальцями, роблячи це надзвичайно повільно і поважно, наче той кіт на печі, якого розбудили і вирвали з солодкого сну.

«Грає на публіку, чортяка ти такий, шоу тут влаштовуєш» пролетіло в думках у Михайла.

Правою рукою Льоша провів по голові, пропускаючи волосся через пальці, лівою – розправив комірець шкіряної куртки і мимохідь зачепив смужку тканини на шиї – чокер, який сповз нижче і тихенько дзеленькнув залізною фурнітурою. Ця його фішка – провокувати і робити з себе дурника, а потім приголомшити всіх своєю геніальністю і відповіддю, ще міцніше закріплювала корону НА його голові, і нарцисизм В його голові.

– «Кітч» це загально доступне мистецтво, що не потребує спеціальної підготовки для розуміння, розраховане на широке коло глядачів, іншою назвою також є поняття «масова культура», – нарешті видав він відповідь, рефлекторно облизав губи і продовжив далі, – можна було б, до речі, спитати щось складніше, а не з тої ж теми яку ми зараз вчимо, точніше Ви розповідаєте. Разом з цим мистецтвом, виник і такий цікавий напрям як Імпресіонізм, за це будемо вдячні французам, а особливо Клоду Моне і його роботі «Враження. Схід сонця» звідки назва «імпресіонізм» і пішла.

В аудиторії стояла така тиша, що було чути, як муха б‘ється у вікно з надією потрапити на вулицю, а стрілки у настінному годиннику рахують секунди. Такої тиснучої тут давно її не було, ще з моменту першого курсу і їхніх перших пар у Михайла Подоляка. Щодо нього, то він стояв задоволено дивлячись на Олексія, чому задоволено? Бо відповідь, бляха, йому сподобалась, так може тільки він – розслаблено і ніби звичним-буденним-тоном показати і розказати хто тут найкращий, якби впевненість була людиною, то вона точно була б Олексієм Арестовичем.

Студенти навколо чекали справжній «бум», бігаючи поглядами від одного до іншого, стріляючий очима Льошенька, всім своїм видом провокує і хоче далі продовження концерту, чи приторно спокійний Михайло в очах якого теж вже танцюють іскри, а всередині шкрябають чортенята, точніше один, той який смикає за ниточки увесь цей шабаш, спонукає їх до дії і сидить прямо навпроти, лукаво посміхаючись одним кутиком губ.

На жаль, чи то на щастя, такого «буму» як очікували глядачі цієї вистави не буде, буде трошки інший і значно цікавіший, адже ми направляємось у саме пекло, до ось цих чортенят які панують у душі Подоляка – нас запросили на шабаш, неввічливо буде відмовляти. У кімнаті почулися перші перешіптування після затяжної паузи, ледарі продовжили спати, а кмітливі розумнички всі як один ловили себе на думці «Так ось кого він мені нагадував!» про чому всі мали на увазі когось з двох.

«Цікаво хто саме спалить цю частину університетської будівлі, я чи цей задоволений кіт навпроти мене» думки Михайла, справді, озвучували те, про що думав кожен тут, окрім Арестовича звичайно, він продовжував балансувати на межі і надзвичайно насолоджувався цим, і не тільки цим, взагалі усім що відбувається навколо. А особливо, реакцією пана мистецтвознавця, адже довести його до такого стану може не кожен, хоча спроб у відвідувачів його лекцій було багато.

– Вражений Вашою обізнаністю у цій темі, – спокійно, збираючи в руки всього себе, сказав Подоляк, – надалі, будьте уважніші і хоча би робіть вид, що ви думками тут. – А ми продовжуємо лекцію, оскільки Олексій вже розповів нам що таке «кітч» і привідкрив закулісся наступної частинки моєї розповіді, тому я повторюватись не буду. Сподіваюсь всі записали?

Чесно кажучи йому необхідна була вся його витримка для того щоб не зробити справжнє шоу, таке як хотів Льоша, вражаюче і з спецефектами. Щоправда, його гаряче «Я» Михайло все ж таки потішив, спеціально звичайно ж, бо недарма кажуть що «Озвученный демон слабеет наполовину», але в його випадку це звучало б як «Прирученный черт слабеет наполовину». Надія на те, що це спрацює існує, але який ж шанс…Хоча спробувати завжди варто.

Олексій Арестович задоволено вмостився на стільці і продовжував спостерігати за розвитком подій, продовжував бо бачив все, і посмикування кінчиків пальців у Подоляка, і те як він хотів розстібнути ще один ґудзик на рубашці, бо послаблені манжети на рукавах піджака вже не допомагали, і невдалі спроби привести дихання у норму.

«Що ж тебе так рознервувало? Ця ситуація чи моя персона».

Особливо йому сподобалась передостання репліка, допомагає, так би мовити, залишатись у своєму неперевершеному тонусі.

– Дякую за увагу, пане Подоляк, завжди радий вам допомогти, звертайтесь якщо що, – повільно ніби зачаровуючи промовляв Олексій.

Ця фраза пройшлась повз Михайла, або він впевнено робив вид, що не звернув на неї уваги, поки виводив з проектору на стіну колаж з картин імпресіоністів.

– Імпресіонізм – це враження від живої природи, світла, життя, яке митці побачили на пленері. Імпресіоністи писали переважно пейзажі, в яких тонко передавали різноманітні стани природи, її мінливість, світло-повітряне середовище, забарвлення предметів залежно від освітлення, – нарешті повернувши голос в нормальний стан проголосив він. – Художники швидко та енергійно наносили численні дрібні мазки чистого тону, які, зливаючись при сприйняті, створювали надзвичайно легкий повітряний ефект. Переважно у роботах панує світла сяюча гама.

Знаєте, певно, якби Михайло Подоляк не був мистецтвознавцем, то ймовірно, що був би чудовим голлівудським актором. Бо так майстерно грати на публіку, і вдавати що нічого не відбувається, і що повітря зовсім-не-відчувається-як-у-восьмому-колі-пекла, це ще треба вміти. І саме зараз, спокійно розповідаючи про те, чому ж цей напрям викликав такий дисонанс і критику від публіки, він уміло робив вид, що його серце не вилітає з грудної клітки, гарячі краплинки поту не скочуються вниз по спині, а пульс не досягає критичної поділки 200 ударів за хвилину.

«Цей хтивий чи то кіт, чи то чорт, чи то демон у людському вигляді, зводить мене з розуму своїми зухвалими словами і діями. Ти ба, яка наглість і норовливість»

– У квітні 1874 р. на бульварі Капуцинок в фотоательє Фелікса Надара була відкрита перша виставка імпресіоністів. Роботи стали справжнім викликом офіційному салонному мистецтву, – нятягнуто спокійно, прозвучали ці слова від пана Михайла, то ж після невеличкої паузи з встановленням зорового контакту з присутніми, він продовжив, – можливо хтось з Вас знає, чи здогадується що таке «салон», ну окрім Олексія звичайно ж.

По кімнаті прокотився легенький гул сміху, атмосфера поступово приходила в звичну, градус напруги зменшувався, чи то так здавалось, бо зваритись у цьому гарячому казані не хотілось нікому. Точно нікому? Ви ж знаєте відповідь на запитання, нікому окрім Льошеньки, що сидів розпрямивши плечі і звисока кидав погляди на ось цю всю приторно-спокійно-солодку клоунаду, і миленько посміхався. Тепер в очах замість вогняних стріл, були сміхотливі вогняні бісики, якими ну-дуже-вже-хотілось-в-когось-потрапити.

Декілька відмінників на передніх рядах, попідносили свої руки, показуючи, які вони розумнички і все знають, і пам‘ятають. Та пана Подоляка цікавила тільки реакція цього задоволеного кота, який впевнено робив вид що його це взагалі не цікавить, але ж очі, Арестовича видали очі, тому Михайло навмання вказав рукою на когось з охочих відповідати, в пів вуха прослухав її, задоволено кивнув і впродовж цього епізоду ціленапрямлено дивився на Льошу. На його реакцію, і взагалі, дивився бо хотів, тут вже погляд відвести неможливо було.

– Дуже добре, все правильно, гарно слухаєте і правильно мислите, – хвалив викладач студентку, що відповідала, але здавалось, що ці слова були адресовані, зовсім не їй. – Твори, таких художників як Клод Моне, Ренуар, Дега, Каміль Піссарро та багато інших, зазнали нищівної критики від консервативної публіки. Термін «Імпресіонізм» дав французький репортер Луї Леруа, взявши за основу роботу Моне «Враження. Схід сонця»

Осінь на вулиці підняла легкий вітерець, багряне листя знову почало витанцьовувати з ним у парі, підіймалося і кружляло у вихорі, напевно так як і думки Олексія,  що зіскокували одна на одну, так і не даючись схопити бодай якусь. Про що він думав? Та одночасно про все, і ні про що, тепле сонечко обпалювало його обличчя, і напевно треба було б відсісти подалі від вікна, щоб не засмагати, але ж грітися на сонці і отримувати тепло Арестовичу подобалось більше.

Це подобалось і Михайлу Подоляку, який тепер мав можливість з-під лоба таємниче спостерігати за ним, поки всі інші присутні записували інформацію, що з‘явилась на проекторі.

«Нарешті він заспокоївся, і притих, але чи не є це затишшя перед бурею, от хто-хто а цей хлопчина бурю створити точно вміє, лиш би не обпектись від цього всього».

Сонячні промінчики ковзали по ньому, розкуйовджене темне волосся, що смішно стирчало у різні боки, тепер виглядало світліше і ще привабливіше.

«Цікаво, яке воно на дотик, м‘яке чи жорстке, чи подобається Льоші коли до нього доторкаються, чи буде він наче котик вигинатися під дотиками, чи може, взагалі – він вміє мурчати»

Світло-карі очі Олексія під впливом сонечка, тепер були тягучо-медового кольору, глибокого і теплого, якщо були б змагання з найгарніших очей, які посміхаються – то Арестович точно був би переможцем у цій номінації. Пройшло, напевно, близько п‘яти хвилин з моменту, коли студенти поглинули у задану їм роботу, і стільки ж часу відтоді, як Михайло безсоромно споглядав на цю дивовижну картину. Льоша щось крутив у руках, чи то ручку, чи то олівець, і ці його пальці чортові, які прокручували щось у руках, треба було разом з руками забрати і поставити десь у музей, бо ось так спокушати своїми рухами  людей у повсякденному житті має бути суворо заборонено. Але ж тоді доведеться всього його заборонити, а не тільки окремі частини тіла, ось так дилема.

На телефоні Михайла продзеленчав таймер, який сповіщав про закінчення лекції, він не любив затримувати людей і, відповідно, затримуватись сам – час інших людей треба цінувати. Студенти почали непоспішаючи збирати речі, у цієї групи це була остання пара, тому вони могли собі дозволити таке, тим більше – була п‘ятниця, куди поспішати. Але незважаючи на своє ж правило, одну людину йому таки кортіло затримати, хотілось аж до поколювання під шкірою.

– Любі мої розумнички, у Вас скоро екзамен, тому не нехтуйте своїм дорогоцінним часом і розпочинайте підготовку вже зараз, білети надішлю старості. Всім гарних вихідних! – тепло промовляв мистецтвознавець. – А Вас Олексію, я попрошу залишитись на декілька хвилин, маю до вас розмову.

Щасливі отримувачі освіти виходили з кабінету, похапцем прощаючись з викладачем, вони справді любили його предмет, і відвідували теж з великим задоволенням. Кімната поступово ставала все пустішою, і пустішою, аж доки вони не залишились двоє. Арестович спустився з місця своєї постійно дислокації, клацаючи щось у смартфоні і роблячи вид, що він не звертає увагу на те, що відбувається навколо. На цей раз його зацікавленість у моменті видають вже не тільки очі, а і намагання приховати посмішку з обличчя. Михайло обійшов свій робочий стіл, вимкнув проектор, блиснув очима і захлопнувши ноутбук нарешті вирішив хоть щось сказати.

– Що ж ти Льошенька, за концерти мені тут влаштовуєш, га? – тихо, в пів голоса прошепотів він і сперся тілом на край столу, видивляючись у Льошу так, ніби намагаючись відсканувати і закарбувати в пам‘яті його вигляд.

– Пане Подоляк, ви попросили мене залишитись тут, для того щоб насварити за невеличку виставу, чи може краще було б похвалити за кмітливість і знання, чи не так? – кинув Олексій і провокативно повільно підійшов вперед, майже впритул. Ви ж пам‘ятаєте його головний девіз по життю, так ось, саме зараз момент для того щоб скористатись ним повною мірою.

Він рухався плавно, наче хижак, що хоче загнати жертву у пастку, обводячи очима і ловлячи кожну зміну, що відбувалась у рухах Михайла: на обличчі ледь подьоргувався кутик рота, очі широко відкриті і з цікавістю спостерігають за тим, що відбувається, нога закинута на ногу — кидає виклик усім своїм виглядом. Арестович хотів трішечки пожартувати, ну трішечки погратись, чи може хтось йому це заборонити? Ні, тоді чудово, та навіть якби ця заборона й існувала, то обом було б байдуже, таке вже сильне і невидиме тяжіння між ними було, що ставити перфоманс на стоп ніхто не хотів. Один до одного тягнуло так, що боротися було важко, майже нереально, потрібна була величезна кількість терпіння і витримки, щоб не зірватись прямо зараз. Тому Олексій, встановивши зоровий контакт і заразивши пана Михайла вогниками, знову починав бути дерижером його чортенят в душі. Затиснув до столу нещасного Подоляка, навис над ним, лукаво посміхнувся і прийнявся досліджувати рукою шию іншого. Провів пальцями по комірцю рубашки, навмисне торкаючись шкіри, пройшовся трішки вище і знайшов сонну артерію, притиснувшись до неї – прийнявся рахувати пульс. Інша ж рука, вже безсоромно блукала по Михайловій спині, піджак заважав, без нього було б краще. Хтиві ручки, то таке, потрібно було переходити до чогось важчого – губи, наприклад.

– Мистецтвознавцю,- навмисне зробивши акцент на цьому слові і солодко протягнувши його почав Льоша, – чи, можливо, Ви б хотіли обговорити творчість раніше згаданих мною художників?

Михайло Подоляк ніби, як зачарований стояв і плавився, дивився на це все і від тепла, що розходилось тілом хотілось вити, мурашки бігали вже всюди, де тільки можна, в душі невимовне пекло, і, здається, в нього знову почалась тахікардія через цього бісового Арестовича, який грою вже доводив до такого стану. Зводить з розуму, ще і дурнуваті питання задає, та мало того, що він задає – він ще і відповідь на них хоче отримати, спокушає, бо творити таке і безсоромно-буденним голосом запитувати про мистецтво, то бляха, справжня каторга.

– Навіщо мені їх обговорювати, коли я прямо перед собою бачу демона з картин Врубеля – слова даються важко, голос захрип і потрібно докладати зусиль, щоб тебе почули, – які до біса картини, Льоша, я сходжу з розуму, що ти бляха робиш, – рвано видихає, бо саме в цей момент Олексій торкається губами шиї, замість рук там тепер губи, гарячі вуста проходяться тим же шляхом що і пальці, але тепер залишають невагомі поцілунки. Хочеться вкусити, залишати сліди, вилизувати цю ніжну шкіру тільки для того, щоб почути ці видихи, стукіт серця, який відчувається при контакті двох тіл, бачити ці іскри з очей, які розлітаються навколо. Долоні тепер вільні, тому можна і позбавитись цього сірого піджаку який трішечки заважає досліджувати Подоляка.

А Михайло намагався зібрати себе до купи, зловити свої думки, які чомусь розлітались і не давались вхопити хоча б одну, але все ж таки одну вдалося виціпити, то прокинувся голос розуму.

«Як взагалі таке сталось, що я хотів поговорити з ним про ось ці всі його фокуси, можливо трішечки жартівливо насварити, а перевернулось все так, що він вже напівшляху того щоб роздягнути мене, а я взагалі-то не дуже й проти, а мав би бути, бо що то за неподобство на роботі»

Як виявилось голос розуму перестав бути собою, бо йому підспівували чортенята в душі, бісовий Арестович засів вже навіть в голову, а й не тільки в душу. Яка станція наступна, серце чи що? Як це так, що він тепер мав повну владу над Подоляком, всі життєважливі процеси тепер, напевно, підпорядковувались йому, що за вміння таке встановлювати свою владу над усім до чого він торкається, і не торкається теж – щоправда, напевно до того залишилось вже недовго.

За ось цими всіма роздумами, Льошенька встиг зняти піджак, і відійшов на крок назад, щоб помилуватися своєю роботою. Напівпритомний мистецтвознавець, вцепився руками в край столу, аж до їхнього побіління, намагаючись втримати себе на ногах, голову відкинув назад, щоб дати більший доступ Олексію до шиї, очі прикриті, повіки ледь помітно подьоргуються, губи розтягнуті в задоволеній посмішці, а стукіт серці, певно було чути у всій аудиторії.

– Знаєш, Міш, – вперше назвав його не офіційно, і бляха як ж оце «Міш» гарно звучало з його вуст, – а може я оце поспішив трохи, я ж не спитав навіть чи можна, чи хочеться – відразу до дій приступив. Може ти проти? – звичайно він знав що Подоляк не проти, але почути і побачити як він спробує сформулювати свою думку, одночасно задихаючись від відчуттів, і не подражнити цим було вище його сил.

– Льошенька, я тебе зараз припну до себе за цей твій ошийник на шиї, і заставлю робити те саме, що і до цього, але вже активнішими методами. Тому не відволікайся, бо я теж вмію діяти підступно і хижо, і ой-ой знаю як тобі то сподобається.

Чорт Олексій Арестович пробудив чортеня Мішу, очікувано, можливо прогнозовано, але явно несподівано, пан Подоляк рано здався у свої боротьби проти самого себе, чи то просто відкрив у собі ще одне «Я», а хто ж його знає, що ще може цей Льошенька. А він, справді, може багато чого, і ось зараз показує найголовніше з своїх багатьох вмінь — спокусництво. Підійшов ближче, поставив руки на стіл з обох боків від Михайла, загнавши його у пастку, і дивився в очі, довго дивився, ніби намагався витягнути всю душу, точно демон.

– Знаєш Міш, – погляд опустився нижче, спочатку на кінчик носа, а потім і на губи, – поцілувати тебе хочу, сильно хочу, аж ручки сверблять, мурашки твої перекинулись і на мене – збудженість заразна. Так що, дозволиш доторкнутись?

– Ти так гарно виглядаєш зверху, і так спокусливо питаєш мене чи можна поцілувати, після того як самовільно почав роздягати, це що була хвилинка ввічливості? Потрібно запам‘ятати цей момент, бо то певно буває рідко, звичайно можна, – ну і як Арестовичу можна було відмовити, та навіть якби і можна було, то пан Подоляк точно не захотів би це робити, бо губи його горіли, як і шкіра, і якщо їх не торкатись то він спалахне і вкінці-кінців стане попелом в руках Льоши.

Тіло до тіла, максимально близько, надто близько, дихання в унісон і гарячі губи Олексія вже активно досліджували шию, плавно переходячи на підборіддя, вишукуючи губи навпомацки. Картина прекрасна, адреналін зашкалює, враховуючи те, що двері незамкнені і в будь-який момент якийсь забудькуватий студент може увійти сюди, але від цього ще цікавіше і пристрасніше. Все як книжка пише, а якщо бути точніше то книжка під назвою «1001 девіз Олексія Арестовича, або як маневрувати на лезі ножа і не впасти». Михайло мав прекрасні губи – м‘які з рожевуватим відтінком, їх хотілось мучити і виціловувати аж до почервоніння, мокро, хтиво, з боротьбою чий ж язик буде панувати там, спочатку першість явно одержував Льоша, але ж пан мистецтвознавець вже програв битву з собою, тому цю ну дуже вже потрібно було виграти. Ну не тільки ж Арестовичу його роздягати, одяг жахливо заважав відчувати дотики один-одного і це терміново треба вирішувати.

– Льошенька, мені потрібно запитувати тебе про те чи можна мені реалізувати свої наступні наміри, чи у нас вседозволеність?

– Мішенька, для тебе все що завгодно, чи тобі потрібна письмова відповідь погоджена печаткою? Можемо заскочити в деканат і попросити дозвіл потрахатись на цьому столі, бо це ж університетське майно, і тоді коли вже будуть офіційні папери ми продовжимо, м?

– Ти сам то стільки часу терпіти в такому стані витримаєш, жартівнику? Бо я – ні, і пам‘ятай, я все ще можу тебе заставити, ось цей ошийничок на твої шиї дуже мене зваблює, думаю йому можна знайти використання, – притягнувши Олексія за цю штуковину до себе ще ближче, прошепотів Подоляк на вушко, – мені здається, ці залізні кілечка ззаду так і створені для того щоб вцепити туди повідок. Шкода, що у мене немає собаки, відповідно і повідка вдома, але заїхати в зоомагазин, чи може в якийсь інший магазинчик, той шо поцікавіше буде, то взагалі не проблема.

– Пане Подоляк, Вам майже вдалося вмовити мене, щоб я попросив зробити це зі мною, – грайлива посмішка на обличчі, дихання на шиї Міши і заслужений укус за такі цікаві провокації. — Бачив тебе декілька разів у водолазках, зараз тепло, але все ж таки тобі доведеться декілька днів їх поносити, бо це перший і далеко не останній «кусь». То ти мене роздягнути хочеш так? Для тебе все що завгодно.

Михайло Подоляк заразив Льошу мурашками на шкірі і поколюванням під шкірою, а Олексій у відповідь – вмінням провокувати і отримувати бажане за будь-яких умов, саме тому пекельно гарячі долоні мистецтвознавця вже стягували шкіряну куртку, заплутуючись в рукавах і косо кидаючи погляди на декоративний ремінь засунутий знизу цієї куртки, відразу придумуючи де його можна застосувати і чи взагалі виймається він.

– Міш, ти на нього так дивишся наче загіпнотизувати хочеш, виймай вже.

– Ти шо мої думки читаєш, чи шо?

– Та які думки, в тебе ж на лиці все написано: «хочу закрити ремінем рота Льоші Арестовичу, шоб він не патякав так багато» або «як вчепити ремінь на ошийник, щоб затягнути його на шиї». Я всьо бачу, твоя міміка говорить голосніше ніж ти.

Верхній одяг на підлозі, ремінь в тремтячих руках Подоляка, очі горять яскравіше ніж сонце у небі, а почервонілі щоки печуть так, що хочеться здерти шкіру, він дивиться на предмет в долонях, намагаючись сфокусувати погляд, але все марно. До тями приводять пальці Олексія, які торкаються до підборіддя, піднімаючи голову вище. Встановивши зоровий контакт, впивають в губи, на цей раз – настирніше і палкіше, так ніби сил терпіти вже немає і хочеться робити будь-що, аби тільки полегшити ці приємні страждання.

– Льошенька, – протягнув Михайло, скориставшись моментом поки його спокусник відірвався для того шоб зняти з себе футболку, – ти цілуєш так ніби хочеш всю душу з мене висмоктати, як той демон, та не переймайся над цим так, бо вона вже вся і повністю у твоїх руках, – видихнув він, бо останні слова потонули десь у стогоні.

Дражнити більше не було сил, ні в одного, ні в іншого. Обоє з розпатланим у різні сторони волоссям, мокрою шкірою, голова пуста, а серця б’ються в унісон так голосно, що дзвенить у вухах. Першим цього знущання не витримав Міша, тому і розпочав активніші дії – відклав ремінь в сторону і доторкнувся до внутрішньої сторони стегна Арестовича, проводячи вище і вище пальцями так, ніби малює там якісь тільки йому зрозумілі візерунки, випадково натискає долонею на пах і ковзає вище, темна доріжка волосся таємниче зникає за штанами і зваблює провести по ній, щоб дослідити де ж її кінець. А хіба можна відмовляти собі у таких бажаннях? Звичайно ж ні, Подоляк тягнеться руками до ґудзика, розстібає його і вже планує потягнути вниз, аби тільки позбавитись від цієї непотрібної частини одягу, та на його великий жаль цей рух залишається перерваним чужими руками.

– Пане, щось ви особливо нетерплячий сьогодні, в чому справа?- з показною насмішкою промовляє він, поклавши Михайлові руки собі під ключиці – Ти ж дивись, я можу твою зброю проти тебе ж і застосувати, і ці прекрасні ручки будуть зкріплені ременем без жодної можливості поворушитись.

– Я сходжу з розуму, Льош, мені зриває дах, збиває дихання і таке відчуття, що я зараз втрачу свідомість. Тільки ти можеш допомогти мені бо я хочу відчути тебе, будь ласка, – тихенько протягнув Подоляк, вид у нього, справді, був не з найпристойніших, але точно з найкращих, які доводилось за все життя бачити Олексію. Хотілось намалювати це, поставити в рамочку на робочому столі і кожен день, кожну годинку і кожну хвилинку милуватись ним.

Ця сповідь Михайла Подоляка вкинула сірник у ємність з бензином і вона спалахнула, яскраво, гаряче, пекельно бляха гаряче, але вони горіли у ній двоє, досліджуючи тіла, наче це був найважливіший дослід у їхньому житті, уважно, не оминаючи жодної плямки мистецтвознавець виціловував татуювання Арестовича: спочатку терновий вінок на біцепсі, потім кольорова пляма вище і вже вкінці-кінців – темні лінії натяків на нове зображення під ключицею. Фортуна обернулася до Олексія іншим боком, тепер його черга страждати від цих спокусницьких відчуттів, здається проти нього використали його ж прийоми. Тому стрімкі руки Міши вже встигли зачепити ось той ремінець на ошийнику непомітно для самого Льоши, пастка захлопнулась для мисливця, а не для жертви. Ти ба, і така ж несподіванка буває.

– А як же так, Мішенька, а де ж письмовий запит і дозвіл? Може я проти такої експлуатації свого найулюбленішого чокеру? Відволік своїми поцілунками і провернув таку аферу зі мною, ай-ай-ай.

– Хто ж тебе вже питати буде, ти ж мої благаючі прохання не виконуєш, ось я і знущаюсь з тебе.

Накрутивши і натягнувши ремінь на праву руку, Подоляк трішечки додав гостроти, бо придушення було чимось новеньким для них обох, для Льошеньки у якого аж зірочки з очей посипались, а в паху почало вже так болісно нити від цього, і для Міши який завдяки цьому отримав доступ до шиї і всього що нижче – ключиці, вони були такими фактурними, з яскраво вираженими впадинками, вилизуючи їх відкривався прекрасний вид на гортань Арестовича, що звабливо рухалась вверх і вниз, разом з лунаючими напів-всхлипами і напів-стогонами. Лівою ж долонею він спускався нижче, повільно, затримавшись біля сосків і як наслідок отримав ще один солодкий звук, ще далі живіт і вже добре знайома доріжка з волосся, тільки на цей раз задумане закінчиться успішно. Штани Олексія вже валялись на підлозі, попередньо неприємно дзвякнувши металевим ґудзиком об підлогу.

– Тихіше ти, нам глядачі зараз не потрібні, – тихий шепіт долетів до вух Подоляка, – доведеться ловити твій дах, бо бачу він трішечки розійшовся.

Занадто одягнутий Михайло, точно не вписувався сюди, потрібно було це негайно вирішити, затягнутість на шиї трішки послабла, тому Льошині руки вже витягували Мішину сорочку, хороші ґудзики були на ній – легко розстібалися, вона полетіла десь у правий бік, головне потім знайти, але зараз це найменше, що їх хвилювало. Припавши до губ, він відволікав його, такий собі дієвий маневр, а пальці тим часом вже знімали брюки… Потім на черзі поцілунків і уваги була шия Подоляка, обіцяв ж, що ті укуси не були останніми – то треба виконувати, «кусь» і відразу після нього зализування цього місця, мокро і пристрасно, завтра будуть виднітися бордово-сині плями, добре що субота – водолазка не знадобиться.

Руки там часом вже пробралися в Мішині боксери, і створювали там свої порядки, тягнули їх вниз, бо то була єдина річ, що не дозволяла повністю на всю сто відсотків відчути гарячість тіл один одного. Мінус ще один бар‘єр між ними, прудкі пальці обхватили член, рухаючись по всій довжині, щоб хоть якось допомогти Подоляку не зійти з розуму від переповненості цими відчуттями. Рот Арестовича ловив хтиві звуки, аби не створювати зайвий шум.

– Блять, Льошенька, дай я зніму з тебе вже весь той одяг, бо я вже не витримую, – відірвавшись прошепотів Михайло, тихо, майже беззвучно, деякі слова доводилось читати по губах.

Олексій відпустив і дав волю, тому вже і його боксери, полетіли десь дуже далеко. Пекельність іншого тіла тепер відчувалась як власна, повільне проникнення з ніжними поцілунками в лоб і ніс, Михайло Подоляк отримав те, що хотів. Задоволена посмішка на обличчі, очі закриті, тотальне задоволення, Льоша нікуди не поспішав, рухаючись в зручному темпі, при цьому встигаючи говорити ніжності на вушко, а Мішині руки тим часом повністю панували на спині Арестовича, проводячи пальчиками в такт рухам. На моментах коли було дуже приємно – залишали невеликі подряпини, потім рівномірний темп змінився на швидший, а після знову повільніший. Однією рукою Олексій допомагав партнеру кінчити, повільно торкаючись і зжимаючи, інша ж притримувала за плечі, щоб не вдарився об стіл. Подоляк кінчив перший, закотивши очі і  опустивши голову на згин Льошиної шиї, поки той приходив до тями – кінчив і Арестович, зціпив зуби, втягуючи повітря і ловлячи зірочки в очах.

Дихання майже прийшло в норму, Міша цілував в шию, прошепотівши ледь почуте «Дякую», чи то їм обом здалося? Серця все ще бились разом, але вже тихіше і повільніше, тахікардія відступила. Сонячні промінці освітлювали спітнілу шкіру, намагаючись хоч якось висушити, про волосся годі й було говорити, доведеться розплутувати вдома.

– Ти нігті зовсім не обрізаєш? – задоволено прошепотів Олексій. – В мене тепер спина ніби зграя диких кішок напала і розцарапала, – почувся сміх Подоляка, і ледь відчутне здригування його тіла від цього.

– Льош, в нас екзамен скоро, – тихенько промовив мистецтвознавець.

– Байдуже, я все одно нічого вчити не буду, навіщо то мені, – задоволено промуркотів Льоша.

– Жах, як це так не готуватись до екзамену, доведеться мені відправляти тебе на перездачу, – фальшиво-строго говорив Міша, – ти ж прийдеш, так? – тепер уже хитра посмішка видавала усі його наміри.

– Прийду звичайно ж, куди ти від мене втічеш.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

10 Коментарі на “Університетська au в якому Михайло Подоляк – викладач, Олексій Арестович – студент.

    1. вельми вдячна за прочитання! якшо запалила, то значить моя задумка провести нас на ось цей чортівський шабаш разом з Мішою і Льошою – вдалась)